Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно…

Розглянуто особливості, що виникають при застосуванні поняття «підприємство» у разі укладення договорів відчуження підприємства як єдиного майнового комплексу.
Ключові слова: підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухомість, складна річ, предмет договору відчуження підприємства, єдиний правовстановлювальний документ, державна реєстрація.
Рассмотрены особенности, возникающие при применении понятия «Предприятие» в случае заключения договоров отчуждения предприятия как единого имущественного комплекса.
Ключевые слова: предприятие как единый имущественный комплекс, недвижимость, сложная вещь, предмет договора отчуждения предприятия, единый правоустанавливающий документ, государственная регистрация.
До складу підприємства як єдиного майнового комплексу у відповідності до ст. 191 Цивільного кодексу України [1] (далі — ЦК України) входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будинки, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також права на позначення, що індивідуалізують підприємство, його продукцію, роботи й послуги (фірмові найменування, знаки для товарів і послуг) та інші права, якщо інше не передбачено законом або договором.
Наведений перелік є загальним покажчиком складу підприємства, яке згідно з визначенням, наданим у ст. 188 ЦК України, є складною річчю, а згідно
з ч. 3 ст. 191 ЦК України є нерухомістю. Тому постають питання: а) як визначати предмет договорів відчуження підприємств (єдиних майнових комплексів); б) чи є специфіка в регулюванні їх відчуження порівняно з іншими нерухомими речами?
Вимог щодо предмета договорів відчуження підприємств ЦК України не містить. У цьому Кодексі відсутні конкретні норми про перелік документів на підтвердження складу підприємства, як це має місце, наприклад, у ст. 555 ЦК Російської Федерації [2]. Відтак можна припустити, що як предмет договору можна вказувати:
– підприємство (єдиний майновий комплекс) само по собі, що є самостійним об’єктом;
– підприємство як умовну сукупність речей, які підлягають конкретизації в складі цього підприємства.
Очевидно, другий варіант слід визнати правильним, тим більше, що такі складові підприємства, як будинки, будівлі, споруди, земельні ділянки, будучи нерухомістю, потребують окремого позначення внаслідок спеціальних приписів законодавства щодо їх відчуження. При цьому не має значення те, чи входять вони до складу іншої речі (підприємства), чи відчужуються самостійно. А якщо так, тобто якщо в будь-якому разі нерухомі речі в складі підприємства позначаються окремо, то всі інші речі не можуть зазначатися вкупі. Вони також мають бути пойменовані.
Конкретизація предмета договору відчуження підприємств відіграє значну роль і в тому розумінні, що предмет являє собою істотну умову будь-якого договору (ст. 638 ЦК України). За відсутності порозуміння щодо предмета договору, тобто досягнення домовленості з цього приводу, він вважається неукладеним. Звичайно, що таке може статися саме тоді, коли сторони не визначилися зі складом підприємства. Отже, за відсутності законодавчих приписів стосовно деталізації складу підприємства при його відчуженні це має бути зроблено сторонами, які зацікавлені в чіткому визначенні предмета договору й мають ужити заходів для однозначного вирішення цього питання.
Щоб уникнути негативних наслідків, сторони можуть орієнтуватися на норму російського законодавства, якою передбачені такі документи, що надаються на підтвердження складу підприємства:

СВЯТОСЛАВ СЛІПЧЕНКО,
кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри охорони інтелектуальної власності, цивільного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ
ВИНИКНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ОБ’ЄКТИ НЕЗАВЕРШЕНОГО БУДІВНИЦТВА
Процес застосування норм права передбачає: повне та всебічне з’ясування фактичних обставин у кожному конкретному випадку; вміння безпомилково розбиратися у фактичних обставинах дійсності, давати їм правильну оцінку (кваліфікацію). Неправильна юридична оцінка фактів призводить до того, що одним обставинам не надається належного правового значення, інші, навпаки, наділяються не властивими їм якостями.
Дослідженню однієї з таких обставин і присвячена ця стаття. В її межах будуть розглянуті питання, пов’язані з виникненням права власності на новостворюване нерухоме майно, яке відповідно до закону підлягає прийняттю його в експлуатацію та державній реєстрації.
Як вказано у ч. 2 ст. 331 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо ж договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, то право власності на такі об’єкти виникає з моменту його прийняття до експлуатації. У тому випадку, коли право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, воно виникає з моменту державної реєстрації.
Оскільки законодавством встановлено необхідність державної реєстрації права власності на нерухоме майно, набуття цього права відбувається тільки з моменту державної реєстрації. Разом з тим між початком будівництва і завершенням створення нерухомості неминучим є певний проміжок часу. Аналіз ст. 331 ЦК України дозволяє умовно розділити вказаний проміжок часу на декілька етапів створення нерухомості. При цьому для кожного з етапів характерним є свій об’єкт зі своїм правовим режимом.
Розглядаючи етапи виникнення нерухомого майна, можна стверджувати, що ст. 331 ЦК Украї¬ни дозволяє чітко окреслити дві крайні точки на шляху до створення нової нерухомої речі. Перша — початок будівництва і друга — закінчення будівництва (створення майна). На першому етапі мають місце такі речі, як матеріали, обладнання у рухомому стані, тобто коли вони ще не використані у будівництві, а тільки призначені для цього. Наприклад, будматеріали, що знаходяться на земельній ділянці, виділеній під будівництво житла. Для таких об’єктів характерним є режим рухомого майна. На останньому етапі з’являється новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо).
У проміжок між першим і останнім етапами з’являється особливий об’єкт з певним правовим режимом. Як зазначається у ч. 3 ст. 331 ЦК України, з початку і до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Таким чином, в результаті використання будматеріалів та обладнання виникає новий об’єкт — це матеріали, обладнання тощо, використані під час будівництва. Саме таким поняттям у законодавстві визначається об’єкт до моменту реєстрації права власності на нього. При цьому в назві та ч. 3 ст. 331 ЦК України зустрічаємо ще один термін — об’єкт незавершеного будівницт¬ва. Оскільки і перше, і друге поняття використані для позначення недобудованої нерухомості, вважаємо, що в цьому випадку вони можуть розглядатись як абсолютно синонімічні.
Вказівка у ЦК України про те, що до завершення будівництва (створення майна) право власності виникає лише на матеріали, використані в процесі будівництва, нерідко призводить до неправильного сприйняття цих об’єктів. Їх інколи помилково продовжують вважати будматеріалами. Разом з тим, це не так. Сам законодавець визначив особливість таких об’єктів. Це не просто матеріали та обладнання, а такі матеріали та обладнання, які вже використані в процесі будівництва. Інакше кажучи, факт їх використання вже відбувся.
Використання будматеріалів, обладнання за їх цільовим призначенням породжує виникнення нової речі та зникнення матеріалу, з якого вона створена (створюється). Цемент, пісок, вода, які використані для приготування суміші, зникають, але з’являється нова річ — розчин. Розчин, цегла, використані для зведення стіни, зникають, але з’являється нова річ — стіни («коробка») будинку. Зрозуміло, що фундаментні блоки та той фундамент, для зведення якого вони були використані, — це різні об’єкти. Вони різні за функціональним призначенням, за правовим режимом, за ступенем індивідуалізації, за здатністю до подільності, за вартістю тощо.
Фундаментні блоки як речі можна охарактеризувати таким чином. Це матеріал для фундаменту, рухома, подільна річ, зазвичай наділена родовими ознаками, тощо. Фундамент — це новий стан матеріалів — конструкція, складна річ. Зростає і вартість, тому що до вартості фундаментних блоків додалась вартість інших матеріалів (наприклад, арматури), а також робіт (наприклад, з установки блоків, вирівнювання їх, армування, гідроізоляції і т. д.). Його призначення — опора (основа) для наступних конструкцій (стін, підлоги). Фундамент має інші, відмінні від блоків характеристики. Це індивідуально визначена річ і неподільна. На відміну від фундаментних блоків, фундамент невідривно пов’язаний із землею. Його переміщення у просторі неможливе без знищення та знецінення, оскільки відбувається втрата вартості робіт, армування, цементу тощо.
Зрозуміло, що фундамент, стіни, будь-який інший стан незавершеного будівництва — ще не річ, призначена до кінцевого використання. Вони, в динаміці будівництва, самі є матеріалом. Але, розглядаючи їх у статичному стані, можна стверджувати, що це нове майно, яке має ряд самостійних (відмінних) ознак. Інакше кажучи, з одного боку, фундамент, стіни — це нова річ відносно будматеріалів, з іншого боку, — це матеріал відносно наступних конструкцій.
Таким чином, матеріали, обладнання, які були використані у будівництві та про які йдеться у ч. 3 ст. 331 ЦК України, і будматеріали — це різні речі, і це очевидно. Ступінь завершеності (незавершеності) будівництва значення не має.
З приводу правового режиму об’єктів незавершеного будівництва у правовій літературі можна зустріти дві протилежні точки зору. Одна з них виходить з того, що законодавець розповсюджує на таке майно режим рухомих речей , друга — нерухомих .
На підтвердження першої точки зору зазвичай наводяться такі аргументи. Стаття 331 ЦК України є спеціальною відносно ст. 181 ЦК України. А як відомо, за наявності спеціальної норми, загальна не застосовується. Спеціальна норма стосовно нерухомості, на думку прихильників цієї точки зору, вказує, що юридичне право на нерухоме майно з’являється тільки з моменту державної реєстрації створеного майна чи при державній реєстрації незавершеного будівницт¬ва. До цього часу матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі будівництва, юридично вважаються рухомим майном.
З такою позицією важко погодитись. Вбачається, що матеріали, які використані у будівництві, все ж є нерухомим майном (і фактично, і юридично), незалежно від їх державної реєстрації. Як не важко помітити, абз. 1 ч. 3 ст. 331 ЦК України не зазначає, матеріали та обладнання є рухомими чи нерухомими речами. Для того, щоб визначити до якого майна їх віднести — до нерухомого чи рухомого — необхідно встановити, по-перше, чи підпадає це благо під встановлені ознаки нерухомості з огляду на його природні властивості, і, по-друге, чи віднесено воно до нерухомості законодавством України.

06 липня 2007 р. надійшло звернення Юридично-видавничого приватного підприємства «СТРАЙД» із проханням надати висновок щодо:
1) нотаріального посвідчення правочину за участі фізичної особи й підприємства, засновником і директором якого є ця ж особа;
2) підписання такого правочину від імені юридичної особи;
3) необхідності одержання згоди подружжя засновника при відчуженні майна юридичної особи.
Правовою підставою для надання висновку є Закон України «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10.02.1995 р.
1 Щодо права на укладення договорів між юридичною особою та її засновником
Відповідно до ст. 2 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі – особи), держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Таким чином, юридична особа та її засновник (фізична особа) є самостійними учасниками (суб’єктами) цивільних відносин.
У ст. 26 ЦК України зазначено, що фізична особа має всі майнові, особисті немайнові права, встановлені Конституцією України, іншими законами. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.
Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду (ст. 91 ЦК України).
Таким чином, до

Відповідно до чинного законодавства України акціонер має право взяти участь у загальних зборах особисто або призначити для цього свого представника. Повноваження представника мають бути підтверджені довіреністю. У ч. 3 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» передбачено, що передача акціонером своїх повноважень іншій особі здійснюється відповідно до законодавства.
Проблема полягає у тому, що чинне законодавство України не містить спеціальних норм, в яких би зазначалося, які відомості мають бути обов’язково вказані у довіреності на право участі у зборах. На практиці це часто призводить до неправильного оформлення довіреностей і у наслідку відмові представнику акціонера у реєстрації. З іншого боку, помилок часто припускаються особи, що проводять реєстрацію – вони реєструють представників із неналежним чином оформленими довіреностями чи безпідставно відмовляють їм у реєстрації. В обох випадках дії реєстраційної комісії можуть призвести до подальшого оскаржування рішень, ухвалених на зборах, та визнання їх недійсними у судовому порядку.
Для визначення переліку відомостей, які обов’язково мають включатися у текст довіреності доводиться звертатися до загальних положень чинного законодавства, якими встановлено вимоги стосовно змісту довіреності, а також документів рекомендаційного чи роз’яснювального характеру, виданих уповноваженими державними органами.
Відповідно до ст. 1003 Цивільного кодексу України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.
Вважаємо, що довіреністю, яка видається представникові для участі у зборах, може бути доручено представникові вчиняти наступні дії:
– реєструватися для участі у загальних зборах акціонерів; брати участь у голосуванні на загальних зборах акціонерів;
– висувати кандидатів у виборні органи акціонерного товариства;
– вносити пропозиції щодо проектів рішень загальних зборів акціонерів;
– звертатися за отриманням інформації та роз’яснень до посадових осіб товариства;
– підписувати листи, заяви, клопотання, протоколи та інші документи.
Довіреність також може містити завдання на голосування з кожного питання порядку денного.
У довіреності також обов’язково має бути вказана дата вчинення (відповідно до ч. 3 ст. 247 Цивільного кодексу України) та інші відомості, без зазначення яких представник не зможе виконати передбачені довіреністю дії, зокрема, відомості щодо особи, яку представляють, та представника.
В п. 146 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5, передбачено, що у тексті довіреності мають бути зазначені місце і дата її складання (підписання), прізвища, імена, по батькові (повне найменування юридичної особи), місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) представника і особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посаду, яку вони займають.
У Зразках документів, необхідних для створення відкритих акціонерних товариств та їх функціонування в післяприватизаційний період, підготовлених Департаментом правового забезпечення ФДМУ і рекомендованих розпорядженням ФДМУ від 05.05.1996 року № 71-р. (Положенні про порядок оформлення та реєстрації довіреностей акціонерів відкритого акціонерного товариства) містяться наступні вимоги до змісту довіреності. У довіреності акціонера – фізичної особи (громадянина) повинно бути зазначено: дані довірителя: прізвище, ім’я та по батькові акціонера, його паспортні дані, адреса місця проживання; кількість і вид акцій, за якими передаються права; дані повіреного: прізвище, ім’я та по батькові, його паспортні дані, адреса місця проживання. У довіреності акціонера – юридичної особи зазначаються: найменування і реквізити юридичної особи, в тому числі банківські; кількість і вид акцій, за якими передаються права; прізвище, ім’я та по батькові і паспортні дані особи, що призначається представником.
Відповідно до

Відповідно до ст. 1242 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) заповідач може обумовити виникнення права на спадкування в особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Ідею введення до проекту ЦК України заповіту з умовою активно підтримувала одна з його розробників З.В. Ромовська. Автор зазначала, що за допомогою заповіту з умовою можна досягнути певного суспільно значимого ефекту, особливо коли умовою заповіту є припинення протиправної аморальної поведінки, про що той, на користь кого складено заповіт, знає заздалегідь^[1].

Примітно, що закріплення в цивільному законодавстві такого заповіту було сприйнято досить неоднозначно. Окремі вчені прямо вказували на недійсність заповіту, яким обмежується можливість фізичної особи здійснити право на вибір роду занять, місця проживання, право на свободу пересування тощо^[2].

Загальноприйнятою в юридичній літературі є позиція, що підставою виникнення правовідношення спадкування за заповітом є юридичний склад з послідовним накопиченням елементів: складення заповіту; відкриття спадщини та її прийняття. У разі ж спадкування за заповітом з умовою до складу юридичних фактів додається ще один — існування умови, визначеної заповітом, на час відкриття спадщини.

Умова заповіту має бути:

1. Визначеною за змістом, тобто чітко встановлювати дії, які повинен вчинити спадкоємець для набуття права на спадкування, або події, що мають статися незалежно від поведінки спадкоємця. І, навпаки, якщо умова заповіту чітко не визначена, це потягне за собою труднощі після відкриття спадщини. У такому випадку може бути застосований механізм тлумачення заповіту. Згідно зі ст. 1256 ЦК України тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом за правилами ст. 213 ЦК України^[3].

2. Правомірною, що прямо випливає зі змісту ч. 2 ст. 1242 ЦК України, відповідно до якої умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства. Отже, недійсною відповідно до прямого припису закону вважається умова заповіту, що: 1) суперечить закону; 2) суперечить моральним засадам суспільства.

І якщо перша підстава нікчемності умови заповіту зазвичай не викликає запитань, то друга потребує детального з’ясування. Як відомо, у чинному цивільному законодавстві вживається поняття «моральні засади суспільства», що є категорією звичаєвого права. У ч. 4 ст. 13 ЦК України зазначено, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Утім, закон не розкриває поняття «моральні засади суспільства», що значно ускладнює його практичне застосування. Водночас вирішення цієї проблеми може бути певним чином полегшене положеннями Закону України «Про захист суспільної моралі» від 20.11.2003 № 1296-ІV, у ст. 1 якого наводиться поняття суспільної моралі як системи етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість. Із дефініції «суспільна мораль» можна виділити такі її складові: 1) система етичних норм; 2) правила поведінки.

Не викликає сумнівів, що категорія «моральні засади суспільства» є переважно оціночною і в контексті досліджуваних правовідносин факт того, що умова заповіту суперечить моральним засадам суспільства, має бути встановлений судом. За загальним правилом ч. 2 ст. 215 ЦК України визнання нікчемного правочину недійсним судом не вимагається. Проте зазначену норму досить складно застосувати до недійсності умови заповіту через її порушення моральних засад суспільства. Крім того, закон не відносить до повноважень нотаріуса встановлення нікчемності умови заповіту.

3. Здійсненною, тобто такою, яку можливо реально виконати або яка може настати. Якщо ж умова в принципі не може бути виконана, то вона має вважатися такою, що не встановлена в заповіті. Утім можливість здійснення умови заповіту має переважно суб’єктивний характер, оскільки одна і та ж умова може виявитися як здійсненною, так і нездійсненною для різних осіб, враховуючи неоднаковий рівень розумових здібностей, особистісних якостей людини тощо.

Водночас особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало (ч. 3 ст. 1242 ЦК України). Практично це означає, що спадкоємець не може в судовому порядку визнати умову заповіту недійсною у зв’язку з неможливістю її виконання. Наведена норма сформульована не бездоганно, оскільки обмежує право спадкоємця на судовий захист, і, крім того, робить неможливим визнання недійсними таких умов закликання до спадкування, які в принципі є нездійсненними (подорож на планету Марс, розгадка будівництва єгипетських пірамід, виявлення місця Атлантиди). Невипадково окремі автори доходять висновку, що ч. 3 ст. 1242 ЦК України суперечить закону в частині забезпечення права на судовий захист, у зв’язку з чим позови спадкоємців про визнання умов заповіту недійсними повинні прийматися судом^[4].

Слід підкреслити, що умова у заповіті може бути як дією, так і подією. У першому випадку умова пов’язана з поведінкою спадкоємця і за своєю юридичною природою є правочином. Відповідно до такої умови заповіту можуть бути застосовані як загальні норми глави 16 ЦК України «Правочини» у тому обсязі, в якому вони не суперечать суті досліджуваних правовідносин.

Що стосується події, то можливість її встановлення як умови заповіту обумовлена змістом ст. 1242 ЦК України, де міститься застереження, що умова заповіту може бути як пов’язана, так і не пов’язана з поведінкою спадкоємця. Наприклад, смерть особи, призначеної в заповіті спадкоємцем. Зокрема, за правилом ст. 1244 ЦК України заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті. Такий вид умови заповіту має назву «підпризначення спадкоємця».

Умову заповіту слід відрізняти від інших заповідальних розпоряджень, зокрема, заповідального відказу. Заповідальний відказ (легат) — вид заповідального розпорядження, за яким на спадкоємця покладається обов’язок вчинити певні дії майнового характеру на користь третьої особи — відказоодержувача. Різниця між ними полягає в тому, що заповідальний відказ, на відміну від умови заповіту, не впливає на виникнення у спадкоємця права на спадкування, а лише породжує зобов’язальне правовідношення між відказоодержувачем (кредитором) та спадкоємцем (боржником).

Деятельность нотариуса имеет специализированный характер и связана преимущественно с применением правовых норм цивилистического направления. Основная функция нотариуса – совершение нотариальных действий, когда те или иные факты приобретают характер достоверности, подлинности. Задача нотариуса состоит в том, чтобы проверить подлинность документов, фактов, действий, засвидетельствовать их реальность, придать документам юридическую силу. В процессе такой деятельности нотариус получает различную информацию, которая не должна быть известна всем, связанную с частной жизнью человека, являющуюся конфиденциальной.
Закон Украины «О нотариате» (ст. 5, ст. 8) устанавливает обязанность и порядок соблюдения тайны совершаемых нотариальных действий. Причем речь идет об обязанности нотариусов и иных должностных лиц, совершаемых нотариальные действия, соблюдать тайну этих действий. Аналогичные положения содержатся в Инструкции о порядке совершения нотариальных действий нотариусами Украины. В частности, в п. 7 указано, что нотариусы обязаны «соблюдать тайны нотариальных действий и сведений, полученных ими в связи с их совершением». В п. 8 Инструкции уточняется, что нотариусы обязаны «хранить в тайне сведения, полученные ими в связи с совершением нотариальных действий».
Тайна нотариальных действий (нотариальная тайна) представляет собой профессиональную тайну, т.е. тайну, доверенную представителям определенных профессий. Тайна – это информация, сведения, отражающие особенно важные интересы ограниченного круга субъектов (лиц, организаций, государства), конфиденциальность которой защищается в целях устранения реальной или потенциальной опасности причинения ущерба указанным интересам . Классификация тайн возможна по различным основаниям. В качестве наиболее общего критерия разграничения тайн выступают законность либо незаконность интересов, отражающихся в содержании той или иной тайны, а также социальной значимости отражающихся в тайне интересов. В зависимости от объекта регулирования тайны можно подразделить на следующие группы: 1) государственные тайны; 2) служебные тайны, то есть тайны, выступающие в качестве инструмента, необходимого для осуществления профессиональной деятельности того или иного лица; 3) профессиональные тайны – личные тайны, доверенные представителям определенных профессий; 4) коммерческие тайны – тайны, связанные с осуществлением коммерческой деятельности; 5) личные тайны – тайны личной (частной) жизни . Нотариальная тайна содержит конфиденциальную информацию. В соответствии со ст. 30 Закона Украины «Об информации» информация с ограниченным доступом подразделяется по своему правовому режиму на конфиденциальную и тайную. Однако, по своей сути конфиденциальная информация является разновидностью такого правового института, как тайна. В наиболее широком понимании – это сфера объективной реальности, сокрытая от нашего восприятия и понимания .
Удостоверение определенных фактов или действий может вызывать конфликт интересов различных лиц, социальный конфликт. Нотариусу могут быть представлены фальшивые, поддельные документы или их реквизиты, для удостоверения фактов могут прибыть иные лица и т.п. Такие действия связаны с совершением различных правонарушений, в том числе преступлений. В дальнейшем правоохранительные органы будут стремиться получить информацию от нотариуса, «вовлечь его в орбиту уголовного судопроизводства». Возникает вопрос – каков режим получения такой информации и каковы ее пределы?
Раскрытие и расследование преступлений предполагает

На свете творилось бы очень мало зла, если бы нельзя было творить зло под видом добра.

Баронесса Мария фон Эбнер-Эшенбах

Святкуючи новий 2014 рік, навряд чи хтось з наших колег міг собі уявити, що він нам несе. Я абсолютно впевнена: жоден з нас (як цивілізована та юридично обізнана особа) не міг собі й уявити, що таке в Україні можливе. 23 роки незалежності начебто змусили нашу країну йти вперед, рівняючись на цивілізований світ. Прикладом тому є і виникнення у незалежній Україні приватного нотаріату, і більш розширені повноваження українського нотаріуса в порівнянні з повноваженнями нотаріусів у інших «молодих» державах, і покладання нашою Державою на нотаріуса функцій державного реєстратора прав на нерухоме майно та інше.

Все більше і більше закріплювалася у спільноти віра в українського нотаріуса, який, як то доказувала практика, дійсно став юридичним радником при захисті законних прав та інтересів громадян.

Але спробуємо визначити рамки законності дій українського нотаріуса при оформленні прав на нерухомість, що знаходиться на окупованій території, а також проаналізувати правові та життєві наслідки таких дій.

Безумовно, висновки, що будуть зроблені автором, — лише індивідуальний погляд та не можуть розцінюватися як догма.

Відтак почнемо.

Всім відомо, що військова агресія сусіда України призвела до анексії частини української території, а саме півострова Крим. З березня цього року Автономна республіка Крим та м. Севастополь перейшли під юрисдикцію Російської Федерації згідно із законами цієї країни. Між тим міжнародне суспільство в своїй більшості не визнало такі дії легітимними, і, як наслідок, в Україні з’явився Закон «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», який набув чинності 27.04.2014 (далі — Закон № 1207).

Виходячи з положень зазначеного Закону, на території Автономної республіки Крим та м. Севастополя діють українські нормативно-правові документи, а ч. 1 ст. 11 чітко зазначає, що на тимчасово окупованій території право власності охороняється згідно із законодавством України.

Право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України, зберігаються за підприємствами, установами, організаціями, а також за фізичними особами, незалежно від набуття ними статусу біженця чи іншого спеціального правового статусу (ч. 3 ст. 11 Закону № 1207-VII).

Набуття та припинення права власності на нерухоме майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території, здійснюється відповідно до законодавства України за межами тимчасово окупованої території. У разі неможливості здійснення державним реєстратором повноважень щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на тимчасово окупованій території орган державної реєстрації визначається Кабінетом Міністрів України (ч. 4 ст. 11 Закону № 1207-VII).

На виконання цієї норми Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 02.07.2014 № 226 (набрала чинності 09.07.2014), якою встановлено, що державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ведення реєстраційних та облікових справ, вчинення інших реєстраційних дій щодо нерухомого майна, яке розташоване в межах території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, здійснюють органи державної реєстрації прав Херсонської та Запорізької областей відповідно до законодавства України у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

Одночасно, ч. 5 ст. 11 Закону № 1207 зазначено, що будь-який правочин щодо нерухомого майна, у тому числі щодо земельних ділянок, вчинений на тимчасово окупованій території з порушенням вимог цього Закону, інших законів України, вважається недійсним з моменту вчинення і не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно……

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА У КІРОВОГРАДСЬКІЙ ОБЛАСТІ
КІРОВОГРАДСЬКА ОБ’ЄДНАНА ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА ІНСПЕКЦІЯ
25009, м. Кіровоград, вул. Глінки, 2, тел/факс (0522) 33-24-58
21.05.2012 № 6690/10/1-14
Приватному нотаріусу
28.04.2012 року набрав чинності Закон України від 24.04.2012 року № 4661-VI «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законів України щодо впорядкування податкового декларування», яким зокрема внесено зміни до абзацу другого пункту 174.3 ст. 174 Податкового кодексу України № 2755-УІ від 02.12.2010 року (із змінами та доповненнями) (далі — ПКУ):
слова «включається спадкоємцями до складу загального річного доходу платника податку» виключити;
абзац доповнити словами «а також іншими спадкоємцями-резидентами, які сплатили податок до нотаріального оформлення об’єктів спадщини».
Таким чином, податок з доходів фізичних осіб сплачується до нотаріального оформлення спадщини або дарування, як резидентами так і нерезидентами.
Відповідно до вимог пп. 174.4 ст. 174 ПКУ нотаріус щоквартально подає до органу державної податкової служби за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса інформацію про видачу свідоцтв про право на спадщину та/або посвідчення договорів дарування в порядку, встановленому цим розділом для податкового розрахунку.
Враховуючи вищевикладене, для зарахування коштів податку з доходів фізичних осіб до бю¬джету при оформлені громадянами спадщини, дарування, повідомляємо реквізити заповнення платіжного документа:
ЗКПО
МФО
БАНК ОДЕРЖУВАЧА
КОД БАНКУ 38037409
823016
ГУ ДКСУ у КІРОВОГРАДСЬКІЙ ОБЛАСТІ
24145329
ОДЕРЖУВАЧ ПЛАТЕЖУ
РОЗРАХУНКОВИЙ РАХУНОК
КОД БЮДЖЕТНОЇ КЛАСИФІКАЦІЇ
ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ МІСЬКФІНУПРАВЛІННЯ
33210802700002
11010400
ПОДАТОК НА ДОХОДИ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

Крім того, на вищевказані реквізити сплачується податок з доходів фізичних осіб від продажу нерухомого та рухомого майна.
З повагою,
Заступник начальника Кіровоградської ОДШ
Щодо листа податкової
У зв’язку з набранням чинності Закону України від 24.04.2012 року № 4661-УІ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законів України щодо впорядкування податкового декларування» Кіровоградська ОДПІ письмово повідомила всіх нотаріусів міста про ці зміни, а саме зміни до абзацу другого пункту 174.3 ст. 174 Податкового кодексу України, зробивши при цьому висновок, що відтепер «податок з доходів фізичних осіб сплачується до нотаріального оформлення спадщини або дарування, як резидентами так і нерезидентами».
З таким висновком погодитись не можна, тому що пункт 174.3 ст. 174 Податкового кодексу України в новій редакції виглядає так: