ЩОДО ДИСКРЕЦІЙНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ МІН’ЮСТУ У СФЕРІ ЗДІЙСНЕННЯ КОНТРОЛЮ ЗА ДЕРЖАВНОЮ РЕЄСТРАЦІЄЮ

Проблеми реалізації державними органами своїх повноважень виникають у різних сферах. Однією з причин такої ситуації є підхід, згідно з яким досягнення результату можливе виключно через здійснення контролю у відповідній сфері правовідносин, а не шляхом співпраці.

Так, щодо діяльності податкових органів Золотарьова М.К зазначає, що оскільки сьогодні перевага у державній податковій політиці надається саме фіскальній функції, це призводить до надмірного податкового тиску та адміністративного контролю з боку уповноважених органів. У зв’язку з цим надані органам Державної фіскальної служби України дискреційні повноваження перетворюються на небезпечний інструмент, що унеможливлює побудову ними партнерських відносин з платниками податків і є підставою для свавілля та посилення корупції у податкових відносинах1.

Слід зазначити, що відносини у сфері здійснення Міністерством юстиції України (далі — Мін’юст) контрольних функцій у сфері державної реєстрації також викликають значну кількість зауважень з боку нотаріусів та інших державних реєстраторів. При цьому, виходячи з положень чинного законодавства, спори, які виникають у зв’язку із застосуванням Мін’юстом санкцій, можуть бути вирішені виключно у судовому порядку.

Одними із найбільш контроверсійних питань, які постають у таких випадках, є відсутність чітких критеріїв для застосування Мін’юстом конкретного виду санкцій до нотаріусів та інших державних реєстраторів.

У судових процесах позиція Мін’юсту зазвичай полягає у тому, що, здійснюючи свої повноваження, він реалізує надані йому дискреційні повноваження, у зв’язку з чим у нього не виникає потреби (обов’язку) обґрунтування (мотивування) прийнятих ним рішень у самому наказі.

У юридичній літературі існує декілька підходів до визначення сутності поняття дискреційних повноважень. Зокрема, Селіванов А.О. стверджує, що в основі дискреції лежить вибір щодо відшукування та прийняття найбільш корисного, доцільного рішення або здійснення конкретної дії2. Саме здійснення вибору є обов’язком суб’єкта владних пов- новажень у контексті здійснення ним дискреційних повноважень, на чому акцентують увагу більшість дослідників.

Такий підхід знаходить прояв у судовій практиці. Зокрема, Верховний Суд у постанові від 27.02.2018 у справі № 816/591/15-а. Суть справи полягала у тому, що Відділ Держземагенства відмовлявся приймати технічну документацію із землеустрою щодо поділу та об’єднання земельних ділянок, хоча таких повноважень у нього, на думку позивача, не було.

Володимир МАРЧЕНКО отримати повну версію статті