ОКСАНА РАКУЛ,
кандидат юридичних наук, приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області
ПИТАННЯ ТЕСТАМЕНТОЗДАТНОСТІ: ТЕОРІЯ ТА ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ
Однією з необхідних передумов правильного правозастосування є однозначність розуміння та тлумачення правових категорій. Так, зокрема, правильне визначення суб’єктів спадкового правовідношення істотним чином обумовлюється такою категорією, як тестаментоздатність, кот­ра, незважаючи на тривалий період існування, і до сьогодні не знайшла єдиного тлумачення в доктрині цивільного права і, як наслідок, є недостатньо врегульованою цивільним законодавством. Одразу відмітимо, що саме поняття існує лише на теоретичному рівні і в законодавстві не застосовується, проте розкривається його зміст.
Термін «тестаментоздатність» походить від латинського «testamentum», що в перекладі означає «заповіт». Хоча спадкування за заповітом виникло пізніше, ніж спадкування за законом, однак практично одразу почало грати провідну роль у спадкових відносинах. Дійсно, можливість складання заповіту дозволяє заповідачеві не лише визначити долю належного йому майна у разі відсутності спадкоємців за законом, а й врахувати всі життєві обставини та власні бажання, зокрема щодо матеріального становища спадкоємців за законом, надану кожному з них допомогу заповідачем ще за життя, їх ставлення до заповідача, а заповідача — до спадкоємців тощо. Все це не лише обумовлює особистий характер заповіту як правочину, а й вимагає встановлення низки вимог стосовно здатності особи бути суб’єктом спадкових відносин за заповітом і, перш за все, заповідачем.
Вже у Стародавньому Римі здатність особи бути суб’єктом спадкових відносин була важливою складовою правового статусу. Саме у цей період і виникає термін «тестаментоздатність».
Заповідальна правосуб’єктність (testa­mentifactio) могла бути двох видів: testa­mentifactio activa (активна тестаментоздатність), тобто здатність бути заповідачем, та testamentifactio passiva (пасивна тестаменто­здатність), тобто здатність бути спадкоємцем .
Так, активну тестаментоздатність мали лише римські громадяни і лише особи, наділені правом (persona sui iuris). Не мали активної тестаментоздатності підвладні, раби, перегрини, особи, що зазнали capitis deminutio, віровідступники і деякі єретики, неповнолітні (impuberes), марнотратники, душевнохворі, за винятком, коли в них траплялися моменти прояснення (lucida intervalla), глухонімі від народження, тимчасово хворі, нездатні висловити свою волю. Приклад обмеження пасивної тестаментоздатності: за правом Юстиніана неодружені (celibes) не могли нічого набувати за заповітом, хоча вони й могли бути законними спадкоємцями, а бездітні (orbi) за заповітом могли набувати тільки половину спадщини.
Для вирішення питання, чи має заповіт законну силу, аналізу підлягали обидві складові, наведені вище. Як зазначав римський юрист Гай, для того, щоб дізнатися, чи має заповіт законну силу, у першу чергу слід з’ясувати, чи мала особа, що його склала, право на складання заповіту. Це право, або правоздатність складати заповіт, стосується не лише заповідача, але й діє також у зв’язку з іншими особами, які згадані у заповіті . Крім того, тестаментоздатність вимагалася від особи для участі в акті складання заповіту у якості свідка або вагаря .
Чітко регламентувалися питання тестаментоздатності у «Правах, за якими судиться малоросійський народ» (1743). Були визначені категорії осіб, які не мали права заповідати та спадкувати. Право складати заповіт належало кожній людині, крім неповнолітніх, психічно хворих, глухих, німих, сліпих від народження, марнотратників, засуджених за злочин до смерті, політичних злочинців, які тікали за кордон, невільників, монахів та ченців . Обмежень за статевою ознакою не було.
У сучасній юридичній літературі поняття тестаментоздатності розглядається у широкому та вузькому розуміннях. Так, на думку Є.О.Харитонова , тестаментоздатність — це здатність особи залишати заповіт та бути спадкоємцем. Вужче визначення поняттю «тестаментоздатність» надає Я. Ковальчук , пов’язуючи його лише зі здатністю складати заповіт.
Діюче законодавство України питання тестаментоздатності регулює достатньо повно (за виключенням окремих моментів, про які буде зазначено далі).

ФОНД ДЕРЖАВНОГО МАЙНА УКРАЇНИ
ЛИСТ
від 06.03.2014 р. № 10-36-2493
Саморегулівним організаціям оцінювачів (за списком)
Щодо оцінки об’єктів для цілей оподаткування під час спадкування та дарування
У зв’язку з численними запитами суб’єктів оціночної діяльності, нотаріусів, фізичних осіб щодо оцінки об’єктів спадщини, дарування з метою оподаткування доходу, отриманого платником податку в результаті прийняття ним у спадщину чи дарунок коштів, майна, майнових чи немайнових прав, Фонд державного майна України на підставі повноважень, наданих йому пунктом 5 частини першої статті 5 Закону України «Про Фонд державного майна України», статтею 24 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», надає такі роз’яснення.
Відповідно до пункту 174.3 статті 174 Податкового кодексу України визначення доходу платника податку — фізичної особи, що підлягає оподаткуванню внаслідок прийняття ним у спадщину чи дарунок коштів, майна, майнових чи немайнових прав, ґрунтується на вартості успадкованого такою особою майна. При цьому вид вартості у зазначеній статті не визначено.
Згідно з абзацом п’ятим статті 9 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», якщо законами або нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України не зазначено вид вартості, який повинен бути визначений в результаті оцінки, визначається ринкова вартість.
З огляду на зазначене, під час нотаріального оформлення об’єктів спадщини, крім земельних ділянок, легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів, оцінка такого майна, майнових прав проводиться із застосуванням бази, що відповідає ринковій вартості. Відповідно до статті 5 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначення ринкової вартості майна, майнових прав здійснюють суб’єкти оціночної діяльності — суб’єкти господарювання: фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, у складі яких працює хоча б один оцінювач, зареєстровані в уставленому порядку в Державному реєстрі оцінювачів і суб’єктів оціночної діяльності, що засвідчується чинним сертифікатом суб’єкта оціночної діяльності за спеціалізаціями: 1.1–1.7 в межах напряму 1 «Оцінка об’єктів у матеріальній формі»; за спеціалізаціями 2.1–2.2 в межах напряму 2 «Оцінка цілісних майнових комплексів, паїв, цінних паперів, майнових прав та нематеріальних активів, у тому числі прав на об’єкти інтелектуальної власності», в залежності від виду об’єкта спадщини. Така оцінка майна проводиться на підставі договору про проведення оцінки майна, укладеного між замовником оцінки та суб’єктом оціночної діяльності, і оформлюється звітом про оцінку об’єкта спадщини.
Згідно з статтею 13 Закону України «Про оцінку земель» з метою визначення розміру державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок як самостійного об’єкта цивільних правовідносин, згідно із законом проводиться нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Таким чином, для цілей оподаткування доходу, отриманого платником податку в результаті прийняття ним у спадщину земельної ділянки як самостійного об’єкта цивільних правовідносин, використовується результат нормативної грошової оцінки такої земельної ділянки, який відповідно до статті 20 Закону України «Про оцінку земель» оформлюється витягом з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.
Відповідно до пункту 174.7 статті 174 Податкового кодексу України вартість легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів, отриманих у спадщину чи дарунок, які підлягають оподаткуванню згідно з зазначеною статтею, визначається у порядку, встановленому абзацом третім пункту 173.1 статті 173 Податкового кодексу України. Згідно із зазначеним абзацом Податкового кодексу України дохід від продажу (обміну) легкового автомобіля, мотоцикла, мопеда визначається виходячи з ціни, зазначеної у договорі купівлі-продажу (міни), але не нижче середньоринкової вартості відповідного транспортного засобу або не нижче його оціночної вартості, визначеної згідно із законом (за вибором платника податку). Таким чином, під час нотаріального оформлення об’єктів спадщини, дарування, що належать до легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів, оцінка таких об’єктів (у разі її проведення) проводиться із застосуванням бази, що відповідає оціночній вартості.
Згідно з пунктом 3 Порядку проведення оцінки для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2013 року № 231, визначення оціночної вартості здійснюється суб’єктом оціночної діяльності, інформація про якого включена до Державного реєстру оцінювачів та суб’єктів оціночної діяльності:
за спеціалізацією 1.8 «Оцінка для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства у межах напряму 1 «Оцінка об’єктів у матеріальній формі» та/або спеціалізацією 2.3 «Оцінка для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства» у межах напряму 2 «Оцінка цілісних майнових комплексів, паїв, цінних паперів, майнових прав та нематеріальних активів, у тому числі прав на об’єкти інтелектуальної власності», у складі якого працює не менш як один оцінювач за спеціалізацією 1.8 та/або 2.3;
за напрямом 3 «Оцінка для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства» (далі — напрям 3), у складі якого працює не менш як один оцінювач за напрямом 3. Оцінювачами за напрямом 3 є оцінювачі за таким напрямом, а також оцінювачі за спеціалізацією 1.8 та/або 2.3.
Відповідно до пункту 174.6 статті 174 Податкового кодексу України кошти, майно, майнові чи немайнові права, вартість робіт, послуг, подаровані платнику податку, оподатковуються згідно з правилами, встановленими для оподаткування спадщини.
Таким чином, під час нотаріального оформлення об’єкта дарування, крім об’єктів, що належать до земельних ділянок як самостійних об’єктів цивільних правовідносин, легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів, його оцінка проводиться із застосуванням бази, що відповідає ринковій вартості.
У разі проведення оцінки легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів для цілей оформлення об’єкта дарування визначається оціночна вартість.
Для цілей оподаткування доходу, отриманого платником податку в результаті прийняття ним у дарунок земельної ділянки як самостійного об’єкта цивільних правовідносин, використовується результат нормативної грошової оцінки такої земельної ділянки.
Заступник Голови Фонду І. Хотей

