Важко писати матеріал у період, коли державні реєстратори тільки почали опрацьовувати теорію, вирішувати спірні та невизначені питання і кожного дня знаходити нові варіанти і підходи, вибудовуючи практику.
У цьому матеріалі спробуємо розглянути нові схеми дій державного реєстратора юридичних осіб при реєстрації створення Товариства з обмеженою відповідальністю, реєстрації змін до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб з урахуванням положень, які набули чинності 17 червня 2018 року відповідно до Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 06.02.2018 № 2275.
У статті вживатимуться такі скорочення:
- Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 06.02.2018 № 2275, набув чинності 17.06.2018 — ЗУ «Про ТОВ та ТДВ»;
- Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» від 15.05.2003 № 755, з відповідними змінами — ЗУ «Про державну реєстрацію»;
- Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань — ЄДР;
- Товариство з обмеженою відповідальністю — ТОВ;
- Товариство з додатковою відповідальністю — ТДВ;
- Загальні збори учасників — ЗЗУ;
- Адміністративний збір — АЗ.
Найважливіші новації
1. Розширено перелік документів, за якими встановлюється особа заявника у разі державної реєстрації ТОВ.
Нова редакція ч. 2 ст. 14 ЗУ «Про державну реєстрацію», що набула чинності 17.06.18, передбачає можливість пред’явлення документа, що відповідно до закону посвідчує його особу. Отже, для державної реєстрації може бути прийнятий будь-який з документів, зазначених у ч. 1 ст. 13 ЗУ «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» для встановлення особи заявника:
1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України:
а) паспорт громадянина України;

б) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
в) дипломатичний паспорт України;
г) службовий паспорт України;
ґ) посвідчення особи моряка;
д) посвідчення члена екіпажу;
е) посвідчення особи на повернення в Україну;
є) тимчасове посвідчення громадянина України;
документи, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус:
а) посвідчення водія;
б) посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон;
в) посвідка на постійне проживання;
г) посвідка на тимчасове проживання;
ґ) картка мігранта;
д) посвідчення біженця;
е) проїзний документ біженця;
є) посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту;
ж) проїзний документ особи, якій надано додатковий захист.

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
НАКАЗ
25.03.2014 м. Київ № 563/5
Зареєстровано
в Міністерстві юстиції України
25.03.2014 за № 367/25144
ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ПОРЯДКУ ВЧИНЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ НОТАРІУСАМИ УКРАЇНИ
Відповідно до статті 21 Закону України «Про нотаріат» та з метою спрощення процедури оформлення спадщини
НАКАЗУЮ:
1. Внести до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595 (із змінами), такі зміни:
у главі 2 розділу II:
підпункт 1.20 пункту 1 викласти в такій редакції:
«1.20. Нотаріус посвідчує правочин, який передбачає будь-який перехід права власності на об’єкти нерухомості та об’єкти незавершеного будівництва, крім їх успадкування та дарування, за наявності документа про сплату до бюджету податку на доходи фізичних осіб, обчисленого з ціни, зазначеної у правочині, але не нижче оціночної вартості такого нерухомого майна, визначеної суб’єктом оціночної діяльності згідно з вимогами нормативно-правових актів з оцінки майна, та документа про оціночну вартість.»;
підпункт 6.3 пункту 6 викласти в такій редакції:
«6.3. Нотаріус посвідчує правочин, який передбачає будь-який перехід права власності на об’єкти рухомого майна (крім легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів), крім їх успадкування та дарування, за наявності документа про сплату до бюджету податку на доходи фізичних осіб, обчисленого з ціни, зазначеної у правочині, та документа про оціночну вартість такого майна, визначену суб’єктом оціночної діяльності згідно з вимогами нормативно-правових актів з оцінки майна.
При посвідченні правочину, який передбачає будь-який перехід права власності на легкові автомобілі, мотоцикли, мопеди, крім їх успадкування та дарування, відповідний правочин посвідчується нотаріусом за наявності документа про сплату до бюджету податку на доходи фізичних осіб, обчисленого, виходячи із зазначеної у правочині ціни, але не нижче середньоринкової вартості таких транспортних засобів (визначеної відповідно до пункту 173.1 статті 173 розділу IV Податкового кодексу України) або не нижче оціночної вартості таких транспортних засобів, визначеної суб’єктом оціночної діяльності згідно з вимогами нормативно-правових актів з оцінки майна (за вибором платника податку).
У разі якщо платником податку сплачено до бюджету податок на доходи фізичних осіб, обчислений, виходячи із зазначеної у правочині ціни, але не нижче оціночної вартості транспортного засобу, нотаріусу також подається документ про оціночну вартість, визначену суб’єктом оціночної діяльності згідно з вимогами нормативно-правових актів з оцінки майна».
2. Департаменту нотаріату та банкрутства (Долгова З.М.) забезпечити подання цього наказу на державну реєстрацію відповідно до Указу Президента України від 03 жовтня 1992 року № 493 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади».
3. Департаменту нотаріату та банкрутства (Долгова З.М.), начальникам головних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі забезпечити належне виконання цього наказу.
4. Цей наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування.
5. Контроль за виконанням цього наказу покласти на першого заступника Міністра Ємельянову І.І.
Міністр Павло Петренко

Основні положення Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»

І. ПЕРЕЛІК ДОКУМЕНТІВ, ЩО ПОДАЮТЬСЯ ЗАЯВНИКОМ (ПРИПИНЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ)
Для державної реєстрації рішення про припинення юридичної особи, прийнятого її учасниками або відповідним органом юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, — відповідним державним органом, подаються такі документи:
- примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення учасників юридичної особи або відповідного органу юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, — рішення відповідного державного органу, про припинення юридичної особи;
- примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) документа, яким затверджено персональний склад комісії з припинення (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора, реєстраційні номери облікових карток платників податків (або відомості про серію та номер паспорта — для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), строк заявлення кредиторами своїх вимог, — у разі відсутності зазначених відомостей у рішенні учасників юридичної особи або відповідного органу юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, — у рішенні відповідного державного органу, про припинення юридичної особи.
Для державної реєстрації рішення про відміну рішення про припинення юридичної особи, прийнятого її учасниками або відповідним органом юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, — відповідним державним органом, подається:
- примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення учасників юридичної особи або відповідного органу юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, — рішення відповідного державного органу, про відміну рішення про припинення юридичної особи.
Для державної реєстрації зміни складу комісії з припинення (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії), голови комісії або ліквідатора подається:
- примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення учасників юридичної особи або відповідного органу юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, — рішення відповідного державного органу про зміни.

ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ
ЛИСТ
27.09.2012 № 10-1387/0/4-12
Головам апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційного суду
Автономної Республіки Крим
Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм законодавства про власність та спадкування
Відповідно до статті 34 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статті 3607 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) доводжу до Вашого відома, що Верховним Судом України за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах прийнято ряд постанов у справах про власність і спадкування та сформульовано обов’язкові для всіх судів України правові позиції.
1. Відповідно до статті 2 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (вересень 2008 року), державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень — офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.
Згідно зі статтею 3 зазначеного Закону право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.
Отже, право власності на збудоване до набрання чинності Законом України «Про державну ре­єстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його спорудження, а не виникає у зв’язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, яка є лише офіційним визнанням державою такого права, а не підставою його виникнення (постанова від 13 червня 2012 р. № 6-54цс12).
2. Частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, якщо недійсність правочину встановлена законом, то він є нікчемним і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Відповідно до статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Оскільки суперечності між датами, зазначеними як дата складення заповіту (4 квітня) та дата його посвідчення нотаріусом (3 квітня), судом були усунуті на підставі оцінки наданих доказів та встановлено, що заповіт було складено та посвідчено саме 3 квітня 2009 року, тому відсутність у заповідача паспорта громадянина України не може бути підставою для визнання заповіту недійсним, оскільки в даному випадку відповідно до статті 43 Закону України «Про нотаріат» та пункту 10 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України визначальним для нотаріуса було саме встановлення особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії (постанова від 26 грудня 2011 р. № 6-73цс11).
3. Згідно зі статтею 1261 ЦК України до спадкоємців першої черги відносяться діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки спадкодавця.
Отже, видавши свідоцтво про право на спадщину за законом лише на дружину покійного, яка прийняла спадкове майно і в подальшому його продала, нотаріус порушив вимоги статті 1261 ЦК України та права неповнолітньої дочки померлого, яка відповідно до частини четвертої статті 1268 ЦК України вважається такою, що прийняла спадщину у встановлений законом строк.
У разі продажу (відчуження іншим способом) спадкового майна особою, на користь якої було видано свідоцтво про право на спадщину, як спосіб захисту інтересів малолітніх або неповнолітніх спадкоємців судом може бути застосовано передання їм частки в натурі шляхом перерозподілу майна, що збереглося, або сплати грошової компенсації (стаття 1280 ЦК України).
Відповідно до статті 1301 ЦК України, якщо свідоцтво про право на спадщину на частку неповнолітнього спадкоємця було видано іншим особам (іншим спадкоємцям), то судовий захист їх прав може здійснюватися шляхом визнання таких свідоцтв про право на спадщину частково (або повністю) недійсними та визнання за ними права на відповідну частину спадкового майна.
Згідно з положенням статті 1280 ЦК України перерозподілу підлягає лише спадкове майно. Тому у справах про перерозподіл спадкового майна суд повинен чітко встановити обсяг спадкової маси, чітко визначити майно, яке до неї входить (постанова від 6 червня 2012 р. № 6-32цс12).
4. Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно із частиною першою статті 22 ЗК України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
Документи, що посвідчують право на земельну ділянку, визначені статтею 23 ЗК України 1990 року. Проте дію цієї статті зупинено відносно власників земельних ділянок, визначених Декре­том Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок». Пунктом 3 вказаного Декрету встановлено, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 цього Декрету, а саме: ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.
Отже, пунктом 3 названого Декрету визначено порядок посвідчення права приватної власності громадян на земельні ділянки та документи, що посвідчують право на земельну ділянку. Таким документом може бути відповідний запис у земельно-кадастрових документах.
Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЗК України 2001 року громадяни, що одержали у власність земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Крім того, аналіз статті 120 ЗК України 2001 року з точки зору її дії в часі дає підстави для ви­сновку про те, що на момент укладення договору дарування жилого будинку (жовтень 2007 року) чинною була редакція, відповідно до якої, якщо договором про відчуження жилого будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності лише на ту частину земельної ділянки, яка зайнята жилим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Проте суди помилково застосували до спірних правовідносин статтю 120 ЗК України у редакції Закону України від 5 листопада 2009 року № 1702-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю», чинній з 10 грудня 2009 року, без урахування її дії в часі та відмовили в задоволенні позовних вимог, у тому числі про визнання права власності на дві земельні ділянки: площею S-1 та площею S-2, не врахувавши наявність рішення сільської ради від 18 січня 1994 року про передачу у приватну власність вказаних земельних ділянок та запису в земельно-кадастрових документах; а також не врахували того, що виникнення права власності на спірну земельну ділянку площею S-2 не пов’язане з переходом права власності на будинок, оскільки зазначений будинок не знаходиться на цій ділянці, та що до вказаних правовідносин не застосовуються положення ЗК України про перехід права на земельну ділянку в разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду та статті 377 ЦК України, у зв’язку із чим були позбавлені можливості з’ясувати характер спірних правовідносин щодо визнання права власності на земельну ділянку площею S-2 (постанова від 30 травня 2012 р. № 6-31цс12).
5. Відповідно до пунктів 1, 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс засто­совується до цивільних правовідносин, що виникли після набрання ним чинності, тобто після 1 січня 2004 року.
Статтею 12 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних право­відносин (спірний будинок збудовано у період з 1988 року до 1995 року, а 29 березня 1995 року видано свідоцтво про право власності на житловий будинок), визначено, що у приватній власності громадян можуть перебувати жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах.
За змістом статті 17 ЗК України та статті 14 Закону України «Про власність» земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину в приватну власність, а тому участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, передбачених законом.
Таким чином, будівництво будинку на земельній ділянці, яка забудовнику не відводилась, не дає підстав для визнання за ним права власності на вже збудований будинок (постанова від 16 травня 2012 р. № 6-42цс12).
6. Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.
Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що у разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Отже, захист права особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України (постанова від 30 січня 2012 р. № 6-61цс11).
Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність до судових рішень Верховного Суду України.
Заступник Голови М. П. Пшонка

