СПАДКУВАННЯ ПРАВА НА ВКЛАД У БАНКУ (ФІНАНСОВІЙ УСТАНОВІ)

Правове регулювання спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі) відбувається в ст. 1228 Цивільного кодексу України[1]. Для з’ясування змісту ст. 1228 ЦК, слід з’ясувати:

(1) що собою представляє право на вклад;

(2) способи розпорядження правом на вклад;

(3) суб’єктів, які можуть складати і на користь яких складається розпорядження;

(4) як відбувається оформлення розпорядження банку (фінансовій установі);

(5) як здійснюється видача вкладу спадкоємцям.

І. Право на вклад

1. У законодавстві вклад (депозит) визначається як кошти в готівковій або у безготівковій формах, у валюті України або в іноземній валюті, розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на виз­начений строк зберігання чи без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладникові відповідно до законодавства України та умов договору (ч. 1 ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»[2]).

Враховуючи загальну конструкцію спадкування, закріплену у ст. 1218 ЦК, під правом на вклад розуміється майнове зобов’язальне право вимоги[3], носієм якого виступає особа-спадкодавець — сторона договору банківського вкладу (ст. 1058 ЦК). Окрім цього, подібний правовий режим має вклад, який знаходиться на банківському рахунку. Додатковим підтвердженням цієї тези є як норми ЦК, що стосуються банківського вкладу та рахунку (ч. 3 ст. 1058 ЦК), так і підзаконних актів НБУ (розділи 7 та 10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах)[4].

Таким чином, спадкодавець має можливість розпорядитися належним йому правом вимоги грошових коштів (в українській або іноземній валюті), які були внесені на підставі договору банківського вкладу (депозиту) або рахунку.

Окрім цього, не вбачається перешкод і для того, щоб спадкодавець міг розпорядитися правом на вклад, зроблений в банківських металах. Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»[5] до банківських послуг належить залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб.

Незважаючи на те, що положення § 3 «Банківський вклад» глави 71 ЦК розраховані на ті ситуації, за яких коли вкладом є та чи інша грошова сума, у судовій практиці цілком вірно відбувається кваліфікація договору як договору банківського вкладу, якщо вкладом виступають банківські метали.

Наприклад, Верховний Суд України зауважив, що за умовами укладеного сторонами договору банківського вкладу був відкритий вкладний рахунок у банківському металі, відповідно банк взяв на себе зобов’язання сплатити вкладнику суму вкладу й нараховані за ним проценти в банківському металі, а не в грошових одиницях, слід дійти висновку, що таке правовідношення не є грошовим зобов’язанням, тому до спірних правовідносин не застосовуються положення статті 625 ЦК.

Саме з такого розуміння зазначеної норми матеріального права виходив суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, погоджуючись із висновком суду апеляційної інстанції, який, установивши, що договором банківського вкладу передбачено зобов’язання банку зі сплати нарахованих за вкладом процентів шляхом видачі через касу банку зливків банківських металів, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для покладення на банк відповідальності за порушення грошового зобов’язання, передбаченої статтею 625 ЦК.[6]

2. Право на вклад охоплює не тільки власне сам вклад, але й

Василь КРАТ отримати повну версію статті