ВАСИЛЬ КРАТ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
ДОВІРЕНІСТЬ НА КОРИСТУВАННЯ ТРАНСПОРТНИМ ЗАСОБОМ: НЕТИПОВІСТЬ КОНСТРУКЦІЇ
І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОВІРЕНОСТІ НА КОРИСТУВАННЯ ТРАНСПОРТНИМ ЗАСОБОМ
1. У побуті давно укорінилося уявлення про допустимість видачі довіреності на користування транспортним засобом. Законодавець же легалізував таку можливість для учасників цивільних відносин в абз. 4 ч. 3 ст. 245 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), виклавши його в новій редакції .
Зокрема, довіреність особи, яка проживає в населеному пункті, де немає нотаріусів, може бути посвідчена уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, довіреностей на управління й розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування і розпорядження транспортними засобами (абз. 4 ч. 3 ст. 245 ЦК України).
Потрібно зауважити, що запроваджено цю конструкцію в досить «оригінальний» спосіб, оскільки:
а) відбулося закріплення категорії «довіреність на користування транспортним засобом» в нормі, що присвячена формі довіреності (ст. 245 ЦК України);
б) не здійснено узгодження такої конструкції із загальним поняттям представництва (ч. 1 ст. 237 ЦК України).
2. Тлумачення норм цивільного законодавства дозволяє стверджувати, що довіреність на користування транспортним засобом є нетиповою конструкцією. ЇЇ нетиповість виражається в тому, що:
а) за загальним правилом довіреність може видаватися для вчинення представником правочинів (ч. 1 ст. 237 ЦК України). У доктрині під користуванням, як складовою змісту права власності, розуміється здобуття з речі її корисних властивостей, привласнення плодів та прибутків, що приносяться річчю . Втім користування з жодних позицій не може бути «розцінене» як правочин;
б) представник вчиняє правочини від імені особи, яку представляє (ч. 1 ст. 237 ЦК України). Як наслідок представник має право або обов’язок вчиняти правочини тільки від імені іншої особи, яку він представляє. Разом з тим, сумнівно, що користування річчю (транспортним засобом) здійснюється від імені іншої особи;
в) для характеристики особи, яка уповноважена на користуванням транспортним засобом, навряд чи можна вживати термін «представник».
Таким чином, наявність конструкції «довіреність на користування транспортним засобом» не відповідає загальноприйнятому розумінню представництва. І досить складно стверджувати як з формально-логічних, так і з сутнісних позицій про допустимість застосування до категорії «довіреність на користування транспортним засобом» норм, присвячених регулюванню представництва.
3. Сутнісний аналіз категорії «довіреності на користування транспортним засобом» детермінує декілька досить суперечливих та неоднозначних висновків, зокрема:
по-перше, конструкція представництва або потребує вдосконалення з дозволом охоплювати цим поняттям не тільки: (а) правочини, але й інші як юридичні, так і фактичні дії, (б) представників, але й інших осіб, які вчиняють фактичні дії на свою користь. Або ж, навпаки, усунення невідповідностей у правовому регулювання із забороною видавати довіреність на вчинення фактичних дій (користування транспортним засобом) на свою користь;
по-друге, видача довіреності на користування транспортним засобом зумовлює виникнення відносин квазіпредставництва. Тобто таких, які тільки зовні нагадують відносини представництва (через вживання термінології, характерної для цих відносин, і завдяки місцю розміщення законодавчих положень), але по своїй суті до них не відносяться.
Це твердження обґрунтоване тим, що фактично при виданні довіреності на користування транспортним засобом відбувається приховування договору між власником транспортного засобу та особою, яка уповноважується на користування транспортним засобом. Тобто така довіреність виступає підставою для виникнення майнових прав (володіння і користування) для особи, уповноваженої на користування транспортним засобом.
Причому такого роду висновок має не лише теоретичний характер. Його практичне значення зводиться до того, що наявність квазіпредставництва безумовно впливає на застосування інших конструкцій або навіть деформує їх.
Зокрема, довіреність розуміється в судовій практиці як правова підстава для володіння транспортним засобом в контексті положень ч. 2 ст. 1187 ЦК України. Наприклад:

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Іпотеку називають способом (видом) забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання отримати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому законом.

Договір іпотеки має додатковий характер до основного зобов’язання — кредитного договору та укладається для забезпечення виконання останнього.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених ст. 12 цього Закону.

Правовою базою для звернення стягнення на заставлене (іпотечне) майно слугують Цивільний кодекс України (далі — ЦК), закони України «Про заставу», «Про виконавче провадження», «Про іпотеку», «Про нотаріат», «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» тощо.

Підставами для звернення стягнення на предмет іпотечного майна є: порушення умов договору іпотеки, порушення умов збереження і страхування предмета іпотеки.

Існує думка, що слід доповнити перелік умовами, які мають місце в разі систематичного недотримання термінів внесення періодичних платежів; відсутності іпотекодавця та неможливості встановлення його місцезнаходження; зупинення або припинення господарської діяльності іпотекодавця у зв’язку з прийняттям державним органом влади відповідного рішення[1].

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (ст. 33 Закону України «Про іпотеку»). У цьому дослідженні торкнемося актуальних питань на прикладах судової практики щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, яке здійснюється на підставі рішення суду.

Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане боржником в іпотеку нерухоме майно[2].

На підставі рішення суду звернути стягнення на предмет іпотеки можна у будь-який спосіб: реалізація предмета іпотеки шляхом публічних торгів; купівля-продаж іпотекодержателем предмета іпотеки третій особі; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.

При розгляді справ судом цієї категорії важливим є і те, що право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредитної заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, одночасне пред’явлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною особою від іпотекодавця, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (ст. 20 ЦК, статті 3–4 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК)).

Невиконання вимог ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» про надсилання вимоги про усунення порушення зобов’язання не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду, оскільки іпотекодавець у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог іпотекодержателя, що відповідає положенням ст. 124 Конституції України[3].

