СПАДКУВАННЯ ГРОШОВИХ КОШТІВ, РОЗМІЩЕНИХ НА ДЕПОЗИТНИХ РАХУНКАХ У БАНКУ

Часто особи можуть і не знати про заощадження своїх родичів та кошти, що ті збирають роками з наміром зробити своїм дітям чи онукам подарунок. Отже, спадкування права на вклад (депозит) залишається одним з найбільш проблемних як у доктрині цивільного права, так і в практичному застосуванні.

Оскільки серед науковців цей цивільно-правовий інститут є не до кінця вивченим, визначимо юридичну природу розпорядження вкладом, зробленого на випадок смерті у банківській установі або шляхом визначення цього у заповіті.

Так, В.К. Дроніков вважає, що з моменту смерті вкладника внесок належить третій особі, яка є не спадкоємцем, а лише набувачем вигоди і тому не відповідає за боргами спадкодавця, а прийняття вкладу з умовою видачі його після смерті спадкодавця є договором[1].

Погоджуються з цим й Б.С. Антимонов та К.А. Граве, які зазначають, що це особливий випадок договору на користь третьої особи, який укладається у разі смерті вкладника, а тому право третьої особи на вклад не виникає до його смерті; відтак заява третьої особи про бажання скористатися вкладом за життя вкладника позбавлена юридичного значення[2].

Щодо питання про віднесення розпорядження вкладника банку до заповіту серед науковців існують різні точки зору. Так, В.І. Серебровський розглядає розпорядження щодо вкладів не як заповіт, а як розпорядження на користь третьої особи[3], а С.Я. Фурса стверджує, що законодавець прирівнює заповіт до відповідного розпорядження вкладника банку[4]. Як різновид заповіту розглядає розпорядження правом на вклад і З.В. Ромовська[5], а М.В. Гордон вважає, що заповідальне розпорядження необхідно розглядати як спеціальний вид заповіту[6]. Доцільною є точка зору О.Є. Кухарєва, що розпорядження правом на вклад не можна розглядати як вид заповіту[7] на підставі норми ст. 1247 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) щодо нотаріального засвідчення заповітів. Так, згідно з ч. 3 ст. 1247 ЦК України заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251–1252 ЦК України. При цьому серед посадових і службових осіб, які мають право засвідчувати заповіти, не зазначено посадових осіб банківських установ, які б засвідчували розпорядження вкладників.

Спробуємо проаналізувати спірні й недостатньо врегульовані питання, які виникають при спадкуванні права на вклад у банку (фінансовій установі) та спонукають спадкоємців звертатися до суду з метою захисту своїх спадкових прав.

Зауважимо, що за ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) — це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору[8].

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відносно договору банківського рахунку законодавець допускає й таке, що стороною цього договору можуть виступати інші фінансові установи, за виключенням банків.

За ст. 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку.

Особливістю договору банківського вкладу на користь третьої особи порівняно із загальними положеннями про такий вид зобов’язань, сформульованими у ст. 636 ЦК України, є зазначення особи на ім’я якої зроблений вклад. Тому істотною умовою цього договору є фіксація імені фізичної особи (прізвища, власного імені та по батькові), а у разі якщо вклад зроблено на користь установи, товариства або іншої організації — зазначення найменування юридичної особи. Особа, що укладає договір банківського вкладу на користь іншої особи, реалізує у повному обсязі права вкладника лише до моменту пред’явлення третьою особою до банку першої вимоги, що випливає з прав вкладника, або вираження нею іншим способом наміру скористатися такими правами[9].

Залишається дискусійним питання встановлення права власності на грошові кошти, розміщені на банківському депозитному вкладі за договором банківського вкладу (депозиту), оскільки предмет зазначеного договору до кінця не вивчений, а отже, як і об’єкт цього договору, потребує більш ретельного вивчення.

Цивільно-правовий договір банківського вкладу (депозиту) виникає з приводу передачі вкладником грошової суми (вкладу) банку в національній грошовій одиниці чи іншій валюті.

Готівкові кошти є речами, а тому можуть бути об’єктом права власності. Гроші, що за договором банківського вкладу (депозиту) внесені до банку, зливаються із загальною масою грошей та переходять в його власність. Грошові кошти, що передані вкладником у готівковій формі, приймаються в касі банку та обліковуються на іменному вкладному (депозитному) рахунку. Банк набуває права власності на грошові кошти, тобто на певні матеріальні об’єкти у вигляді купюр і монет відповідного номіналу. У свою чергу банк використовує ці кошти на власний розсуд, здійснюючи активні та пасивні операції.

Безготівкові кошти на банківському депозитному вкладі є не речами, а свідченням зобов’язального права вимоги вкладника до банку.

Відповідно до ст. 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Таким чином, незалежно від підходу до правової природи безготівкових коштів вони у будь-якому випадку включаються до складу майна особи
у розумінні ЦК України. Тому грошова сума (як у готівковій, так і в безготівковій формі), яка була внесена вкладником до банку за договором банківського вкладу (депозиту), на період перебування вкладу в банку належить вкладникові на праві приватної власності[10].

Вкладник має зобов’язальне право вимоги до банку, яке він може передати своєму спадкоємцю, а отже розпорядитися таким правом. Спадкодавець вправі розпорядитися належним йому правом вимоги грошових коштів, які були внесені на підставі договору банківського вкладу (депозиту) або рахунку[11]. Якщо ж розпорядження вкладника міститься в договорі банківського вкладу, досліджуване розпорядження є умовою цього договору, що наближає договір банківського вкладу до договору на користь третьої особи.

Статтею 1228 ЦК України встановлено право вкладника розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). Тобто законодавець вказує на спеціального суб’єкта права на заповідальне розпорядження — вкладника, відповідно особа, яка не є вкладником, не може робити заповідальних розпоряджень.

Особливостями такого інституту, як заповідальне розпорядження, зазначаютьО.Є. Блінков[12] та А.А. Громов[13], є те, по-перше, що розпорядитися можна лише грошовими коштами, а по-друге, що розпорядження може стосуватися лише грошових коштів, які є на рахунках. Але зазначимо, що не всі права на грошові кошти, що знаходяться в банку (фінансовій установі), можуть бути предметом відповідного розпорядження вкладника. До них не належать грошові кошти, які перебувають у банку на підставі договорів про надання індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком (ст. 970 ЦК України), та індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком (ст. 971 ЦК України). Така суттєва відмінність пов’язується з тим, що на підставі вказаних договорів виникають правовідносини зі зберігання. За таких умов спадкодавець може розпорядитися грошима, які знаходяться в індивідуальному сейфі, тільки шляхом посвідчення заповіту у встановленому порядку[14].

Ольга Розгон отримати повну версію статті