ІННА ГОЛОВЕНКО,
приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу
ЯКІСТЬ ЗАКОНУ
Відразу хочу зазначити, що завданням цієї статті є не розгляд визначень поняття якості закону та її критеріїв у контексті наукового плюралізму, а спроба привернути увагу юридичної спільноти, якій щоденно доводиться вести практичну діяльність в умовах низької якості українського законодавства, до проблеми якості закону. На жаль, цю проблему недостатньо досліджено та висвітлено в науковій літературі, хоча з плином часу вона актуалізується все більше й більше.
Дослідженням питання якості закону займалися, зокрема, такі науковці як М. Мельник, А. Ришелюк, Н. Оніщенко, О. Сирих, С. Полєніна.
Якістю закону, за визначенням Н. Оніщенко, є сукупність сутнісних характеристик і здатність закону реально задовольнити суспільні потреби та приватні інтереси.
Якості закону повинні бути притаманні досконала техніко-юридична форма настанов, їх соціальна адекватність та, як наслідок, здатність закону при відповідних умовах середовища та при відповідному ставленні адресата (суспільства в цілому та громадянина зокрема) забезпечити правомірний характер діяльності адресата і сприяти досягненню фактичних результатів, що випливають із мети закону.
Якість закону має відповідати соціальним інтересам суспільства, суспільним очікуванням людей, цінностям і пріоритетам особистості, співвідноситись зі стандартами, виробленими міжнародною та національною правотворчої практикою, а також із громадською корисніс­тю. У цьому сенсі якісний закон відрізняється легітимністю, узгодженістю з міжнародним і внутрішнім правом, здатністю при відповідних умовах до стабільної, прогнозованої й ефективної дії.
Важливою ознакою якості закону є його відповідність гуманістичній природі права.
Натомість, виходячи з досвіду парламенту 4-го скликання, за час роботи якого були ухвалені й набрали чинності 1138 законів і шість кодексів, М. Мельник, А. Ришелюк відмітили: «Є всі підстави констатувати той факт, що законодавча діяльність українського парламенту позбавлена системного, послідовного, планомірного характеру, вона не має чіткої та стабільної спрямованості на стимулювання прогресивного суспільного розвитку».
За той же час на розгляд парламенту було внесено трохи менш як 5000 законопроектів: 4922 проекти законів і 34 проекти кодексів. Тобто за рік зареєструвалося в середньому понад 1200 проектів законів і кодексів, причому більшість ухвалених протягом 4-го скликання законодавчих актів (677 із 1144) — це закони про внесення змін.

За даними Департаменту сім’ї та дітей Міністерства соціальної політики України станом на 1 січня 2013 року в Україні проживало 92865 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. І якщо раніше йшлося про те, що близько 80% таких дітей є дітьми, позбавленими батьківського піклування, що мають батьків (так звані «соціальні сироти»), то внаслідок події останнього року слід очікувати зростання кількості дітей-сиріт, тобто таких, в яких померли або загинули батьки.

Таким чином, питання забезпечення належного виховання та утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, включаючи створення для цього належного нормативно-правового підґрунтя, продовжує залишатися однією з найактуальніших у сучасній Україні.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Сімейного кодексу України (далі — СК) регулювання сімейних відносин здійснюється з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням. Задля досягнення цієї мети СК визначаються такі форми влаштування дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування: усиновлення; патронат, встановлення опіки, піклування; передача до прийомної сім’ї, дитячих будинків сімейного типу, до закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

У свою чергу ст. 6 «Пріоритети форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»^[1] встановлює, що за умови втрати дитиною батьківського піклування відповідний орган опіки та піклування вживає вичерпних заходів щодо влаштування дитини в сім’ї громадян України — на усиновлення, під опіку або піклування, у прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу.

Частини 2 та 3 вказаної статті містять положення, що мають забезпечити дотримання принципу влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, відповідно до пріоритетності форм влаштування. Встановлюється, що до закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, незалежно від форми власності та підпорядкування, дитина може бути влаштована в разі, якщо з певних причин немає можливості влаштувати її на виховання в сім’ю. Крім того, влаштування дитини до закладу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, не звільняє органи опіки та піклування за місцем походження та за місцем перебування дитини від обов’язку продовжувати діяльність щодо реалізації права цієї дитини на сімейне виховання.

Отже, пріоритетною формою влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, вважається усиновлення. Ураховуючи суспільну значущість цього сімейно-правового інституту в забезпеченні права кожної дитини на виховання в сім’ї та з метою підтримки та розвитку національного усиновлення відповідно до Указу Президента України від 27.11.2008 № 1088/2008 30 вересня було встановлено в Україні Днем усиновлення, що відзначається щорічно.

Державою було здійснено низку заходів, спрямованих на підтримку усиновлення в Україні. Так, у 2008 році перелік видів державної допомоги сім’ям з дітьми (ст. 3 Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми») доповнюється допомогою при усиновленні і відповідно до Закону додається розділ ІІІ-А «Допомога при усиновленні».^[2] Встановлюється, що допомога при усиновленні дитини надається у розмірі, встановленому для виплати допомоги при народженні дитини (станом на липень 2015 року розмір допомоги відповідно до ст. 12 «Розмір допомоги при народженні дитини» Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» складає 41280 гривень).

