З 1 січня 2019 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» (далі — Закон № 2498). Зазначеним Законом розділ X «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі — ЗК) доповнено п. 21. Відповідно до цього пункту з дня набрання чинності Законом землі колективних сільськогосподарських підприємств, що припинені (крім земельних ділянок, які на день набрання чинності зазначеним Законом перебували у приватній власності), вважаються власністю територіальних громад, на території яких вони розташовані. Закон № 2498 є підставою для державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки, сформовані за рахунок земель, які відповідно до зазначеного Закону переходять до комунальної власності. Тому відразу постає питання: які саме землі передавалися до колективної власності і які з них перейшли автоматично до комунальної власності? Для того щоб побачити, чи передавалися в колективну власність земельні ділянки, зайняті полезахисними лісосмугами і дорогами, та які саме передавалися, необхідно дослідити землевпорядну документацію, за якою здійснювалася передача земель у колективну власність та паювання. Що шукати: Проект роздержавлення і приватизації земель; Схему поділу земель колективної власності на земельні частки (паї); Проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Де шукати: така документація може зберігатися насамперед у територіальних органах Держгеокадастру, у фонді документації із землеустрою. Користування документами, які зберігаються у цьому фонді, здійснюється відповідно до Положення про Державний фонд документації із землеустрою, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.11.2004 № 1553. Також землевпорядна документація передавалася до відповідних органів місцевого самоврядування і повинна там зберігатися. Виготовлена землевпорядна документація передавалася її замовнику і може зберігатися у правонаступника колективного сільськогосподарського підприємства (далі — КСП). Також примірник землевпорядної документації зберігається в архіві виконавця землевпорядних робіт.

1. Було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом (1996 року) на жилий будинок на двох спадкоємців без визначення розміру їх часток. Бюро технічної інвентаризації зареєструвало в цілому право власності на зазначений будинок за двома спадкоємцями. Один із спадкоємців помирає. Чи можна визначити частку померлого спадкоємця на зазначений будинок за заявою спадкоємця, який є живим, чи слід відправляти спадкоємців померлого для вирішення цього питання до суду?

Відповідь

Відповідно до п.п. 4.14 п. 4 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України при видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус обов’язково перевіряє склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин від спадкоємців витребовуються документи, які підтверджують вказані факти. Відповідно до ст. 368 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Згідно з ч. 2 ст. 369 ЦК розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Як вбачається з Вашого звернення, спадкодавцем за життя не укладався договір про визначення частки у спільній сумісній власності. Таким чином, питання визначення належної спадкодавцю частки у спільній сумісній власності на майно має вирішуватись у судовому порядку. Згідно з п. 3.4 листа ВССУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» від 16.05.2013
№ 24-753/0/4-13 у разі відмови нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину спадкоємці учасника спільної сумісної власності мають право звернутися з позовом про визначення частки майна, належної померлому на праві спільної сумісної власності. Звертаємо увагу, що визначення частки спадкодавця в спільному майні за заявою інших учасників спільної сумісної власності (окрім подружжя) законодавством не передбачено.

2. Для посвідчення договору купівлі-продажу трьохкімнатної квартири і земельної ділянки звернулися фізичні особи (продавець і покупець) і для підтвердження права власності на квартиру продавець надав свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане виконавчим комітетом міської ради 10 лютого 2000 року, та державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0525 гектарів, цільове призначення якої — для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд, виданий 20 серпня 2004 року відділом земельних ресурсів на підставі Рішення 7-ї сесії міської ради від 10 липня 2004 року. Від продавця стало відомо, що відчужувана трьохкімнатна квартира розташована на першому поверсі одноповерхового будинку, і разом з нею під одним дахом розташовані ще дві квартири, у власників яких є також земельні ділянки, що належать іншим на праві приватної власності. Таким чином, у власника квартири є у власності і земельна ділянка, на якій розташована ця квартира, та він одночасно продає зазначене нерухоме майно. Чи має право нотаріус посвідчити договір купівлі-продажу квартири і договір купівлі-продажу земельної ділянки, оскільки продається квартира, а земельна ділянка має цільове призначення — для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд? Чи необхідно відмовляти у вчиненні нотаріальної дії?

Останнім часом все частіше українські суди у своїх рішеннях посилаються на практику Європейського суду з прав людини. Судові прецеденти вже давно увійшли до системи джерел права України. Однак проблемною залишається нестабільність українського законодавства, яка змушує час від часу Верховний Суд змінювати свої позиції. Проте нотаріуси вже багато років слідкують за практикою Верховного Суду, аби убезпечити себе та осіб, які звертаються за вчиненням нотаріальних дій, від судових тяганин. Запропоновані прецеденти та правові позиції дозволяють комусь відкрити новий погляд на певні питання в спадкових правовідносинах, комусь упевнитися в давно складеній практиці. Так, цікавою, на погляд упорядника вибірки, стала позиція, що факт існування постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії у зв’язку з відсутністю у спадкоємців повного переліку документів, необхідних для видачі свідоцтва, не є самостійною підставою для звернення до суду. Цікавою є позиція суду щодо опису та вжиття заходів щодо охорони спадкового майна, оскільки нотаріальної практики з цього питання також небагато. Сподіваюсь, стане в нагоді у нотаріальній практиці позиція суду щодо оформлення приватним нотаріусом спадщини, яка відкрилася до 1 червня 2009 року, адже досі є адвокати, які вважають це незаконним. Незайвим буде повторно нагадати про незаконність вчинення нотаріальних дій за межами округу. Варто також звернути увагу на чітке розмежування випадків, коли спадкоємцям необхідно довести фактичне прийняття спадщини або додатковий строк, достатній для подання заяви, адже для встановлення додаткового строку потрібні чіткі поважні причини. Сподіваюсь, ця підбірка дозволить нотаріусам надати особам, які звертаються за оформленням спадщини, або їх адвокатам ґрунтовні консультації та у свою чергу скоротить кількість судових спорів.

ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМ СВІДОЦТВА ПРО ПРАВО СПАДЩИНУ

1. Справа № 570/2903/16-ц1

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 15.03.2018 У червні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Позовну заяву мотивовано тим, що 17 грудня 1993 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_8 зареєстровано шлюб. На підставі рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 25 грудня 2002 року ОСОБА_8 набув в порядку спадкування право власності на 53/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_2. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер. Заповіту щодо вказаного будинку він не залишав. Позивач вказує, що вона, як дружина ОСОБА_8, є спадкоємцем першої черги за законом. Із чоловіком вони постійно проживали разом, вели спільний побут та спільне господарство, від спадщини ОСОБА_4 не відмовлялася, а тому вважає, що спадщину вона прийняла на підставі положень частини третьої статті 1268 ЦК України. Просила встановити факт прийняття нею спадщини. При зверненні в нотаріальну контору для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом ОСОБА_4 стало відомо про оформлення прав на спадкове майно спадкоємцем другої черги за законом — братом спадкодавця ОСОБА_6. Позивач вказує, що відповідач, оформлюючи документи на спадщину, свідомо не повідомив нотаріуса про існування спадкоємця першої черги за законом. Вважає, що видача свідоцтва про право на спадщину на ім’я ОСОБА_6 порушує її права, як спадкоємця першої черги за законом, та просила скасувати вказане свідоцтво.

Визнання права власності як спосіб захисту виконує правопідтверджуючу функцію, оскільки спрямоване на підтвердження вже існуючого права власності. Сутність цього позову полягає в аналізі і оцінці сукупності юридичних певних фактів під кутом зору їхніх наслідків, з огляду на те, чи призвели ці юридичні факти до виникнення права власності в особи, яка звертається до суду, на момент такого звернення. У п. 37 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України (далі — ВССУ) від 07.02.2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» крізь призму положень ч. 1 ст. 15, ст. 392 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) вказано, що потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб’єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється, а не в тому разі, коли цими особами не виконується відповідне рішення суду, ухвалене раніше. Таким чином, основним видом визнання права власності є позов, що спрямований на підтвердження цього права у разі його оспорювання чи невизнання. Але цивільне законодавство України передбачає випадки, коли визнання прав власності має конститутивне значення, тобто не підтверджує, а встановлює права власності. Наприклад, при набутті права власності на новостворену чи перероблену річ (статті 331, 332 ЦК), визнанні права власності на самочинно збудоване майно (ч. 5 ст. 376 ЦК). Таким чином, слід виокремити два види позовів про визнання права власності — правопідтверджуючий та правоутворюючий. Необхідність судового визнання права власності виникає у тому випадку, коли це право оспорюється, не визнається або ігнорується певною особою, внаслідок чого здійснення власником повноважень утруднюється, тому цей позов може бути застосовано і як первісний, і як зустрічний. Приміром, у справі пред’явлено первісний позов про припинення права спільної часткової власності, визнання права власності на житлове приміщення, зобов’язання не чинити перешкоди у користуванні ним, а зустрічний — про вселення, встановлення порядку користування житловим приміщенням та зобов’язання не чинити перешкоди у користуванні ним. Варто звернути увагу, що визнання права власності як зустрічний позов може бути використано і тоді, коли первісний позов не пов’язано із захистом права власності. Наприклад, зустрічний позов про визнання права власності може бути пред’явлено у справах про виселення, зобов’язання звільнити приміщення та ін.  Також визнання права власності як зустрічний позов може бути використано тоді, коли первісний позов містить доводи, що ставлять під сумнів набуття права власності відповідачем за первісним позовом.

Відповідно до ст. 1233 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ), заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином — дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Згідно ч. 3 ст. 202 ЦКУ одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Застосування цього положення Цивільного кодексу України стосовно заповіту пов’язане із заповітом подружжя, який складається двома особами — подружжям. Правові наслідки заповіту виникають тільки після смерті особи, яка його склала — заповідача. За життя заповідач вправі у будь-який час скасувати заповіт або змінити його. Зміна заповіту відбувається шляхом складання нового заповіту. Заповіт як правочин має відповідати всім вимогам, які звичайно пред’являються до правочинів, що містяться у статті 203 ЦКУ. Слід звернути увагу на те, що законодавець відокремив норми про заповіт від правил про правочини і договори. Це означає, що розпорядження на випадок смерті не можуть включатися як окремі положення до цивільно-правових договорів, за винятком спадкового договору та договору банківського вкладу. Найважливіша ознака заповіту випливає з самого його визначення і полягає в безпосередньому зв’язку заповіту з особою заповідача. Ніхто інший крім заповідача не може скласти (скасувати, змінити) заповіт за заповідача. Це правило закріплено ч. 2 ст. 1243 ЦКУ, згідно якої вчинення заповіту через представника не допускається. Законом також не допускається відчуження права на складання заповіту, його обмеження або відмова від права на заповіт. Виходячи зі змісту ст. 27 ЦКУ правочин про відмову від права на заповіт або його обмеження є нікчемним. Розпорядження майном на випадок смерті — акт, який вимагає достатньої соціальної зрілості заповідача. Тому ч. 1 ст. 1234 ЦКУ закріплено право на заповіт лише особи з повною цивільною дієздатністю. Повна цивільна дієздатність фізичної особи настає по досягненню нею 18 років, або з моменту реєстрації шлюбу фізичною особою, що не досягла повноліття (ст. 34 ЦКУ), або в результаті емансипації (ст. 35 ЦКУ). Таким чином, особа у віці до 18 років може набути повну цивільну дієздатність, а як результат і право на заповіт, у разі:

– реєстрації цією особою шлюбу до досягнення повноліття,

– коли вона записана матір’ю або батьком дитини,

– після досягнення шістнадцяти років у випадку, коли вона працює за трудовим договором,

– після досягнення 16 років у випадку, коли вона бажає займатися підприємницькою діяльністю.

На сьогоднішній день у міжнародному праві існує широкий консенсус на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, першочергове значення повинні мати їх найкращі інтереси. На жаль, українське законодавство у сфері сімейно-правових відносин не завжди достатньою мірою враховує такі сучасні тенденції. У цій статті ми вирішили проаналізувати один із таких нормативно-правових актів, а саме Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 03.07.2018 № 2475-VIII (далі — Закон № 2475) [1], яким серед іншого внесені зміни в Сімейний кодекс України щодо тимчасового виїзду дитини за кордон. Питання правового регулювання тимчасового виїзду дитини за кордон неодноразово розкривалися в роботах Я. Брича, О. Розгон, О. Доманчук. Юристи-практики досліджували зміни в законодавстві, оцінювали перспективи відповідної судової практики. При цьому недостатньою мірою розкривалося питання врахування принципу «забезпечення найкращих інтересів дитини» в новелах законодавства. Проаналізуємо законодавство України у сфері тимчасового виїзду дитини за кордон в аспекті втілення в ньому принципу «забезпечення найкращих інтересів дитини». Частина 1 ст. 11 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 зобов’язує держави-учасниці вживати заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону [2]. В Україні такий обов’язок забезпечується особливим порядком виїзду дітей за кордон, який регулюється Сімейним кодексом України (далі — СК) [3], Цивільним кодексом України (далі — ЦК) [4], а також іншими нормативно-правовими актами. Донедавна редакції наведених законів мали такий вигляд. Відповідно до положень ст. 141 СК мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини і розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав та не звільняє від обов’язків щодо дитини. Стаття 157 СК передбачала, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини [3]. Відповідно до абз. 3 ч. 3 ст. 313 ЦК фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними [4]. Пунктом 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 (далі — Правила), установлювалося, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі уповноважених ними осіб, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. У свою чергу п. 4 Правил передбачав, що за загальним правилом виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску [5].

1. Нотаріус як третя особа

Треті особи — це суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають чи залучаються у справу для захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Треті особи заінтересовані у наслідках розгляду судом справи через те, що між ними та сторонами існують правовідносини, а наслідки розгляду судом спірної справи між сторонами можуть стосуватись також і третіх осіб. Заінтересованість третіх осіб, зокрема, полягає в тому, що рішення, яке буде винесено судом, може стосуватись їх прав. Так, воно може бути підставою для сторони процесу (як правило, позивача) вимагати відшкодування збитків від третьої особи, пред’явивши до неї позов за правом регресу. Отже, участь третіх осіб у процесі спрямована на запобігання ухвалення судом для третьої особи рішень, які можуть мати негативні наслідки для неї. Саме за таких обставин нотаріус може виступити у процесі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. У такому разі у нотаріуса буде наявна процесуальна заінтересованість у результатах розгляду цієї справи, а саме не допустити ухвалення рішення, яке впливатиме на обсяг його прав та обов’язків.
У вказаному статусі нотаріуси можуть виступати в цивільному та господарському процесах.
Нотаріус як третя особа у цивільному судочинстві

У цивільному процесі розрізняють два види третіх осіб:

1) які заявляють самостійні вимоги;

2) які не заявляють самостійних вимог.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги, можуть пред’явити позов до однієї чи обох сторін. Ці особи мають усі процесуальні права і обов’язки позивача, однак за своїм змістом їхні вимоги не співпадають з вимогами позивача. Враховуючи, що у спірних правовідносинах, з приводу яких розпочате судове провадження, нотаріус не може мати інтересу, він не може виступати як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача або бути залучені до участі у справі за заявою однієї зі сторін, якщо рішення у справі може вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї із сторін. Відмінність таких осіб від третіх осіб із самостійними вимогами полягає в тому, що їхня зацікавленість полягає не у безпосередньо предметі спору, а в певному результаті його розгляду. Так, винесене судове рішення може потягнути за собою виникнення у них певних обов’язків, наприклад обов’язку відшкодувати шкоду. Тобто треті особи, які не заявляють самостійних вимог, прагнуть захистити себе на майбутнє. Відповідно до ч. 1 ст. 54 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК), якщо в результаті ухвалення судового рішення сторона може набути право стосовно третьої особи або третя особа може пред’явити вимоги до сторони, така сторона зобов’язана сповістити цю особу про відкриття провадження у справі і подати до суду заяву про залучення її до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. До такої заяви повинні бути додані докази про направлення її копії особі, про залучення якої як третьої особи подана заява. Така ситуація, зокрема, стосується державного нотаріуса як третьої особи, що не заявляє самостійних вимог стосовно предмета спору, у випадку завдання шкоди діями (бездіяльністю) такого нотаріуса.

Поняття «іпотека» і його забезпечувальне значення з’явилося досить давно. Вперше поняття іпотеки (застави) згадується в VI ст. до н. е. за часів афінського політика і законодавця, одного із «семи мудреців», основоположника Афінської демократії Солона. Саме під час його реформ було запроваджено заставу майна боржника замість особистої застави — власне особи боржника. Факт наявності такої застави засвідчувався стовпом, який ставили на маєтку боржника, що говорило про те, що ця земля забезпечує права кредитора. Такий стовп мав назву «іпотека» (перекладається як заклад, застава), на ньому викарбовувалися всі боргові зобов’язання власника майна. Такий собі матеріалізований іпотечний договір. Але особлива заслуга у розвитку законодавства в царині забезпечення виконання зобов’язань належить саме римському цивільному праву. У римському цивільному праві вперше офіційно було введено в практику систему забезпечення виконання зобов’язань заставою нерухомого майна. Заставним правом може бути названо будь-яке право на річ, встановлене на користь кредитора, у вигляді забезпечення його на той випадок, якщо кредитор не отримає своєчасного задоволення за рахунок своєї обов’язкової вимоги. Римське заставне право пройшло три історичні форми: фідуціарна угода; ручний заклад; власне іпотека. Суть іпотеки полягала в тому, що боржник, як і в сучасному цивільному праві, зберігав не тільки право власності на річ, а й право володіння нею. Кредитор мав право задовольнити свої вимоги шляхом набуття повних прав на річ (предмет іпотеки) лише у випадку настання терміну сплати боргу. При іпотеці можна було заставляти річ кільком кредиторам, відступати право вимоги іншому кредитору, відчужувати речі, що були предметом іпотеки, але за умови отримання в обов’язковому порядку погодження кредиторів. Сьогодні, коли змінюється законодавство, правові тенденції, позиція Міністерства юстиції України, іпотека стала зручним інструментом врегулювання цивільних правовідносин. Більш активно іпотека як дієвий і класичний механізм забезпечення зобов’язань застосовується у кредитних правовідносинах. Проте дедалі частіше іпотека, як вид забезпечення зобов’язань нерухомим майном, використовується і в інших правочинах, а не лише при прямій позиці чи кредитуванні. На перший погляд, абсолютно зрозумілим та визначеним здається договір купівлі-продажу нерухомості з неповною оплатою або з розстроченням платежу. Певний час такі угоди вважалися договорами з відкладальною умовою, і досить простою та розповсюдженою була правова конструкція, яка не передбачала до повного розрахунку перехід права власності до покупця. Так, у договорі купівлі-продажу нерухомого майна зазначалась умова, що державна реєстрація права власності на набувача здійснюється лише після повного розрахунку. Факт такої оплати мав бути підтверджений заявою продавця про повний розрахунок, справжність підпису на якій мало бути засвідчено нотаріально. Відповідно до п. 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (далі — Порядок № 1127), для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв’язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов’язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину.

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених ст. 12 цього Закону: у разі порушення іпотекодавцем обов’язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов’язання, а в разі його невиконання — звернути стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення ч. 1 ст. 12 цього Закону не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будьякий час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Нормативно-правові акти, які регулюють відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, їхньої символіки (у випадках, передбачених законом), громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб — підприємців

1. Конституція України.

2. Цивільний кодекс України.

3. Господарський кодекс України.

4. Закон України від 02.09.1993 № 3425-XII «Про нотаріат», зі змінами (далі — Закон № 3425).

5. Закон України від 15.05.2003 № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» зі змінами (далі — Закон № 755 ).

6. Закон України від 06.02.2018 № 2275-VIII «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (далі — Закон № 2275)

7. Наказ Міністерства юстиції України від 09.02.2016 № 359/5 «Про затвердження Порядку державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи» (далі — наказ № 359/5).

8. Наказ Міністерства юстиції України від 18.11.2016 № 3268/5 «Про затвердження форм заяв у сфері державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» (далі — наказ № 3268/5).

9. Наказ Міністерства юстиції України від 10.06.2016 № 1657/5 «Про затвердження Порядку надання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» (далі — наказ № 1657/5).

10. Постанова Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1133 «Про надання послуг у сфері державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань у скорочені строки» (далі — постанова № 1133).

11. Наказ Міністерства юстиції України «Про врегулювання відносин, пов’язаних з державною реєстрацією юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, в межах декількох адміністративно-територіальних одиниць» від 25.11.2016 № 3359/5 (далі — наказ № 3359/5).

РОЗДІЛ I ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ — ПІДПРИЄМЦЯ

Державна реєстрація проводиться незалежно від місця знаходження юридичної чи фізичної особи в межах Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя, крім державної реєстрації на підставі документів, поданих в електронній формі, що проводиться незалежно від місця знаходження юридичної чи фізичної особи в межах України. За рішенням Міністерства юстиції України державна реєстрація на підставі документів, поданих у паперовій формі, може проводитися в межах декількох адміністративно-територіальних одиниць, визначених в абзаці першому цієї частини.