Відповідно до ч. 4 ст. 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» від 15.05.2003 № 755, у новій редакції (далі — ЗУ «Про державну реєстрацію») у день проведення державної реєстрації змін до відомостей Єдиного державного реєстру (далі — ЄДР), пов’язаних:
а) із зміною складу учасників товариства,
б) або зміною розмірів їхніх часток,
суб’єкт державної реєстрації повинен видати (надіслати поштовим відправленням з описом вкладення) виписку з ЄДР:
1) заявнику,
2) товариству,
3) особам, які були зазначені у цьому реєстрі як учасники товариства до проведення реєстраційної дії,
4) та особам, які зазначені у цьому реєстрі як учасники товариства після проведення реєстраційної дії.
Якщо суб’єкту державної реєстрації відома електронна пошта осіб, яким надсилається ця виписка, він у той самий день додатково надсилає копію виписки зазначеним особам електронною поштою.
Згідно з абз. 8 ч. 1 ст. 36 ЗУ «Про державну реєстрацію», якщо відповідно до частини четвертої статті 25 Закону певним особам має надсилатися виписка з Єдиного державного реєстру, розмір адміністративного збору збільшується на добуток 0,01 прожиткового мінімуму для працездатних осіб та кількості таких осіб.
Є певне двояке прочитання вказаної норми. Адже заявник — це завжди або новий, або старий учасник. Чи отримує він у такому випадку дві виписки? А якщо від нового учасника діє представник за довіреністю, чи отримає він окрему виписку? Крім того, якщо особа, яка є учасником, не передає частку, то вона є у складі і старих учасників, і нових, — чи потрібно надсилати їй 2 виписки в такому разі?

Враховуючи, що нотаріальні дії зачіпають важливі суб’єктивні права осіб, щодо яких вони вчиняються, законодавець встановив судовий контроль за вчиненням нотаріальних дій.

Можливість оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні забезпечує законність нотаріального провадження і захист прав та інтересів учасників нотаріального процесу.

Судовий контроль за діяльністю нотаріу­сів має забезпечити тлумачення чинного законодавства та сприяти дотриманню законності у сфері цивільних правовідносин, що виникають із вчинення нотаріальних дій.

Мною було проаналізовано постанови пленумів суду та зроблено сукупний аналіз позицій судових органів щодо порядку та процедури судового розгляду оскарження нотаріальних дій.

1.     Статтею 50 Закону України «Про нотаріат» передбачено можливість оскарження в судовому порядку нотаріальної дії або відмови в її вчиненні, нотаріального акта.

Закон України «Про нотаріат» поділяє об’єкти судового оскарження в межах нотаріального процесу на три групи:

нотаріальні дії;

нотаріальні акти;

відмова у вчиненні нотаріальних дій.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріальними діями є посвідчення права, а також фактів, що мають юридичне значення, та інші дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Поняття «нотаріальний акт» є значно шир­шим за поняття «нотаріальна дія» і являє собою будь-яку дію, що є складовою частиною нотаріальної діяльності і вчиняється нотаріусом у межах виконання власних повноважень.

Наприклад, у разі заведення спадкової справи нотаріусом на порушення вимог щодо належного місця її заведення, що саме по собі не є вчиненням нотаріальної дії, заінтересований спадкоємець має право оскаржити цей нотаріальний акт у судовому порядку і визнати його недійсним як такий, що вчинено з порушеннями.

Обов’язок нотаріуса та відповідної посадової особи вчиняти нотаріальні дії передбачений ч. 3 ст. 49 Закону України «Про нотаріат», де встановлено заборону безпідставної відмови в її вчиненні.

Як випливає з п. 9 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про нотаріат», підстави для відмови у вчиненні нотаріальної дії можуть встановлюватися тільки цим Законом.

Перелік підстав для відмови нотаріусом у вчиненні нотаріальних дій, зазначений у ст. 49 Закону України «Про нотаріат», не є вичерпним.

За наявності умов, передбачених ст. 49 Закону України «Про нотаріат», на нотаріуса покладається завдання, по-перше, відмовити у вчиненні нотаріальної дії, якщо вона суперечить вимогам чинного законодавства; по-друге, обґрунтувати своє рішення на підставі норм чинного законодавства.

Згідно з п. 3 глави 13 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та ч. 4 ст. 49 Закону України «Про нотаріат» відмова у вчиненні нотаріальної дії за загальним правилом здійснюється в усній формі, а у випадку наявності вимоги особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії, виноситься відповідна постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії.

2.     Враховуючи норми ст. 50 Закону України «Про нотаріат» та норми Прикінцевих та перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК), справи щодо оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні повинні розглядатися в порядку позовного провадження як спір про право.

3.     Вирішуючи питання про визначення юрисдикції розгляду справ про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні, суди виходять з аналізу питання, чи є нотаріус суб’єктом владних повноважень.

Вирішення цього питання можливе на підставах з’ясування правової природи нотаріальної діяльності та складу повноважень нотаріуса.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі — КАС) компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. Тлумачення поняття «суб’єкт владних повноважень» надано у п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС, де зазначено, що суб’єкт владних повноважень — орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Система нотаріату не входить до системи органів виконавчої влади, а отже, і  вважати діяльність нотаріуса як таку, у межах якої здійснюються владні управлінські функції, не можна. У діях нотаріуса немає ані адміністративного примусу, ані управлінських повноважень, а нотаріальну діяльність слід характеризувати як публічно-правову, оскільки вона здійснюється від імені держави.

Саме такі очікування від закону мають ті, хто працював у сфері корпоративного права, шукав творчі підходи у поєднанні теорії і практики, налагоджував зв’язок між потребами бізнесу і обмеженнями законодавства. І виглядає так, ніби закон дійсно надасть життя, енергії і темпу корпоративним відносинам. Зараз важливо за інерцією не чинити спротиву змінам, бути відкритим до сприйняття нових концептів і зсуву парадигми. Нехай зараз закон не досконалий, можливо, деякі норми містять ризик зловживань, але він наближає нас до рівня корпоративного регулювання розвинутих суспільств, де корпорації живуть десятки років, де накопичено величезний досвід і народжені ефективні інструменти, які ми просто мусимо імплементувати, якщо хочемо не ізоляції, а співпраці і кооперації зі світовим бізнесом.
З часом вирівняється правозастосування, будуть заповнені прогалини, буде внесено зміни, врегульовано колізії. І закон дасть поштовх не лише розвитку корпоративних відносин, але і розвитку підприємницької культури і суспільства. Бо цей закон побудований на інших цінностях. Він про відповідальну свободу або про відповідальність замість патерналізму та інфантильності. А це і є підприємництво.
Як новий закон діятиме у часі
Закон набув чинності 17 червня 2018 року з назвою «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (далі — Закон).
Прикінцевими та перехідними положеннями Закону встановлено перехідний період в один рік, який означає, що до 17.06.2019 положення статутів ТОВ та ТДВ є чинними навіть тоді, коли вони не відповідають новому Закону. Але за умови, що такі положення відповідали законодавству, яке діяло станом на 17.06.2018.
Якщо протягом цього періоду до статуту будуть внесені будь-які зміни, то ця норма більше до такого статуту не застосовується. А всі положення такого статуту, що не відповідають Закону, втрачають чинність.
Якщо до статуту за перехідний рік не буде вноситися жодних змін, і він відповідає законодавству, яке діяло станом на 17.06.2018, то його положення до закінчення «адаптаційного» періоду є обов’язковими для учасників, незважаючи на їх невідповідність новому закону.

Нотаріальний процес характеризується низкою принципів, які забезпечують виконання завдань нотаріату, являють собою найбільш загальні правові вимоги до вчинення нотаріальної діяльності, відбивають правовий характер нота­ріального провадження та обов’язково знаходять своє закріплення у відповідних нормах права.

Одним із принципів, що найбільшою мірою відображають специфічну сутність нотаріальної діяльності, є принцип дотримання нотаріальної таємниці (ч. 3 ст. 5, ст. 8 Закону «Про нотаріат», далі — Закон), адже на відміну від судів, які розглядають і вирішують цивільні справи відкрито і гласно, нотаріуси й посадові особи, що вчиняють нотаріальні дії, зобов’язані зберігати таємницю їх вчинення або навіть факту звернення до нотаріальних органів.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна таємниця — це сукупність відомостей, отриманих під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої особи, в тому числі про особу, її майно, особисті майнові та немайнові права і обов’язки тощо.

Наведене законодавче визначення поняття нотаріальної таємниці наразі не просто не дає належного правового обґрунтування визначення обсягу та меж тієї інформації, що не має розголошуватися нотаріальними органами, а, нав­паки, потребує ретельного наукового дослідження, тлумачення та уточнення, особливо з огляду на те, що зазначена інформація може стати предметом судового вивчення під час розгляду тієї чи іншої цивільної справи, і в кожному конкретному випадку потрібно буде визначатися із можливістю або, навпаки, неможливістю нотаріуса свідчити про такі обставини.

Багатьма авторами вже зазначалося, що наразі спостерігається недосконале, фрагментарне законодавче регулювання цього права, а принципу дотримання таємниці вчинення нотаріальних дій приділяється недостатньо уваги, тому зазначене питання не втрачає актуальності [1, с. 40; 2, с. 38; 3, с. 108].

Питання щодо визначення змісту та обсягу нотаріальної таємниці у сучасній науковій літературі є спірним. Так, навряд чи можна погодитися з висловленими багатьма авторами пропозиціями включати до змісту нотаріальної таємниці, окрім таємниці особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, і ще й таємницю нотаріуса як фахівця, та ще й законодавчо це закріпити [4, с. 12; 5, с. 39; 6, с. 364].

Подібне розуміння змісту нотаріальної таємниці суперечить законодавчому визначенню її змісту, наведеному в ч. 1 ст. 8 Закону, відповідно до якого це вик­лючно інформація, пов’язана із заінтересованою особою та її зверненням до нотаріуса. Крім того, існування таємниці нотаріуса як фахівця унеможливлюється завданнями та функціями нотаріату як публічно-правового інституту, як органу цивільної юрисдикції.

Публічно-правовий характер нотаріальної діяльності зумовлений її офіційним змістом і наділенням нотаріусів повноваженнями державою (ч. 1 ст. 3 Закону), а зазначене, як і процесуальний характер нотаріальної діяльності, вик­лючає існування нотаріальної таємниці як таємниці фахівця. Передусім нотаріус — особа, уповноважена державою на вчинення нотаріальної діяльності, і незалежно від форми її здійснення (державна чи приватна), вона є однаковою за своєю сутністю, адже документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу (ч. 4 ст. 1 Закону).

З огляду на наведене, безумовно, слід погодитися із поглядом на нотаріальну таємницю як різновид професійної таємниці [7]. Однак, характеризуючи специфічні риси нотаріальної таємниці, деякі автори доходять спірного висновку про те, що, на відміну від таких професійних таємниць, як медична чи адвокатська, вона не сприяє встановленню довірчих відносин між заінтересованою особою та нотаріусом, а є лише певною гарантією недоторканості особистого життя людини [1, с. 41; 3, с. 110].

Вважаємо, що наведені твердження занадто звужують призначення принципу нотаріальної таємниці, адже він, безсумнівно, передусім покликаний забезпечити довіру, і не тільки до конкретного нотаріуса, а й до інституту нотаріату в цілому. Про це неодноразово наголошувалося різними авторами у спеціальній літературі.

