Нещодавно ДПА України та деякі регіональні ДПІ видали ряд актів, які суттєво впливають на здійснення як державними, так і приватними нотаріусами своєї діяльності.
Щодо ст. 11 Закону України
«Про податок з доходів фізичних осіб»
16 серпня 2006 року Львівське обласне управління юстиції на виконання листа ДПІ у м. Львові від 12.07.2006 року № 11653/17-0 зобов’язало нотаріусів дотримуватися п. 11.3 ст. 11 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 року № 889–IV та своєчасно здавати податкові звіти. У випадку невиконання цього обов’язку до нотаріусів збираються застосовувати заходи дисциплінарного впливу.
Для з’ясування, які саме звіти повинні надавати нотаріуси та заходи якого впливу будуть застосовані за їх неподання (разом з органом, який ці заходи буде застосовувати), а також для встановлення наявності самого обов’язку нотаріусів подавати таку інформацію, слід звернутися до законодавчих положень.
По-перше, пунктом 11.3 ст. 11 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» на нотаріуса покладаються функції податкового агента при здійсненні операцій з відчуження об’єктів нерухомого майна у порядку, передбаченому в ст. 11 цього Закону. Також вказується, що нотаріус, який посвідчив договір відчуження об’єкта нерухомості, зобов’язаний надіслати інформацію про такий договір податковому органу за податковою адресою платника податку в строки, встановлені законом для податкового кварталу. На 2006 рік дію ст. 11 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» зупинено в частині оподаткування операцій з продажу об’єктів нерухомого майна згідно з п. 40 ст. 77 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» від 20.12.2005 року № 3235-IV з метою приведення окремих норм законів у відповідність із цим Законом.
З одного боку, положення вказаної статті Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» мали б звільнити як громадян від оподаткування, так і нотаріусів від надання інформації, адже немає обов’язку щодо сплати податку – немає і обов’язків податкового агента, передбачених цим статусом.
Проте ДПІ у м. Львові, як і ДПА України (Лист від 16.06.2006 року № 11467/7/17–0717) притримуються іншої позиції. Тому, з іншого боку, відповідно до вищевказаних листів припинення дії ст. 11 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» у частині оподаткування операцій з продажу об’єктів нерухомості розуміється цим податковим органом у такий спосіб, що окремо повинні сприйматися такі поняття, як «оподаткування» та «подання податкової звітності». І дійсно, відповідно до п. 1.13 ст.1 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», оподаткуванням є порядок, пов’язаний з визначенням об’єкта оподаткування, обчисленням та сплатою (утриманням) податку з доходів фізичних осіб. Як бачимо, подання податкової звітності не входить до обсягу поняття «оподаткування», проте воно включене до обов’язків податкового агента згідно з п. 1.15 тієї ж статті. Оскільки відповідно до закону податок не повинен стягуватися, то і говорити про виконання функцій податкового агента і подання звітності теж не доводиться.
Однак, у зв’язку із цим постає інше питання: чи є інформація про посвідчений договір відчуження об’єкта нерухомості, яка має бути подана нотаріусом, податковою звітністю? Позитивна відповідь на це питання означала б, що за неподання або несвоєчасне подання такої інформації до нотаріуса мали б застосовуватися фінансові санкції. Проте необхідно сказати, що відповідь все ж негативна, ураховуючи наступні міркування. Поняття «податкова звітність» визначається як сукупність звітних документів (декларацій, розрахунків, довідок, звітів, відомостей тощо), які подаються платниками податків до державних податкових органів у терміни, встановлені законодавством . Отже, якщо

