ПРАВОВІ ПОЗИЦІЇ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ У СФЕРІ СПАДКОВОГО ПРАВА: НОВЕЛИ 2016 РОКУ

Останнім часом істотно збільшилася кількість постанов Верховного Суду України з різних юрисдикційних сфер, що обумовлено перш за все законодавчим розширенням підстав та певною зміною перегляду судових рішень Верховним Судом України.

На тлі значного зниження кількості справ, що розглядаються судами усіх юрисдикцій, статистичні показники Верховного Суду України мають тенденцію до зростання. За даними судової статистики у 2015 році до Верховного Суду України надійшло для розгляду 11,8 тис. справ і матеріалів, що в 9,6 разів більше, ніж у 2014 році. Як зазначається у статистичних звітах, це стало можливим з прийняттям 12.02.2015 Закону України № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд». У 2015 Верховний Суд України закінчив провадження в 10,7 тис. справ і матеріалів, що в 9,8 раз у більше, ніж у 2014 році^[1]. Усього у 2015 р. у Верховному Суді України перебувало на розгляді 12009 справ та матеріалів (цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних, інших), розглянуто — 1430. Цивільних справ розглянуто по суті 430, з повним або частковим скасуванням судового рішення — 263, серед яких неоднакове застосування норм матеріального прав виявлене у 184 справах. Абсолютні цифри мало що можуть сказати читачеві. Для порівняння наведемо відповідну статистику Верховного Суду США, до якого щорічно надходить понад 10 тис. справ. Пленарне засідання із заслуховуванням аргументів сторін проводяться приблизно по 100 справам. Формальні письмові рішення приймаються по 80–90 справам, ще приблизно 50–60 справ розглядаються у прискореному порядку. У більше ніж 70 відсотків відібраних справ відмовляється у розгляді у судовому засіданні^[2]. Як бачимо, показники Верховного Суду України близькі до американських, але ж побудова судової системи і принципи діяльності судових органів істотно різняться. І при цьому Верховний Суд США складається з дев’яти суддів.

Тенденція до пожвавлення правотворчої діяльності Верховного Суду України видається суперечливою. З одного боку, удосконалюється судова практика, питома вага неоднакового застосування правових норм зменшується, а з іншого — кількість новітніх висновків Верховного Суду не завжди свідчить про їхню якість. У будь-якому разі у юридичної спільноти, науковців і практиків виникає предмет для аналізу і обговорення. Через такі правові позиції розвивається право, підлаштовуючи нові рішення під букву закону, витлумачену по-новому, внаслідок чого робиться більш гнучким правове регулювання^[3]. Можна вести мову про формування системи прецедентного права.

В Україні запроваджено модель судової правотворчості, за якою у постанові Верховного Суду України про задоволення чи відмову у задоволенні заяви про перегляд судового рішення має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися та чи інша правова норма. І цей висновок Верховного Суду є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права, висновок щодо застосування норм права має враховуватися судами загальної юрисдикції при застосуванні цих норм. Але суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, тільки з одночасним наведенням відповідних мотивів (частини 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Ключовим у цій моделі нам бачиться не намагання законодавця запровадити елемент загальнообов’язковості у постановах Верховного Суду України, а наявність у їх структурі правового висновку. Останнє є принципово важливим для змісту і призначення судової практики, оскільки саме з цим пов’язується набуття судовою практикою статусу форми або джерела права. Не будь-яке застосування судом правової норми як складова частина судової практики може розглядатися як джерело права, а тільки те, що тягне за собою формування і розвиток відповідних правоположень^[4]. Із європейських правопорядків запроваджена в Україні модель дещо наближена до французької. У Франції рішення Касаційного суду хоча формально і не обов’язкові для висновків нижчестоящих судів з аналогічних справ, але на практиці в силу свого авторитету зумовлюють їх вирішення. В результаті суди у більшості випадків слідують тим прикладам, що формуються практикою Касаційного суду^[5]. Власне судова практика не виступає повноцінним джерелом права, але Касаційний суд, як правило, скасовує рішення судів нижчих інстанцій, що відступають від його правових позицій, посилаючись при цьому не на відступлення від прецедентного права, а на порушення законодавства у тому розумінні, яке в нього вкладає сам Касаційний суд^[6]. Відомий французький правознавець Ж. Карбоньє зазначав, що у таких умовах суди не можуть ігнорувати судову практику вищих судів, відступ від якої загрожує скасуванням їх рішення, і розглядають прецеденти касаційного суду як орієнтири, відступлення від яких виглядають вкрай небажаними^[7].

На що ж варто звернути увагу у цьому аспекті, аналізуючи постанови Верховного Суду України, прийняті у 2016 році та пов’язані із спадковими правовідносинами?

По-перше, не слід замовчувати того факту, що рівень загальної та юридичної аргументації у постановах не завжди є належним. Непоодинокими є ситуації, коли самі правові висновки демонструють приклад негативної динаміки у судовому застосуванні правових норм.

По-друге, застосування норм законодавства про спадкування здійснювалося не тільки в рамках цивільного судочинства, яке для спадкового права є генетично близьким. Верховний Суд України застосовував норми спадкового права і при вирішенні справ адміністративної юрисдикції. Прикладом цього є постанова Верховного Суду України від 14.06.2016, ухвалена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України^[8]. Предметом розгляду стало питання, пов’язане із визначенням меж застосування ст. 1227 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), відповідно до якої суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім’ї, а у разі їх відсутності — входять до складу спадщини.

Олег Печений отримати повну версію статті