У березні 2009 року було затверджено Загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року»^[3], яка, серед іншого, також містить низку положень, спрямованих на розвиток інституту усиновлення в Україні. Зокрема, встановлюються такі основні завдання у сфері соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (п. 4.3):

Зразок довіреності з питань оформлення спадкових справ згідно із законодавством Російської Федерації з одночасним її перекладом нотаріусом

ИГОРЬ РУКАВИЦЫН,
частный нотариус Криворожского городского нотариального округа Днепропетровской области
ИЗ ИСТОРИИ УКРАИНСКОГО НОТАРИАТА

РИС. 1. ФЛОРЕНТИЙСКИЕ РЕМЕСЛЕННИКИ И НОТАРИУС (С МАНУСКРИПТА XIV ВЕКА)
В 2013 году в Украине отмечается 20 лет принятия закона «О нотариате», заложившего прочную основу для формирования нотариата нового типа. Его основные положения должны были соответствовать новым реалиям жизни общества, начавшего строить абсолютно другие отношения, основанные на законах рыночной экономики. В то же время большинство законодательных новелл, а также правила, касающиеся организации нотариального процесса, попросту были позаимствованы из прошлого, слегка переработаны и адаптированы под уровень развития технологий и общественных отношений. Автору статьи как практикующему более 12 лет нотариусу и на протяжении десятка лет подбирающему материал по истории нотариата начала ХХ века эта тема особенно близка и знакома. Данная публикация — небольшой экскурс в прошлое профессии нотариуса с иллюстрацией ее посредством открыток и документов описываемого периода.
Нотариат как институт зародился в древнем Риме и вплоть до ІХ века представлял собой «свободное занятие сведущих в праве лиц». Прототип общеевропейского нотариата сложился в Италии, отсюда он был воспринят западной Европой и введен ею в практическую правовую жизнь (рис. 1). По признанию европейских и российских теоретиков права, наилучшей организацией нотариального дела в начале ХХ века отличалась Австро-Венгрия. А.М. Фемелиди в книге «Русский нотариат. История нотариата и действующее нотариальное положение» отмечал: «Она была настолько совершенна, что могла бы послужить образцом для всякого культурного государства» (рис. 2). Действовавшее там законодательство распространялось и на провинции Австро-Венгерской империи, составными частями которой была Галиция и Буковина, западная часть современной территории Украины. Среди нотариусов Галиции были видные представители украинской культуры: Даниил Демонтар, Васыль Лукич, В. Левченко и др. Нотариусы в Галиции, помимо выполнения своих основных обязанностей, также действовали в качестве чиновников судебного ведомства. При этом им запрещалось заниматься адвокатурой либо состоять на платной государственной службе. Здесь каждое нотариальное действие было точно таксировано законом. Добровольное соглашение между нотариусом и его клиентом о гонорарах, допускаемое в начале ХХ века нотариальным законодательством практически всех государств, в Австрийской империи безусловно воспрещалось под угрозой его недействительности (рис. 3). Нотариус, уличенный в получении платы свыше установленной таксы, уплачивал штраф в двойном размере излишка, а также обязан был возвратить излишек клиенту. Одной из наиболее важных черт австрийского нотариата было то, что при наличии достаточных на то оснований нотариус, в отличие от своих коллег в других европейских государствах, мог отказать клиенту в совершении нотариального действия. Все делопроизводство в огромной по европейским меркам и многонациональной империи велось на языке той местности, где практиковал нотариус. Во время Первой мировой войны, в период с сентября 1914 по июль 1915 года, когда Галиция находилась в зоне оккупации Российской армии и во Львове были введены военные органы управления под началом генерал-губернатора, в нотариальной прессе (газета № 2 от 01.11.1914 «Вестник нотариальных вакансий в России», Екатеринослав) была опубликована заметка о том, что «прокурор Одесской Судебной палаты Р.П. Моллов выехал в Новоселицы для ознакомления с условиями жизни присоединенной Галиции, ввиду предстоящего введения там русских судебных установлений». Закон о нотариате 1871 года действовал на западноукраинских землях вплоть до 1 июля 1934 года несмотря даже на тот факт, что Австро-Венгрия как империя перестала существовать, а территория Галиции с 1919 года находилась под юрисдикцией Польши.

РИС. 2. МУЛЬТИВИДОВАЯ ОТКРЫТКА ГОРОДА БУРШТЫНА (СЕЙЧАС ИВАНО-ФРАНКОВСКАЯ ОБЛАСТЬ) С ВИДОМ НОТАРИАЛЬНОЙ КОНТОРЫ В НАЧАЛЕ ХХ ВЕКА

РИС. 3. КОЗОВА (СЕЙЧАС ПГТ В ТЕРНО­ПОЛЬСКОЙ ОБЛАСТИ УКРАИНЫ). УСАДЬБА НОТАРИУСА. ОТКРЫТКА НАЧАЛА ХХ ВЕКА
Среди дореволюционных исследователей нотариата (Ляпидевский, Фемелиди) принято считать, что российский нотариат исторически начинался с Новгородской судной грамоты ХІІІ века; далее он получил коренную основу и систематизацию в Уложении царя Алексея Михайловича 1649 года и развился в промысел из особого класса «площадных подъячих» писцов, специально занимавшихся в ХVI веке составлением различных письменных актов в публичных местах, преимущественно на цент­ральных городских площадях (рис. 4).

