ПОНЯТТЯ ТА МЕЖІ НОТАРІАЛЬНОЇ ТАЄМНИЦІ

Нотаріальний процес характеризується низкою принципів, які забезпечують виконання завдань нотаріату, являють собою найбільш загальні правові вимоги до вчинення нотаріальної діяльності, відбивають правовий характер нота­ріального провадження та обов’язково знаходять своє закріплення у відповідних нормах права.

Одним із принципів, що найбільшою мірою відображають специфічну сутність нотаріальної діяльності, є принцип дотримання нотаріальної таємниці (ч. 3 ст. 5, ст. 8 Закону «Про нотаріат», далі — Закон), адже на відміну від судів, які розглядають і вирішують цивільні справи відкрито і гласно, нотаріуси й посадові особи, що вчиняють нотаріальні дії, зобов’язані зберігати таємницю їх вчинення або навіть факту звернення до нотаріальних органів.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна таємниця — це сукупність відомостей, отриманих під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої особи, в тому числі про особу, її майно, особисті майнові та немайнові права і обов’язки тощо.

Наведене законодавче визначення поняття нотаріальної таємниці наразі не просто не дає належного правового обґрунтування визначення обсягу та меж тієї інформації, що не має розголошуватися нотаріальними органами, а, нав­паки, потребує ретельного наукового дослідження, тлумачення та уточнення, особливо з огляду на те, що зазначена інформація може стати предметом судового вивчення під час розгляду тієї чи іншої цивільної справи, і в кожному конкретному випадку потрібно буде визначатися із можливістю або, навпаки, неможливістю нотаріуса свідчити про такі обставини.

Багатьма авторами вже зазначалося, що наразі спостерігається недосконале, фрагментарне законодавче регулювання цього права, а принципу дотримання таємниці вчинення нотаріальних дій приділяється недостатньо уваги, тому зазначене питання не втрачає актуальності [1, с. 40; 2, с. 38; 3, с. 108].

Питання щодо визначення змісту та обсягу нотаріальної таємниці у сучасній науковій літературі є спірним. Так, навряд чи можна погодитися з висловленими багатьма авторами пропозиціями включати до змісту нотаріальної таємниці, окрім таємниці особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, і ще й таємницю нотаріуса як фахівця, та ще й законодавчо це закріпити [4, с. 12; 5, с. 39; 6, с. 364].

Подібне розуміння змісту нотаріальної таємниці суперечить законодавчому визначенню її змісту, наведеному в ч. 1 ст. 8 Закону, відповідно до якого це вик­лючно інформація, пов’язана із заінтересованою особою та її зверненням до нотаріуса. Крім того, існування таємниці нотаріуса як фахівця унеможливлюється завданнями та функціями нотаріату як публічно-правового інституту, як органу цивільної юрисдикції.

Публічно-правовий характер нотаріальної діяльності зумовлений її офіційним змістом і наділенням нотаріусів повноваженнями державою (ч. 1 ст. 3 Закону), а зазначене, як і процесуальний характер нотаріальної діяльності, вик­лючає існування нотаріальної таємниці як таємниці фахівця. Передусім нотаріус — особа, уповноважена державою на вчинення нотаріальної діяльності, і незалежно від форми її здійснення (державна чи приватна), вона є однаковою за своєю сутністю, адже документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу (ч. 4 ст. 1 Закону).

З огляду на наведене, безумовно, слід погодитися із поглядом на нотаріальну таємницю як різновид професійної таємниці [7]. Однак, характеризуючи специфічні риси нотаріальної таємниці, деякі автори доходять спірного висновку про те, що, на відміну від таких професійних таємниць, як медична чи адвокатська, вона не сприяє встановленню довірчих відносин між заінтересованою особою та нотаріусом, а є лише певною гарантією недоторканості особистого життя людини [1, с. 41; 3, с. 110].

Вважаємо, що наведені твердження занадто звужують призначення принципу нотаріальної таємниці, адже він, безсумнівно, передусім покликаний забезпечити довіру, і не тільки до конкретного нотаріуса, а й до інституту нотаріату в цілому. Про це неодноразово наголошувалося різними авторами у спеціальній літературі.

Так, наприклад, В. Черниш справедливо стверджує: «Збереження професійної таємниці є фундаментальним обов’язком нотаріуса. Її дотримання забезпечує довіру до нотаріуса зацікавлених в юридичному оформленні волевиявлення і, одночасно, є умовою такої довіри… Порушення нотаріальної таємниці є не лише порушенням законності, а й аморальним вчинком нотаріуса, бо особи, які звернулися до нотаріуса, часто відкривають йому найпотаємніше, заповітне, впевнені в тому, що таємницю їхньої бесіди буде дотримано» [8, с. 84, 85].

Та й самі авторки, що висловили цю суперечливу думку, спростували її на інших сторінках своїх же робіт. Так, у тій самій своїй роботі на завершення Н. Коробцова стверджує, що дотримання принципу конфіденційності є необхідною та найважливішою передумовою відносин між нотаріусом і фізичними та юридичними особами [1, с. 46]. Але саме слово «конфіденційність» перекладається з латинської мови, як довіра до чого-небудь. Як відомо, конфіденційний означає довірчий, таємний, секретний. У п. 4 Правил професійної етики нотаріусів України, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 04.10.2013, прямо зазначено, що дотримання принципу конфіденційності є необхідною і найважливішою передумовою довірчих відносин між нотаріусом та фізичними і юридичними особами.

Так само і Ю. Желіховська на початку тієї ж своєї роботи відзначає, що нота­ріальна таємниця має надзвичайно вагоме значення при здійсненні нотаріального провадження, адже вона підкріплює довіру громадян до органів нотаріату і є одним із важливих правил діяльності самого нотаріуса, що забезпечує його авторитет [3, с. 108].

Як бачимо, наведені твердження суперечать висновкам про відсутність забезпечення довіри між нотаріусами та заінтересованими особами. Безсумнівно, відносини між нотаріусом та заінтересованими особами мають базуватися на довірі, адже, по-перше, заінтересовані особи можуть самі обрати нотаріуса, до якого вони звернуться у тій чи іншій нотаріальній справі або за отриманням консультації, а, по-друге, заінтересовані особи можуть мати бажання надати нотаріального оформлення навіть тим правовідносинам, для яких обов’язковість нотаріального посвідчення не передбачена. Приймаючи зазначені рішення, заінтересовані особи передусім керуються саме ступенем довіри, що викликають у них особа того чи іншого нотаріуса зокрема та нотаріат в цілому як інститут, що має за завдання забезпечення охорони та захисту їх суб’єктивних цивільних прав.

Вимога щодо дотримання нотаріальної таємниці передусім означає виключення умов, за яких зі змістом нота­ріальної дії можуть ознайомлюватися інші особи, крім її учасників.

Власне, це означає, що нотаріальні дії мають вчинюватись у присутності тільки заінтересованих осіб і лише у випадку необхідності — за присутності тих, хто надає їм допомогу або забезпечує вчинення нотаріальної дії (представники, перекладачі, особи, що проставляють підпис замість заінтересованих осіб тощо). При цьому повідомлення будь-якої інформації представнику особисто заінтересованої особи не може розглядатися як порушення нотаріальної таємниці, але відсутність належного унормування питань суб’єктного складу нотаріального процесу взагалі та інституту представництва у нотаріальному провадженні, а також складу документів, що підтверджують повноваження представника у нотаріальній справі зокрема, породжує, на жаль, відповідні правові конфлікти та судові справи щодо їх вирішення.

Так, у цивільній справі за позовом Особа 1 до Першої Чернівецької державної нотаріальної контори, державного нотаріуса Першої Чернівецької державної нотаріальної контори Особа 5, за участю третьої особи — Головного управління Державної казначейської служби України у Чернівецький області про визнання дій неправомірними та відшкодування моральної шкоди, що розглядалася 30 вересня 2015 р. Першотравневим районним судом м. Чернівців, судом було визнано, що надання представнику заінтересованої особи (спадкоємця), який діє на підставі договору про надання правової допомоги, інформації щодо можливості вчинення нотаріальної дії та безпосередня видача йому нотаріального акта — документа (свідоцтва про право на спадщину) не є порушенням нотаріальної таємниці в розумінні ст. 8 Закону «Про нотаріат» [http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52239832].

Ніхто із сторонніх не має спостерігати за ходом нотаріальної процедури, відповідно, заінтересовані особи можуть клопотати про це. Але зазначене правило не можна розуміти буквально й категорично: якщо заінтересована особа висловлює бажання щодо присутності будь-якої особи, то вона, безумовно, може бути присутня під час вчинення нотаріальної дії.

У судовій практиці налічується чимало цивільних справ щодо визнання недійсними правочинів, зокрема заповітів, з підстав нібито порушення нотаріальної таємниці, яке полягає у тому, що під час нотаріального посвідчення заповіту була присутня стороння особа, яка не є суб’єктом вчинюваної нотаріальної дії, переважно — майбутній спадкоємець. Суди майже одностайно вирішують такі справи не на користь позивачів, обґрунтовуючи свої рішення такими обставинами: по-перше, що така присутність не може розглядатися як порушення нотаріальної таємниці, а, по-друге, що порушення нотаріальної таємниці не може розглядатися як підстава для визнання правочину недійсним.

 

Вікторія БАРАНКОВА отримати повну версію статті