Так, наприклад, В. Черниш справедливо стверджує: «Збереження професійної таємниці є фундаментальним обов’язком нотаріуса. Її дотримання забезпечує довіру до нотаріуса зацікавлених в юридичному оформленні волевиявлення і, одночасно, є умовою такої довіри… Порушення нотаріальної таємниці є не лише порушенням законності, а й аморальним вчинком нотаріуса, бо особи, які звернулися до нотаріуса, часто відкривають йому найпотаємніше, заповітне, впевнені в тому, що таємницю їхньої бесіди буде дотримано» [8, с. 84, 85].

Та й самі авторки, що висловили цю суперечливу думку, спростували її на інших сторінках своїх же робіт. Так, у тій самій своїй роботі на завершення Н. Коробцова стверджує, що дотримання принципу конфіденційності є необхідною та найважливішою передумовою відносин між нотаріусом і фізичними та юридичними особами [1, с. 46]. Але саме слово «конфіденційність» перекладається з латинської мови, як довіра до чого-небудь. Як відомо, конфіденційний означає довірчий, таємний, секретний. У п. 4 Правил професійної етики нотаріусів України, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 04.10.2013, прямо зазначено, що дотримання принципу конфіденційності є необхідною і найважливішою передумовою довірчих відносин між нотаріусом та фізичними і юридичними особами.

Так само і Ю. Желіховська на початку тієї ж своєї роботи відзначає, що нота­ріальна таємниця має надзвичайно вагоме значення при здійсненні нотаріального провадження, адже вона підкріплює довіру громадян до органів нотаріату і є одним із важливих правил діяльності самого нотаріуса, що забезпечує його авторитет [3, с. 108].

Як бачимо, наведені твердження суперечать висновкам про відсутність забезпечення довіри між нотаріусами та заінтересованими особами. Безсумнівно, відносини між нотаріусом та заінтересованими особами мають базуватися на довірі, адже, по-перше, заінтересовані особи можуть самі обрати нотаріуса, до якого вони звернуться у тій чи іншій нотаріальній справі або за отриманням консультації, а, по-друге, заінтересовані особи можуть мати бажання надати нотаріального оформлення навіть тим правовідносинам, для яких обов’язковість нотаріального посвідчення не передбачена. Приймаючи зазначені рішення, заінтересовані особи передусім керуються саме ступенем довіри, що викликають у них особа того чи іншого нотаріуса зокрема та нотаріат в цілому як інститут, що має за завдання забезпечення охорони та захисту їх суб’єктивних цивільних прав.

Вимога щодо дотримання нотаріальної таємниці передусім означає виключення умов, за яких зі змістом нота­ріальної дії можуть ознайомлюватися інші особи, крім її учасників.

Власне, це означає, що нотаріальні дії мають вчинюватись у присутності тільки заінтересованих осіб і лише у випадку необхідності — за присутності тих, хто надає їм допомогу або забезпечує вчинення нотаріальної дії (представники, перекладачі, особи, що проставляють підпис замість заінтересованих осіб тощо). При цьому повідомлення будь-якої інформації представнику особисто заінтересованої особи не може розглядатися як порушення нотаріальної таємниці, але відсутність належного унормування питань суб’єктного складу нотаріального процесу взагалі та інституту представництва у нотаріальному провадженні, а також складу документів, що підтверджують повноваження представника у нотаріальній справі зокрема, породжує, на жаль, відповідні правові конфлікти та судові справи щодо їх вирішення.

Так, у цивільній справі за позовом Особа 1 до Першої Чернівецької державної нотаріальної контори, державного нотаріуса Першої Чернівецької державної нотаріальної контори Особа 5, за участю третьої особи — Головного управління Державної казначейської служби України у Чернівецький області про визнання дій неправомірними та відшкодування моральної шкоди, що розглядалася 30 вересня 2015 р. Першотравневим районним судом м. Чернівців, судом було визнано, що надання представнику заінтересованої особи (спадкоємця), який діє на підставі договору про надання правової допомоги, інформації щодо можливості вчинення нотаріальної дії та безпосередня видача йому нотаріального акта — документа (свідоцтва про право на спадщину) не є порушенням нотаріальної таємниці в розумінні ст. 8 Закону «Про нотаріат» [http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52239832].

Ніхто із сторонніх не має спостерігати за ходом нотаріальної процедури, відповідно, заінтересовані особи можуть клопотати про це. Але зазначене правило не можна розуміти буквально й категорично: якщо заінтересована особа висловлює бажання щодо присутності будь-якої особи, то вона, безумовно, може бути присутня під час вчинення нотаріальної дії.

У судовій практиці налічується чимало цивільних справ щодо визнання недійсними правочинів, зокрема заповітів, з підстав нібито порушення нотаріальної таємниці, яке полягає у тому, що під час нотаріального посвідчення заповіту була присутня стороння особа, яка не є суб’єктом вчинюваної нотаріальної дії, переважно — майбутній спадкоємець. Суди майже одностайно вирішують такі справи не на користь позивачів, обґрунтовуючи свої рішення такими обставинами: по-перше, що така присутність не може розглядатися як порушення нотаріальної таємниці, а, по-друге, що порушення нотаріальної таємниці не може розглядатися як підстава для визнання правочину недійсним.

Проголошення в Україні плюралізму форм власності на землю, визнання землі нерухомим майном викликало потребу вжити заходів, за наявності яких в учасників правовідносин не виникло б жодних сумнівів щодо приналежності земельної ділянки на відповідному титулі певному суб’єкту.

В юридичному значенні визначення «земля — основне національне багатство» можна розглядати як розташований над надрами, територіально обмежений кордонами України, цілісний, нерухомий поверхневий ґрунтовий і зайнятий водоймами шар земної кори, який є основою ландшафту і просторовим базисом для гармонійного розподілу місць розселення, діяльності людей, об’єктів природно-заповідного фонду відповідно до економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства, є об’єктом права власності Українського народу і перебуває під особливою охороною держави.

Сучасне цивільне законодавство містить достатньо велику кількість статей, де вживається дефініція «земельна ділянка». Поняття земельної ділянки як об’єкта права власності визначено лише в ст. 79 Земельного кодексу України (далі — ЗК): це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Для того щоб земельна ділянка стала предметом договору відчуження, вона повинна бути сформована. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Власники земельних ділянок — це юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), які відповідно до закону набули права власності на землю в Україні, а також територіальні громади та держава щодо земель комунальної та державної власності відповідно (п.п. 14.1.34 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, далі — ПК).

ПК регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, визначає платників податків та зборів, їх права та обов’язки.

Оподаткування доходів, отриманих громадянами при відчуженні належних їм земельних ділянок, розмір податку, порядок та строки його сплати залежить від багатьох факторів: цільового призначення земель, розміру земельної ділянки, ким відчужується, який саме правочин укладається тощо.

Порядок оподаткування операцій з продажу (обміну) та дарування об’єктів нерухомого майна визначений статтями 172 та 174 ПК.

I. Загальна інформація

До земель України належать усі землі в межах її території, у тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.

Категорії земель визначені в ст. 19 ЗК та за основним цільовим призначенням поділяються на:

а) землі сільськогосподарського приз­начення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г)  землі оздоровчого призначення;

ґ)  землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;

е) землі лісогосподарського призначення;

є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

У власності громадян можуть перебувати:

землі сільськогосподарського приз­начення:

для ведення особистого селянського господарства;

садівництва;

городництва;

сінокосіння та випасання худоби;

ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

фермерського господарства (ст. 33–36 ЗК);

землі житлової та громадської забудови:

земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування;

для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва (ст. 40 ЗК);

землі лісогосподарського призначення:

земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств,

земельні ділянки деградованих і мало­продуктивних угідь для залісення (ст. 56 ЗК);

землі водного фонду:

замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів).

Це найпоширеніші цільові призначення земельних ділянок, що перебувають у власності громадян.

Порядок використання земель іншого призначення визначається спеціальними законами.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставах, визначених в ч. 1 ст. 81 ЗК:

а)  придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в)  приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г)  прийняття спадщини;

ґ)  виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до ч. 2 ст. 81 ЗК у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини.