ПРАВО ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ. ВІРТУАЛЬНЕ ТА РЕАЛЬНЕ

Останнім часом реалізація права власності подружжя є одним із проблемних питань, яке виникає у нотаріальній практиці. І не тому, що існують реальні проблеми застосування на практиці норм сучасного законодавства України, зокрема Сімейного та Цивільного кодексів, а тому, що інерція мислення не дає можливості прийняти «нові» норми та відмовитися від «старих» як від «пережитку минулого».
Конституція УРСР 1978 року називала джерелом формування особистої власності громадян України трудові доходи, зазначаючи, що «майно, що є в особистій власності або в користуванні громадян, не повинно служити для одержання нетрудових доходів, використовуватись на шкоду інтересам суспільства». Отже, за радянських часів законодавство взагалі не приділяло уваги приватній власності фізичних осіб («громадян» — саме такий термін використовувався Конституцією 1978 року), а робило акцент на захисті та набутті суспільного багатства та добробуту всього радянського народу.
Зрозумілим був і той факт, що в особистій власності громадян могло бути обмежене коло об’єктів. Наприклад, земельні ділянки не могли перебувати в особистій власності, а власність на землю належала виключно Радянській державі. Право власності на квартири громадяни також одержали лише з прий­няттям першого «радянського» Закону «Про власність» 1 липня 1990 року. Тому зрозумілим був той факт, що і правове регулювання особистої власності радянських громадян було нікчемним.
Але все змінилося з набуттям Україною статусу вільної самостійної Держави у 1991 році. Звісно не одразу, але поступово Україна прийняла і нову сучасну Конституцію, а також оновила цивільне та сімейне законодавство, запровадивши у дію з 1 січня 2004 року Цивільний та Сімейний кодекси.
Але для того, щоб зрозуміти суть питання, пропоную «зазирнути» у минуле та проаналізувати норми Цивільного кодексу УРСР (1963 року) та Кодексу про шлюб та сім’ю УРСР (1969 року).

Олена Чуєва отримати повну версію статті