НАЯВНІСТЬ ВІДОМОСТЕЙ В ЄДИНОМУ РЕЄСТРІ БОРЖНИКІВ ЯК ПІДСТАВА ДЛЯ ЗУПИНЕННЯ УКЛАДЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ДОГОВОРУ

З метою запобігання порушення прав та законних інтересів учасників господарського процесу держава відкрила доступ до інформації, яка міститься в значній кількості єдиних та державних реєстрів, для ознайомлення суб’єктами господарювання. Серед інших, на увагу заслуговує Єдиний реєстр боржників як систематизована база даних про боржників, що є складовою автоматизованої системи виконавчого провадження та ведеться з метою оприлюднення в режимі реального часу інформації про невиконані майнові зобов’язання боржників та запобігання відчуженню боржниками майна [1]. Статтею 204 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) встановлено презумпцію дійсності правочину. Довести протилежне — це обов’язок сторони, яка оспорює такий господарський договір. Визнання такого договору недійсним в поза­ судовому порядку, на мій погляд, може призвести до зловживання цим правом. До початку роботи вказаного реєстру відомості про обтяження та обмеження суб’єктів господарювання у вчиненні правочинів вносилися лише до відповідних реєстрів: Єдиний реєстр заборон (припинив свою роботу 31.12.2012), Державний реєстр обтяжень рухомого майна, Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (працює з 01.01.2013).
Як свідчить практика, не завжди функціонування таких реєстрів могло повною мірою убезпечити суб’єктів господарювання від укладення договорів, які потім визналися недійсними. Як приклад, можна навести постанову Верхового Суду України від 25.05.2016 у справі № 6–605­цс­16, де вказано: той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України від 1 липня 2004 року № 1952­ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо. Посилаючись при цьому також і на ухвалу від 17 липня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (справа № 6–21250св13), де суд дійшов висновку про те, що забезпечення судом позову у вигляді накладення арешту на об’єкт нерухомого майна означає, що цей об’єкт набуває правового режиму обмеженого в цивільному обороті. У тому разі, коли під час дії заборони відбувається відчуження такого майна особою, обізнаною про накладення арешту на майно, відповідний правочин може визнаватися недійсним і є таким, що порушує публічний порядок. При цьому немає правового значення і не може бути перешкодою для визнання договору недійсним той факт, що ухвала суду про накладення арешту не була зареєстрована відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [2].

Неллі Побіянська отримати повну версію статті