ЮРИЙ КОРНБЕРГ,
адвокат, член Гильдии адвокатов Израиля с 2001 года, регистрационный номер 32099
НОТАРИАТ В ЮРИДИЧЕСКОЙ СИСТЕМЕ ИЗРАИЛЯ
История современной юридической и судебной системы Израиля началась вместе с провозглашением еврейского демократического государства в мае 1948 года. В молодом, вновь созданном государстве в 1950 году было зарегистрировано всего 812 юристов, занимавшихся адвокатской практикой. За прошедшие же 62 года, с развитием многоступенчатой структуры государственных учреждений и общественных организаций, становлением и укреплением судебной системы, развитием государственного и частного бизнеса, необходимость в высококлассных специалистах права по всем его направлениям очень возросла.
Традиционно, юридическое образование в Израиле можно получить на юридическом факультете (кстати, срок обучения на первую степень три года), в одном из пяти ведущих вузов страны: в Еврейском университете в Иерусалиме, в Тель-Авивском университете, в Университете имени Бен Гуриона в Беэр Шеве, в Хайфском университете или в Университете Бар Илан. Но с открытием в начале 90-х годов прошлого столетия четырех юридических колледжей количество юристов в стране резко увеличилось.
Так, если в 1990 году в Израильской гильдии адвокатов (Israel Bar Association) было зарегистрировано всего 10697 адвокатов, то к 2000 году гильдия насчитывала 23127 адвокатов, а в 2009 году — уже 40469 юристов стали обладателями заветного удостоверения, дающего право на занятие юридической деятельностью на территории Израиля.
Важно отметить, что в Израиле наличие диплома о высшем юридическом образовании еще не дает права заниматься адвокатской деятельностью.
Определенный вклад в увеличение количества адвокатов внесли юристы — евреи и члены их семей, эмигрировавшие в Израиль со всего мира. В том числе и представители так называемой «большой русской алии», миллионного сообщества русскоязычных граждан Израиля, приехавших из Советского Союза и стран СНГ и сегодня активно работающих на разных уровнях в израильской юридической системе, и, конечно, на «русской улице». Кроме того, немало коренных израильтян получают юридическое образование за рубежом, в том числе и в ведущих учебных заведениях Старого и Нового Света.
Сегодня Израиль занимает одно из первых мест в мире по количеству адвокатов на душу населения: по данным на 2009 год, один адвокат приходится на каждые 183 взрослых жителя страны. Достижение сомнительное, и сложившаяся ситуация вызывает тревогу как у опытных адвокатов, так и у тех, кто только планирует посвятить свою жизнь юридической карьере. Это тема для отдельного исследования, однако проблема настолько острая, что вышла за пределы юридических конференций и стала обсуждаться в обществе.
Согласно Закону «О Гильдии адвокатов Израиля» 1961 года, право заниматься юридической деятельностью, т. е. быть представителем в судебных процессах в судах и трибуналах различных инстанций, осуществлять юридическое сопровождение, готовить юридические документы, давать любые юридические консультации или выполнять иные юридические действия от лица клиента и по его поручению имеют право только члены Гильдии. Закон защищает интересы и права членов Гильдии, запрещая в ст. 20 лицам или организациям, не являющимся членами Гильдии адвокатов, заниматься юридическим сопровождением и юридическим представительством.
Таким образом, ни один иностранный юрист или адвокат не имеет права представлять интересы своего клиента в Израиле, если только он не является членом Гильдии адвокатов Израиля.

Олег КУЗЬМЕНКО,
приватний нотаріус Ніжинського міського нотаріального округу Чернігівської області
ПРИВАТНИЙ НОТАРІУС
Ніжинського міського нотаріального округу
Чернігівської області
Кузьменко Олег Вікторович
свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю № 3070
16600, Чернігівська обл.,
м. Ніжин,
вул. Шевченка, 4-а, кв. 26
п/р 260045011585 в Ніжинському
відділенні 204 ДОБ України,
МФО 343121
телефон (04631) 3-17-46
E-mail: olvik@lva. com. ua
Вих. № 15/01-14
від «10» березня 2010 р. Начальнику Ніжинської
об’єднаної державної
податкової інспекції
п. Осадчому Сергію
Олександровичу
16600, м. Ніжин, вул. Поштова, 2

приватного нотаріуса Ніжинського міського нотаріального округу
Кузьменка Олега Вікторовича,
який мешкає за адресою:
м. Ніжин, вул. Шевченка, 4-а, кв. 26

