ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ЧАСТКУ В СТАТУТНОМУ КАПІТАЛІ ТОВАРИСТВА

ВОЛОДИМИР КРАВЧУК,
кандидат юридичних наук, суддя Львівського
окружного адміністративного суду
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ЧАСТКУ В СТАТУТНОМУ КАПІТАЛІ ТОВАРИСТВА
Корпоративні правовідносини можуть припинятися на вимогу інших осіб шляхом звернення стягнення на частку в статутному капіталі товариства. Така підстава припинення корпоративних правовідносин згадується в ст. 131 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) щодо повних товариств, в ст. 149 ЦКУ щодо товариств з обмеженою відповідальністю. За аналогією вона поширюється на повних учасників командитного товариства та товариство з додатковою відповідальністю.
Товариство не несе відповідальності за зобов’язаннями учасників. За загальним правилом, сформульованим у ст. ст. 57 і 73 Закону України «Про господарські товариства», звернення стягнення на частку учасника в товаристві за його власними зобов’язаннями не допускається. Така норма має на меті зробити товариство незалежним від особистих зобов’язань учасника перед третіми особами.
Відповідно до ст. 149 ЦКУ кредитори учасника-боржника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. У ст. 131 ЦКУ йдеться про звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства за його власними зобов’язаннями.
Мета цих вимог — наступне звернення стягнення на виділене учаснику майно. Проте, в одних випадках йдеться про звернення стягнення на частку в статутному капіталі, а в інших — про звернення стягнення на виділену товариством частину майна товариства. Об’єкт цих правовідносин різний: в одному випадку — частка, в іншому — майно товариства, яке відповідає цій частці. При ототожненні цих об’єктів ст. ст. 57 і 73 Закону України «Про господарські товариства», які не допускають звернення стягнення на частку учасника в товаристві за його власними зобов’язаннями, втратили б сенс, оскільки б мали більше винятків, аніж правил. Очевидно, частка в статутному капіталі товариства і частка в майні товариства — це взаємопов’язані, але не тотожні поняття. Законодавець фактично встановлює не заборону звертати стягнення на частку в товаристві, а спеціальний механізм такого стягнення. Його специфіка полягає у тому, що об’єктом стягнення є не частка в статутному капіталі, а частка в майні товариства, пропорційна розміру частки в статутному капіталі. Таке регулювання має свою логіку: в результаті звернення стягнення на частку в майні товариства у товариства не з’являється новий учасник (кредитор учасника-боржника або особа, котра придбає частку з прилюдних торгів), а лише зменшується його майнова маса на виділену частку учасника-боржника. У такий спосіб законодавець захищає інших учасників товариства від появи небажаних «гостей»-кредиторів. Вони мають право претендувати лише на майнові права учасника-боржника, і аж ніяк не впливають на управління товариством.
Такий підхід має й вади. Кредитор змушений звертати стягнення на частину майна товариства, руйнувати його майнову основу, навіть тоді, коли він цього не хоче, наприклад, якщо кредитор і боржник — учасники одного товариства. Звернути стягнення на саму частку в статутному капіталі він не може — забороняє закон. Не має значення й думка інших учасників товариства. Навіть тоді, коли вони згодні на вступ до товариства нового учасника — кредитора, в межах процедури звернення стягнення на частку це є неможливим.
Видається, що

Володимир КРАВЧУК отримати повну версію статті