РИС. 4. В ПРИКАЗНОЙ ИЗБЕ, ХУД. С.В. ИВАНОВ, ГОСУДАРСТВЕННЫЙ РУССКИЙ МУЗЕЙ В ЛЕНИНГРАДЕ
Нотариальное дело подверглось реформированию при Петре I, однако после нескольких не очень удачных экспериментов функции засвидетельствования юридических актов вновь вернулись к площадным подьячим. При Екатерине Великой была введена должность публичного нотариуса, приняты Своды законов 1832 и 1857 гг., благополучно просуществовавшие до коренной реформы 1866 года. По новому положению нотариальная часть была отделена от судебной, функции по удостоверению фактов перешли к младшим нотариусам, имеющим в столицах, губернских и уездных городах и уездах свои нотариальные конторы. Для сделок с переходом прав на имущество, так называемым «крепостным», была предусмотрена особая процедура ее утверждения старшими нотариусами, состоящими при нотариальных архивах окружных судов (рис. 5). В большинстве своем положения реформированного нотариата Российской империи были заимствованы из Европы и по сути являлись лишь переработкой положений нотариальных уставов Франции, Австрии и Баварии, с присоединением немногих извлечений из Х и ХІ томов Свода Законов Российской империи и основных положений о судоустройстве.

РИС. 5. ХАРЬКОВ. СУДЕБНЫЕ УСТАНОВЛЕНИЯ. ОТКРЫТКА ДО 1904 ГОДА
В начале ХХ века все судебные учреждения Российской империи по территориально-административному признаку были поделены на 14 судебных округов: 1) Петроградский; 2) Московский; 3) Варшавский; 4) Виленский; 5) Иркутский; 6) Казанский; 7) Киевский; 8) Новочеркасский; 9) Одесский; 10) Омский; 11) Саратовский; 12) Ташкентский и 13) Тифлисский. В 1914 году в этих судебных округах состояло 87 окружных судов, в которых работали 82 старших нотариуса; в Архангельской губернии, Туркестанском крае, губерниях и областях Сибири обязанности старших нотариусов исполняли члены судов, избранные общим собра­нием. Девять губерний юга Российской империи — Волынская, Подольская, Киевская, Екатеринославская, Таври­ческая, Херсонская, Харьковская, Полтавская и Черниговская, составляющие большую часть современной Украины, жили по общим имперс­ким законам.

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
НАКАЗ
14.03.2014 м. Київ № 525/5
Зареєстровано
в Міністерстві юстиції України
17 березня 2014 р. за № 358/25135
ПРО ПРОВЕДЕННЯ РЕЄСТРАЦІЙНИХ ДІЙ ЩОДО ЗМІНИ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ТА МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ ФІЗИЧНИХ ОСІБ — ПІДПРИЄМЦІВ
Відповідно до пункту 9 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 395, та з метою забезпечення захисту прав та законних інтересів юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців
НАКАЗУЮ:
1. Встановити, що проведення реєстраційних дій щодо зміни місцезнаходження юридичних осіб та місця проживання фізичних осіб — підприємців, місцезнаходженням/місцем проживання яких є Автономна Республіка Крим та місто Севастополь, здійснюється державними реєстраторами юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців реєстраційних служб територіальних органів Міністерства юстиції в областях та місті Києві (далі — державні реєстратори).
Дія цього пункту не поширюється на зміну місцезнаходження юридичних осіб та місця проживання фізичних осіб — підприємців у межах території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
2. Державній реєстраційній службі України (Алексєєв І.С.) забезпечити:
1) проведення реєстраційних дій, визначених пунктом 1 цього наказу, державними реєстраторами на підставі документів, передбачених Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»;
2) надсилання державними реєстраторами, які провели реєстраційні дії, визначені пунктом 1 цього наказу, документів, поданих для їх проведення, у порядку, визначеному частиною четвертою статті 14 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»;
3) повідомлення (поштовим відправленням, телефонограмою, електронним зв’язком тощо) державними реєстраторами, які провели реєстраційні дії, визначені пунктом 1 цього наказу, державних реєстраторів реєстраційних служб територіальних органів Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі за місцем зберігання реєстраційної справи про необхідність передачі реєстраційної справи, оформленої відповідно до Порядку зберігання та пересилання реєстраційних справ юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 10 лютого 2012 року № 238/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 лютого 2012 року за № 203/20516 (із змінами), за новим місцезнаходженням юридичних осіб та місцем проживання фізичних осіб — підприємців. Така передача здійснюється поштовим відправленням відповідно до статті 14 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» або шляхом видачі реєстраційної справи за зверненням уповноважених представників юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців під розписку щодо обов’язковості її наступної передачі державному реєстратору за новим місцезнаходженням юридичних осіб та місцем проживання фізичних осіб — підприємців;
4) взяття на облік державними реєстраторами реєстраційних справ за допомогою програмних засобів ведення Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців у день отримання документів, надісланих відповідно до підпункту 2 цього пункту;
5) надання державним підприємством «Інформаційно-ресурсний центр» (Малютін Г.А.) доступу до реєстраційних справ юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців державним реєстраторам з метою проведення реєстраційних дій, визначених пунктом 1 цього наказу.
3. Департаменту взаємодії з органами влади подати цей наказ на державну реєстрацію відповідно до Указу Президента України від 03 жовтня 1992 року № 493 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади».
4. Цей наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування.
5. Контроль за виконанням цього наказу покласти на Голову Державної реєстраційної служби України Алексєєва І.С.
Міністр Павло Петренко

Головне управління юстиції у Харківській області Міністерства юстиції України
УЗАГАЛЬНЕННЯ НОТАРІАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ ЩОДО ВИНЕСЕННЯ НОТАРІУСАМИ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ ПОСТАНОВ ПРО ВІДМОВУ У ВЧИНЕННІ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ
Головним управлінням юстиції у Харківській області на виконання плану роботи та сумісно з Методичною радою нотаріусів Харківської області проведено узагальнення нотаріальної практики з питань винесення постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій за 2009 рік та перше півріччя 2010 року.
Метою узагальнення було виявлення характерних помилок та недоліків при винесенні постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій, визначення шляхів недопущення їх в подальшій роботі та встановлення єдиної практики в даному напрямі нотаріальної діяльності.
Для проведення узагальнення нотаріальної практики нотаріусами Харківщини було надано 454 постанови про відмову у вчиненні нотаріальних дій.
Найбільша кількість постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій винесено Куп’янською державною нотаріальною конторою Харківської області.
Аналіз надісланих постанов про відмову дав змогу зробити наступні висновки.
Узагальненням встановлені найбільш поширені підстави відмови. Так, можна стверджувати, що в нотаріальній практиці державних нотаріальних контор, як правило, відмови стосуються оформлення спадкових прав, у той же час і приватні нотаріуси відмовляли у видачі свідоцтв про право на спадщину з тих же підстав.
Найпоширенішими підставами для відмови є відсутність у спадкоємців документів, оформлених відповідно до чинного законодавства, що підтверджують належність майна спадкодавцеві, та пропущення строків на прийняття спадщини. Також поширеною серед приватних нотаріусів є практика відмови у вчиненні такої нотаріальної дії, як зняття заборони відчуження, про яку мова буде йти нижче.
Поодинокими є випадки відмови у вчиненні таких нотаріальних дій, як:
засвідчення справжності перекладу тексту документа нотаріусом,
видача свідоцтва про право на спадщину за наявності заборони відчуження на нерухоме майно, що успадковується,
засвідчення справжності підпису,
засвідчення копії з копії документа,
посвідчення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі,
посвідчення договору оренди нежитлового приміщення,
видача свідоцтва про право на спадщину у зв’язку з наявністю складеного заповіту на користь іншого спадкоємця,
зняття заборони відчуження, накладеної органами виконавчої служби.
Загальною помилкою можна вважати порушення нотаріусами п. 32 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України щодо змісту постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії, згідно якої в постанові про відмову вказуються:
дата винесення постанови;
прізвище, ініціали нотаріуса, який виніс постанову, найменування та адреса державної нотаріальної контори або найменування нотаріального округу та адреса розташування робочого місця приватного нотаріуса;
прізвище, ім’я, по батькові фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, місце її проживання або найменування і місцезнаходження юридичної особи;
про вчинення якої нотаріальної дії просила особа, що звернулася до нотаріуса (короткий зміст прохання);
мотиви, з яких відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, з посиланням на чинне законодавство;
порядок і строки оскарження відмови з посиланням на цивільне процесуальне законодавство.
Так, невірним є посилання у постановах про відмову на десятиденний строк на їх оскарження, оскільки на час винесення постанов про відмову, які аналізуються, ст. 257 Цивільного кодексу України передбачала оскарження таких постанов про відмову у трирічний строк з моменту винесення, як в межах загального строку позовної давності, у зв’язку з відсутністю у законодавстві спеціального строку.
Помилковою є також позиція нотаріусів, які в постановах, ігноруючи вимоги Інструкції, зовсім не вказують строки оскарження.
Невірним є посилання на ст. 285 Цивільного процесуального кодексу України стосовно оскарження винесених постанов, вчинених у 2010 році, оскільки вказана стаття регулює зовсім інші відносини та не має ніякого відношення до строків оскарження вказаної дії.
У деяких постановах про відмову у вчиненні нотаріальної дії крім відсутності порядку та строків оскарження, адреси особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії, також відсутні відомості щодо місця розташування робочого місця приватного нотаріуса, чим порушені вимоги п. 32 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
В порушення норм діючого законодавства встановлені випадки, коли в постановах про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріусами зазначено про її оскарження до суду через нотаріуса. Встановлені випадки, коли в постановах про відмову у вчиненні нотаріальних дій нотаріуси при оскарженні процедури оскарження постанов посилаються на ст. 99 Кодексу адміністративного судочинства, незважаючи на те, що дані питання регулюються Цивільним процесуальним кодексом України.
Некоректним є зазначення в постанові про відмову в «оформлені спадщини», що не є нотаріальною дією, замість відмови «у видачі свідоцтва про право на спадщину».
Постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії, винесена державною нотаріальною конторою, не може вважатися обґрунтованою, оскільки вказана постанова винесена про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину в зв’язку з наявністю в матеріалах спадкової справи заяв кредиторів, які бажають звернутися до суду у тридцятиденний строк. Натомість нотаріусу замість відмови необхідно було, керуючись ст. 46 Закону України «Про нотаріат» та п. 20 Інструкції про порядок вчинення нотаріальної дії нотаріусами України, відкласти на визначений законом строк вчинення нотаріальної дії для отримання інформації з судових органів.
Деякими нотаріусами у постановах про відмову відразу ж містяться рекомендації щодо змісту позову у зв’язку з відмовою у вчиненні нотаріальної дії, але згідно п. 32 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріус має зазначити у постанові про відмову лише порядок та строки її оскарження. При цьому такі рекомендації не завжди виважені. Вважаємо, що у порядку надання правової допомоги рекомендації мають бути викладені окремо від постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії у вигляді письмової консультації.
Встановлені випадки порушення ст. 15 Закону України «Про нотаріат», коли постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії винесені державними нотаріусами російською мовою.
Слід зазначити, що ігноруючи запит Головного управління юстиції Харківської області, надіслані лише копії постанов про відмову у вчинені нотаріальної дії без документів, що були підставою для їх винесення.
Порушенням Правил нотаріального діловодства є зберігання документів та постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій у наряді 01-14 «Листування з фізичними та юридичними особами з питань нотаріальної діяльності» замість наряду 02-31 «Постанови про відмову у вчиненні нотаріальних дій та листування з питань відмови у вчиненні нотаріальних дій».
Аналіз винесених приватними нотаріусами області постанов про відмову у вчиненні такої нотаріальної дії, як зняття заборони відчуження нерухомого майна та майнових прав на нерухоме майно, виявляє пагубні тенденції нотаріальної практики. Слід зазначити, що позиція Головного управління юстиції у Харківській області з цього питання викладена у листі від 10.11.2010 року за № 36919/02-17.
Звертає увагу на себе той факт, що серед матеріалів, надісланих у зв’язку з винесеними постановами про відмову у знятті заборони відчуження нерухомого майна, зустрічаються лише випадки звернення осіб, які є ліквідаторами юридичних осіб та найчастіше фізичних осіб — підприємців в рамках процедури банкрутства. При цьому нотаріусами виносяться постанови про відмову у вилученні запису з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна та/або з Державного реєстру іпотек, незважаючи на те, що вилучення запису з вказаних реєстрів не є нотаріальною дією, а нотаріус у даному випадку вчинює дії як реєстратор згідно з Положенням про Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна (затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 9 червня 1999 р. № 31/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 18 серпня 2004 р. № 85/5)).
При цьому слід мати на увазі, що у разі скасування заборон відчуження в силу Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» нотаріус ніяких нотаріальних дій не вчиняє (в тому числі і таку дію, як зняття заборони відчуження нерухомого майна). Зняття заборони відчуження за рішенням Господарського суду змушує ліквідаторів звернутися до нотаріусів саме за вилученням записів з відповідних реєстрів, та не більше. Оскільки вказані дії нотаріуса не підпадають під дію Закону України «Про нотаріат», а регулюються виключно наказом Міністерства юстиції України від 9 червня 1999 р. № 31/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 18 серпня 2004 р. № 85/5 «Про внесення змін і доповнень до нормативно-правових актів Міністерства та про затвердження Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна») та постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. № 410 «Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації іпотек», то нотаріус не має права виносити постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії в порядку п. 32 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нота-ріусами України, посилаючись на вимоги законів щодо ненадання документів, необхідних для вчинення нотаріальної дії.
При цьому приватний нотаріус притягувався до господарського процесу про оскарження його дій в якості учасника ліквідаційної процедури, що суперечить нормам діючого законодавства. Скарги на дії приватного нотаріуса розглядаються виключно в суді загальної юрисдикції, а не господарським судом.
Звертає на себе увагу той факт, що в тих випадках, коли нотаріусів господарський суд зобов’язував в рамках ліквідаційної процедури вчинити відповідні дії, жоден з нотаріусів не скористався наданим законом правом на оскарження постанови.
Для використання у роботі цього узагальнення надається примірний зразок постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії.
Зразок
постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії
ПОСТАНОВА
ПРО ВІДМОВУ У ВЧИНЕННІ НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЇ
Місто Харків, шістнадцятого грудня дві тисячі десятого року
Я, ІВАНОВА І. І., приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, місцезнаходження: 61001, м. Харків, вул. Іванова, 1 (державний нотаріус Харківської державної нотаріаль­ної контори, місцезнаходження: 61001, м. Харків, вул. Іванова, 1), розглянувши документи, подані Петровою Марією Петрівною, що проживає в м. Харкові, вул. Леніна, 7, для оформлення (зазначається короткий зміст прохання про вчинення нотаріальної дії), вважаю, що вказана нотаріальна дія не може бути вчинена з наступних підстав: (викладаються мотиви, з яких відмовлено у вчиненні нотаріальної дії).
На підставі вищенаведеного та керуючись ст. ____ Закону України «Про нотаріат», п. ______ Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (також зазначаються інші нормативні документи, згідно яких виноситься зазначена постанова).
ПОСТАНОВЛЯЮ:
Відмовити Петровій Марії Петрівні у (зазначається назва нотаріальної дії, щодо якої винесено постанову).
Відповідно до ст.ст. 107, 109, 118 Цивільного процесуального кодексу України заява про відмову у вчиненні нотаріальної дії розглядається за правилами позовного провадження. Позов пред’являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції за місцезнаходженням приватного нотаріуса (державної нотаріальної контори). Строк оскарження постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії встановлюється у три роки відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України.
Приватний нотаріус/державний нотаріус Іванова І. І.
підпис печатка
Примірник постанови одержала «16» грудня 2010 року.
Підпис ______________________________________
Вихідний № ____/02.31 від 16 грудня 2010 року

http://justic.kh.ua/

ИГОРЬ РУКАВИЦЫН,
частный нотариус Криворожского городского нотариального округа Днепропетровской области
ИЗ ИСТОРИИ ОТЕЧЕСТВЕННОГО НОТАРИАТА. НОТАРИАТ В ГОДЫ ПЕРВОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЫ
Inter arma silent leges (лат.)
Когда гремит оружие, законы молчат.
«В этот тяжелый период всякая культурная производительность замерла; всякая активная деятельность прекратилась. В такой период, конечно, не до каких-либо юридических сделок; отсутствие уверенности в завтрашнем дне упраздняет всякую цель приобретения чего-либо с платою денег за то, что не сегодня-завтра может быть уничтожено и разорено». Эти слова смоленского нотариуса Федора Ивановича Штраниха были написаны почти сто лет назад и опубликованы в журнале «Вестник права» (статья «Эхо войны на нотариальной деятельности» № 10 от 6 марта 1916 года). Далее автор отмечает, что: «Война, как мировое поветрие, как чумный период, без границ и карантина, расширяет свой район, захватывая все новые и новые пространства. Сделки на недвижимость в провинции вовсе прекратились, кроме разве копий реквизиционных квитанций и описей имущества беженцев. Продаж много, да покупать некому; каждый решает, что с деньгами можно скрыться всюду, а имущество не спрячешь, да и стеречь и оберегать его крайне рискованно». Читая сегодня эти строки, можно в полной мере ощутить гнетущее настроение непростого исторического периода прошедшей эпохи, почувствовать тяжесть бремени военного времени и преследующее людей ощущение безысходности, проникнуться сложными проблемами не только нотариальной деятельности, но и всех остальных сфер общественной жизни.
Сегодня Украина живет в очень непростое, но интересное время, когда история сделала свой очередной виток, позволив нам воочию увидеть, пережить и прочувствовать моменты, в чем-то повторяющие трагические события столетней давности, коренным образом изменившие вековой уклад жизни, государственное устройство и мировоззрение нескольких поколений людей.

РИС. 1. ПЛАКАТ 1915 ГОДА С РЕКЛАМОЙ ВОЕННОГО ЗАЙМА
В июле 1914 года началась Первая мировая война, во многом предопределившая дальнейшую судьбу большинства европейских стран и целых народов. Сегодня в Украине актуально как никогда обращение к изучению вопроса опыта и проблем функционирования нотариальной практики в тяжелых условиях военного времени, обнажившего и обострившего многие социальные проблемы, усугубив классовые противоречия, спровоцировав массовое гражданское противостояние. Ситуация усложнялась прогрессирующим уровнем инфляции, вмешательством государства в гражданский оборот (издание регуляторных постановлений и циркуляров), повышением уровня преступности и общим ухудшением уровня жизни.
Одними из первых правительственных указов военного времени стали циркуляры о конфискации имущества и средств подданных воюющих с Россией государств (Австро-Венгрии, Германии, Турции, а с 1915 года и Болгарии), а также введение разного рода ограничений на распоряжение имуществом и денежными средствами широкого круга субъектов гражданских правоотношений. В течение первого месяца военных действий была приостановлена работа всех европейских и российских бирж, финансово-кредитные учреждения прекратили выдачу кредитов, был отменен свободный размен бумажных денег на золотую и серебряную монету, ограничен обмен валюты и продлен срок по проводке денежных переводов. Вся торговля со странами-неприятелями была остановлена, вывоз ценностей и товаров их подданными прекращен. Промышленные и торговые предприятия, принадлежащие неприятельским подданным, подлежали ликвидации в двухмесячный срок. Разрыв международных договоров привел к недействительности всех гражданско-правовых документов, которые они обеспечивали. Все это, а также множество других факторов отразились самым негативным образом на стабильной работе нотариата. Война стимулировала высокий рост производства во всех сферах торгово-промышленной деятельности, связанных с военными заказами, но при этом полностью «подавила всякую мобилизацию недвижимых имуществ и затормозила совершение юридических сделок до пределов полного застоя» (статья «Эхо войны на нотариальной деятельности», «Вестник права» № 10 от 6 марта 1916 года).

Для вчинення виконавчого напису, на мою думку, вимагається заява стягувача і оригінали опротестованого векселя та Протесту векселя про неоплату. Оскільки в ст. 293 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 3 березня 2004 р. (далі – Інструкція), не вказано яким чином нотаріусом перевіряється своєчасність пред’явлення векселя до оплати, вважаю, що перевірити цю інформацію можна за Протестом векселя про неоплату. Його зміст дає відповідь на всі питання, поставлені в ст. 293 Інструкції: дату пред’явлення векселя до оплати (дає можливість перевірити своєчасність пред’явлення), інформацію про те, що вексель не був оплачений. Єдине, що неможливо зробити – отримати напис платника про

ОЛЕГ ПОПОВЧЕНКО,
кандидат юридичних наук, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
ЮЛІЯ ПОПОВЧЕНКО,
приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
НОТАРІУС ЯК УЧАСНИК ВІДНОСИН І ГАРАНТ ОХОРОНИ НОТАРІАЛЬНОЇ ТАЄМНИЦІ НА СТАДІЇ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
Виникнення кримінально-процесуальних відносин пов’язується з виконанням органом досудового розслідування, прокурором або судом обов’язків з прийому інформації про злочин. У зв’язку з необ¬хідністю перевірки цієї інформації зазначені правовідносини розвиваються далі й окрім особи, яка заявила (повідомила) про злочин, з’являються інші учасники першої стадії кримінального процесу, що має назву порушення кримінальної справи (особа, яка дає пояснення; особа, в якої витребуються необхідні документи, тощо).
Кожна кримінальна справа може бути порушена лише за наявності зазначених у ст. 94 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) приводів і підстав (ч. 1 ст. 98 КПК). Встановлення наявності чи відсутності достатніх даних, які вказують на ознаки злочину, є основною метою діяльності на першому етапі кримінального процесу, для досягнення якої кримінально-процесуальний закон передбачає можливість проведення окремих слідчих дій (огляду місця події, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку); відібрання пояснень від осіб; витребування необхідних документів; вжиття оперативно-розшукових заходів ст. 66, ч. 5 ст. 97, ч. 2 ст. 190, ч. 3 ст. 187 КПК).
Фактично з моменту оформлення приводу до порушення кримінальної справи і до закінчення процесуальної діяльності в цій стадії, яке співпадає з прийняттям постанови про порушення кримінальної справи або про відмову в цьому, учасником відповідних процесуальних відносин може стати нотаріус, оскільки факти проникнення в приміщення державних нотаріальних контор і приватних нотаріусів, викрадення номерних бланків, штампів і печаток нотаріусів, незаконного використання нотаріальних документів не є поодинокими. Він може бути особою, яка повідомила про злочин, особою, від якої відбирається пояснення або у якої витребуються необхідні документи, чи яка бере участь у огляді місця події (статті 95, 96, ч. 4 ст. 97, ч. 2 ст. 190 КПК).
При здійсненні своєї професійної діяльності, нотаріус може й сам виявити сліди вчинення злочину, зазвичай такого, як підробка документів, про що має повідомити компетентні органи. До цього його зобов’язує ст. 51 Закону України «Про нотаріат». Повідомити або заявити про виявлений ним під час виконання своїх професійних обов’язків злочин нотаріус може як письмово, так і усно. У таких випадках він, як правило, за власною ініціативою надає органам досудового розслідування пояснення і представляє їм певні документи (підроблений документ, постанову про призначення ним експертизи та її висновок тощо). Процесуальне оформлення і розгляд заяви (повідомлення) нотаріуса про злочин органом кримінальної юстиції здійснюється на загальних засадах. При цьому участь нотаріуса у процесуальних діях ніяким чином не звільняє його від обов’язку зберігати в таємниці відомості, одержані у зв’язку із вчиненням нотаріальних дій, оскільки за ст. 6 Кодексу професійної етики нотаріусів України розголошення цих відомостей заборонено за будь-яких обставин, окрім випадків, встановлених Законом України «Про нотаріат».
На жаль, вказаний Закон серед цих випадків не передбачає ситуації, коли особа під час звернення до нотаріуса вочевидь вчинила або намагалася вчинити злочини, і це змусило нотаріуса та інших учасників нотаріального процесу діяти в ситуації необхідної оборони або крайньої необхідності, скористатися правом на затримання злочинця й звернутися до правоохоронних органів (статті 36, 38, 39 Кримінального кодексу України (далі — КК). Мабуть, «сукупність відомостей, отриманих під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої особи, в тому числі про особу, її майно, особисті майнові та немайнові права і обов’язки тощо», у таких випадках не може становити нотаріальної таємниці, оскільки між нотаріусом і цією особою не склалося довірливих відносин, вони були відкрито зруйновані цим псевдоклієнтом і викриття його суспільно небезпечних дій нотаріусом є морально виправданим. Якщо ці дані розглядати як цілковиту нотаріальну таємницю, то для їх повідомлення нотаріусу нібито потрібно буде одержувати згоду цієї особи на їх розголошення. Але це не логічно і принизливо для авторитету нотаріуса. На практиці склалося так, що якщо нотаріус заявляє про вчинення злочину стосовно нього або його майна під час виконання ним своїх професійних обов’язків або за місцем його роботи, то він повідомляє всю необхідну органам досудового розслідування для розкриття такого злочину інформацію як у заяві (повідомлені), так і в поясненнях та довідках. Він як громадянин, що постраждав від вчинення злочину, розраховує на захист його інтересів законом і державою. В обсязі надання інформації органам розслідування він керується особистими інтересами, а також власною професійною правосвідомістю, досвідом і совістю. Це є виправданим, якщо не розкривається зайва конфіденційна інформація, тобто та, що не має значення для встановлення особи злочинця і розкриття злочину. Але законодавцю бажано було б зазначити про таке виключення у ст. 8 Закону України «Про нотаріат», що сприяло б захисту законних інтересів самих нотаріусів.
Через те, що порушення конфіденційності нотаріальної діяльності у правовій державі є неприпустимим, з моменту залучення до кримінально-процесуальних відносин нотаріуса органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду повинні враховувати нормативні положення, які визначають обов’язки нота¬ріуса щодо збереження нотаріальної таємниці, її предмет і засоби забезпечення, а також гарантії нотаріальної діяльності. Порушення таких положень може ставити під сумнів допустимість використання отриманої інформації як доказу в процесі кримінально-процесуального доказування, оскільки з огляду на вимоги ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. Щоб запобігти цьому, потрібно враховувати положення законодавства про нотаріат.
Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про нотаріат» особа, якій надається право займатися нотаріальною діяльністю, присягає виконувати свої обов’язки чесно і сумлінно, за законом і совістю, поважати права і законні інтереси громадян і організацій, зберігати професійну таємницю. Згідно зі статтями 5, 8 цього Закону нотаріус та інші особи, які виконують нотаріальні функції, зобов’язані зберігати в таємниці відомості, одержані ними у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій, навіть якщо їх діяльність обмежується наданням правової допомоги чи ознайомленням з документами і нотаріальна дія або дія, яка прирівнюється до нотаріальної, не вчинялась.
Обов’язок дотримання нотаріальної таємниці поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків чи іншої роботи, на осіб, залучених для вчинення нотаріальних дій як свідків, та на інших осіб, яким стали відомі відомості, що становлять предмет нотаріальної таємниці (ч. 3 ст. 8 Закону України «Про нотаріат»).
За нормами статей 5, 6, 8, 81 Закону України «Про нотаріат» і правилами професійної етики нотаріус зобов’язаний зберігати нотаріальну таємницю, а також стежити, щоб підлеглий йому персонал не повідомляв стороннім ні¬яких відомостей конфіденційного характеру, що могли стати йому відомими при вчиненні нотаріальних дій. Нотаріус не може розкривати факту звернення до його професійних послуг якоїсь особи, якщо це може завдати їй шкоди. Нотаріус не повинен використовувати відомості конфіденційного характеру на шкоду особі, яка до нього зверталась, або з метою мати прямо чи опосередковано якусь користь для себе чи для сторонньої особи.
Довідки про вчинені нотаріальні дії та

ВАСИЛЬ КРАТ,
кандидат юридичних наук, асистент кафедри цивільного права № 1
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
НЕТИПОВІ ПРАВИЛА
У ЦИВІЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ
При конструюванні і побудові нормативного матеріалу законодавець використовує різноманітні способи юридичної техніки. Одним із таких способів є субсидіарне застосування правових норм, під яким розуміється застосування правил, що регулюють одні відносини до інших відносин. Прикладом субсидіарного застосовування є ст. 51 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), що передбачає застосування нормативно-правових актів, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб до підприємницької діяльності фізичних осіб.
Неоднозначне тлумачення цієї норми у науково-практичній літературі і на практиці зумовлює наявність як суперечливих висновків та рекомендацій, так і судових рішень, що безумовно впливає на її правозастосування.
Зокрема у літературі стосовно положень ст. 51 ЦК України знаходимо, що:
а) фізична особа — підприємець має практично універсальну правоздатність, оскільки має право займатися будь-якими видами діяльності (не забороненими законами і щодо яких немає спеціальних законодавчих обмежень для фізичних осіб — підприємців), оскільки відповідно до цієї норми до неї застосовуються правила ст. 91 ЦК України щодо цивільної правоздатності юридичної особи ;
б) правоздатність індивідуального підприємця практично прирівнюється до правоздатності юридичних осіб — комерційних організацій. Він може мати права і обов’язки, необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом, може застосовуватися наймана праця тощо ;
в) коментована стаття поширює на фізичних осіб — підприємців правовий режим, аналогічний до режиму юридичних осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність. Зокрема на фізичних осіб — підприємців у тій частині, що стосується здійснення підприємницької діяльності, поширюється Господарський кодекс України ;
г) у ст. 51 ЦК України чітко зазначається, що нормативно-правові акти, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, застосовуються «до підприємницької діяльності фізичних осіб», тобто до правочинів, що здійснюються фізичною особою як підприємцем, та правовідносин, що виникають на підставі таких правочинів .
Тобто основний акцент зроблено фактично на аналогічності або ототожненні правового статусу фізичної особи — підприємця і юридичної особи, що впливає на застосування норм законодавства.
У судовій практиці за допомогою положень ст. 51 ЦК України обґрунтовується: