Паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України. Паспорт є дійсним для укладання цивільно-правових угод, здійснення банківських операцій, оформлення доручень іншим особам для представництва перед третьою особою лише на території України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
Таке визначення головного документа кожного громадянина України міститься в Положенні про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України в редакції від 23.02.2007 р. (далі — Положення). З наведеного визначення вбачаються такі ознаки цього документа:
посвідчує особу;
підтверджує громадянство;
застосовується при участі особи в правовідносинах;
застосовується на території України;
є єдиним документом, який об’єднує в собі всі перелічені риси.
Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується (п. 8 Положення). До паспортної книжечки при досягненні громадянином 25- і 45-річного віку вклеюються нові фотокартки, що відповідають його вікові. Паспорт, в якому не вклеєно таких фотокарток при досягненні його власником зазначеного віку, вважається недійсним.

Коли громадяни звертаються до нотаріуса, вони прагнуть знайти, перш за все, надійного помічника у вирішенні своїх сімейних питань. Особливо, коли це стосується питань спадкування. При цьому в них виникає багато питань, які є не завжди простими, але все ж таки нотаріус має подбати про те, щоб бажання спадкоємців в рамках можливості законодавства здійснилися максимально повною мірою.

Пропоную розглянути деякі з них.

1. Які договори щодо спадщини існують за Цивільним кодексом України?

Цивільний кодекс України (2003 року), на відміну від Цивільного кодексу УРСР (1963 року), надає спадкоємцям більше можливостей самостійно врегулювати свої відносини щодо спадщини. Так, спадкоємці мають можливість укласти договір про поділ спадщини, договір про зміну черговості спадкування, договір про зміну часток у спадщині, а також договір про тлумачення заповіту.

Відповідно до п. 2 ст. 1278 Цивільного Кодексу України (далі — ЦК України), кожен зі спадкоємців має право на виділ його частки в натурі. Таким чином, спадкоємці, які прийняли спадщину, мають можливість укласти для цього договір, за яким, наприклад, одному спадкоємцю переходить житловий будинок із земельною ділянкою, а іншому — квартира.

Вважаю за доцільне укладати такий договір до видачі свідоцтва про право на спадщину. Якщо виходити зі змісту ЦК України, то положення про поділ спадщини знаходяться раніше оформлення спадщини, що є цілком логічно. Спершу спадкоємці домовляються між собою, яке саме майно кожен із них має намір виділити в натурі у спадщині, а після цього нотаріус вже посвідчує факт належності цього майна конкретному спадкоємцеві. До того ж, слід враховувати, що, видавши свідоцтво про право на спадщину, нотаріус проводить реєстрацію права власності, а після реєстрації поділу спадщини вже не може бути. Такий порядок набагато спрощує попередню процедуру, коли договір посвідчувався вже після видачі свідоцтва.

Укладення цього договору не перешкоджає оформленню спадщини, яка буде виявлена пізніше (оскільки не завжди спадкоємці можуть виявити все майно, яке належало спадкодавцеві). Після виявлення такого майна, спадкоємці мають вибір: вони можуть оформити його у тих частках, в яких вони мають спадкувати за законом, або укласти додатковий договір, за яким дорозподілити виявлене майно.

ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ
ЛИСТ
15.05.2012 № 648/0/4-12
Головам апеляційних судів областей,
міст Києва та Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим
Відповідно до статті 34 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статті 3607 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), доводжу до Вашого відома, що Верховним Судом України за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень із мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах прийнято ряд постанов та сформульовано обов’язкові для усіх судів України правові позиції.
Крім того, згідно з частиною другою статті 214 ЦПК України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу.
Серед них звертаємо увагу на такі.
Земельне право
1. Відповідно до частини другої статті 792 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» визначено істотні умови договору оренди, відсутність хоча б однієї із цих істотних умов є підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним.
Оскільки у договорі оренди землі не вказано умови збереження стану об’єкта оренди, що є істотною умовою договору оренди, згідно з абзацом шостим частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі», то з урахуванням наведеного, а також положень статей 203, 215 ЦК України, такий договір оренди землі підлягає визнанню недійсним (постанова від 6 лютого 2012 року № 6-104цс11).
Зобов’язання, що виникають із договорів та інших правочинів
1. Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнано недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права та інтереси порушено.
Висновок про тимчасову недієздатність сторони такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи є лише одним із доказів у такій справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Отже, оскільки у висновку проведеної у справі експертизи не вказано про абсолютну неспроможність учасника правочину в момент складення заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише зазначено, що існуючі на той час порушення його психічної діяльності істотно впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що саме по собі не є підставою для визнання складеного в такому стані заповіту недійсним із підстав, передбачених частиною першою статті 225 ЦК України (постанова від 29 лютого 2012 року № 6-9цс12).
2. Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійним.
Частиною першою статті 237 ЦК України передбачено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Проте згідно з частиною третьою статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Отже, відповідач, продавши на підставі доручення від позивача земельну ділянку своїй дружині під час їхнього шлюбу за ціною нижчою від ринкової вартості ділянки, фактично уклав договір купівлі-продажу в своїх інтересах та в інтересах своєї сім’ї, оскільки за правилами статті 60 Сімейного кодексу України (далі — СК України) земельна ділянка стає об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, тому такий правочин є укладеним внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (постанова від 14 березня 2012 року № 6-5цс12).
3. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.
Отже, чинним законодавством України та укладеним між сторонами оспорюваним договором поруки не встановлено обов’язку поручителя попереджати боржника про укладення договору поруки з метою забезпечення виконання його зобов’язань перед кредитором.
Волевиявлення боржника під час укладення договору поруки не є істотною умовою договору поруки, оскільки, згідно зі статтею 626 ЦК України, порука створює права для кредитора та обов’язки для поручителя, цей вид забезпечення виконання зобов’язань не впливає безпосередньо на права та обов’язки боржника, оскільки зобов’язання боржника в цьому випадку не встановлюються, не припиняються, не змінюються (постанова від 20 лютого 2012 року № 6-51цс11).
4. Відповідно до статті 558 ЦК України поручитель має право на оплату послуг, наданих боржникові.
Проте чинним законодавством України імперативно не зобов’язано поручителя укладати договір поруки на відплатній основі, а також не заборонено виступати поручителем безвідплатно на підставі частини третьої статті 6 ЦК України, відповідно до якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Це не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, однією з яких є свобода договору, та вимогам цивільного законодавства щодо здійснення цивільних прав, у тому числі права особи відмовитися від свого майнового права (абзац перший частини третьої статті 12 ЦК України).
У зв’язку із наведеним підстав для визнання договору поруки недійсним з урахуванням положення частини першої статті 215 ЦК України немає (постанова від 20 лютого 2012 року № 6-51цс11).
Трудове право
1. Згідно з частиною третьою статті 252 Кодексу законів про працю України звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган професійної спілки), крім випадків додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об’єднання професійних спілок).
Відповідно до статті 16 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», Рішення Конституційного Суду України від 18 жовтня 2000 року № 11-рп/2000 профспілки, їх об’єднання легалізуються шляхом повідомлення на відповідність заявленому статусу.
Оскільки профспілка мала статус місцевої профспілки і була легалізована в установленому порядку шляхом повідомлення голови правління ЗАТ про створення первинного осередку, висновок суду про те, що первинний осередок профспілки легалізується в порядку, визначеному статтею 14 Закону України «Про об’єднання громадян», є необґрунтованим (постанова від 21 березня 2012 року № 6-4цс12).
Справи, що виникають із сімейних правовідносин
1. Законом України від 11 січня 2011 року № 2913-VI «Про внесення зміни до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 8 лютого 2011 року, статтю 61 СК України доповнено частиною п’ятою, якою передбачено, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.
Разом із тим відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно з частинами першою та другою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
Отже, одержана громадянином під час шлюбу (у листопаді 2006 року) у власність на підставі статей 81, 116 Земельного кодексу України шляхом приватизації земельна ділянка, незалежно від того, що на ній подружжям розпочато будівництво житлового будинку, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя (постанови від 15 лютого 2012 року № 6-98цс11, від 22 лютого 2012 року № 6-99цс11).
2. Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя.
Разом із тим, згідно зі статтею 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 СК України.
Тобто при застосуванні статті 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, а також якщо вони проживають однією сім’єю без шлюбу в період, протягом якого придбано спірне майно.
Отже, якщо сторони й перебували у фактичних шлюбних відносинах, але не проживали разом на період придбання спірного майна, незалежно від причин, положення статті 74 СК України на ці правовідносини не поширюється.
Положення частини другої статті 3 СК України, згідно з яким подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються лише офіційно зареєстрованих шлюбів (постанова від 20 лютого 2012 року № 6-97цс11).
Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди
1. Відповідно до статей 30 і 40 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» ступінь втрати працездатності потерпілим установлюється медико-соціальною експертною комісією (МСЕК) за участю Фонду соціального страхування від нещасних випадків і визначається у відсотках професійної працездатності, яку мав потерпілий до ушкодження здоров’я, а страхові виплати провадяться протягом строку, на який встановлено втрату працездатності у зв’язку зі страховим випадком, і цей строк встановлюється МСЕК.
Отже, право на отримання потерпілим страхових виплат настає з дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності, а не з дня встановлення професійного захворювання, що визначено рішенням ЛЕК (постанови від 20 лютого 2012 року № 6-95цс11, від 14 березня 2012 року № 6-3цс12).
Справи, що виникають із застосування законодавства про виконавче провадження
1. Відмовляючи в задоволенні скарги банка на дії державного виконавця, суд на підставі частини восьмої статті 54 Закону України «Про виконавче провадження», статей 33, 39 Закону України «Про іпотеку» виходив із того, що постановою від 21 квітня 2011 року державний виконавець правильно повернув виконавчий документ із підстав, передбачених частиною першою статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки у боржника відсутнє майно, на яке державним виконавцем може бути звернуто стягнення при виконанні рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, а наявний у нього на праві власності садовий будинок є предметом іпотеки, на який приватним нотаріусом накладено заборону відчуження на підставі договору іпотеки, укладеного між банком та позичальником (боржником).
Частиною восьмою статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції Закону № 2677-VI передбачено, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку» (постанова від 15 лютого 2012 року № 6-94цс11).
Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність до судових рішень Верховного Суду України.
Заступник Голови М. П. Пшонка

ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань при Міністерстві юстиції України, член Кваліфікаційної комісії нотаріату Головного управління юстиції в Харківській області
ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ ЗА МІСЦЕМ ПОСТІЙНОГО ПРОЖИВАННЯ
Як відомо, Цивільний кодекс України 2003 року встановив, що спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого цим Кодексом, він не заявив про відмову від неї.
З реалізацією цієї, на перший погляд, простої та зрозумілої норми на практиці у нотаріусів виникають деякі питання. Спробуємо на них відповісти.
Про що ж саме йдеться? Нотаріусу після спливу шестимісячного терміну для подання заяви про прийняття спадщини спадкоємцем надається довідка ЖЕД про те, що вказаний спадкоємець фактично проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, але не був зареєстрований за вказаною адресою. Чи вправі нотаріус прийняти такий документ та вважати цього спадкоємця таким, що прийняв спадщину, оскільки в ст. 1268 Цивільного кодексу України йдеться не про факт реєстрації, а про факт спільного проживання з померлим?
Перш за все, варто звернутися до законодавчого визначення терміна «проживання». З цього приводу Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановив, що реєстрацією є внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації. У свою чергу ст. 6 цього Закону зазначає, що громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов’язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання.

СВЯТОСЛАВ СЛІПЧЕНКО,
професор кафедри охорони інтелектуальної власності, цивільного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент
ЩЕ РАЗ ПРО НАБУВАЛЬНУ ДАВНІСТЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ
Норма, яка регулює набуття права власності на підставі набувальної давності, введена в дію ще у 2004 році, але при удаваній простоті її положень і напрацьованій теоретичній базі застосування її засад на практиці все ще викликає труднощі. Зазначене свідчить про необхідність ще раз звернутися до такої підстави виникнення права власності, як набувальна давність. Це дозволить не тільки визначитися з тими знаннями про цю юридичну конструкції, які вже склалися, а й окреслити коло питань, які потребують додаткового дослідження.
Так, до умов виникнення права власності на підставі набувальної давності відносяться: заволодіння чужою річчю, яке має бути добросовісним, та володіння чужою річчю протягом визначеного законом строку, яке повинно бути відкритим і безперервним. Кожна із зазначених умов є необхідною, а в сукупності вони достатні для виникнення права власності. Однак для транспортних засобів і цінних паперів передбачено ще одну необхідну умову — рішення суду, а для нерухомого майна — ще й державну реєстрацію.
Розглядаючи ці умови, можна відзначити, що добросовісність — це ставлення самої особи до процесу заволодіння річчю. Заволодіння буде вважатися добросовісним, якщо особа не знала і не могла знати, що набуває річ без достатньої підстави. Наприклад, особа вважала, що набуває річ за згодою власника або що власник відмовився від права власності на річ, або що річ безхазяйна і т. д. При цьому з позиції добросовісності оцінюється тільки підстава (акт) заволодіння, а не подальше володіння. Наприклад, якщо на момент заволодіння річчю особа вважала, що набуває її правомірно, а згодом з’ясувалося, що річ придбана без законної підстави, то це ніяк не впливає на кваліфікацію заволодіння як добросовісного.
Таким чином, знання про незаконність свого володіння не виключає добросовісності заволодіння.
Відкритість володіння передбачає, що

ОЛЕНА ПАРХОМЕНКО,
юрист ЗАТ «Інюрполіс», м. Харків
Який склад документів необхідно подавати державному реєстратору
для здійснення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, пов’язаної зі зміною складу засновників (учасників)?
Згідно зі ст. 29 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» № 755-IV від 15.05.2003 р. (далі — Закон про реєстрацію) для проведення державної реєстрації змін до установчих документів, пов’язаних зі зміною складу засновників, юридична особа повинна подати (або надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:
– заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи (за формою № 3);
– примірник оригіналу або нотаріально посвідчену копію рішення про внесення змін до установчих документів (як правило, протокол загальних зборів учасників товариства);
– оригінали установчих документів юридичної особи з відміткою про їх державну реєстрацію або документ, що підтверджує внесення плати за публікацію у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації повідомлення про втрату оригіналів установчих документів;
– два примірники змін до установчих документів юридичної особи у вигляді окремих додатків або два примірники установчих документів у новій редакції;
– документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації змін до установчих документів;
– нотаріально посвідчену копію документа про перехід частки учасника у статутному капіталі товариства.
Тобто для здійснення державної реєстрації змін до установчих документів товариства, пов’язаних зі зміною складу засновників, необхідно мати нотаріально посвідчену копію

ОЛЕГ ПОПОВЧЕНКО,
кандидат юридичних наук, доцент, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НОТАРІУСА ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ
Після прийняття Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» від 18.05.2010 за № 2258-VI (далі — Закон) на нотаріусів було покладено функцію здійснення первинного фінансового моніторингу. А для цього їм доводиться ставати на облік у Держкоммоніторингу як суб’єкту первинного фінансового моніторингу, повідомивши про це Держфінмоніторинг у визначеному Кабінетом Міністрів України порядку (п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону). Механізм взяття нотаріусів на облік у Держфінмоніторингу врегульований Порядком взяття на облік суб’єктів первинного фінансового моніторингу, реєстрації ними фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу, і подання Державній службі фінансового моніторингу інформації про зазначені та інші фінансові операції, що можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.2010 № 747. Згідно з абз. 5 п. 6 цієї постанови нотаріуси подають до Держфінмоніторингу інформацію, необхідну для взяття їх на облік, не пізніше трьох робочих днів з дня встановлення ділових відносин з клієнтом, який має намір вчинити один з правочинів, визначених ч. 1 ст. 8 Закону. Це правочини щодо купівлі-продажу нерухомості; управління активами клієнта; управління банківським рахун­ком або рахунком у цінних паперах; залучення коштів для утворення юридичних осіб, забезпечення їх діяльності чи управління ними, а також купівлі-продажу юридичних осіб. Але ч. 6 ст. 8 Закону передбачає, що фінансовому моніторингу згадані правочини підлягають у разі, якщо сума операції дорівнює чи перевищує 40000 гривень або дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті, еквівалентну 40000 гривень.
Частиною 3 ст. 23 Закону визначено, що у разі невиконання (неналежного виконання) нотаріусом вимог цього Закону та/або нормативно-правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, на нього в установленому законом порядку може бути накладено штраф у розмірі до 100 неоподатковуваних мінімумів доходу громадян (сьогодні до 1700 гривень) за:
• порушення вимог щодо ідентифікації та вивчення фінансової діяльності осіб у випадках, передбачених законодавством;
• невиявлення, несвоєчасне виявлення та порушення порядку реєстрації фінансових операцій, що відповідно до законодавства підлягають фінансовому моніторингу;
• неподання, несвоєчасне подання, порушення порядку подання або подання Держ­моніторингу недостовірної інформації про фінансові операції, що відповідно до закону підлягають такому моніторингу;
• порушення порядку зупинення фінансових операцій;
• порушення обов’язків, визначених статтями 6, 8–12, 17, 22 Закону.
Якщо нотаріус вчинив кілька порушень, стягнення на нього накладається в межах санкції, встановленої за більш суворе порушення з числа вчинених.
Крім застосування згаданих фінансових санкцій, за повторне аналогічне протягом одного року порушення нотаріусом вимог Закону та/або нормативно-правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидій легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, може бути зупинена приватна нотаріальна діяльність. А також, суто теоретично, на підставі п. «е» ст. 12 Закону України «Про нотаріат» (неодноразове порушення нотаріусом чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій…).
Сьогодні притягнення нотаріуса до адміністративної відповідальності за порушення вимог закону та/або нормативно-правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, є поширеною ситуацією.
Складається враження, що існує певний «план з гори» на притягнення нотаріусів до адміністративної відповідальності шляхом накладення штрафу і таким чином «наповнення» державного бюджету. Як наслідок, через певний проміжок часу в Україні практично може не зостатись нотаріусів, не притягнутих до адміністративної відповідальності за порушення вимог закону та/або нормативно-правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. При цьому практично усі нотаріуси сплачують накладені на них штрафи. Чомусь несплата штрафу з боку нотаріуса є «дурним тоном», а намагання оспорити штраф у суді розцінюється як «злочин нотаріуса».
З моменту прийняття Закону тільки незначна кількість нотаріусів «своєчасно» зареєструвалась як суб’єкт первинного фінансового моніторингу. Таким чином, склалася ситуація, що більшість нотаріусів України, не будучи зареєстрованими суб’єктами фінансового моніторингу, посвідчували договори купівлі-продажу нерухомого майна. І у зв’язку з цим їх вже притягнули чи притягують, або ще притягнуть до адміністративної відповідальності.
Зважаючи на це, я пропоную проаналізувати стандартну ситуацію про притягнення нотаріуса до адміністративної відповідальності за порушення у сфері фінансового моніторингу. Перш за все, слід мати на увазі, що Порядок розгляду справ про порушення вимог законодавства, що регулює діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та застосування санкцій затверджено наказом Міністерства юстиції України 29.09.2010 № 2340/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29.09.2010 за № 861/18156 (далі — Порядок).
Пункт 6 згаданого Порядку зазначає, що датою порушення провадження у справі про невиконання (неналежне виконання) вимог Зако­ну та/або нормативно-правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, є дата підписання акта перевірки, яким виявлені ці порушення. У випадку, передбаченому абз. 2 п. 5 Порядку, датою порушення провадження у справі про невиконання (неналежне виконання) вимог Закону та/або нормативно-правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, є дата складання останнього акта перевірки, яким виявлені порушення.
Таким чином, підставою для притягнення нотаріуса до адміністративної відповідальності є наявність порушень нотаріуса у сфері фінансового моніторингу, які відображаються у акті перевірки.
Кожне відповідне Головне управління юстиції має щоквартальний план проведення перевірок нотаріусів як суб’єктів первинного фінансового моніторингу. Таким чином, фактично кожен приватний нотаріус може встановити заздалегідь, коли його діяльність підлягає перевірці. Крім того, відповідне Головне управління юстиції повинно письмово повідомити нотаріуса про дату проведення перевірки з дотримання нотаріусом вимог законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Також відповідним Головним управлінням відається відповідний наказ про перевірку конкретного нотаріуса, у якому зазначається дата перевірки та період його діяльності, який підлягає перевірці. Також у наказі зазначається склад робочої групи, яка здійснюватиме перевірку. Належним чином завірена копія згаданого наказу залишається у нотаріуса.
Акт перевірки складається у 2 примірниках в день перевірки нотаріуса. Їх підписують особи, які здійснювали перевірку, та сам нотаріус. Перший примірник залишається у відповідному Головному управлінні юстиції, другий — у нотаріуса. Слід зазначити, що акт складається на кількох аркушах, а підписи ставляться на останньому. Сторінки акта не прошиваються і не опечатуються, а скріплюються степлером. Нотаріус може подати заперечення на акт перевірки.
Справа про невиконання (неналежне виконання) вимог Закону та/або нормативно-правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, розглядається за участю нотаріуса, який притягується до відповідальності, або за участю його представника, який може діяти на підставі довіреності.
Мін’юст чи відповідне Головне управління юстиції повідомляє нотаріуса про час розгляду справи не пізніше ніж за п’ять днів до дати її розгляду шляхом надсилання (вручення) повідомлення про її розгляд. Без участі нотаріуса розгляд справи можливий, коли у комісії є докази про письмове повідомлення нотаріуса не пізніше ніж за 5 днів до початку розгляду. Доказом повідомлення нотаріуса відповідно до Порядку є підтвердження відповідного документа про вручення повідомлення.
Нез’явлення нотаріуса, у разі якщо про дату розгляду справи про невиконання (неналежне виконання) вимог Закону та/або нормативно-правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, вони були повідомлені у встановленому законом порядку (що підтверджується відповідним документом про вручення повідомлення), не може бути підставою для відкладення розгляду справи.
Рішення про накладення штрафу за вчинене порушення приймається Комісією Мін’юсту чи управління юстиції. Згадане рішення комісія може прийняти протягом 30 днів після порушення провадження у справі. Після закінчення згаданого терміну прийняти рішення про накладення штрафу неможливо, і справа підлягає закриттю. У разі прийняття рішення про накладення штрафу виноситься відповідна постанова із зазначенням суми штрафу, реквізитів рахунку, на який повинні бути перераховані грошові кошти, за підписом голови комісії та гербовою печаткою Міністерства юстиції чи відповідного Головного управління. Якщо комісія під час розгляду справи встановить факт відсутності порушень з боку нотаріуса вимог Закону та/або нормативно-правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, то справа підлягає закриттю.
Пункт 15 Порядку передбачає, що крім застосування фінансових санкцій, за повторне аналогічне протягом одного року порушення нотаріусом вимог Закону та/або нормативно-правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, може бути зупинена нотаріальна діяльність приватного нотаріуса або анульовано свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю.
Постанова про застосування штрафу або про закриття провадження у справі вручається нотаріусу або надсилається за місцезнаходженням робочого місця нотаріуса рекомендованим листом з повідомленням про вручення не пізніше п’яти робочих днів із дня її винесення (п. 16 Порядку).
Штраф має бути сплачений нотаріусом не пізніше ніж через 15 днів із дня отримання постанови про накладення штрафу, а в разі оскарження такої постанови — не пізніше ніж через 15 днів із дня набрання чинності рішенням про залишення скарги без задоволення (п. 17 Порядку).
Пункт 19 Порядку передбачає, що у разі якщо нотаріус не сплачує штраф протягом встановленого строку із дня отримання постанови про накладення штрафу, Міністерство юстиції, управління юстиції звертаються до суду з позовною заявою про стягнення з нотаріуса відповідної суми штрафу.
Це оптимальний варіант для нотаріуса, бо не він повинен звертатись до суду, а Міністерство юстиції чи відповідне Головне управління юстиції.
Як уже згадувалось, нотаріуса повинні попередити не пізніше ніж за п’ять днів до дати розгляду справи шляхом надсилання (вручення) повідомлення про її розгляд. Сьогодні цей порядок у деяких регіонах не дотримується. Для цього є ряд об’єктивних та суб’єктивних причин. Об’єктивними причинами є недостатній кількісний склад працівників Головних управлінь юстиції в областях, велика кількість нотаріусів, які підлягають перевірці, а також виконання інших службових обов’язків окрім перевірки нотаріусів стосовно порушення ними вимог законодавства, що регулює діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом та застосування санкцій. Також складно зібрати у певний час у певному місці усіх членів комісії, які повинні вирішувати питання про притягнення нотаріусів до адміністративної відповідальності, а також забезпечити явку нотаріусів, які викликані на згадану комісію. Тим більше, що потрібно попередити кожного нотаріуса не пізніше ніж за п’ять днів до дати розгляду справи. У зв’язку зі згаданим обставинами деякі працівники в апаратах певних Головних управлінь юстиції ідуть на «спрощення» при перевірках нотаріусів та при розгляді справ про порушення вимог законодавства, що регулює діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і особисто скоюють злочин, передбачений ст. 366 Кримінального кодексу України (далі — КК України) — посадове підроблення, навіть не задумуючись про це. Наведу приклади.
1. Згідно з відповідним наказом по Головному управлінню юстиції має бути проведена виїзна перевірка певного приватного нотаріуса. А працівники відділу нотаріату зайняті «важливішою» роботою і замість виїзної перевірки викликають нотаріуса до відділу нотаріату і «на місці» здійснюють перевірку нотаріуса. Але в акті перевірки зафіксовано, що перевірка була виїзною за конкретною адресою, де розташоване робоче місце нотаріуса. Під згаданим актом перевірки працівники відділу нотаріату ставлять свої підписи та надають один екземпляр перевірки нотаріусу, який підлягав перевірці. Таким чином вони, будучи посадовими особами, склали й видали завідомо неправдивий офіційний документ чи внесли до офіційного документа завідомо неправдиві відомості.
2. У зв’язку з «великим навантаженням» на роботі на виїзну перевірку приватного нотаріуса приїхала комісія не в повному складі, а один з перевіряючих був відсутній. Але в подальшому працівник відділу нотаріату, який не був присутній на перевірці нотаріуса, ставить свій підпис під актом перевірки. Цим він також скоює посадовий злочин.
Згадані злочини досить просто розслідувати, особливо, якщо в офісі нотаріуса є відеофіксація.
Уявімо ситуацію, що перевірка нотаріуса відбулась з повним дотриманням закону та відомчих нормативних актів. Але в подальшому може виникнута така поширена ситуація. Нотаріусу надається постанова про накладення на нього штрафу за порушення вимог законодавства, що регулює діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. При цьому нотаріус не повідомлявся належним чином про час і місце розгляду «своєї» справи й до відповідної комісії не подавав заяву про розгляд справи за його відсутності. У побутовому розумінні ситуація загально зрозуміла. Працівникам Міністерства юстиції, Головних управлінь юстиції необхідно приймати рішення про накладення штрафів. Це певний показник їх діяльності та одна з форм наповнення бюджету. Нотаріус не хоче сперечатись з працівниками відділів нотаріату, які його перевіряють. Психологічно йому набагато простіше сплатити штраф чи оскаржувати його у суді, боячись зіпсувати відносини з «тими, хто тебе перевіряє і може у подальшому зашкодити». Більшість нотаріусів погоджуються зі штрафом (а може, просто побоюються проявляти свої емоції) і не мають бажання витрачати свій робочий час на присутність на комісії. Тому нотаріуси покірно сплачують згадані штрафи. Але члени комісій, які без участі нотаріуса підписують протокол комісії та приймають рішення про накладення на нотаріуса адміністративного стягнення у вигляді адміністративного стягнення без доказів того, що нотаріус був належним чином повідомлений не менше ніж за п’ять днів до початку розгляду справи, також скоюють злочин, передбачений ст. 365 КК України (перевищення влади або службових повноважень), а через ряд обставин у сукупності скоюють і посадове підроблення, передбачене ст. 366 КК України.
З психологічної точки зору для нотаріуса набагато простіше сплатити адмістративний штраф, ніж ходити до Головного управління юстиції на комісію, тим паче — звертатися до суду, оспорюючи правомірність накладення штрафу. Тим більше, що при накладенні штрафу працівники Головних управлінь юстиції підходять до цього «по-божому», накладаючи практично мінімальні штрафи в 170–340 гривень, а не 100 неоподаткованих мінімум доходів громадян, тобто 1700 гри­вень. Але накладення дрібного адміністративного стягнення у подальшому може призвести, на мій погляд, до досить негативних наслідків. Сам факт сплати штрафу є доказом скоення адміністративного правопорушення, а відповідно порушенням закону, і фактом сплати штрафу нотаріус це особисто визнав. Крім того, після застосування фінансових санкцій за повторне аналогічне протягом одного року порушення нотаріусом вимог законодавства та/або нормативно-правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, може бути зупинена приватна нотаріальна діяльність. А з урахуванням того, що у діяльності нотаріуса були виявлені порушення, які пов’язані з безпосереднім вчиненням нота­ріальних дій, то є законні підстави для анулювання свідоцтва для зайняття нотаріальною діяльністю. Крім того, акт притягнення до адміністративної відповідальності може нега­тивно спрацювати по відношенню до нотаріуса в іншому ракурсі. Наприклад, у зв’язку з притягненням до адміністративної відповідальності у сфері запобігання та протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, може призвести у подальшому до відмови рекомендувати згаданого нотаріуса на посаду судді.
Якщо нотаріус прийме рішення про оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення, слід врахувати такі моменти.
1. Адміністративний позов слід подавати, керуючись нормами Кодексу адміністратив­ного судочинства. Обов’язок доказування при цьому покладається на Міністерсво юстиції чи відповідне Головне управління юстиції. Але при цьому позивачу слід знати, що позов можливо подавати як до Окружного адміністративного суду, так і до територіального районного чи міського суду.
При зверненні до Окружного адміністративного суду однією з позовних вимог може бути визнання дій відповідного Головного управління юстиції чи Міністерства юстиції протиправними.
А при зверненні до районного (міжрайонного) суду нотаріус позбавлений подібної можливості.
Він може звернутися з позовом до районного суду за місцем свого проживання (реєстрації), а також до відповідного районного суду за місцем розташування відповідного Головного управління юстиції (відповідача). Обов’язок доказування при цьому покладається на Міністерство юстиції чи відповідне Головне управління юстиції. При цьому не слід забувати про сплату судового збору. Стаття 288 Кодексу України про адміністративні правопорушення зазначає, що при оскарженні адміністративного стягнення позивач звільнений від сплати державного мита, але замість державного мита сьогодні сплачується судовий збір, який становить 32 гривні 19 копійок.
2. Оскаржувати постанову про накладення адміністративного штрафу можна за двома напрямками:
а) по суті винесення постанови і накладення адміністративного штрафу;
б) по процедурних моментах притягнення нотаріуса до адміністративної відповідальності. По процедурних (процесуальних) моментах проведення самої перевірки та по процедурних моментах розгляду справи комісією при відповідному Головному управлінні юстиції.
Розглянемо процедурні моменти детальніше.
Процедурні моменти стосовно проведення перевірки
Варто звернути увагу на такі фактори:
• чи був нотаріус належним чином (рекомендованим листом не менше ніж за 5 днів до початку перевірки) попереджений про дату, час і місце перевірки;
• чи був нотаріус перед проведенням перевірки ознайомлений з наказом про склад комісії, яка його повинна перевіряти, та з повноваженнями перевіряючих осіб;
• чи перевіряли нотаріуса саме в той день (чи період часу), який зазначено в наказі про перевірку;
• якщо перевірка була виїзною, чи дійсно вона була за розташуванням робочого місця нотаріуса;
• чи перевіряли нотаріуса саме ті працівники, які зазначені у наказі про перевірку;
• чи у повному складі були особи, які повинні були перевіряти нотаріуса. Чи хтось з перевіряючи був відсутній;
• чи усі особи, які здійснювали перевірки, були від початку перевірки до її закінчення;
• чи хтось з перевіряючих поїхав з перевірки раніше, чи були вони на перевірці з моменту її початку і до кінця.
Після закінчення перевірки члени комісії повинні підписати акт перевірки, дати його підписати нотаріусу та залишити йому один екземпляр акта. Якщо в акті перевірки, який підписуватиме нотаріус, він письмово зазначить про порушення хоч одного з процедурних моментів, то я гадаю, що, незважаючи на наявність можливих порушень з боку нотаріуса, він не буде притягнутий до адміністративної відповідальності. Наприклад, в акті перевірки нотаріус зазначає, що при перевірці комісія була не в повному складі й що один з перевіряючих був відсутній. У подібній ситуації працівникам відповідного Головного управління буде «вигідніше» закрити провадження після 30 днів на тій підставі, що вони не встигли притягти особу до адміністративної відповідальності протягом встановленого 30-денного терміну. А якщо, незважаючи на це, працівник відділу нотаріату на акті перевірки поставить свій підпис, який свідчитиме про його присутність під час перевірки, то він скоїть злочин, передбачений ст. 366 КК України. Тому «невигідно» притягувати у подібній ситуації нотаріуса до адміністративної відповідальності, бо він може подати заяву про порушення кримінальної справи про посадове підроблення відносно тієї особи, яка була відсутня при перевірці. На практиці подібний випадок уявити практично неможливо. Але теоретично, це елементарно.
Наступний етап:
• чи повідомили приватного нотаріуса письмово рекомендованим листом не пізніше ніж за п’ять днів до початку розгляду справи комісією. Повідомлення листом, який не був рекомендованим, а також повідомлення телефонним дзвінком не буде для суду належним доказом;
• чи відбувся розгляд справи у той же час і в тому місці, де було значено у повідомленні про розгляд справи;
• чи оголосили нотаріусу склад комісії, яка розглядатиме «його» справу;
• скільки було членів комісії;
• чи називали вони свої прізвища;
• чи виступав головуючий;
• чи дали можливість нотаріусу дати пояснення;
• чи роз’яснили нотаріусу його право на залучення адвоката при розгляді справи;
• чи роз’яснили нотаріусу право на оскарження постанови про адміністративне стягнення;
• чи співпадають порушення, зазначені в акті перевірки, з порушеннями, зазначеними у постанові про накладення штрафу.
Нотаріус має право запросити на комісію адвоката. Це передбачено Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та Кодексом України про адміністративні правопорушення. У адвоката немає «комплексу кролика перед удавом», який може буди у деяких нотаріусів по відношенню до керівництва відділу нотаріату. Присутність адвоката буде нестандартною ситуацією для членів комісії. Адвокату слід мати при собі посвідчення адвоката та довіреність на представництво інтересів або угоду, укладену з нотаріусом. Адвокат повинен попросити ознайомити його з наказом про склад комісії, після цього запропонувати членам комісії представитись та пред’явити їх документи. Сумніваюсь, що у подібній ситуації комісія прийме рішення про накладення адміністративного стягнення. Тим паче, що у протоколі комісії вона повинна відобразити участь адвоката. Вважаю, що адвокат має право на підписання протоколу комісії та викладення там своїх зауважень. Якщо йому не нададуть подібної можливості, то він повинен це зробити прямо на екземплярі постанови про адміністративне правопорушення, де буде ставити підпис нотаріус.

Додаток
Справа №2604/13969/12
Провадження № 2­а/2604/669/2012

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 жовтня 2012 року Дніпровський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді: Орди О.О.
при секретарі: Колісник О.В.
за участю позивача: Поповченко О.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві справу за адміністративним позовом Поповченко Олега Івановича до Головного управління юстиції в м. Києві про скасування постанови №38 від 08.06.2012р. про накладення адміністративного стягнення за порушення вимог Закону та/або нормативно­правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, —
ВСТАНОВИВ:
Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Поповченко О.І. звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління юстиції в м. Києві про скасування постанови № 38 від 08.06.2012 р. про накладення адміністративного стягнення за порушення вимог Закону та/або нормативно­правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.
В обґрунтування позову вказав, що постановою № 38 від 08.06.2012 р. про накладення штрафу за порушення вимог Закону таабо нормативно­правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, на нього було накладене адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 340 грн.
У зазначеній постанові вказано, що приватний нотаріус Поповченко О.І. за період з 22.10.2010 р. по 06.04.2011 р. посвідчував договори відчуження майна не перебуваючи на обліку у Держмоніторінгу як суб’єкт первинного фінансового моніторингу, що є порушенням вимог пункту першого частини другої статті 6 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» та вимог абзацу 4 пункту 6 Постанови КМУ від 25.08.2010 р. №747 «Деякі питання організації фінансового моніторингу».
Вважає, що ця постанова не відповідає вимогам закону та є протиправною, тому змушений звернутися до суду з цим позовом.
У судовому засіданні позивач Поповченко О.І. просив скасувати постанову № 38 від 08.06.2012 р. про накладення на нього адміністративного стягнення за порушення вимог Закону та/або нормативно­правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом; провадження у справі відносно нього за порушення вимог Закону та/або нормативно­правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом — закрити.
Представник відповідача — Головного управління юстиції в м. Києві у судове засідання не з’явився, подав клопотання розглядати справи без участі відповідача.
Суд, заслухавши позивача, дослідивши матеріали справи, вважає позов підлягаючим задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом, то 25.04.2012 року приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу Поповченку Олегу Івановичу — суб’єкту первинного фінансового моніторингу було направлено повідомлення, в якому зазначено, що згідно Плану проведення Головним управлінням юстиції у м. Києві перевірок суб’єктів первинного фінансового моніторингу на II квартал 2012 року, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 263/5 від 21.03.2012 року, проведення перевірки дотримання Поповченком О.І. вимог законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму в процесі здійснення ним приватної нотаріальної діяльності призначено на 11 травня 2012 року.
Відповідно до пп. «г» п. 8 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», позивач є спеціально визначеним суб’єктом первинного фінансового моніторингу.
11 травня 2012 року була проведена перевірка Поповченка О.І. на підставі Плану проведення перевірок суб’єктів первинного фінансового моніторингу на II квартал 2012 року, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 21.03.2012 року за № 263/5 та наказу Головного управління юстиції у Києві про перевірку дотримання приватним нотаріусом Поповченком О.І. законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму за № 842.
На виконання вимог п. 2.11 Порядку проведення перевірок Міністерством юстиції України суб’єктів первинного фінансового моніторингу, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2010 року за № 2338/5, для проведення виїзної перевірки було видано посвідчення № 43 від 07.05.2012 року на право проведення планової перевірки, яке підписане начальником Головного управління юстиції у м. Києві (відповідно до додатку 1 до Порядку проведення перевірок Міністерством юстиції України суб’єктів первинного фінансового моніторингу).
Оскаржувану постанову № 38 від 08.06.2012 року, було винесено на підставі акту № 58 від 11.05.2012 року по дотриманню приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Поповченко О.І. вимог законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму від 11.05.2012 р.
В процесі проведення зазначеної перевірки, на погляд комісії, яка її проводила у позивача, як суб’єкта фінансового моніторингу виявлені наступні порушення: «нотаріусом не подано протягом трьох робочих днів з дати встановлення ділових відносин з клієнтом інформацію необхідну для взяття його на облік» чим порушено абзац 5 пункту 6 Постанови КМУ від 25.08.2010 року № 746 та пункт 2 частини 2 статті 6 закону України «Про запобігання та легалізації (відмиванню) доходів одержаних злочинним шляхом, або фінансового тероризму».
Пункт 25 статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» надає визначення терміну «ділові відносини» — як відносини між клієнтом та суб’єктом первинного фінансового моніторингу, що виникли на підставі договору про надання фінансових або інших послуг.
Згідно абзацу 4 пункту 6 Постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.2010 року за № 747, спеціально визначені суб’єкти подають Держфінмоніторингу інформацію, необхідну для взяття їх на облік, у такому порядку; адвокати, аудитори, аудиторські фірми, нотаріуси, особи, які надають юридичні послуги, фізичні особи — підприємці, які надають послуги з бухгалтерського обліку, — не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дати встановлення ділових відносин з клієнтом, який має намір вчинити один з правочинів, визначених частиною першою статті 8 Закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», виконання обов’язків суб’єкта первинного фінансового моніторингу забезпечується адвокатами, нотаріусами, особами, які надають юридичні послуги, аудиторами, аудиторськими фірмами, фізичними особами — підприємцями, які надають послуги з бухгалтерського обліку, якщо вони беруть участь у підготовці і здійсненні правочину щодо; купівлі­продажу нерухомості; управління активами клієнта; управління банківським рахунком або рахунком у цінних паперах; залучення коштів для утворення юридичних осіб, забезпечення їх діяльності та управління ними; утворення юридичних осіб, забезпечення їх діяльності чи управління ними, а також купівлі­продажу юридичних осіб.
Частина 6 статті 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» «передбачає, що фінансовому моніторингу підлягають договори купівлі продажу нерухомого майна, якщо сума такої операції дорівнює чи перевищує 400000 гривень або дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті, еквівалентну 400000 гривень.
У постанові № 38 від 08.06.2012 року зазначено, що «Приватний нотаріус Поповченко Олег Іванович за період з 22.10.2010 року по 06.04.2011 посвідчував договори відчуження майна не перебуваючи на обліку у Держфінмоніторингу…». Тобто не будучи зареєстрованим у Держфінмоніторингу позивач посвідчував договори нерухомого майна, що є порушенням Закону.
Але до реєстрації суб’єктом фінансового моніторингу, а саме 14.12.2010 р. за р/н 1155, приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Поповченко О.І, як встановлено судовим розглядом, було посвідчено лише один договір купівлі­продажу нерухомого майна на суму п’ятдесят тисяч гривень.
Наказом Міністерства юстиції України №2340/5 від 23.09.2010 року, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29.09.2010 р. затверджено Порядок розгляду справ про порушення вимог законодавства, що регулює діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та застосуванню санкцій. Пункт 8 вказаного Порядку передбачає: «8. Справа про невиконання (неналежне виконання) вимог Закону та/або нормативно­правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, розглядається за участю суб’єкта, що притягується до відповідальності, чи його керівника та/або представника. Повноваження представника суб’єкта засвідчуються довіреністю, оригінал або засвідчена копія якої долучається до матеріалів справи».
Мін’юст, управління юстиції повідомляє суб’єкта про дату та час розгляду справи про невиконання (неналежне виконання) вимог Закону та/або нормативно­правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, не пізніше, ніж за п’ять днів до дати її розгляду, шляхом надсилання (вручення) повідомлення про розгляд справи.
Нез’явлення суб’єкта чи його керівника та/або представника у разі, якщо про дату розгляду справи про невиконання (неналежне виконання) вимог Закону та/або нормативно­правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, вони були повідомлені у встановленому порядку (що підтверджу­є­ться відповідним документом про вручення повідомлення), не може бути підставою для відкладення розгляду справи.
Однак відповідачем не надано суду належного документу про вручення відповідного повідомлення позивачу не пізніше чим за 5 днів до початку розгляду справи, що є порушенням зазначеного Порядку, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України № 2340/5 від 23.09.2010 року.
Представником відповідача було визнано факт того, що постанова про накладення адміністративного стягнення на позивача була підписана Головою комісії — В. о. начальника управління нотаріату о 10 годині 45 хвилин 08 червня 2012 року, а у повідомленні за № 135/3/12­12, за підписом заступника начальника управління нотаріату Головного управління юстиції у м. Киє­ві зазначено, що розгляд справи Поповченка О.І. призначено на 12 годин 00 хвилин 08 червня 2012 року. Доказів того, що позивач належним чином був повідомлений про перенесення розгляду справи з 12 годин 00 хвилин 08 червня 2012 року на інший час відповідачем суду не надано.
Отже, на підставі викладеного, суд приходить до висновку, що постанова № 38 від 06.08.2012 р. відносно приватного нотаріуса Київського нотаріального округу Поповченка О.І. була складена ще до того часу, на який офіційно був призначений розгляд справи. Її розгляд відбувся без
особистої участі Поповченка О.І. Зазначене також підтверджується зауваженням на екземплярах постанови № 38 від 08.06.2012 р.: «Участі при розгляді справи не приймав».
За таких обставин суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню у повному обсязі та необхідно постанову № 38 від 08.06.2012 р. стосовно приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Поповченка О.І. про накладення штрафу за порушення вимог Закону таабо нормативно­правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом — скасувати та провадження у справі відносно приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Поповченка О.І. за порушення вимог Закону та/або нормативно­правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом — закрити.
На підставі ст.ст. 5, 6, 8, 14 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму». Постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.2010 року за № 747 «Деякі питання організації фінансового моніторингу», керуючись ст.ст. 2, 70, 71, 160–163, 167, 171­2 КАС України, суд —
ПОСТАНОВИВ:
Позовні вимоги Поповченко Олега Івановича до Головного управління юстиції в м. Києві про скасування постанови № 38 від 08.06.2012 р. про накладення адміністративного стягнення за порушення вимог Закону та/або нормативно­правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом — задовольнити у повному обсязі.
Постанову № 38 від 08.06.2012 р. про накладення адміністративного стягнення на приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Поповченка Олега Івановича за порушення вимог Закону та/або нормативно­правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом — скасувати.
Провадження у справі відносно приватного нотаріуса Київського міського нотаріального
округу Поповченка Олега Івановича за порушення вимог Закону та/або нормативно­правових актів, що регулюють діяльність у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом — закрити.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя Дніпровського районного
суду м. Києва О.О. Орда

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001
Тел.: +380 44 278-37-23, факс: +380 44 271-17-83
E-mail: themis@minjust.gov.ua

http://www.minjust.gov.ua

Код ЄДРПОУ 00015622
31.12.2013 № 13.1-32/925
На № _________________
Начальникам головних управлінь юстиції
Міністерства юстиції України
в Автономній Республіці Крим,
в областях, містах Києві та Севастополі
Надсилаємо лист Міністерства доходів і зборів України від 25.12.2013 № 20795/5/99-99-17-03-03-16 щодо оцінки нерухомого майна у разі його спадкування спадкоємцями, які є родичами першого ступеня споріднення.
Прошу довести зазначену інформацію до відома нотаріусів для використання в роботі.
Додаток: на 3 арк.
Директор Департаменту
нотаріату та банкрутства Л.В. Чигвінцева

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ
Львівська пл., 8, м. Київ — 53, МСП 04655, тел.: (044) 272-51-59, факс: (044) 272-08-41
www.minrd.gov.ua; e-mail: kabmin_doc@minrd.gov.ua, gromada@minrd.gov.ua
Код ЄДРПОУ 38516786
___________________________________________________________________________________
25.12.2013 № 20795/5/99-99-17-03-03-16 На № 13.1-26/843 від 27.11.2013
Міністерство юстиції України
вул. Городецького, 13,
м. Київ, 01001
Про розгляд листа
Міністерство доходів і зборів України розглянуло вашого листа від 27.11.13р. №13.1-26/843 щодо необхідності проведення оцінки нерухомого майна у разі його спадкування спадкоємцями, які є родичами першого ступеня споріднення зі спадкоємцями і в межах своєї компетенції повідомляє наступне.
Оподаткування доходу, отриманого платником податку в результаті прийняття ним у спадщину чи дарунок коштів, майна, майнових чи немайнових прав визначає ст. 174 Податкового кодексу України (далі — Кодекс).
Згідно із п. 174.1 ст. 174 Кодексу об’єкти спадщини платника податку з метою оподаткування поділяються, зокрема, на об’єкт нерухомого майна.
За нульовою ставкою оподатковується вартість власності (нерухомого майна), що успадковується членами сім’ї першого ступеня споріднення.
Водночас, згідно з п. 174.6 ст. 174 Кодексу кошти, майно, майнові чи немайнові права, вартість робіт, послуг, подаровані платнику податку, оподатковуються згідно з правилами, встановленими розділом IV Кодексу для оподаткування спадщини.
Правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб’єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів визначено Законом України від 12.07.2001 № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (далі — Закон № 2658).
Відповідно до ст. 3 Закону № 2658 оцінка зокрема, майна — це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону, і є результатом практичної діяльності суб’єкта оціночної діяльності. Процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна.
Проведення оцінки майна є обов’язковим у випадку оподаткування майна згідно з законом (ст. 7 Закону № 2658).
При цьому, методичне регулювання оцінки майна здійснюється у відповідних нормативно-правових актах з оцінки майна: положеннях (національних стандартах) оцінки майна, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, методиках та інших нормативно-правових актах, які розробляються з урахуванням вимог положень (національних стандартів) і затверджуються Кабінетом Міністрів України або Фондом державного майна України (ст. 9 Закону № 2658).
Відповідно до пункту 1 Порядку проведення оцінки для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2013 року № 231, цей Порядок визначає механізм проведення оцінки нерухомого та рухомого майна для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства, з метою обчислення доходу платника податку — фізичної особи від продажу (обміну) та іншого доходу такого платника податку у вигляді отриманої ним грошової компенсації від відчуження нерухомого та рухомого майна (крім випадків його успадкування та дарування), а також обчислення суми державного мита, податків та інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства.
Цей Порядок є обов’язковим для застосування під час проведення оцінки для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів.
Разом з тим, статтею 23 Кодексу визначено поняття бази оподаткування — це фізичний, вартісний чи інший характерний вираз об’єкта оподаткування, до якого застосовується податкова ставка і який використовується для визначення розміру податкового зобов’язання.
База оподаткування і порядок її визначення встановлюються цим Кодексом для кожного податку окремо.
Відповідно до п. 164.1 ст. 164 Кодексу базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням особливостей, визначених розділом IV «Податок на доходи фізичних осіб».
Загальний оподатковуваний дохід — будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.
Згідно із п.п. 14.1.156 п. 14.1 ст. 14 Кодексу податкове зобов’язання — це сума коштів, яку платник податків, у тому числі податковий агент, повинен сплатити до відповідного бюджету як податок або збір на підставі, в порядку та строки, визначені податковим законодавством (у тому числі сума коштів, визначена платником податків у податковому векселі та не сплачена в установлений законом отрок).
Враховуючи наведене, на думку Міністерства доходів і зборів України, оскільки при отримані фізичною особою — членом сім’ї спадкодавця (дарувателя) першого ступеня споріднення доходу у вигляді об’єктів спадщини (подарунку), зокрема, нерухомого майна, відсутнє податкове зобов’язання щодо сплати до бюджету податку на доходи фізичних осіб, не доцільно проведення оцінки майна, у зв’язку з відсутністю втрат бюджету.
Водночас, відповідно до ст. 24 Закону № 2658 органом державної влади, який здійснює державне регулювання оціночної діяльності в Україні, є Фонд державного майна України. Разом з тим, Фонд державного майна України забезпечує широке інформування суспільства з питань оціночної діяльності, стану та особливостей ціноутворення на майно та майнові права в Україні.
Враховуючи зазначене, з питання, порушеного у вашому листі, пропонуємо звернутися до Фонду державного майна України.
Щодо застосування абзацу другого п. 174.3 ст. 174 Кодексу.
Зміни, які були внесені Законом України від 07.07.2011 № 3609-VI «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих норм Податкового кодексу України» до абзацу другого п. 174.3 ст. 174 дають можливість спадкоємцям (обдаровуваним), які отримали у спадщину (дарунок) об’єкти, що оподатковуються за нульовою ставкою податку на доходи фізичних осіб, не зазначати їх вартість (суму такого доходу) в річній податковій декларації, і в кореспонденції зі змінами, внесеними до п. 179.2 ст. 179 Кодексу, — взагалі не подавати річну податкову декларацію, якщо відсутні інші підстави для обов’язкового декларування доходів.
Заступник Міністра А.П. Ігнатов

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно

ВОЛОДИМИР КРАВЧУК,
кандидат юридичних наук, суддя Львівського
окружного адміністративного суду
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ЧАСТКУ В СТАТУТНОМУ КАПІТАЛІ ТОВАРИСТВА
Корпоративні правовідносини можуть припинятися на вимогу інших осіб шляхом звернення стягнення на частку в статутному капіталі товариства. Така підстава припинення корпоративних правовідносин згадується в ст. 131 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) щодо повних товариств, в ст. 149 ЦКУ щодо товариств з обмеженою відповідальністю. За аналогією вона поширюється на повних учасників командитного товариства та товариство з додатковою відповідальністю.
Товариство не несе відповідальності за зобов’язаннями учасників. За загальним правилом, сформульованим у ст. ст. 57 і 73 Закону України «Про господарські товариства», звернення стягнення на частку учасника в товаристві за його власними зобов’язаннями не допускається. Така норма має на меті зробити товариство незалежним від особистих зобов’язань учасника перед третіми особами.
Відповідно до ст. 149 ЦКУ кредитори учасника-боржника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. У ст. 131 ЦКУ йдеться про звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства за його власними зобов’язаннями.
Мета цих вимог — наступне звернення стягнення на виділене учаснику майно. Проте, в одних випадках йдеться про звернення стягнення на частку в статутному капіталі, а в інших — про звернення стягнення на виділену товариством частину майна товариства. Об’єкт цих правовідносин різний: в одному випадку — частка, в іншому — майно товариства, яке відповідає цій частці. При ототожненні цих об’єктів ст. ст. 57 і 73 Закону України «Про господарські товариства», які не допускають звернення стягнення на частку учасника в товаристві за його власними зобов’язаннями, втратили б сенс, оскільки б мали більше винятків, аніж правил. Очевидно, частка в статутному капіталі товариства і частка в майні товариства — це взаємопов’язані, але не тотожні поняття. Законодавець фактично встановлює не заборону звертати стягнення на частку в товаристві, а спеціальний механізм такого стягнення. Його специфіка полягає у тому, що об’єктом стягнення є не частка в статутному капіталі, а частка в майні товариства, пропорційна розміру частки в статутному капіталі. Таке регулювання має свою логіку: в результаті звернення стягнення на частку в майні товариства у товариства не з’являється новий учасник (кредитор учасника-боржника або особа, котра придбає частку з прилюдних торгів), а лише зменшується його майнова маса на виділену частку учасника-боржника. У такий спосіб законодавець захищає інших учасників товариства від появи небажаних «гостей»-кредиторів. Вони мають право претендувати лише на майнові права учасника-боржника, і аж ніяк не впливають на управління товариством.
Такий підхід має й вади. Кредитор змушений звертати стягнення на частину майна товариства, руйнувати його майнову основу, навіть тоді, коли він цього не хоче, наприклад, якщо кредитор і боржник — учасники одного товариства. Звернути стягнення на саму частку в статутному капіталі він не може — забороняє закон. Не має значення й думка інших учасників товариства. Навіть тоді, коли вони згодні на вступ до товариства нового учасника — кредитора, в межах процедури звернення стягнення на частку це є неможливим.
Видається, що