ЗАЯВА
Мною, приватним нотаріусом Ніжинського міського нотаріального округу Кузьменком О. В. як самозайнятою особою від здійснення незалежної професійної діяльності, а саме від здійснення приватної нотаріальної діяльності за 2009 рік одержано доход в сумі ХХХХХ гривень (сума прописом). Цей доход складається з коштів, що були сплачені на моє ім’я фізичними та юридичними особами за вчинення стосовно них нотаріальних дій і підтверджується їх підписами (підписами уповноважених представників юридичних осіб) та записами в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій. За 2009 рік юридичними особами, що зверталися до мене за вчиненням нотаріальних дій, було сплачено YYYYY гривень (сума прописом), з яких вищезазначеними особами як податковими агентами було утримано та перераховано до бюджету 15 % податку на доход, що склало ZZZZZ гривень (сума прописом), а решту ZZZZZ гривень (сума прописом) шляхом безготівкового розрахунку перераховано на мій поточний рахунок.
Згідно до Закону України від 22 травня 2003 року «Про податок з доходів фізичних осіб» (далі — Закон) та листа Міністерства юстиції України № 31-35/1488 від 01 вересня 2005 року до Державної податкової адміністрації України і листа Державної податкової адміністрації України № 21560/7/17-2117 від 27 жовтня 2005 року «Про надання роз’яснення», який вона направила на адресу державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, закріплено, що витрати приватних нотаріусів, пов’язані з організацією їх роботи, повинні бути відображені у податковому обліку відповідно до вимог пункту 19.1 статті 19 Закону. Фактично понесені витрати, пов’язані з організацією мною незалежної професійної діяльності, що документально підтверджені, за 2009 рік становлять VVVVV гривень (сума прописом).
Відповідно до пункту 13 Інструкції про оподаткування доходів фізичних осіб від зайняття підприємницькою діяльністю (назва Інструкції в редакції Наказу Державної податкової адміністрації № 352 від 16 липня 2003 року набула чинності з 01 січня 2004 року), затвердженої Наказом ГДПІ № 12 від 21 квітня 1993 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 09 червня 1993 року за № 64 із змінами та доповненнями, загальним оподатковуваним доходом вважається сукупний чистий дохід, тобто різниця між валовим доходом (виручкою у грошовій та натуральній формі) і документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов’язаними з одержанням доходу. Оподаткуванню підлягають доходи, одержані за звітний податковий період. Стаття 4 Закону визначає, що загальним оподатковуваним доходом є загальний річний оподатковуваний дохід. Таким чином, оподаткуванням податком на доходи фізичних осіб підлягає одержаний мною в 2009 році доход від приватної нотаріальної діяльності в сумі XXXXX гривень, зменшений на суму витрат VVVVV гривень, що становить GGGGG гривень (сума прописом). Таким чином, загальний річний оподатковуваний дохід за 2009 рік, що підлягає оподаткуванню, становить GGGGG гривень (сума прописом).
Пунктом 7.1 статті 7 (Ставка податку) з урахуванням пункту 22.3 статті 22 (Прикінцеві положення) Закону ставка податку, що регулюється зазначеним Законом, встановлюється на рівні 15 відсотків, та від GGGGG становить DDDDD гривень (сума прописом).
Листом за підписом першого заст. начальника Ніжинської ОДПІ Трущенкова О. А. за № 239/9/17-203 від 18 лютого 2009 року зазначено, що по моєму особовому рахунку залишається переплата податку з доходів фізичних осіб в сумі PPPPP гривень (сума прописом).
Виходячи з вищевикладеного, користуючись своїм правом, наданим мені як громадянину України статтею 40 Конституції нашої держави, на письмове звернення до посадової особи органу державної влади, на підставі Закону України «Про звернення громадян», Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» та Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»,
ПРОШУ:
1. З переплаченої мною суми податку на доходи фізичних осіб за 2008 рік PPPPP гривень зарахувати в сплату цього податку за 2009 рік суму DDDDD гривень. Решту переплаченої мною суми податку на доходи фізичних осіб за 2009 рік, що залишається, в сумі AAAAA гривень, разом з сумою BBBBB гривень, що є утриманим та перерахованим до бюджету податковими агентами податком на доходи фізичних осіб за весь 2009 рік, та загалом становить QQQQQ гривень (сума прописом) зарахувати в рахунок платежів майбутніх періодів з даного виду податку.
2. На підставі статей 1, 7, 15 Закону України «Про звернення громадян» розглянути цю заяву та на підставі статей 19 та 20 вищезазначеного закону письмово повідомити мене про результати її розгляду і суть прийнятого рішення.
Додаток:
1. Декларація про доходи, одержані з 1 січня по 31 грудня 2009 року або за інший період звітного року, на 2 аркушах.
2. Фотокопія листа за підписом першого заст. начальника Ніжинської ОДПІ Трущенкова О. А. за № 239/9/17-203 від 18 лютого 2009 року, на 1 аркуші.

З повагою,
Приватний нотаріус Кузьменко О. В.

Спадкове право можна віднести до традиційних сфер діяльності нотаріату. І за радянських часів, і в сучасних умовах під впливом сукупності чинників складається певна усталена практика застосування нотаріусами норм спадкового права. Водночас не можна не враховувати впливу на її формування істотних змін, що відбулися і в цивільному законодавстві, і в правозастосовній практиці, і в юридичній науці з прийняттям нового Цивільного кодексу (надалі – ЦК) України. У площині відносин у сфері спадкування корінна відмінність спадкового права за ЦК України 2003 р. від спадкового права ЦК УРСР 1963 р. і попередніх кодексів радянських часів полягає не тільки в збільшенні кількості статей Книги Шостої ЦК , а й в новій методології спадкування. Спадкове право за чинним ЦК України – це право ринкової економіки, що позначилося на всьому змісті правового регулювання спадкування. Унаслідок реформування спадкове право стало більш демократичним, доступним і надійним, у ньому враховано сучасні українські реалії, зарубіжній досвід, досягнення правової науки . Реформування, що відбулося внаслідок кодифікації, має докорінний, системний характер.
Водночас, реформа спадкового права породила низку проблем, з якими приходиться зіткнутися і нотаріусу, і самим учасникам спадкових відносин, і судовим органам при вирішенні справ, пов’язаних із спадкуванням. Слід виділити наступні.
Перше. ЦК України діє вже більше трьох років. За цей період склалася певна практика його застосування і судовими органами, і нотаріусами. Однак практика застосування законодавства про спадкування не узагальнена, особливо це стосується судової практики, з багатьох питань необхідне з’ясування позиції Верховного Суду України. Слід відмітити, що роз’яснення судових органів з питань застосування цивільного законодавства в цій сфері були опрацьовані досить давно. Пленумом Верховного Суду Союзу РСР було прийнято Постанову від 1 липня 1966 р. № 6 «Про судову практику у справах про спадкування», в якій проаналізовано практику застосування законодавства про спадкування відповідно до Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1961 р., надано рекомендації судам щодо застосування відповідних правових норм. Звичайно, у сучасних умовах дана постанова має лише історичне значення, як у зв’язку із кодифікацією законодавства України, так і змінами соціально-економічних умов існування спадкових відносин. Не може задовольнити потреб практики і чинна Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 24 червня 1983 р. «Про практику розгляду судами України справ про спадкування», оскільки сформульовані в ній роз’яснення ґрунтуються на практиці застосування ЦК УРСР 1963 р., не враховують проведеної кодифікації цивільного законодавства. Отже, існує нагальна потреба в опрацюванні й узагальненні проблемних підходів, що склалися в судовій практиці з тим, щоб на рівні Верховного Суду України надати судам роз’яснення щодо практики застосування норм спадкового права.
Друге. Потребує узагальнення й практика вчинення нотаріальних дій нотаріусами України з питань спадкування, з метою забезпечення єдності у підходах вирішення питань спадкування. Неприпустимим є створення «регіональних особливостей» у питаннях спадкування, оскільки цивільні відносини повинні регулюватися однаково на всій території України . Звичайно, що для забезпечення єдності практики необхідна відповідна правова база. Чинна Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5 (із змінами і доповненнями), враховуючи дату її прийняття, багатьох проблемних питань не врахувала, та і не могла врахувати. Крім того, однієї Інструкції не достатньо, алгоритм дій нотаріуса в тих чи інших ситуаціях має бути відтворено і в інших актах. Скажімо, необхідно розробити Методику обчислення розміру обов’язкової частки у спадщині тощо.
Третє. Останнім часом предметом широкого обговорення й наукового аналізу стали відповідні законопроекти щодо реформування нотаріату. Маються на увазі проекти Законів України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат»», зареєстровані 20 січня 2007 р. за № 3025 та 5 лютого 2007 р. за № 2278. Наразі звичайно, невідомо, яке рішення остаточно буде прийнято законодавцем за тим чи іншим проектом реформування нотаріату, однак слід відмітити, що кожен із проектів при переході до єдиного нотаріату передбачає зрівняння компетенції нотаріусів у питаннях спадкування, що є цілком вірним. Як зазначається з цього приводу в літературі, вирівнювання компетенції державних і приватних нотаріусів по вчиненню нотаріальних дій шляхом позбавлення нотаріусів, які працюють у державних нотаріальних конторах, виключного права на ведення спадкових справ, підвищить ефективність діяльності приватних нотаріусів у порівнянні з нотаріусами, що працюють у державних нотаріальних конторах . Однак при будь-якому рішенні законодавця, «цілісність» системи спадкового права й процесу не повинна бути порушена, а тому нові законодавчі акти мають встановити порядок і перехідний період щодо зміни компетенції державних і приватних нотаріусів у питаннях спадкування.
Важливим є питання розмежування дії в часі норм про спадкування ЦК України 2003 р. та ЦК УРСР 1963 р.
Загальні правила дії актів цивільного законодавства в часі визначені в ст. 5 ЦК, за якою акти цивільного законодавства регулюють цивільні відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Певні особливості передбачені розділом «Прикінцеві та перехідні положення». Відповідно до п. 4 вказаного розділу щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК, положення ЦК застосовуються до тих прав та обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Особливу увагу привертає п. 5 розділу, який поширює правила Книги Шостої ЦК також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності ЦК. На жаль, Прикінцеві та перехідні положення ЦК повністю не врегулювали темпоральних проблем застосування Книги Шостої. До того ж, Сімейний кодекс України взагалі не містить норм, які б визначали особливості дії сімейно-правових норм у часі , зокрема щодо визначення початкового моменту спільного проживання чоловіка й жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу, що має значення як для визначення правового режиму спільної власності, так і для спадкування частки у спільному майні (статті 1226, 1264 ЦК України).
I Відповідно до Книги Шостої ЦК України, змінено підходи до визначення способів прийняття спадщини. За ст. 549 ЦК УРСР 1963 р., як рівнозначні в юридичному розумінні розглядалися два способи прийняття спадщини:
(а) фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном;
(б) подання нотаріусу за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини. При цьому під фактичним вступом у володіння спадковим майном розуміються будь-які дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню й використанню цього майна, підтриманню його в належному стані, сплаті податків, страхових внесків, інших платежів, стягнення плати за оренду житлового будинку з наймачів, що мешкають у будинку за договором найму житла, здійснення за рахунок спадкового майна витрат, погашення боргів спадкодавця та ін. Перелік цих дій не є вичерпним, до них відносилася і наявність у спадкоємця документів щодо спадкового майна (ощадних книжок при спадкуванні вкладів та ін.) Дії з фактичного вступу в управління спадковим майном могли бути вчинені як самим спадкоємцем, так і за його дорученням іншими особами (членами його сім’ї) протягом установленого законодавством шестимісячного строку. Вчинення таких дій щодо частини спадкового майна означає прийняття спадщини в цілому (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 24 червня 1983 р. «Про практику розгляду судами України справ про спадкування»). Однак не можна розглядати в якості фактичного вступу в управління спадщиною отримання вкладу в банку спадкоємцем, щодо якого наявне заповідальне розпорядження в банку, оскільки за ЦК УРСР 1963 р. вклад у банку до складу спадщини не включався, на нього не поширювалися норми щодо порядку прийняття спадкового майна. Отже, щодо спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 р., допускається фактичний вступ у володіння нею, а тому при наявності документів, що підтверджують фактичний вступ (довідок, квитанцій, рахунків тощо) нотаріусом може бути видане свідоцтво про право на спадщину. При цьому спадкоємець, який фактично вступив у володіння й управління спадщиною до 1 січня 2004 р., не обмежений строком у праві на отримання свідоцтва про право на спадщину.
Нотаріус повинен при видачі свідоцтва про право на спадщину враховувати можливу наявність «фактичного» спадкоємця, хоча передбачити його існування досить складно. Наведемо наступний приклад. Після смерті матері, яка проживала разом із сином, залишилася спадщина у вигляді житлового будинку, земельного паю та вкладу в банку. Окрім сина спадкоємцями матері були інші діти. Заповіту мати не залишила. Згодом син помер, не встигши оформити спадкових прав, усього залишилось сім спадкоємців. Свідоцтво про право на спадщину на вклад видане нотаріусом на ім’я одного із спадкоємців. Згодом до цієї особи вчинили позов інші спадкоємці з вимогою про визнання права власності на спадкове майно і грошові вклади, з’явилися позови і інших спадкоємців про визнання права на спадкове майно. Рішенням Рокитнівського районного суду Рівненської області позов задоволено частково. Визнано за одним із спадкоємців право власності на 3/7 частини житлового будинку, 3/7 частини земельної частки (паю), за іншими по 1/7 частини спадщини. У позовах про визнання недійсним свідоцтва на грошовий вклад померлої відмовлено. Апеляційний суд Рівненської області дане рішення скасував. Померлий брат спадкоємців постійно проживав разом із матір’ю, після її смерті фактично вступив у володіння спадщиною, відповідно до ст. 549 ЦК УРСР визнається таким, що прийняв спадщину. Після смерті брата із заявами до нотаріальної контори звернулося сім осіб, двоє з них відмовилися від спадщини на користь іншого спадкоємця. Апеляційний суд визнав, що сторони по справі набули право на спадкування майна, яке належало на день смерті їх брату, у тому числі й те, яке він успадкував після смерті матері в рівних частках, тобто по 1/7 кожному. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції свідоцтво про право на спадщину на грошові вклади визнав недійсним, визнав за 4-ма спадкоємцями право власності на 1/7 частини житлового будинку, 1/7 частини земельного паю матері й брату, 1/7 грошового вкладу матері, за іншим спадкоємцем визнане право власності на 3/7 частин цього майна .
За змістом п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України не виключається можливість встановлення факту прийняття спадщини, що відкрилася до 1 січня 2004 р., в судовому порядку вже після вказаної дати.
II Якщо спадщина відкрилася до 1 січня 2004 р. і хоча б один із спадкоємців прийняв її шляхом

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно…

ІГОР НАЯВКО,
приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу
ЗАСВІДЧЕННЯ СПРАВЖНОСТІ ПІДПИСУ ПРО НАДАННЯ ЗГОДИ НА ТИМЧАСОВИЙ ВИЇЗД ДІТЕЙ ЗА КОРДОН
Нібито проста нотаріальна дія — засвідчення справжності підпису, але на практиці виникає багато питань практичного застосування ст. 78 Закону України «Про нотаріат», згідно з якою нотаріус, посадова особа органу місцевого самоврядування, начальник установи виконання покарань засвідчують справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить законові і які не мають характеру угод та не містять у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини. Саме практичне застосування вимоги щодо суперечності тексту закону й викликає багато спірних питань.
Порядок виїзду дітей за кордон регламентовано ст. 313 Цивільного кодексу України, Законом України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» та постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 р. № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України». Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску.
Тобто для того, щоб текст заяви відповідав чинному законодавству, в ньому обов’язково повинна бути зазначена держава прямування та часовий проміжок, а якщо дитина їде взагалі без батьків, то обов’язково зазначається уповноважена особа.
Стосовно держави прямування, то має бути

Порядок проведення документальних планових перевірок визначено ст. 77 Податкового кодексу України (далі — ПК). Документальна планова перевірка повинна бути передбачена у плані-графіку проведення планових документальних перевірок. Платники податків з незначним ступенем ризику включаються до плану-графіка не частіше ніж раз на три календарних роки, середнім — не частіше ніж раз на два календарних роки, високим — не частіше одного разу на календарний рік. Самозайняті особи, сума сплачених податків яких становить не менше п’яти відсотків від задекларованого доходу за звітний податковий період, включаються до плану-графіка не частіше ніж раз на три календарних роки.

План-графік проведення перевірок формується на майбутній квартал, є внутрішнім документом контролюючих органів і ніде не публікується. Дізнатися про включення приватного нотаріуса до плану-графіка на певний квартал можна лише, отримавши повідомлення про проведення документальної планової перевірки. Право на проведення документальної планової перевірки платника податків виникає тільки у випадку, коли йому не пізніше ніж за 10 календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки вручено під розписку або надіслано рекомендованим листом з повідомленням про вручення копії наказу про проведення документальної планової перевірки та письмове повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки. При цьому в разі відправлення нотаріусу повідомлення поштою податківці вважають, що дата відліку терміну в 10 днів починається з дня, коли лист був переданий до відділу поштового зв’язку, а не коли він був отриманий нотаріусом.

Постає слушне питання: що робити, якщо в зазначений період нотаріус перебуває в офіційній відпустці? На Круглому столі, який було проведено за участю Нотаріальної палати України 30 січня 2015 року, на цю проблему нотаріуси звернули увагу представників Державної фіскальної служби України. Було прийнято рішення звернутися до ДФС України за наданням роз’яснень щодо можливості зупинення проведення документальної виїзної планової, позапланової перевірки приватних нотаріусів відповідно до п. 82.4 ст. 82 ПК у разі зупинення приватним нотаріусом нотаріальної діяльності на строк, передбачений ст. 29.1 Закону України «Про нотаріат». Але, на жаль, будь-якої інформації, чи було звернення до ДФСУ, чи була отримана відповідь, немає.

За результатами перевірки складаються: в разі виявлення порушень — акт, у разі відсутності порушень податкового законодавства — довідка. У разі незгоди з висновками акта, відповідно до п. 86.7 ст. 86 ПК, нотаріус має право подати свої заперечення протягом п’яти робочих днів із дня отримання акта. Слід звернути увагу, що відлік строку починається саме з дня отримання, тобто день отримання рахується. Якщо строк у п’ять робочих днів із дня отримання акта перевірки пропущено, то заперечення можна не подавати. Все одно фіскальна служба залишить їх без розгляду. Заперечення подаються до органу державної фіскальної служби, яка проводила податкову перевірку. Згідно з тим же п. 86.7 ПК податкова служба має розглянути заперечення протягом п’яти робочих днів, що настають за днем їх отримання (день отримання заперечень не враховується). Не пізніше цього строку податкова служба повинна письмово відповісти на заперечення та або вручити відповідь під розписку платнику податків, або надіслати поштою за вказаною в запереченнях адресою.

Акт документальної виїзної перевірки складається у двох примірниках, підписується посадовими особами контролюючого органу, які проводили перевірку, та реєструється у контролюючому органі протягом п’яти робочих днів із дня, що настає за днем закінчення установленого для проведення перевірки строку, та надається платнику для підписання. Протягом десяти робочих днів із дня, наступного за днем вручення платнику податків акта перевірки, керівником податкової інспекції приймається податкове повідомлення-рішення, яке надається платнику податків в тому ж порядку, що і направлення на перевірку.

Згідно з п.п. 3 п. 6 наказу Міністерства доходів та зборів від 20.04.2015 № 449 «Про затвердження Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» органи доходів і зборів надсилають платникам вимогу про сплату недоїмки (тобто суми єдиного внеску, своєчасно не нарахованої та/або не сплаченої у строки, встановлені Законом України від 08.07.2010 № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (далі — Закон № 2464), якщо дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску фіскальними органами. У цьому випадку вимога про сплату боргу (недоїмки) надсилається (вручається) одночасно з актом документальної перевірки платника податків.

Рішення (податкове повідомлення-рішення, вимога про сплату боргу (недоїмки)), прийняті за результатами податкової перевірки, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку. Строки оскарження, встановлені п. 3 ст. 56 ПК та п. 4 ст. 25 Закону № 2464, є однаковими — 10 календарних днів, що настають за днем отриманням платником податків відповідного рішення.

Але п. 56.18 ст. 56 ПК Законом України від 07.07.2011 № 3609-VI «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих норм Податкового кодексу України» було доповнено безпосереднім відсиланням до ст. 102 Податкового кодексу України. Статтею ж 102 ПК передбачено строк давності тривалістю 1095 днів. З метою однакового застосування адміністративними судами окремих приписів ПК Вищим адміністративним судом України було видано лист від 01.11.2011 № 1935/11/13-11, згідно з яким строк для звернення до суду платника податків із вимогою щодо визнання протиправним рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов’язання становить 1095 днів із дня отримання такого рішення, незалежно від того, чи скористалася особа своїм правом на досудове розв’язання спору шляхом застосування процедури адміністративного оскарження.

У своїх рішеннях (постановах, ухвалах), прийнятих за розглядом позовів нотаріусів, адміністративні суди посилаються на загальні приписи Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема на статті 2, 9, 71. Так, у постанові Вінницького окружного адміністративного суду від 21.04.2015 по справі № 802/618/15а, зазначено: «…суд при вирішенні справи керується принципом законності, згідно з яким суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість надана Верховною Радою України, суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Отже, суд при вирішенні спору керується саме нормами закону та прийнятих на його виконання підзаконних нормативно-правових актів, а не листів чи роз’яснень державних органів, які за своїм змістом є трактуванням окремих норм чинного законодавства». Харківський окружний адміністративний суд у рішенні від 01.04.2015 за № 820/2787/15 зазначив, що «завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ», «відповідно до вимог статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, де передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову».

Отже, на відмову від цивільного судочинства саме податкова (відповідач) зобов’язана довести на підставі яких норм законів або нормативних актів було зроблено донарахування, застосовані штрафні санкції.

Варто зазначити, що в більшості випадків суди приймають рішення на користь нотаріусів.

Аналізуючи рішення адміністративних судів за позовами нотаріусів на рішення контролюючих органів, можна виділити три основних напрямки.