ОЛЬГА ДЯЧУК,
приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу
ПИТАННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У НОТАРІАЛЬНІЙ ПРАКТИЦІ
Чи має право нотаріус завести спадкову справу без свідоцтва про смерть?
Вчинення такої нотаріальної дії, як видача свідоцтва про право на спадщину, неможливе без заведення спадкової справи. Враховуючи усі вимоги Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) щодо спадкування, а також вимоги Закону України «Про нотаріат» (далі — Закон), зокрема статей 68, 69, процедура видачі свідоцтва про право на спадщину, як і вчинення відповідної нотаріальної дії нотаріусом, регламентується главою 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 (далі — Порядок).
Крім загальних положень законодавства, які необхідно врахувати нотаріусу при вчиненні такої нотаріальної дії, як видача свідоцтва про право на спадщину, глава 10 розділу ІІ Порядку містить спеціальний пункт щодо заведення спадкової справи як одного з найперших етапів оформлення спадкових прав нотаріусом.
Так, згідно з п.п. 2.1 п. 2 гл. 10 розділу ІІ Порядку «Заведення спадкової справи» спадкова справа заводиться нотаріусом за місцем відкриття спадщини на підставі поданої (або такої, що надійшла поштою) першою заяви (повідомлення, телеграми):
• про прийняття спадщини;
• про відмову від прийняття спадщини;
• про відмову від спадщини;
• заяви про відкликання заяви про прийняття спадщини або про відмову від спадщини;
• заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину;
• заяви спадкоємця на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі);
• заяви про видачу свідоцтва виконавцю заповіту;
• заяви виконавця заповіту про відмову від здійснення своїх повноважень;
• заяви другого з подружжя про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя;
• заяви про вжиття заходів до охорони спадкового майна;
• претензії кредиторів.
При заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту.
Отже, Порядок не містить жодних інших умов для заведення спадкової справи, крім надходження першої заяви у строки, встановлені ЦК.
При заведенні спадкової справи нотаріус роз’яснює заявнику, які документи необхідно подати для отримання ним свідоцтва про право на спадщину, якщо він її приймає. Пункт 1 гл. 10 розділу ІІ Порядку регламентує, якими документами підтверджуються ті чи інші факти.
Нотаріус має право зробити відповідні запити, якщо з якихось причин документи не можуть бути надані заявником, або роз’яснює заявнику його право звернутися до суду для встановлення фактів, необхідних для отримання свідоцтва про право на спадщину, якщо такі факти неможливо встановити з документів у позасудовому порядку. Наприклад, судом можуть бути встановлені: місце відкриття спадщини, якщо останнє місце проживання померлого не було зареєстроване на день його смерті, або якщо спадкоємець стверджує, що місце реєстрації не відповідає справжньому останньому місцю проживання спадкодавця; факт проживання однією сім’єю не менше як п’ять років до відкриття спадщини, та ін.
Разом з тим, нотаріус відмовляє у прийнятті заяви,

ОЛЕНА САМОЩЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
ПРИВАТНИЙ НОТАРІУС ТА ПОДАТКОВИЙ РОЗРАХУНОК ЗА ФОРМОЮ № 1ДФ
Відповідно до ст. 46 Податкового кодексу України (далі — ПКУ) податкова декларація, розрахунок — це документ, що подається платником податків контролюючому органу у строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов’язання, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків — фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку.
Податковий розрахунок складається за фор¬мою, затвердженою центральним контролюючим органом та яка є чинною на час її подання. Така форма була затверджена наказом Державної податкової адміністрації України від 24.12.2010 р. № 1020 «Про затвердження форми Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку (форма № 1ДФ) та Порядку заповнення та подання податковими агентами Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку» (далі — форма 1ДФ).
Розрахунок за формою 1ДФ подається органу державної податкової служби, в якому перебуває на обліку платник податків протягом 40 календарних днів, наступних за звітним кварталом. Якщо останній день строку подання звіту припадає на вихідний або святковий день, то останнім днем строку вважається операційний (банківський) день, що настає за вихідним або святковим днем (пп. 49.18.2, 49.20 ст. 49 ПКУ). Форма податкового розрахунку повинна містити необхідні обов’язкові реквізити і відповідати нормам та змісту податку на доходи фізичних осіб.
Звіт за формою 1ДФ може подаватися до податкової інспекції в електронній та паперовій формі. Звіт також можна надсилати звичайною поштою, подати особисто у вікно прийняття звітності безпосередньо в податковій службі або надіслати засобами електронного зв’язку за умови використання електронного цифрового підпису (п. 49.3 ст. 49 ПКУ).
Податковий агент несе відповідальність за неподання, несвоєчасне подання, подання не у повному обсязі, з недостовірними відомостями або з помилками звіту за формою 1 ДФ (п. 47.1.3 ст. 47 ПКУ).
Податковий кодекс України таким чином ви¬значає статус приватного нотаріуса:
«…самозайнята особа — платник податку, який є фізичною особою — підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Незалежна професійна діяльність — участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нота¬ріусів, адвокатів, аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою — підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб (пп. 14.1.226 ст. 14 ПКУ);
роботодавець — … самозайнята особа, яка використовує найману працю фізичних осіб на підставі укладених трудових договорів (контрактів) та несе обов’язки із сплати їм заробітної плати, а також нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб до бюджету, нарахувань на фонд оплати праці, інші обов’язки, передбачені законами (пп. 14.1.222 ст. 14 ПКУ);
податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб — … самозайнята особа… які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов’язана нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV цього Кодексу, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність податковим органам та нести відповідальність за порушення його норм в порядку, передбаченому статтею 18 та розділом IV цього Кодексу (пп. 14.1.180 ст. 14 ПКУ).»
Постає питання, в яких випадках приватний нотаріус зобов’язаний подавати податковий розрахунок за вказаною формою 1ДФ, тобто в яких випадках він є податковим агентом?

Належність майна декільком співвласникам — це розповсюджена обставина, з якою нотаріусам постійно доводиться працювати. При цьому, коли відбувається розпорядження таким майном у цілому, процедура нотаріального оформлення є зрозумілою (наскільки це можливо з урахуванням нашого недосконалого законодавства) і достатньо відпрацьованою. А от коли мова заходить про розпорядження частками або виникає необхідність визначення часток, то починається «розбрід і хитання». І першим чинником, який породжує помилки, є невірне розуміння суті спільної власності.

Спільна власність — це власність декількох (двох і більше) осіб на один об’єкт. Якщо при цьому частки кожного із співвласників визначені, то це спільна часткова власність, а якщо частки не визначені — спільна сумісна власність. Такі норми містить глава 26 розділу І книги третьої Цивільного кодексу України (далі — ЦК).

Що ж це за частки? У народі кажуть: «одна третя квартири», «моя половина будинку» і так далі. Але це є категорично не вірним з юридичної точку зору. Адже між співвласниками розподіляється не майно, а право власності! Отже, ці частки — це частки у праві власності на майно, ще їх називають «ідеальні частки». Майно при цьому лишається єдиним цілим. Це основи цивільного законодавства, які викладені у ЦК, численних коментарях до нього, підручниках з цивільного права та наукових працях.

Натомість, якщо мова йде про розподіл саме майна, то в цьому випадку потрібно керуватись правилами поділу об’єкта в натурі або виділу частки об’єкта в натурі, виключно за умови технічної можливості таких дій (статті 364, 367, 370, 372 ЦК, п. 6 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок)). У результаті таких процедур формуються як мінімум два нових об’єкти зі своїми характеристиками, адресами, розділами в ДРРП, а право спільної власності змінюється або взагалі припиняється. Але це вже зовсім інша тема.

Перейдемо до розгляду процедури визначення часток у спільній сумісній власності.

Спільна сумісна власність — це вид спільної власності, при якому частки співвласників не визначені (статті 355, 368 ЦК). Суб’єктами такого права згідно з ч. 2 ст. 368 ЦК можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Законодавством не встановлений вичерпний перелік підстав набуття спільної сумісної власності. Отже, така власність може виникати з підстав, не заборонених законом (ч. 3 ст. 368 ЦК).

Найбільш розповсюдженими підставами виникнення права спільної сумісної власності, з якими стикаються нотаріуси в практиці, є набуття власності подружжям та приватизація нерухомого майна декількома особами.

Питання про визначення часток у спільній сумісній власності постає, як правило, тоді, коли один із співвласників бажає розпорядитись належною йому часткою. Крім того, останнім часом через необхідність сплати податку на нерухоме майно до нотаріусів почали звертатись подружжя із метою визначення часток у праві власності на майно, придбане на ім’я одного з них.

ЦК не містить норми, які б прямо регулювали укладення договору про визначення часток у спільній сумісній власності (у ньому наявні лише норми, що регулюють виділ частки в натурі та поділ майна в натурі — статті 370, 372 ЦК). Та можливість укладення договору про визначення часток не викликає сумнівів, адже один із основних принципів цивільного права — це принцип свободи договору (статті 3, 627 ЦК).

Питання засвідчення справжності підписів осіб на рішенні уповноваженого органу управління юридичної особи (протокол) та необхідності юридичного аналізу наданого документа, не зважаючи на простоту, залишається достатньо актуальним та недостатньо врегульованим у нотаріальній практиці.

2 листопада 2016 року набув чинності Закон України від 06.10. 2016 № 1666‑VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення державної реєстрації прав на нерухоме майно та захисту прав власності».

Вказаним Законом було внесено зміни до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» з метою додаткового регулювання відносин, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань і, поряд з іншим, встановлено вимоги по оформленню документів, що подаються для здійснення такої реєстрації.

Зокрема, у ст. 15 цього Закону зазначено, що рішення уповноваженого органу управління юридичної особи, що подається для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі,
викладається у письмовій формі, прошивається, пронумеровується та підписується засновниками (учасниками), уповноваженими ними особами або головою та секретарем загальних зборів (у разі прийняття такого рішення загальними зборами). Справжність підписів на такому рішенні нотаріально засвідчується, крім випадків, передбачених законом.

Оскільки найчастіше стосовно засвідчення справжності підписів на рішенні уповноваженого органу юридичної особи звертаються щодо господарських товариств та об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ), їм і пропоную приділити відповідну увагу.

Уповноваженим органом управління юридичної особи, господарського товариства/ОСББ, як правило, є загальні збори учасників/акціонерів/співвласників.

Так, ст. 58 Закону України «Про господарські товариства», визначає, що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

Питання засвідчення справжності підписів осіб на рішенні уповноваженого органу управління юридичної особи (протокол) та необхідності юридичного аналізу наданого документа, не зважаючи на простоту, залишається достатньо актуальним та недостатньо врегульованим у нотаріальній практиці.2 листопада 2016 року набув чинності Закон України від 06.10. 2016 № 1666‑VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення державної реєстрації прав на нерухоме майно та захисту прав власності».Вказаним Законом було внесено зміни до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» з метою додаткового регулювання відносин, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань і, поряд з іншим, встановлено вимоги по оформленню документів, що подаються для здійснення такої реєстрації.Зокрема, у ст. 15 цього Закону зазначено, що рішення уповноваженого органу управління юридичної особи, що подається для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі,викладається у письмовій формі, прошивається, пронумеровується та підписується засновниками (учасниками), уповноваженими ними особами або головою та секретарем загальних зборів (у разі прийняття такого рішення загальними зборами). Справжність підписів на такому рішенні нотаріально засвідчується, крім випадків, передбачених законом.Оскільки найчастіше стосовно засвідчення справжності підписів на рішенні уповноваженого органу юридичної особи звертаються щодо господарських товариств та об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ), їм і пропоную приділити відповідну увагу.Уповноваженим органом управління юридичної особи, господарського товариства/ОСББ, як правило, є загальні збори учасників/акціонерів/співвласників.Так, ст. 58 Закону України «Про господарські товариства», визначає, що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

У разі смерті учасника товариства з обмеженою відповідальністю (далі — товариство), який був директором та одночасно учасником цього товариства, котрий володів часткою в статутному капіталі, що складає більше 50%, у товариства можуть виникнути труднощі у веденні діяльності товариства. А прийняття рішень зборами учасників з порушенням процедури призводить до визнання їх недійсними.

Першим постає питання призначення нового директора. Є кілька думок з цього приводу.

1. Запросити спадкоємців померлого учасника до участі у загальних зборах. Але це не узгоджується з вимогами законодавства.

Статтею 1216 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до ч. 5 ст. 1268 ЦК незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Але це не є достатньою підставою для спадкоємців брати участь у голосуванні з питань порядку денного на загальних зборах.

Відповідно до ст. 1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за винятком тих, котрі нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема, право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами (ст. 1219 ЦК). А в ч. 1 ст. 100 ЦК зазначено, що право на участь у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі.

08 грудня 2017 року набув чинності наказ Міністерства юстиції України від 04.12.2017 №3851/5, яким затверджено зміни до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Даними змінами:

1. Встановлено, що нотаріусу, з метою перевірки відсутності прав малолітніх та неповнолітніх осіб подається відповідна заява відчужувача.

У підпункті 1.8 пункту 1 глави 2 розділу ІІ: слова «нотаріус вимагає подачі йому довідки про склад сім’ї житлово-експлуатаційної організації, квартального комітету або іншого уповноваженого органу з питань реєстрації місця проживання» замінити словами «нотаріусу подається відповідна заява відчужувача».

Постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2016 № 861 «Про внесення змін до постанов Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 р. № 470 і Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 р. № 117» внесено зміни до деяких нормативно-правових актів, якими, зокрема, довідку про склад сім’ї або зареєстрованих осіб змінено на довідку про реєстрацію місця проживання особи, що видається органом реєстрації на кожного члена сім’ї за формою, встановленою в додатку 13 до Правил. У зв’язку із цим дана норма видалена з тексту Порядку вчинення нотаріальних дій як застаріла.

Разом з тим, слід звернути увагу нотаріусів, що відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Згідно з частиною другою статті 12 вказаного Закону неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо житлових приміщень. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що видається відповідно до закону.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

Таким чином, оскільки посвідчення нотаріусом правочину має відбуватися з дотриманням даних норм законодавства, нотаріус зобов’язаний впевнитися у тому, що при посвідченні правочину відсутня необхідність вимагати дозвіл органів опіки і піклування.

У відповідності до статті 46-1 Закону України «Про нотаріат» під час вчинення нотаріальних дій нотаріус обов’язково використовує відомості Єдиного державного демографічного реєстру, а також Державного реєстру актів цивільного стану громадян, що функціонують у системі Міністерства юстиції України.

Відповідно до статті 46 Закону України «Про нотаріат» нотаріус має право витребовувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії.

Враховуючи вищевикладене, звертаємо увагу нотаріусів на доцільність встановлення фактів відсутності прав користування нерухомим майном у малолітніх/неповнолітніх осіб шляхом витребовування відповідних документів.

Цей факт в тому числі може підтверджуватися відповідними документами у вигляді витягів з реєстру територіальної громади про наявність серед зареєстрованих у відповідному житловому приміщенні малолітніх/неповнолітніх осіб, іншими відомостями, які дають змогу встановити даний факт.

Виключенням є житлові об’єкти, що знаходяться на території України, де органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження, оскільки щодо таких об’єктів нотаріус позбавлений можливості отримати легітимні документи чи актуальні дані з реєстрів.

Верховна Рада України
народному депутату України
Мірошніченку Ю. Р.

ЩОДО ПРОЕКТУ ЗАКОНУ УКРАЇНИ
«ПРО ДЕРЖАВНЕ МИТО» № 6568
22 червня 2010 року Вами як народним депутатом України внесено проект Закону України «Про державне мито» № 6568.
Нотаріальна громадськість ознайомилася із зазначеним законопроектом і вважає за необхідне висловити такі пропозиції.
Як вбачається з пояснювальної записки, «законопроект розроблено з метою законодавчого удосконалення врегулювання питання визначення розміру державного мита, порядку його сплати і звільнення від сплати та забезпечення покриття витрат державного або іншого органу у зв’язку з його діяльністю». Зазначено також, що «державне мито — це плата за дії (послуги) уповноважених органів, що стягується з метою покриття витрат, які виникають у зв’язку з цим».
Отже, державне мито має компенсаційний характер і використовується на покриття витрат. Це твердження є обґрунтованим і цілком справедливим для державних нотаріальних контор, які утримуються за рахунок державного бюджету України.
Стосовно приватних нотаріусів таке твердження неприйнятне, оскільки в цьому випадку державне мито не виконує компенсаційної функції, яка є метою його запровадження.
Відповідно до ст. 31 Закону України «Про нотаріат» за вчинення нотаріальних дій приватний нотаріус отримує плату за домовленістю. Водночас, відповідно до Указу Президента України від 10.07.1998 р. № 762/98 розмір плати, яка справляється за вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами, не може бути меншим від розміру ставок державного мита, яке справляється державними нотаріусами за аналогічні нотаріальні дії. Отже, сьогодні згідно з чинним законодавством державні нотаріуси стягують державне мито, а приватні — плату за вчинення нотаріальної дії в розмірі, не меншому за ставку державного мита.
Таким чином, держава компенсує витрати на утримання державного нотаріуса шляхом стягнення державного мита на рахунок бюджету, а приватні нотаріуси компенсують свої витрати за рахунок отриманої плати за вчинення нотаріальної дії. При цьому приватні нотаріуси не стягують державне мито і жодних коштів на своє утримання з бюджету не отримують. Більше того, вони є платниками податків та зборів до бюджету та численних фондів як самозайняті особи.
Сьогодні паралельно і збалансовано функціонують дві системи: державний та приватний нотаріат. Громадяни мають право вільного вибору нотаріуса (державного чи приватного, повноваження яких рівні) за своїм бажанням без значної різниці в сумі оплати за його послуги.
У разі прийняття Закону в запропонованій редакції ситуація докорінно зміниться. За вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами громадянину доведеться сплачувати державне мито (відповідно до ст. 3 проекту Закону України «Про державне мито») і плату за вчинення нотаріальної дії (відповідно до ст. 31 Закону України «Про нотаріат»). Державне мито сплачується до відповідного бюджету, а приватний нотаріус отримає окрему плату за вчинення нотаріальної дії. Усі свої витрати приватний нотаріус компенсує за рахунок отриманої плати. Виникає питання: чиї витрати в цьому випадку компенсує державне мито, яке стягуватиме приватний нотаріус? Адже держава не витрачає коштів на утримання приватного нотаріуса, але має бажання отримувати компенсацію за не понесені нею витрати.
Разом з тим прийняття такого закону спричинить необґрунтовані додаткові витрати громадян України, а приватних і державних нотаріусів поставить у нерівне становище. Оскільки приватний нотаріус повинен стягнути державне мито і отримати плату в розмірі, який не може бути меншим за мито, вартість нотаріальних дій приватних нотаріусів стане вдвічі більшою, ніж у державного нотаріуса. Очевидно, що це призведе до зменшення кількості звернень громадян до приватних нотаріусів, значного збільшення черг до державного нотаріуса та збільшення витрат громадян України. Також це зведе нанівець усі досягнення у сфері регулювання діяльності нотаріату, напрацьовані останніми роками: повернуться нічні черги до держнотконтор, зросте напруга в суспільстві, значно збільшиться кількість скарг.
Крім того, матимуть місце негативні бюджетні наслідки. Адже приватні нотаріуси фактично фінансують діяльність ДП «Інформ’юст», який веде всі реєстри; утримують кожен по декілька працівників і несуть витрати на оплату їх праці та, відповідно, усіх податків та зборів; сплачують 15 % податку з усіх своїх доходів; формують бюджет Пенсійного фонду України. Натомість, державні нотаріальні контори не є платниками податків. Жодної іншої плати, крім державного мита, від їх діяльності бюджет не має. Відтак, зменшення кількості звернень до приватних нотаріусів призведе до значного зменшення надходжень до бюджету.
Виникнуть і технічні незручності для громадян при зверненні до приватного нотаріуса. Відповідно до ст. 5 законопроекту державне мито сплачується через установи банків чи відділення зв’язку. Багато приватних нотаріусів за зверненням громадян працюють у вихідні та святкові дні. Режим роботи банків, відділень зв’язку і нотаріусів не співпадає. Відтак, нотаріус не зможе вчинити нотаріальні дії у вихідні та неробочі дні, оскільки в ці дні немає можливості сплатити державне мито. Це призведе до необґрунтованого обмеження прав громадян, унеможливить вчинення невідкладних нотаріальних дій і, як результат, збільшить кількість скарг на дії нотаріуса. У цілому прийняття законопроекту значно погіршить рівень забезпечення громадян нотаріальними послугами і буде кроком назад.
Варто зауважити, що окремі положення законопроекту не відповідають чинному законодавству. Так, у п. 7 ч. 1 ст. 3 законопроекту зазначено, що «державне мито справляється за операції, що здійснюються на товарних біржах з продажу об’єктів нерухомого майна, які перебувають у власності громадянина». Водночас, Законом України «Про товарну біржу» передбачено, що «не можуть бути предметом біржової торгівлі речі, визначені індивідуальними ознаками, якщо вони не продаються як партія».
Ураховуючи наведене, вважаємо, що проект Закону України «Про державне мито» № 6568 потребує доопрацювання, зокрема, чіткого виокремлення суб’єкта справляння державного мита на виконання головного призначення та мети стягнення державного мита — покриття витрат держави, які виникають у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій саме державними нотаріусами.

З повагою,
Голова Секції нотаріусів,
Член правління
Асоціації правників України Володимир Марченко

25 червня 2010 року

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
07.02.2013 р. № 13-32/46
Начальникам головних управлінь юстиції
Міністерства юстиції України
в Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі
У зв’язку з надходженням до Міністерства юстиції України звернень щодо порядку оплати за здійснення нотаріусами пошуку відомостей у державних та єдиних реєстрах, способів оплати пошуку нотаріусами інформації у Державному реєстр речових прав на нерухоме майно (далі — Реєстр) та переліку документів, які мають передаватися до територіальних органів Державної реєстраційної служби повідомляється таке.
1. Оплата послуг за одержання інформації з єдиних та державних реєстрів одним суб’єктом надання послуги для одного споживача цієї послуги може здійснюватися одним платіжним документом за всіма діями з вказівкою відповідних кодів у призначенні платежу.
2. Кошти, отримані за платні послуги з державних реєстрів, держателем яких є Міністерство юстиції України, зараховуються на реєстраційний рахунок Міністерства юстиції, відкритий у Державній казначейській службі України.
Оплата послуг за одержання інформації з Реєстрів одним суб’єктом надання послуги для одного споживача цієї послуги може здійснюватися одним платіжним документом за всіма діями з вказівкою відповідних кодів у призначенні платежу.
Організація ведення розрахунків готівкою повинна здійснюватись нотаріусами відповідно до чинного законодавства.
Так, Інструкцією з обліку коштів, розрахунків та інших активів бюджетних установ (далі — Інст­рукція), затвердженої наказом ДКУ від 26.12.2003 № 242 встановлено єдині вимоги до порядку ведення бюджетними установами бухгалтерського обліку руху коштів у касі, на рахунках в установах банків або в органах Державного казначейства, розрахунків з дебіторами та інших активів. В пункті 2.6 Інструкції визначено, що всі касові операції ведуться касиром або іншим працівником, який призначається на цю посаду керівником установи. З касиром укладається письмовий договір про повну матеріальну відповідальність. В установах повинні бути створені відповідні умови, які гарантують збереження готівки в касі (окреме приміщення з охоронною сигналізацією для каси, сейфа тощо).
Правила ведення розрахунків готівкою передбачено Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні (далі — Положення), затвердженим постановою Правління НБУ від 15.12.2004 № 637. Так, пунктом 2.1 Положення, визначено, підприємства, які відкрили поточні рахунки в банках здійснюють розрахунки за своїми грошовими зобов’язаннями, що виникають у господарських відносинах, пріоритетно в безготівковій формі. Слід відмітити, в пункті 2.6 виписано «вся готівка, яка надходить до каси, має своєчасно (у день одержання готівкових коштів) та в повній сумі оприбутковуватись».
Крім того, відповідно до пункту 6 Примірного положення про порядок надання державними нотаріусами додаткових послуг правового характеру, які не пов’язані із вчинюваними нотаріальними діями, а також послуг технічного характеру, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 04.01.1998 № 3/5, та Інструкції про порядок обліку та використання коштів, отриманих за надання відділами реєстрації актів цивільного стану додаткових послуг правового і технічного характеру, та за надання державними нотаріусами додаткових послуг правового характеру, не пов’язаних з вчинюваними нотаріальними діями, а також послуг технічного характеру, затвердженої наказом Міністерства юстиції від 28 вересня 2007 року № 839/5, здійснюється шляхом безготівкового перерахунку.
Враховуючи зазначене, приватні нотаріуси можуть здійснювати розрахунки у готівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді, правила ведення, яких встановлено Національним банком України.
3. Пунктом першим наказу Міністерства юстиції України «Про встановлення розміру плати за пошук нотаріусами відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно» від 29 грудня 2012 року № 1994/5 установлено розмір плати за здійснення під час вчинення нотаріальної дії одного пошуку нотаріусами відомостей про зареєстровані речові права, їх обтяження на об’єкт нерухомого майна у Реєстрі, що складає 68 гривень 00 копійок. Вказана плата стягується з платника за один пошук з формуванням витягу (підменю реєстру № 1).
Якщо є потреба провести пошук у програмному забезпеченні реєстру за різними параметрами (за суб’єктом, об’єктом, ідентифікаційними номерами тощо) цей пошук необхідно проводити в спеціальному підменю реєстру, призначеному для пошуку інформації без формування витягу. В такому разі плата за пошук інформації не стягується.
Після знайдення необхідної інформації нотаріус вносить її до підменю реєстру № 1, за що стягується одноразова плата у розмірі 68 гривень 00 копійок.
4. Реєстраційна справа є невід’ємною складовою частиною Реєстру та включає документи, в яких містяться відомості про нерухоме майно, право власності на нього, інші речові права та їх обтяження (стаття 10 та 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Пунктом 22 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 № 703 визначено перелік документів, які передаються нотаріусом органові державної реєстраційної служби для доручення їх до реєстраційної справи.
До документів, які надаються нотаріусом для формування реєстраційної справи належать:
1) заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень;
2) копії поданих заявником для проведення державної реєстрації прав документів (копії правоустановлюючого документа, паспорта громадянина, картки платника податків або довідки про присвоєння ідентифікаційного коду тощо);
3) документ, що підтверджує внесення плати за надання витягу з Державного реєстру прав (платіжний документ про сплату 120 грн., які спрямовуються на відповідний рахунок до Державного казначейської служби);
4) документ про сплату державного мита (платіжний документ про сплату 119 грн., які спрямовуються до державного бюджету),
5) інші документи, що видані, оформлені або отримані ним під час проведення державної реєстрації прав (картка прийому заяви; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень; витяг з Державного реєстру прав; інформація про пошук заяв у базі даних про реєстрацію заяв та запитів; інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна тощо).
Після прийняття рішення про державну реєстрацію, нотаріус у день прийняття такого рішення передає відповідні документи для формування реєстраційної справи органові державної реєстрації прав за місцем розташування нерухомого майна у порядку, встановленому Мін’юстом, для долучення їх до реєстраційної справи.
Документи у сфері державної реєстрації прав передаються нотаріусом органу державної реєстрації за місцем розташування нерухомого майна нарочно з описом вкладення або шляхом надіслання рекомендованого листа з описом вкладення. Опис вкладення має містити повний перелік документів, які передаються, із зазначенням кількості аркушів кожного окремого документа, прізвища, імені та по батькові державного реєстратора, який передає зазначені документи, та повної назви відповідного органу державної реєстрації прав, найменування нотаріальної контори або назви нотаріального округу.
Прошу довести лист до відома нотаріусів для врахування в роботі.
Заступник Міністра —
керівник апарату А.Ю. Сєдов

Ганна МАНДРА,
начальник відділу зовнішньоекономічного законодавства Департаменту фінансового законодавства Міністерства юстиції України
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ РОЗРАХУНКУ АВТОРСЬКОЇ ВИНАГОРОДИ ПРИ ВИЗНАЧЕННІ МИТНОЇ ВАРТОСТІ ТОВАРІВ, ЩО ІМПОРТУЮТЬСЯ
Під час визначення митної вартості товарів, зокрема фільмокопій, рекламних матеріалів та інших аналогічних товарів, до ціни, що була сплачена або підлягає сплаті за оцінювані товари, мають додаватися подальші витрати, якщо вони не включалися до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті.
До таких витрат законодавством України віднесено роялті та ліцензійні платежі, які стосуються оцінюваних товарів.
Проте при розрахунку такої авторської винагороди декларанти та митні органи стикаються з рядом проблемних питань.
Наприклад, за умовами дистриб’юторських угод, укладених суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України та іноземними суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, роялті, що підлягає виплаті нерезиденту, визначається у відсотках від касових зборів за демонстрування кінофільмів на митній території України в майбутньому після їх ввезення.
Об’єктивно сума авторської винагороди залежить від таких факторів, як кількість кіносеан­сів та кіноглядачів, які в майбутньому переглянуть кінофільм.
Водночас митне законодавство України та норми міжнародних договорів України, які згідно зі ст. 9 Конституції України [1] є частиною національного законодавства України зобов’я­зують включати суми авторської винагороди до ціни товарів під час визначення митної вартості.
Отже, розглянемо ситуацію, що склалася, через призму українського законодавства.
Відповідно до ст. 259 Митного кодексу України [2] (далі – Кодекс) митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, є їх ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари, обчислена відповідно до положень Кодексу.
Згідно з частинами 1 та 2 ст. 260 Кодексу митна вартість товарів, які переміщуються через митний кордон України, визначається декларантом відповідно до положень Кодексу.
Порядок визначення митної вартості товарів поширюється на товари, які переміщуються через митний кордон України.
При цьому порядок та умови декларування митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, встановлюються Кабінетом Міністрів України (ч. 2 ст. 262 Кодексу).