Закон України від 03.07.2018 № 2478VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» введено в дію 04.02.2019. Цим Законом, який має досить пафосну назву, що наводить на думку про передвиборний характер його запровадження в дію, вносяться зміни до низки законодавчих актів, які прямо чи опосередковано регулюють кредитні правовідносини. Новий Закон спрямований на реалізацію Закону України «Про споживче кредитування». Виходячи із супровідних документів до нього як до проекту слід визначити такі основні його завдання:

– зменшити фінансове навантаження на позичальників, що сприятиме відновленню економіки та активізації кредитуванню фізичних осіб, в першу чергу для покращення житлових умов;

– усунути схеми незаконного виведення майна з­під обтяження кредитора;

– спростити процес та зменшити витрати боржників та кредиторів (стягувачів) при врегулюванні боргу за рахунок вдосконалення позасудових інструментів;

– урегулювати прогалини щодо погашення кредитів у випадку визнання спадщини відумерлою та низку інших питань у процесі спадкування;

– узгодити норми Закону України «Про банки і банківську діяльність», а також частину підзаконних нормативних актів щодо порядку дотримання прав спадкоємців з положеннями Цивільного кодексу України (далі — ЦК).

Крім того, внесені зміни до ЦК щодо поручительства як способу забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором. Передбачено, що у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності боржника, такий поручитель несе відповідальність за порушення зобов’язання боржником виключно в обсязі, що існував до такої зміни зобов’язання. Порука припиняється виконанням основного зобов’язання або якщо кредитор протягом строку загальної позовної давності не пред’явить позову до поручителя.

Законом України від 03.10.2017 № 2147­VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі — Закон № 2147) передбачено, що нотаріуси реєструють офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно­телекомунікаційній системі (ЄСІТС) в обов’язковому порядку (зміни до Господарського процесуального кодексу (ч. 6 ст. 6); до Цивільного процесуального кодексу України (ч. 6 ст. 14); до Кодексу адміністративного судочинства України (ч. 6 ст. 18)). Відповідно до положень Закону № 2147 Єдина судова інформаційно­телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів із дня опублікування Державною судовою адміністрацією України у газеті «Голос України» та на веб­порталі судової влади оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно­телекомунікаційної системи1. 1 грудня 2018 року в газеті «Голос України» було опубліковано оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно­телекомунікаційної системи. З 1 січня 2019 року підсистема ЄСІТС функціонує в тестовому режимі. Дослідна експлуатація системи згідно з повідомленням ДСА України мала розпочатися з 1 березня 2019 року у складі вісьмох підсистем (модулів).2

З 29 вересня по 2 жовтня 2018 року у м. Буенос-Айресі відбулися засідання робочих органів МСЛН 2017–2019 років скликання, Асамблея нотаріатів-членів МСЛН, а також урочисті заходи з нагоди 70-ї річниці створення Міжнародного союзу нотаріату. Нотаріальна палата України (далі — НПУ) була представлена на засіданнях Комісії з тем і конгресів, Комісії з нотаріальної деонтології, Комісії із соціального захисту нотаріусів, а також Асамблеї нотаріатів — членів Союзу відповідно в особі Сабріни Сибіги (член КТК МСЛН, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу), Ю. Орзіха (член КНД МСЛН, приватний нотаріус Лиманського РНО Одеської області) та Олександра Бєднова (член Генеральної ради МСЛН, член КСЗН МСЛН, голова Комісії з міжнародного співробітництва НПУ, приватний нотаріус Мелітопольського міського нотаріального округу). На засіданні Комісії із соціального захисту нотаріусів (КСЗН), що відбулося 30 вересня 2018 року, були розглянуті такі питання, як ситуація із соціальним захистом нотаріусів в країнах — членах МСЛН, питання медичного страхування та страхування цивільної відповідальності. Окремим питанням порядку денного було обговорення ситуації в країнах, де немає страхових і пенсійних фондів нотаріусів (на прикладі Африки та України). У цьому контексті на засіданні було презентовано проект Статуту фонду соціального страхування нотаріату. Того, який мав би стати типовим Статутом для всіх африканських нотаріатів. Активну участь в його розробці взяли члени КСЗН. Голова КСЗН та члени Комісії з Австрії та Німеччини висловили свою готовність надати необхідну допомогу у створенні страхового фонду і для українських нотаріусів.

ОСНОВНІ ТЕЗИ ВИСТУПІВ ЧЛЕНІВ КСЗН

Австрія. Уряд Австрії нещодавно опублікував законопроект, згідно з яким система страхування австрійських нотаріусів за віком повинна бути перетворена на професійну пенсійну установу з 1 січня 2020 року. У проекті йдеться лише про організаційні зміни. Виплати та внески не зміняться. Професійна пенсійна установа більше не буде державною установою соціального забезпечення, а залишатиметься незалежним публічним органом. Цей законопроект є частиною комплексної реформи австрійської системи соціального забезпечення. Головною метою австрійського уряду є скорочення кількості організацій соціального забезпечення з 21 до 5. Очікується, що цей закон набере чинності з 1 січня 2019 року. У цілому система пенсійного страхування австрійських нотаріусів працює дуже добре.

Німеччина. Нотаріат Німеччини має неоднорідну структуру. Після введення Імперського положення про нотаріат 1937 року та Федерального положення про нотаріат 1961 року в державі сформувалися три форми діяльності нотаріусів: тільки нотаріус, адвокат-нотаріус, нотаріус як державний службовець. На сьогодні у Німеччині налічується 280 нотаріусів — державних службовців. Але з наступного року така категорія нотаріусів повністю скасовується. Страхові пенсійні фонди нотаріусів існують на рівні земельних палат.

Укладення шлюбу призводить не тільки до правових, а й до матеріальних наслідків, а саме до виникнення режиму власності подружжя. Найбільше запитань у теорії та на практиці викликають саме об’єкти права власності подружжя, особливо такий вид нерухомого майна, як земельна ділянка.

Нерухоме майно, що належить на праві власності членам сім’ї, посідає особливе місце у системі інших об’єктів майнових сімейних відносин, оскільки для переважної більшості сімей саме придбання нерухомості, зокрема житла, залишається найважливішою покупкою в житті. Сьогодні об’єкти нерухомості є засобом забезпечення не лише сімейно-побутових, а й підприємницьких потреб сім’ї, засобом отримання прибутку, забезпечення добробуту.

 Стаття 181 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) однозначно виділяє лише один об’єкт нерухомості — земельну ділянку. Відповідно всі інші об’єкти, які визначаються як нерухомі, йдуть у невідривному зв’язку із земельною ділянкою, ґрунтуючись на принципі цілісності об’єкта нерухомості із земельною ділянкою.

Земельна ділянка стає об’єктом права власності з моменту наділення її індивідуально визначеними ознаками як природного ресурсу, встановленими законодавством.

Подружжя може бути суб’єктом майнових відносин, у тому числі відносин власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на підставі спеціальних умов, спричинених фактом перебування їх у шлюбі.

Земельна ділянка як вид нерухомого майна належить подружжю на певних правових режимах, серед яких виділяють законний і договірний.

Законний режим майна подружжя регулює майнові відносини осіб, які перебувають у шлюбі, заснований безпосередньо на нормах закону та діє, якщо договором не встановлено інше. Його, у свою чергу, можна поділити на режим спільності та режим роздільності.

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ IНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ

НАУКОВО-ПРАВОВА ЕКСПЕРТИЗА

Україна Національний університет «ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ»

НАУКОВО-ПРАВОВА ЕКСПЕРТИЗА

З метою запобігання порушення прав та законних інтересів учасників господарського процесу держава відкрила доступ до інформації, яка міститься в значній кількості єдиних та державних реєстрів, для ознайомлення суб’єктами господарювання. Серед інших, на увагу заслуговує Єдиний реєстр боржників як систематизована база даних про боржників, що є складовою автоматизованої системи виконавчого провадження та ведеться з метою оприлюднення в режимі реального часу інформації про невиконані майнові зобов’язання боржників та запобігання відчуженню боржниками майна [1]. Статтею 204 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) встановлено презумпцію дійсності правочину. Довести протилежне — це обов’язок сторони, яка оспорює такий господарський договір. Визнання такого договору недійсним в поза­ судовому порядку, на мій погляд, може призвести до зловживання цим правом. До початку роботи вказаного реєстру відомості про обтяження та обмеження суб’єктів господарювання у вчиненні правочинів вносилися лише до відповідних реєстрів: Єдиний реєстр заборон (припинив свою роботу 31.12.2012), Державний реєстр обтяжень рухомого майна, Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (працює з 01.01.2013).
Як свідчить практика, не завжди функціонування таких реєстрів могло повною мірою убезпечити суб’єктів господарювання від укладення договорів, які потім визналися недійсними. Як приклад, можна навести постанову Верхового Суду України від 25.05.2016 у справі № 6–605­цс­16, де вказано: той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України від 1 липня 2004 року № 1952­ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо. Посилаючись при цьому також і на ухвалу від 17 липня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (справа № 6–21250св13), де суд дійшов висновку про те, що забезпечення судом позову у вигляді накладення арешту на об’єкт нерухомого майна означає, що цей об’єкт набуває правового режиму обмеженого в цивільному обороті. У тому разі, коли під час дії заборони відбувається відчуження такого майна особою, обізнаною про накладення арешту на майно, відповідний правочин може визнаватися недійсним і є таким, що порушує публічний порядок. При цьому немає правового значення і не може бути перешкодою для визнання договору недійсним той факт, що ухвала суду про накладення арешту не була зареєстрована відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [2].

Поступова адаптація внутрішнього законодавства України до міжнародних нормативно-правових актів, розвиток економічних відносин, які демонструють стабільну динаміку поглиблення, ставлять перед науковою спільною питання, які потребують вивчення та напрацювання практики їх реалізації. Адже, як зазначає В.П. Грібанов, з думкою якого ми погоджуємось, суб’єктивне право, надане особі, але не захищене від порушення необхідними засобами захисту, є лише декларативним правом [1].
Частиною 1  ст. 1077 Цивільного кодексу України (далі — ЦК)  встановлено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
За змістом  ст. 1079 ЦК   сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції [3].
За загальним правилом, нікчемність договору має місце в момент його укладення, проте згідно зі ст. 1080 ЦК недійсність умови про обмеження чи заборону обмеження відступлення договору факторингу буде виявлятись тільки у разі укладення договору про відступлення грошової вимоги в майбутньому. Частина 2 вказаної статті дає нам правий дозвіл на застосування фінансових санкцій не за порушення умов договору, які призвели до реальних фінансових наслідків, а саме за вчинення дій (укладення договору з умовами, які спрямовані саме на «заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги».
Практичні проблеми мають місце у реалізації інституту забезпечення виконання рішення суду, який тісно пов’язаний з рішенням судочинства — неупередженого і своєчасного розгляду і вирішення спорів з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод або інтересів юридичних осіб, інтересів держави [2].

Останньою стадією існування зобов’язання є його припинення, під яким розуміється припинення правового зв’язку між його сторонами, звільнення їх від прав та обов’язків, що становлять зміст зобов’язання. З припиненням правового зв’язку кредитор втрачає право вимагати від боржника виконання передбачених у зобов’язанні дій, а боржник звільняється від обов’язку виконувати такі дії під загрозою застосування до нього мір відповідальності. У свою чергу, власне закінчення строку дії договору не призводить до припинення зобов’язання, яке виникло з цього договору. Закінчення строку дії договору означає, що між його сторонами у майбутньому не будуть виникати взаємні права та обов’язки, що випливали з нього. Між тим, ті зобов’язання, які вже існують на момент закінчення строку дії договору, не припиняються автоматично після його закінчення, до того моменту, поки вони не будуть припинені на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов’язань визначені у главі 50 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), і їх можна поділити на договірні та законні. Підстави, які визначаються суб’єктами цивільних правовідносин добровільно, тобто у договорах, є договірними, і нині діюче цивільне законодавство дає сторонам широкі можливості щодо врегулювання цього питання за їх домовленістю у порівнянні з можливостями, встановленими Цивільним кодексом УРСР 1963 року. Сторони є вільними у виборі будь­яких підстав припинення їх зобов’язань. Сторони навіть можуть домовитися про можливість припинення зобов’язання в односторонньому порядку за бажанням будь­якої
сторони. Одним із способів припинення зобов’язання ЦК називає новацію. У цивільному праві новація — це правочин про заміну одного зобов’язання іншим між сторонами, що приводить до припинення попереднього зобов’язання. Правовідношення щодо новації було відоме і римському праву. Первісно новація зобов’язання трактувалася більш широко та включала в себе заміну суб’єктів зобов’язання. Також новацією вважалася заміна зобов’язання на підставі судового рішення.

1. Питання щодо оформлення спадкових прав на земельну ділянку, яка не була охоплена заповітом, але на ній розташований житловий будинок, право власності у порядку спадкування на який за рішенням суду було визнано за сином, на якого матір’ю і було складено заповіт. При цьому ще є дочка, яка має право на обов’язкову частку. Вона прийняла спадщину, а також була присутня при вирішенні судом питання щодо спадкування житлового будинку за сином. Чи буде застосовуватись положення статті 1225 Цивільного кодексу України при спадкуванні земельної ділянки? Чи буде спадкуватись вся земельна ділянка за сином чи спадкування здійснюватиметься на загальних підставах?

Відповідь Як вбачається з описаної Вами ситуації, визнання права власності на житловий будинок вирішено в судовому порядку за сином у порядку спадкування. При цьому питання щодо визнання права власності в порядку спадкування на земельну ділянку з урахуванням статті 1225 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) у судовому порядку не вирішувалось.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 1217 ЦК спадкування здійснюється за заповітом або за законом. У разі неохоплення заповітом усієї спадщини відповідно до ч. 2 ст. 1223 ЦК право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261–1265 цього Кодексу. Частина спадщини, що не охоплена заповітом, згідно з положеннями ч. 1 ст. 1245 ЦК спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом. Отже, з огляду на вищевикладене, земельна ділянка спадкуватиметься на загальних підставах дітьми спадкодавиці.

2. Об’єктом спадкування є квартира, приватизована на чоловіка, дружину та сина. У 2005 році помирає дружина. Спадщину приймають чоловік і син, оскільки проживають разом зі спадкодавцем, але вони не оформлюють своїх спадкових прав. У 2010 році помирає чоловік. Спадщину приймає, але не оформлює своїх спадкових прав його син. Спадкові справи після смерті чоловіка і дружини, батьків сина, не заводилися. У 2018 році помирає син. Спадщину приймає його син. Чи необхідно заводити спадкові справи після померлих його баби і діда, чи можна завести спадкову справу тільки після смерті його батька, включивши в неї всі необхідні документи щодо померлих раніше діда і баби?