ГОСУДАРСТВЕННЫЙ КОМИТЕТ УКРАИНЫ
ПО ВОПРОСАМ РЕГУЛЯТОРНОЙ ПОЛИТИКИ
И ПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСТВА
ПИСЬМО
от 31.05.2005 г. № 4186

Государственный комитет Украины по вопросам регуляторной политики и предпринимательства рассмотрел Ваше обращение <…> относительно вопроса размещения рекламы на фасаде дома и сообщает следующее.
Статьей 1 Закона Украины от 03.07.96 № 270/ 96-ВР «О рекламе» определено, что реклама — информация о лице или товаре, распространенная в любой форме и любым способом и предназначенная сформировать или поддержать осведомленность потребителей рекламы и их интерес в отношении таких лица или товара.
Внешняя реклама — реклама, размещаемая на специальных временных и стационарных конструкциях, расположенных на открытой местности, а также на внешних поверхностях домов, сооружений, на элементах уличного оборудования, над проезжей частью улиц и дорог.
При этом п. 7 ст. 8 упомянутого Закона установлено, что размещение информации о производителе товара и/ или товаре в местах, где данный товар реализуется или предоставляется потребителю, не считается рекламой.
Таким образом, в случае если на фасаде дома, помещения, занимаемого субъектом хозяйствования, размещена вывеска с его наименованием, а именно: вывеска имеет информационный характер и не содержит призывов к приобретению товара или услуги, получения разрешения на размещение объекта внешней рекламы не нужно.
Следует отметить, что точку зрения Госкомпредпринимательства Украины по данному вопросу разделяет Комитет Верховной Рады Украины по вопросам свободы слова и информации (письмо от 22.03.2005 № 06-22/14-67, размещенное в сети Интернет на официальном сайте Верховной Рады Украины).

Заместитель Председателя С. Иголкин

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно….

Звітність про роботу державних та приватних нотаріусів, затверджена наказом Міністерства юстиції України 25.05.2005 року за № 51/5

Сучасні художники України опановують міжнародні арт-ринки, зокрема картина найдорожчого сучасного художника України Анатолія Криволапа «Кінь. Вечір» у червні 2013 року встановила новий рекорд на лондонських торгах Phillips — $186 000 [1, с. 55]. Окремо в Україні формуються колекції картин, придбаваються як сучасні картини, так і картини національних та міжнародних художників різних століть. Ці об’єкти належать особам на праві власності, а отже, твори образотворчого мистецтва можуть бути предметом спадкування. При цьому, якщо у спадковій масі виявлено картину, малюнок, гравюру, то це може стати певною проблемою для нотаріуса. По-перше, це пов’язано із встановленням документів, підтверджуючих право власності на такий твір. По-друге, спадкування може виникати стосовно об’єктів, що віднесені до культурної спадщини. По-третє, спадкування може бути як від художника до його спадкоємців, так і взагалі не бути пов’язаним з особою митця. Юридична ситуація спадкування прав на твори образотворчого мистецтва погіршується тим, що цивільним законодавством взагалі не визначено особливостей та розмежування спадкування прав на культурні цінності у вигляді художнього твору та художній твір, що не представляє національного культурного інтересу.
І. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ХУДОЖНІХ ТВОРІВ У СПАДКОВІЙ МАСІ
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» різновидом твору образотворчого мистецтва є скульптура, картина, малюнок, гравюра, літографія, твір художнього (у тому числі сценічного) дизайну тощо [2]. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів визначає ці об’єкти як художні твори [3]. Необхідно звернути увагу, що твори образотворчого мистецтва мають, як і будь-який твір, такі ознаки: вони повинні бути результатом творчої діяльності людини та мати стабільну об’єктивну форму. Також вони мають додаткову ознаку у вигляді унікальності, оскільки будь-який художній твір може існувати у вигляді оригіналу або копії. При цьому іноді копії, створені відомими художниками, також мають певну вартість та культурну цінність. Тому твори образотворчого мистецтва можуть поділятися на оригінальні та копії.

Я. М. РОМАНЮК,
суддя Верховного Суду України, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України
ОСОБЛИВОСТІ ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМИ ДОГОВОРІВ, УКЛАДЕНИХ НА ПРИЛЮДНИХ ТОРГАХ
Summary
The article goes about legal nature of agreements, concluded at the open auctions, grounds for their invalidation and defines parties to such agreements. The author has widely used both works of legal scholars and materials of judicial practice in this subject while writing the article.
Практика розгляду судами цивільних справ про визнання недійсними прилюдних торгів останніми роками не відзначалася послідовністю. Як правило, такі справи в судах виникають у разі оспорювання результатів торгів, проведених на стадії виконання судового рішення, а тому саме ця категорія справ є предметом нашого дослідження.
У 2003 р. Верховний Суд України в одній із розглянутих ним цивільних справ висловив правову позицію, яка зводилася до того, що «прилюдні торги за своєю юридичною природою — це продаж майна, на яке звернено стягнення і яке підлягає реалізації. Власником цього майна стає покупець, котрий запропонував за нього у ході торгів найвищу ціну. Таким чином, під час проведення прилюдних торгів укла¬дається угода про передачу майна у влас¬ність, сторонами якої є покупець — учасник прилюдних торгів, котрим може бути фізична чи юридична особа, і продавець — відділ державної виконавчої служби (далі — ДВС. — Скороч. ред.) в особі спеціалізованої організації, що організовує та проводить ці прилюдні торги за договором із ДВС» .
У подальшому в судовій практиці, яку схвалювала і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України як суд касаційної інстанції у цивільних справах, переважала точка зору, що закон не передбачає такого способу захисту, як визнання торгів недійсними, а тому суди у задоволенні таких позовів стали відмовляти.
Після тривалих дискусій Верховний Суд Украї¬ни змінив своє бачення вирішення справ зазначеної категорії і висловив правову позицію, викла¬дену в ухвалі від 24 листопада 2010 р. у справі за позовом П.П. до П.М., закритого акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк», Я.Л., відділу ДВС Івано-Франківського міського управління юстиції, спеціалізованого державного підприємства «Укрспецюст» про визнання недійсними договорів поруки та застави, прилюдних торгів та виселення. Залишаючи без змін ухвалене у цій справі рішення Тисменицького районного суду від 1 липня 2009 р., яким суд відмовив у задоволенні позову, Апеляційний суд Івано-Франківської області в ухвалі від 29 жовтня 2009 р. наголосив, що законом не перед¬бачено такого способу захисту, як визнання торгів недійсними. Скасовуючи зазначені судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, колегія суддів Верховного Суду України як суд касаційної інстанції вказала, що за результатами прилюдних торгів укладається договір купівлі-продажу, який, як і будь-який інший договір, може бути визнано недійсним із передбачених законом підстав . У подальшому таку правову позицію Верховний Суд України повторював неодноразово (наприклад, в ухвалі від 16 лютого 2011 р., постановленій в касаційному порядку у справі за позовом відкритого акціонерного товариства «(Дрогобицьке АТП-14607» до відділу ДВС Дрогобицького міськрайонного управління юстиції, спеціалізованого державного підприємства «Укрспецюст» та Г., третя особа — державна податкова інспекція у Дрогобицькому районі, про визнання прилюдних торгів недійсними) .
На нашу думку, така правова позиція є правильною і відповідає положенням ст. 650 та ч. 4 ст. 655 Цивільного кодексу України (далі — ЦК). Як влучно зазначає О. О. Бєляєва: «…торги є спеціальною процедурою, за допомогою якої укладається договір. Договір є результатом, а торги — засобом його досягнення. Самі по собі торги не тягнуть відчуження майна. Для цього необхідний договір купівлі-продажу, який, у свою чергу, є самостійним правочином» .
Таку ж думку обстоює і Н. Р. Гуменюк, зазначаючи, що основною метою проведення торгів є укладення кінцевого договору з переможцем . Цей же автор слушно зауважує, що згідно з п. 4.14 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/5 та зареєстрованого в зазначеному міністерстві 2 листо¬пада 1999 р. за № 745/4038 (далі — Тимчасове положення), торги закінчуються підписанням протоколу про результати торгів, який має силу договору . Такого ж висновку дійшли й відомі російські вчені-цивілісти В. В. Вітрянський та М. І. Брагінський . Останній при цьому наголошує, що протокол повинен містити всі істотні умови договору купівлі-продажу .
Отже,

У нотаріальній практиці непоодинокі випадки, коли відсутній у місці відкриття спадщини спадкоємець помирає, не встигнувши прийняти спадщину або відмовитись від неї протягом шести­місячного строку, встановленого ст. 1268 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) для прийняття спадщини. У такому разі право на прийняття або відмову від спадщини переходить до його власних спадкоємців.
Такий перехід права на прийняття спадщини в юридичній літературі має назву «спадкова трансмісія». Це питання законодавчо врегульовано ст. 1276 ЦК.
У цьому випадку маємо справу зі спадковим правонаступництвом, сутність якого полягає у тому, що після смерті закликаного спадкоємця спадщину може прийняти інша особа не за власним правом, а на підставі права закликаного спадкоємця, при чому не відповідно до свого відношення до спадкодавця, а на підставі свого відношення до закликаного спадкоємця. Отже, класичний випадок, коли до кола закликаних до спадкування спадкоємців можуть потрапити інші особи, ніж зазначені у статтях 1261–1265 ЦК.
Закликаний до спадкоємства як за законом, так і за заповітом, спадкоємець набуває право прийняти спадщину відповідно до одного тільки факту смерті, тобто набуває право на набуття спадщини. За своїм характером це право є майновим, і якщо закликаний спадкоємець помирає після відкриття спадщини і не встигає прийняти таку спадщину, це право переходить до його власних спадкоємців та може бути реалізоване ними на загальних підставах протягом строку, який залишився для прийняття спадщини. Якщо ж такий строк складає менше трьох місяців, то він продовжується до трьох місяців.
Отже, незважаючи на те, що у ст. 1276 ЦК законодавець зазначає лише про перехід права на прийняття спадщини, не можна вести мову про те, що спадкоємець за спадковою трансмісією не може відмовитись від такої спадщини. Тому цілком можливий випадок, коли спадкоємці померлого спадкоємця можуть прийняти його спадщину за власним правом, але відмовитися (як адресно, так і безадресно) від спадкування за спадковою трансмісією.

Значний обсяг боргових зобов’язань у структурі економічного обігу, загальна фінансово-економічна нестабільність вимагають підвищення уваги до механізму забезпечення правонаступництва спадкоємців щодо прав та обов’язків спадкодавця. До обов’язків відносяться перш за все борги спадкодавця, що зумовлює зацікавленість кредиторів у задоволенні їхніх вимог спадкоємцями. У багатьох випадках кредиторами виступають банки та інші фінансові установи. Цивільне законодавство України питання відповідальності спадкоємців за боргами спадкодавця регулює досить обмежено. Так, Цивільний кодекс України (далі — ЦК) містить лише дві статті, які стисло визначають порядок пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців (ст. 1281 ЦК) і обов’язок спадкоємців задовольнити вимоги кредитора (ст. 1282 ЦК). Час, що минув з моменту застосування цих норм ЦК, досвід застосування аналогічних конструкцій в інших країнах виявили певне коло проблем теоретичного і прикладного характеру, які вимагають аналізу і вирішення.
Правова природа обов’язків спадкодавця у спадкових правовідносинах визначається неоднозначно — як елемент складу спадщини, до якої відповідно до ст. 1218 ЦК входять усі права і обов’язки спадкодавця, або ж як її обтяження. Відомий дослідник проблем спадкового права В.І. Серебровський писав, що борги спадкодавця, будучи обтяженням спадщини, не включаються до складу спадкової маси, вважаються такою собі «річчю в собі», що знаходиться поза спадковою масою і протистоїть їй. Натомість інші автори вказували на органічний зв’язок активу і пасиву спадщини і неможливість їх існування поза складом спадщини.
Важливе значення має визначення складу спадщини та обмеження обсягу відповідальності спадкоємців. Останні не можуть відповідати за зобов’язаннями спадкодавця в обсязі, більшому ніж отримана ними спадщина.

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно……

Короткий зміст поставлених питань
1. Можливість одночасного укладання договору купівлі-продажу нерухомого майна та іпотечного договору, предметом якого буде виступати майно, що придбається.
2. Наявність перешкод по одночасному укладанню договору купівлі-продажу нерухомого майна та іпотечного договору, предметом якого буде виступати майно, що придбається.
При зверненні до нотаріусів із проханням одночасного посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна та іпотечного договору, предметом якого буде виступати майно, що набувається, нотаріусами було заявлено, що одночасно посвідчувати подібні договори в них немає правових підстав, мотивуючи це наступними обставинами: при наданні документів для нотаріального посвідчення договору, нотаріуси, керуючись вимогами Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, (надалі – Інструкція), вимагають крім документа, що підтверджує право власності на нерухоме майно, що передається в іпотеку, документи, що підтверджують державну реєстрацію прав на це майно (п. 38, 96 Інструкції), а саме документи про реєстрацію права власності в державному реєстрі прав власності на нерухоме майно, а також Витяг з державного реєстру прав власності на нерухоме майно, що видаються органами БТІ під дану угоду (іпотечний договір).
При цьому нотаріуси не беруть до уваги положення п. 96 Інструкції, що передбачає, що, якщо договір про заставу майна укладається одночасно з іншим договором щодо цього майна, і у нотаріуса вже є вищевказані документи, вдруге ці документи не надаються.
Вважаємо, що, якщо укладання договору купівлі-продажу нерухомості відбувається в один день з укладанням договору іпотеки, предметом якого виступає дане (що набувається) нерухоме майно, нотаріусу для посвідчення договору іпотеки достатня наявність документів (витягу з реєстру прав на нерухомість), що були надані для укладання договору купівлі-продажу.
При цьому мова йде про конкретну схему: в один день послідовно вчиняються три договори:
1) кредитний договір;
2) договір купівлі-продажу;
3) іпотечний договір;
При цьому договір купівлі-продажу забезпечується наявністю Витягу з Державного реєстру правочинів, що цілком задовольняє вимогам ч.3 ст. 640 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України). Відповідно до цієї норми договір, що підлягає і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Мова йде про реєстрацію договору, а не права. По цих підставах вимоги нотаріусів і п. 38 Інструкції про пред’явлення Виписки з Реєстру прав власності суперечать нормам ЦК України.
Законодавство України також дає правові підстави стверджувати про можливості одночасного укладання договору купівлі-продажу й іпотечного договору.
Ст. 328 ЦК України, визначає, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, у тому числі з правочинів (до яких відносяться і договори купівлі-продажу). Відповідно до діючого законодавства, зокрема ст. 657 ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
Україна, 01001, м. Київ вул. Городецького, 13 Тел./факс: (38-044) 278-37-23
11.10.2010 № 31-32/238
На № ___________________
Начальнику Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, начальникам головних управлінь юстиції в областях, мм. Києві та Севастополі
З метою встановлення єдиної нотаріальної практики та усунення помилок при оформленні спадкових прав фізичних та юридичних осіб, надсилається Узагальнення нотаріальної практики по оформленню спадкових прав приватними нотаріусами, підготовлене Департаментом нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань для його вивчення та використання в практичній роботі.
Додаток: на 7 арк.
Заступник Міністра Л. В. Єфименко
Вик. Долгова З. М. 4864156
Узагальнення нотаріальної практики по оформленню спадкових прав приватними нотаріусами(за період з 01.01.2010 по 30.06.2010)
З метою встановлення єдиної нотаріальної практики та на виконання п. 29.2 рішення колегії Міністерства юстиції України від 26.01.2010 № 1, Міністерством юстиції України було проведено узагальнення щодо оформлення приватними нотаріусами спадкових справ та видачі свідоцтв про право на спадщину за законом або заповітом, свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного подружжя.
Зазначене узагальнення було підготовлено на підставі інформації, наданої головними управліннями юстиції.
За наслідками опрацювання наявної інформації, встановлено, що за період з 01.01.2010 по 30.06.2010 р. приватними нотаріусами було заведено 32535 спадкових справ.
При цьому, було вжито заходів щодо охорони спадкового майна та складено актів опису у 15 випадках.
За вказаний період приватними нотаріусами було видано 28167 свідоцтв про право на спадщину, що становить приблизно 0,5% від загальної кількості нотаріальних дій, вчинених приватними нотаріусами, із них: за заповітом — 9868 свідоцтв, за законом — 18299 свідоцтв, що становить відповідно 35% і 65% від загальної кількості. На нерухоме майно — 18472 свідоцтв, на інше майно — 9695.
Крім того, приватними нотаріусами було видано 539 свідоцтв про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя.
Кількість винесених приватними нотаріусами постанов про відмову у видачі свідоцтв про право на спадщину становить 336.
За результатами аналізу інформації, наданої Головними управліннями юстиції, слід зазначити, що при заведенні спадкових справ приватні нотаріуси, в цілому, дотримуються положень Книги шостої Цивільного кодексу України ( далі — Кодекс), Закону України «Про нотаріат», Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5 (далі — Інструкція), Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 31.12.2008 № 2368/5 (далі — Правила).
При оформленні спадкових справ нотаріуси дотримуються певної послідовності дій: перевірка факту смерті спадкодавця; установлення часу та місця відкриття спадщини; наявність підстав для закликання до спадкоємства осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва; склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин в матеріалах спадкових справ наявні відповідні документи.
У той же час, відповідно до поданої головними управліннями інформації, мають місце факти порушення окремими приватними нотаріусами чинного законодавства під час оформлення спадкових справ, незадовільний стан ведення нотаріального діловодства. При цьому слід зазначити, що помилки та недоліки, що мають місце у практичній діяльності приватних нотаріусів щодо оформлення спадкових справ, як правило, є типовими для нотаріусів усіх регіонів.
Аналізуючи дотримання приватними нотаріусами законодавства з питань прийняття спадщини та правильного застосування норм Кодексу, слід зазначити, що найбільш поширеною помилкою, яку допускають нотаріуси, є одночасне прийняття ними від спадкоємців заяви про прийняття спадщини та про видачу свідоцтва про право на спадщину, що не узгоджується з вимогами статті 67 Закону України «Про нотаріат» та пункту 210 Інструкції.
Крім того, при зверненні до приватного нотаріуса осіб, які відповідно до статті 1268 Кодексу прийняли спадщину, від них, для видачі свідоцтва про право на спадщину, відбирається заява і про прийняття спадщини, хоча строки для прийняття спадщини, встановлені статтею 1270 Кодексу на час подачі заяви закінчилися.
Разом з тим,