ОЛЬГА ІЄВІНЯ,
кандидат юридичних наук, професор кафедри цивільно-правових дисциплін юридичного факультету Національної академії внутрішніх справ
АЛІМЕНТНИЙ ДОГОВІР: ДО ПИТАННЯ ЗНАЧЕННЯ, ТЕРМІНОЛОГІЇ ТА ПОНЯТТЯ
Стаття 7 Сімейного кодексу України, прийнятого 10 січня 2002 року, передбачила можливість врегулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками. Зазначене нововведення є яскравим прикладом втілення у сімейному законодавстві України приватноправової концепції.
Можливість договірного регулювання відносин сторін, особливо що стосується такої спірної і навіть часто конфліктної сфери як аліментування, перш за все спонукає сторін до пошуків компромісного рішення, свідчить про їх здатність до продовження конструктивного діалогу у ситуації, коли йдеться про припинення шлюбних відносин (оскільки саме у зв’язку з розірванням шлюбу найчасніше виникає питання щодо аліментування), дає більше шансів до збереження нормальних взаємовідносин, ніж у разі залучення до вирішення цієї проблеми органів державної влади. Водночас, добровільний характер виплати аліментів за аліментним договором, не позбавляє сторону-отримувача можливості захисту своїх прав. Так, відповідно до ч. 2 статті 78 СК «Договір подружжя про надання утримання» зазначається, що у разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором про надання утримання аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Аналогічне правило міститься у ч. 2 статті 109 та ч. 2 статті 189 Сімейного ко¬дексу України у разі невиконання договору між подружжям про розмір та сплату аліментів на дитину. Крім зазначеного, до позитивних рис аліментного договору відноситься те,що він дає можливість забезпечити надання утримання у ситуаціях, коли за законом права на нього у особи не виникає. Таким чином, можливість укладання аліментного договору, будучи, з одно¬го боку, результатом вільного волевиявлення сторін, а з іншого, користуючись визнанням та відповідним захистом відповідно до законодавства, може розглядатися як один з засобів збереження нормальних взаємовідносин між особами у кризових ситуаціях розпаду сім’ї, що в цілому має сприяти стабілізації відносин у суспільстві в цілому.
Підкреслюючи значення аліментного договору слід звернути увагу на те

Прострочення кредитора є важливим і водночас досить специфічним інститутом зобов’язального права. Ще Г. Дернбург відмічав, що воно є аналогічним простроченню боржника . Нам такий підхід бачиться занадто спрощеним з огляду на те, що прострочення кредитора у порівнянні з простроченням боржника є більш складним конструктивним утворенням у цивільному праві, наявність якого має техніко-юридичне та теоретичне підґрунтя . Цікавими є роздуми російських дореволюційних науковців, які при розробці проекту Цивільного Уложення Російської імперії наприкінці XIX ст. пропонували включити до нього норми про прострочення кредитора в якості самостійних, виокремивши їх від прострочення боржника. Необхідність внесення відповідних положень до проекту обумовлювалася наступним. Прийняття виконання від боржника не може розглядатися в якості обов’язку кредитора, за невиконання якого останнього було б піддано відповідальності на загальних підставах. Боржник може вдатися до внесення предмета зобов’язання на зберігання не у будь-яких випадках, а лише тоді, коли кредитор ухиляється від прийняття виконання. За задумом розробників спеціальний спосіб виконання зобов’язання лише пропонувався, але не нав’язувався боржнику. Крім того, закон мав чітко визначати вплив прострочення кредитора на положення боржника. Таким чином, за сутністю, підставами та наслідками прострочення кредитора істотно відрізняється від прострочення боржника, що дало підстави російським цивілістам включити відповідні норми до проекту Цивільного Уложення, хоча цивільні кодекси багатьох країн (Франції, Італії) того часу аналогічних положень про прострочення кредитора не містили .
Прострочення кредитора може полягати або у відмові прийняти належне виконання, або інших діях чи бездіяльності кредитора, які перешкоджають боржнику виконати зобов’язання належним чином. Отже, сутність прострочення відображають негативні наслідки невиконання активною стороною зобов’язання вимог, що випливають із договору, акту цивільного законодавства або із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту (ч. 1 ст. 613 Цивільного кодексу (надалі – ЦК) України, ч. 1. ст. 406 ЦК РФ).
Прострочення кредитора законодавець як Росії, так і України розглядає крізь призму порушення зобов’язання, поміщуючи відповідні правові норми у главі, присвяченій правовим наслідкам порушення зобов’язання і відповідальності за його порушення. Такий підхід практично урівнює кредитора і боржника при розгляді питань прострочення, що викликає певні зауваження. Так, прийняття виконання за своєю суттю є правом, а не обов’язком кредитора, а сам лише факт невикористання цього права не перетворює його в обов’язок . Тим більше, з огляду на беззастережність положень ст. 12 ЦК щодо здійснення цивільного права на власний розсуд. Отже, нездійснення права не може свідчити про його припинення, як і не може розглядатися в якості порушення зобов’язання.
Цивільне законодавство більшості європейських країн розглядає обов’язок кредитора прийняти виконання як виняток із загального правила і тільки для окремих договорів . Вважаємо, на таких концептуальних засадах побудовано і законодавчу модель виконання зобов’язання у ЦК України: закон містить норми щодо обов’язку особистого прийняття зобов’язання (ст. 527 ЦК), обов’язку прийняти виконання, запропоноване іншою (третьою) особою (ст. 528 ЦК), а також норми, що стосуються окремих видів договорів (наприклад, ст. 853 щодо обов’язку замовника прийняти роботу, виконану підрядником за договором). Втім, загальна норма, яка б встановлювала обов’язок кредитора прийняти належне виконання від боржника, у ЦК України, як і в ЦК РФ відсутня , що дає достатні підстави вести мову саме про право кредитора на прийняття виконання . Розглядати прийняття запропонованого виконання як обов’язок кредитора.
На противагу законодавців Росії та України, в окремих країнах Європи запроваджено інший підхід. Так, зобов’язальний закон Швейцарії виходить із необхідності регулювання прострочення кредитора в контексті вимог до виконання зобов’язання, умістивши главу про прострочення кредитора до норм про виконання зобов’язання. Подібний підхід спостерігається у Німецькому цивільному уложенні, в якому серед норм про зміст зобов’язання виокремлено самостійний розділ, присвячений простроченню кредитора . Такою конструкцією при проведенні кодифікації цивільного законодавства скористалися і деякі держави колишнього СРСР, зокрема Грузія.
Отже, незважаючи на те, що

ІРИНА БІЛОУС,
юрист
КУПІВЛЯ-ПРОДАЖ ТРАНСПОРТНОГО ЗАСОБУ БЕЗ ЗНЯТТЯ З ОБЛІКУ
У цій статті розглянемо способи купівлі-продажу транспортного засобу (далі — ТЗ) без зняття з обліку (спрощена перереєстрація) фізичними особами, процедуру, вартість, плюси і мінуси таких способів.
НОТАРІАЛЬНЕ ОФОРМЛЕННЯ ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ ТЗ (ДАЛІ — ДОГОВІР)
Посвідчення правочинів щодо відчуження ТЗ провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї зі сторін правочину (згідно з ч. 4 ст. 55 Закону України «Про нотаріат»).
Насамперед продавець отримує звіт про оціночну вартість ТЗ, складений в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання проведення оцінки для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства» від 04.03.2013 № 231. Вартість звіту сьогодні становить приблизно 200 грн.
Потім продавець на підставі заяви бере довідку у відповідному підрозділі Державтоінспекції та Держсільгоспінспекції про те, що транспортний засіб або його складові частини, що мають ідентифікаційні номери, не перебувають у розшуку. Довідка надається безкоштовно.
НОТАРІАЛЬНЕ ПОСВІДЧЕННЯ ДОГОВОРУ ТА ВАРТІСТЬ ПОСЛУГ
1. Нотаріус встановлює зацікавлених осіб за документами (оригінал паспорта — звертаємо увагу на наявність в паспорті вклеєних фотографій при досягненні особою 25-річного або 45-річного віку; довідка про присвоєння ідентифікаційного номера — оригінал; якщо особа через свої релігійні переконання у встановленому законодавством порядку відмовилась від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, то нотаріус перевіряє цей факт за відміткою у її паспорті). Копії цих документів долучаємо до договору після його підписання сторонами.
2. Нотаріус витребовує оригінал свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт). Копія (фотокопія) цього документа залишається у справах нотаріуса. Оригінал документа надається покупцю після підписання Договору.
3. На копіях (фотокопіях) зазначених документів нотаріус проставляє відмітку «згідно з оригіналом» з проставленням дати та підпису.
4. Нотаріус також витребовує звіт про оціночну вартість ТЗ та довідку відповідного підрозділу Державтоінспекції та Держсільгоспінспекції про те, що транспортний засіб або його складові частини, що мають ідентифікаційні номери, не перебувають у розшуку (звіт і довідка залишаються у справах нотаріуса).
5. Нотаріус проводить правовий аналіз юридичного змісту документів на їх відповідність чинному законодавству при посвідченні правочинів щодо відчуження рухомого майна за участю фізичних осіб — 43,09 грн.
6. Нотаріусом перевіряється відсутність обтяжень за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна — 34 грн. У разі наявності заборони правочин про відчуження майна, обтяженого боргом, посвідчується лише у разі згоди кредитора і набувача на переведення боргу на набувача. У разі перебування ТЗ у податковій заставі договір про його відчуження посвідчується за умови письмової згоди відповідного податкового органу. Якщо автомобіль був придбаний у кредит, необхідний оригінал листа з банку про погашення кредиту.
Виготовлення (друкування) документів (одна сторінка) — 20,51 грн.
Витяг з Державного реєстру обтяжень рухомого майна залишається у справах нотаріуса.
7. Нотаріус приймає та засвідчує справжність підпису на заяві про кількість ТЗ, що відчужені власником ТЗ протягом поточного календарного року.
Текст заяви викладається без застосування спеціальних бланків нотаріальних документів.
Примірник заяви долучається до Договору після його підписання.

ІРИНА САЯПІНА,
приватний нотаріус Новгородківського районного нотаріального округу Кіровоградської області
ДОГОВІР ДАРУВАННЯ ЖИТЛОВОГО БУДИНКУ
Смт Новгородка, Новгородківський район, Кіровоградська область, Україна,
двадцять першого березня дві тисячі тринадцятого року.
Ми, що підписались нижче,
з однієї сторони: Олійник Іван Іванович, реєстраційний номер облікової картки платника податків за даними Державного реєстру фізичних осіб — платників податків 1111111111, місце проживання зареєстровано за адресою: село Верблюжка Новгородківського району Кіровоградська область (паспорт ЕА111111, виданий 11.12.1999 року Новгородківським РВУМВС України в Кіровоградській області), в подальшому іменований(на) як Дарувальник,
з другої сторони: Олійник Петро Петрович, реєстраційний номер облікової картки платника податків за даними Державного реєстру фізичних осіб — платників податків 2222222222, місце проживання зареєстровано за адресою: село Верблюжка Новгородківського району Кіровоградська область (паспорт АЕ222222, виданий 22.07.1997 року Жовтневим РВ Криворізького МУУМВС України в Дніпропетровській області), в подальшому іменований(на) як Обдаровуваний,
попередньо ознайомлені нотаріусом з вимогами законодавства щодо чинності правочину, однаково розуміючи поняття, зміст та юридичні наслідки даного договору дарування, укладає­мо його на таких умовах:
1. Дарувальник зобов’язується передати, а Обдаровуваний зобов’язується прийняти в дар належний Дарувальнику житловий будинок (з господарсько­побутовими будівлями), який розташований за адресою: Кіровоградська область, Новгородківський район, село Верблюжка, вулиця Степова, будинок № 22 «а» (двадцять два «а»), надалі іменований як житловий будинок та (або) дарунок.
Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ­1111111111111, виданим 18.02.2013 року Д.Г. Середою — державним кадастровим реєстратором відділу держземагенства у Новгородківському районі Кіровоградської області, житловий будинок розташований на земельній ділянці площею (розміром) 0,2500 (нуль цілих дві тисячі п’ятсот десятитисячних) гектара, кадастровий номер 1111111111:51:000:0005, цільове призначення земельної ділянки: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка перебуває у приватній власності Дарувальника і належить відчужувачу на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 007561, виданого 28.12.2012 року відділом Держкомзему у Новгородківському районі Кіровоградської області, зареєстрованого у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 111111111111111.

Вчиняючи нотаріальні дії за участю юридичних осіб, а саме посвідчуючи правочини, нотаріус зобов’язаний перевірити обсяг цивільної правоздатності юридичних осіб, які беруть участь у правочинах. Також нотаріус має перевірити обсяг цивільної дієздатності юридичної особи. Такі вимоги містить Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 3 березня 2004 року.
А саме п. 41 вказаної Інструкції зобов’язує нотаріусів при перевірці обсягу цивільної правоздатності юридичної особи ознайомитися з установчими документами, якими на сьогоднішній день можуть бути статут або установчий договір. Також для встановлення факту створення та реєстрації юридичної особи нотаріусу надається свідоцтво про державну реєстрацію, видане державним реєстратором в межах Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців». Таке свідоцтво підтверджує цивільну правоздатність юридичної особи.
У разі, коли від імені юридичної особи діє філія або представництво, то перевіряється положення про філію або представництво цієї юридичної особи.
Слід зазначити, що філії та представництва не є юридичною особою. Філія створюється як відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі її функції або їх частину. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.
Філії та представництва наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого юридичною особою положення. Відомості про філії та представництва включаються до Єдиного державного реєстру. Філії та представництва діють від імені та в інтересах юридичної особи, що їх створила. Всі правочини, які вчиняють філія або представництво, породжують юридичні наслідки саме для юридичної особи.
Згідно з ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Тобто для перевірки

ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
президент Асоціації приватних
нотаріусів Харківської області,
шеф-редактор Всеукраїнського
науково-практичного журналу
«Мала енциклопедія нотаріуса»

Олена ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського
міського нотаріального округу,
член кваліфікаційної комісії нотаріату
Головного управління юстиції
у Харківській області, член Методичної
ради нотаріусів Харківської області
КОМБІНУЄМО ФОРМИ
ПОСВІДЧУВАЛЬНИХ НАПИСІВ
Форма № 37+ Форма № 40
Посвідчувальний напис на договорі про відчуження нерухомого майна
за участю представника та за участю фізичної особи, яка не знає мови,
якою викладено текст договору, з одночасним усним перекладом
їй тексту договору нотаріусом

У статті проаналізовано законодавство, що регулює посвідчення договорів купівлі-продажу державного й комунального майна.
Ключові слова: нотаріальне посвідчення, державне майно, комунальне майно, приватизація, об’єкт приватизації, конкурс, аукціон.
В статье проанализировано законодательство, регулирующее удостоверение договоров купли-продажи государственного и коммунального имущества.
Ключевые слова: нотариальное удостоверение, государственное имущество, коммунальное имущество, объект приватизации, конкурс, аукцион.
Укладання договорів купівлі-продажу державного й комунального майна має свої особливості, на які необхідно звернути увагу при нотаріальному посвідченні.
Ця стаття націлена в більшій мірі на аналіз законодавства, що регулює посвідчення договорів купівлі-продажу державного й комунального майна, згідно з вимогами якого і здійснюється укладання таких договорів у відповідності до п. 104 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 3 березня 2004 р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 р. за №. 283/8882 [1].
Договори купівлі-продажу державного або комунального майна, які укладаються в процесі приватизації шляхом викупу, продажу на аукціоні або за конкурсом, підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню відповідно до ст. 27 Закону України № 2163-ХІІ від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію державного майна» [2] і ст. 23 Закону України № 2171-ХІІ від 6 березня 1992 р. «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [3].
Приватизація державного майна (далі – приватизація) – це відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна», з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.
На території України приватизація здійснюється відповідно до загального законодавства та спеціальних законів, а саме: «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва» № 1953-III вiд 14 вересня 2000 р. [4], «Про Державну програму приватизації» № 1723-ІІІ від 18 травня 2000 р. [5], а також Постанови Верховної Ради України № 2558-ХІІ від 7 липня 1992 р. «Про тимчасове положення про Фонд державного майна України» [6], Постанови Кабінету Міністрів України № 412 від 15 червня 1994 р. «Про затвердження положень про регіональне відділення та про представництво Фонду державного майна України у районі, місті» [7], Закону України № 280/97-ВР від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» та інших нормативних актів України.
Вищевказані нормативні акти регулюють правові, економічні й організаційні основи приватизації державного й комунального майна, а саме:
● поняття, мету, принцип, напрямки приватизації;
● способи та порядок приватизації;
● визначають об’єкти, суб’єкти, основні положення про державну програму приватизації (яка розробляється Фондом державного майна України (надалі – ФДМУ) і затверджується Верховною Радою України один раз на три роки не пізніш, як за місяць до затвердження Державного бюджету України на відповідний рік, але до початку наступного бюджетного року, та діє до затвердження чергової Державної програми приватизації);
● підготовку до приватизації;
● договірні, фінансові, соціальні відносини підчас приватизації;
● відповідальність за порушення законодавства про приватизацію та інше.
Суб’єктами приватизації є відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна»:
● державні органи приватизації, тобто ФДМУ, його регіональні відділення та представництва, що здійснюють державну політику у сфері приватизації, становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні;
● покупці (їх представники);
● посередники.
Продавцями об’єктів малої приватизації, що перебувають у загальнодержавній і комунальній власності, є відповідно:
● ФДМУ, його регіональні відділення та представництва;
● органи приватизації, створені місцевими радами;
● продавцями об’єктів приватизації, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, є органи по управлінню її майном, створювані Верховною Радою Автономної Республіки Крим.
Покупцями об’єктів приватизації, відповідно до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств», можуть бути:
● громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства;
● юридичні особи, зареєстровані на території України, крім тих, що будуть перераховані нижче (відповідно до ч. 3 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного майна»);
● юридичні особи інших держав.
Щодо великої приватизації держмайна, то для спільної участі в приватизації громадяни можуть створювати господарські товариства, у тому числі з членів трудового колективу, у порядку, встановленому законодавством України.
Не можуть бути покупцями:
● юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25 відсотків;
● органи державної влади;
● працівники державних органів приватизації.
Об’єкти приватизації. До об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, відповідно до Законів України «Про приватизацію державного майна», «Про Державну програму приватизації», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», належать:
● цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць). Цілісним майновим комплексом є господарський об’єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання. У разі виділення цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства складається розподільчий баланс (ст. 4 Закону України № 2269-ХІІ від 10 квітня 1992 р. «Про оренду державного та комунального майна» [9]).
● об’єктами малої приватизації вважаються цілісні майнові комплекси невеликих державних підприємств, віднесених Державною програмою приватизації до групи А;
● об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти;
● акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об’єднань;
● земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації;
● окреме індивідуально визначене майно;
● у випадках, коли до складу підприємств входять структурні підрозділи (магазини, перукарні, майстерні, їдальні тощо), які можуть бути виділені в самостійні підприємства, об’єктами малої приватизації є названі структурні підрозділи.
Перелік об’єктів малої приватизації по Україні публікується ФДМУ у «Відомостях приватизації» відповідно до Інструктивного листа ФДМУ від 15 жовтня 1996 р. «Про порядок затвердження переліків об’єктів малої приватизації Фондом держмайна України»).
За погодженням з Кабінетом Міністрів України приватизуються майнові комплекси:
● підприємств-монополістів на ринку відповідних товарів України, визнаних такими в установленому порядку;
● підприємств військово-промислового комплексу, що підлягають конверсії згідно з відповідною програмою;
● підприємств, приватизація яких здійснюється із залученням іноземних інвестицій за міжнародними договорами України;
● інших об’єктів, віднесених Державною програмою приватизації до групи Г.
Перелік об’єктів, віднесених Державною програмою приватизації до групи Г, приватизація яких здійснюється із залученням іноземних інвестицій, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.
Не можуть бути об’єктами приватизації будівлі (споруди, приміщення) або їх окремі частини, які становлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави.
За наявності заборони на приватизацію будівлі (споруди, приміщення), в якій розташований об’єкт приватизації, або у разі відмови покупця від приватизації будівлі (споруди, приміщення), в якій розташований об’єкт, що приватизується шляхом викупу, зазначені будівлі (споруди, приміщення) передаються у встановленому порядку власникам приватизованих об’єктів в оренду на строк не менш як десять років.
Якщо в нежилих приміщеннях будинку, що є державною власністю, розміщуються два чи більше державних або заснованих на оренді державного майна підприємств, то в разі прийняття рішення про приватизацію одного чи кількох із них займані ними приміщення за відсутності заборони на приватизацію цього будинку приватизуються разом з іншим майном підприємства після закріплення за названими співкористувачами займаних ними приміщень на праві повного господарського відання, оперативного управління або на договірних засадах.
Не підлягають приватизації визначені в установленому порядку спеціалізовані підприємства торгівлі, що обслуговують виключно громадян, які мають пільги згідно з чинним законодавством.
Заклади культури, приміщення та будівлі соціально-побутового призначення, споруджені за рахунок коштів державних підприємств, які обслуговують населені пункти, райони чи мікрорайони у містах, громадські організації або певні професійні (виробничі) колективи можуть бути в установленому порядку виключені з переліку об’єктів малої приватизації за рішенням ФДМУ, його регіональних відділень та представництв у районах та містах, місцевих рад відповідного рівня.
Перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України і закріплений у Законі України № 847-XIV від 7 липня 1999 р. «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» [10].
Приватизації не підлягають об’єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства.
Тимчасово заборонена приватизація пам’яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам’яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації, відповідно до Закону України № 2391-IV від 1 лютого 2005 р «Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини» [11].
ФДМУ, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради затверджують за поданням органів приватизації переліки об’єктів, які перебувають відповідно в загальнодержавній власності, власності Автономної Республіки Крим і комунальній власності й підлягають продажу на аукціоні, за конкурсом або викупу.
Орган приватизації зобов’язаний повідомити адміністрацію підприємства про

Наведено міркування щодо питання наявності або відсутності права у дитини на користування нерухомим майном. Зосереджено увагу на методах, за допомогою яких нотаріуси перевіряють цей факт, та їхніх недоліках. Запропоновано об’єднати й зафіксувати всі дії нотаріуса та сторін правочину, спрямовані на перевірку наявності або відсутності права на користування дитини (дітей) стосовно нерухомого майна, за допомогою заяви власника майна. Наведено відповідні зразки заяв.
Ключові слова: право дитини на користування; нерухоме майно; житло; відчуження; згода органів опіки та піклування; паспорт громадянина України; довідка з житлово-експлуатаційної комісії; заява власника житла; посвідчення правочину; постанова про відмову у вчиненні правочину.
Приведено рассуждение относительно вопроса наличия или отсутствия права у ребенка на пользование недвижимым имуществом. Сосредоточено внимание на методах, при помощи которых нотариусы проверяют этот факт, и их недостатках. Предложено объединить и зафиксировать все действия нотариуса и сторон сделки, направленные на проверку наличия или отсутствия права ребенка на пользование недвижимым имуществом, при помощи заявления собственника имущества. Приведены соответствующие образцы заявлений.
Ключевые слова: право ребенка на пользование; недвижимое имущество; жилье; отчуждение; согласие органа опеки и попечительства; паспорт гражданина Украины; справа из жилищно-эксплуатационной комиссии; заявление собственника жилья; удостоверение сделки; постановление об отказе в совершении нотариального действия.
Щодо питання наявності або відсутності права дитини на користування нерухомим майном (ч. 4 ст. 12 Закону України № 2623-IV від 2 червня 2005 р. «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» [1]) вже існує багато роз’яснень, листів, статей, але досі немає того, що є основою нотаріату – БЕЗСПІРНОСТІ.
Одразу хочу зауважити, що не буду наразі розглядати випадки, коли дитина є власником/співвласником нерухомого майна (по цьому питанню все більш-менш зрозуміло, хоча виникають інколи складнощі в разі, коли це ж майно є житлом, право користування яким має інша дитина).
Також хочу зазначити такі складові цього питання, з якими погоджуються практично всі автори:
1 Закон встановлює можливість набуття дитиною права користування не на будь-яке нерухоме майно, а лише на нерухоме майно, яке є житлом (статті 379, 380, 381, 382 Цивільного кодексу України № 435-IV від 16 січня 2003 р. (далі – ЦК України) [2]). Посилатись на пряму норму законодавства для обґрунтування цього висновку не можу – її немає. Але також не існує і норм законодавства, які б встановлювали право дитини, у разі, коли вона не є власником, на користування іншим нерухомим майном, ніж житло.
2 Перевіряти наявність або відсутність права користування у дитини (дітей) нерухомим майном необхідно не лише в разі посвідчення договорів відчуження такого майна, а й для «…здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна…» (купівля-продаж, дарування, міна, найм, іпотека…).
3 Право користування нерухомим майном (житлом) може виникати у дитини (дітей) незалежно від того:
– хто є суб’єктом права власності на це житло (юридична або фізична особа (ст. 325 ЦК України – приватна власність), держава (ст. 326 ЦК України), територіальна громада (ст. 627 ЦК України – комунальна власність).
– відноситься дитина до сім’ї власника, чи ні (у разі, коли житло належить фізичній особі).
За своєю суттю право користування дитиною нерухомим майном можна розглядати як

ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань при Міністерстві юстиції України, член Кваліфікаційної комісії нотаріату Головного управління юстиції в Харківській області
ПРИДБАННЯ МАЙНА З ПРИЛЮДНИХ ТОРГІВ (АУКЦІОНІВ). РОЛЬ НОТАРІУСА
Лучший фундамент недвижимости —
железобетон нотариального акта.
Равиль Алеєв
Видача свідоцтв про придбання майна з прилюдних торгів не є новелою сучасного цивільного законодавства України. За радянських часів лише у дев’яти союзних республіках положеннями про державний нотаріат передбачалася видача свідоцтв про придбання будівель з прилюдних торгів: Азербайджанській (ст. 52 Положення про державний нотаріат), Вірменській (ст. 52), Білоруській (ст. 52), Грузинській (ст. 52), Молдавській (ст. 52), Таджицькій (ст. 53), Туркменській (ст. 52), Узбецькій (ст. 52) та Українській (ст. 42).
У цих союзних республіках (крім Української) положеннями про державний нотаріат передбачалося, що придбання будівлі з прилюдних торгів нотаріус оформлює шляхом видачі свідоцтва на підставі акта про продаж будівлі з торгів, складеного судовим виконавцем. Стаття 42 Положення про державний нотаріат УРСР як підставу видачі свідоцтва зазначає, крім того, акт про залишення будівлі за стягувачем з причини, що призначені торги не відбулися.
Відповідно до законодавства того часу нотаріусом видавалося свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів на підставі акта судового виконавця про проведення торгів та ухвали народного суду про його затвердження.
25.12.1974 р. Верховною Радою Української РСР було прийнято Закон «Про державний нотаріат», який набув чинності 01.05.1975 р. Статтею 53 зазначеного Закону було передбачено, що придбання жилого будинку (частини будинку) або квартири в будинку житлово-будівельного колективу індивідуальних забудовників з прилюдних торгів оформляється видачею набувачу державною нотаріальною конторою за місцем знаходження будинку свідоцтва про придбання жилого будинку (частини будинку) або квартири. Якщо торги не відбулися, свідоцтво про придбання жилого будинку (частини будинку) або квартири видається стягувачеві. Такі свідоцтва видавалися нотаріусами на підставі відповідної копії акта про продаж будинку (частини будинку) або квартири з прилюдних торгів чи копії акта про те, що будинок (частину будинку) або квартиру залишено за стягувачем у зв’язку з тим, що торги не відбулися. Главою V Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР (затвердженої наказом Міністерства юстиції Української РСР від 31.10.1975 р. № 45/5) регламентувалося вчинення нотаріусом такої нотаріальної дії. А саме нотаріусу для видачі такого свідоцтва подавалася копія акта судового виконавця про продаж будинку (частини будинку) або квартири в будинку житлово-будівельного колективу індивідуальних забудовників або копія акта про те, що будинок (частину будинку) або квартиру залишено за стягувачем у зв’язку з тим, що торги не відбулися, зміст якого повинен був відповідати вимогам ст. 398 Цивільного процесуального кодексу УРСР.
Згідно зі ст. 398 ЦПК УРСР про проведені прилюдні торги судовий виконавець складав акт, у якому зазначалися: ким, коли і де провадились торги, перелік і коротка характеристика проданого будинку, найвища запропонована на торгах ціна, точне найменування та адреса покупця
й сума, внесена ним за куплений будинок. До акта додавався список осіб, які брали участь у торгах. Після сплати покупцем всієї суми судовий виконавець видавав йому копію затвердженого суддею акта про продаж будинку з прилюдних торгів. На підставі цієї копії нотаріальна контора видавала покупцеві свідоцтво про придбання будинку.
Як відомо, 02.09.1993 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про нотаріат», який набув чинності з 01.01.1994 р. та діє до сьогодні. Цей Закон також надає право нотаріусам України видавати свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), а також свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися (ст. 34).
Сьогодні при вчиненні зазначеної нотаріальної дії нотаріуси України також керуються главою 9 Закону України «Про нотаріат», розділом V Закону України «Про іпотеку», розділом 25 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, розділом 6 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, а також Законом України «Про виконавче провадження».
НЕРУХОМЕ МАЙНО

З 1 січня 2016 року нотаріусам було надано право бути повноцінними реєстраторами речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Протягом першого півріччя роботи з реєстром з будь-яких питань, а не лише під час вчинення нотаріальних дій, ми звикли до нормативних актів, якими регламентується робота, а також пристосувались до технічних особливостей роботи в реєстрі.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23.08.2016 № 553 «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України» були внесені зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127, якими нам запропоновано неочікувану норму, що знайшла відображення у п. 66 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі — Порядок), а саме: для державної реєстрації права власності на підставі заяви спадкоємця подаються документи, необхідні для відповідної реєстрації, передбачені статтею 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та цим Порядком, що підтверджують набуття спадкодавцем права власності на нерухоме майно, витяг із Спадкового реєстру про наявність заведеної спадкової справи та документ, що містить відомості про склад спадкоємців, виданий нотаріусом чи уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, якими заведено відповідну спадкову справу. Державна реєстрація права власності на підставі заяви спадкоємця проводиться шляхом внесення до Державного реєстру прав відомостей про суб’єкта права власності — спадкодавця з обов’язковим зазначенням відомостей про смерть такої особи.
Вказана норма набрала чинності 6 вересня 2016 року та з того ж дня не припиняються спори серед нотаріусів щодо можливості та порядку застосування цього пункту.
Юридична спільнота поділилася на два табори. Одні вважають цей пункт прямим порушенням усіх можливих основ цивільного законодавства, зокрема, спираючись на припинення цивільної правоздатності та дієздатності особи, яка померла. Інші готові застосовувати цю норму та звертають увагу на те, що жодних нових прав ми померлим «не присвоюємо», а лише реєструємо те, на що померлий мав право за життя.
Отже, хочу детально обґрунтувати правову позицію на користь застосування п. 66 Порядку.
У п. 66 Порядку йдеться про реєстрацію на підставі документів, що підтверджують набуття спадкодавцем права власності на нерухоме майно за життя. Використовувати цей пункт без вивчення кожної окремої ситуації неможливо, оскільки нормативно-правові акти, які регламентують підстави та момент набуття права власності, змінювались.
По-перше, слід пригадати визначення поняття «право власності». Статтею 316 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) правом власності визначено право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. ЦК визначені такі види власності: приватна, державна, комунальна, і, звісно ж, право власності Українського народу. Фізичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.
По-друге, слід звернути увагу, що момент і підстави виникнення права власності та момент державної реєстрації такого права не завжди є тотожними. Більше того, не можна плутати ці поняття з поняттям державної реєстрації правочинів, що мало місце у 2004–2013 рр.
Поняття реєстрації права власності виникло із вступом в силу у 2002 році Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, згідно з яким реєстрація прав власності на нерухоме майно — це внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно у зв’язку з виникненням, існуванням або припиненням права власності на нерухоме майно, що здійснюється БТІ за місцезнаходженням об’єктів нерухомого майна на підставі правовстановлювальних документів, за рахунок коштів особи, що звернулася до БТІ.
Отже, як вбачається із самого визначення терміну, це внесення записів про права, які вже виникли на підставі правовстановлювальних документів, тобто розмежовано момент виникнення прав та момент внесення реєстраційного запису.