У випадку звернення до нотаріуса за вчиненням нотаріальної дії, яка передбачає проведення реєстрації права власності щодо нерухомого майна, мають бути подані документи, які містять технічний опис відповідного нерухомого майна. Якщо із поданих документів вбачається наявність самочинного будівництва, нотаріус має відмовити у вчиненні нотаріальної дії. Адже відповідно до ч. 2 ст. 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Єдине виключення стосується видачі свідоцтва про право на спадщину у випадку, коли в результаті самочинного будівництва не були змінені основні технічні характеристики нерухомого майна (загальна, житлова площа). Адже під час видачі свідоцтва про право на спадщину не відбувається розпорядження майном. Натомість здійснюється посвідчення факту переходу до спадкоємця права власності на нерухоме майно в такому самому стані, в якому воно належало спадкодавцеві. При цьому в свідоцтві про право на спадщину варто вказувати основні технічні характеристики нерухомого майна, які залишилися незмінними. Подальше введення в експлуатацію та оформлення самочинного будівництва покладається на спадкоємця, у тому числі із заміною правовстановлювального документа у разі необхідності.

Далі Вам пропонується зразок постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії у зв’язку з наявністю самочинного будівництва.

Катерина Чижмарь,
кандидат юридичних наук, директор Департаменту нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу
Експресаналіз застосування норм тимчасового порядку визначення оціночної вартості нерухомості та об’єктів незавершеного будівництва, що продаються (обмінюються), в нотаріальній практиці
Прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 р. № 1103 «Деякі питання визначення оціночної вартості нерухомості та об’єктів незавершеного будівництва, що продаються (обмінюються)» (далі — Постанова), якою затверджений Тимчасовий порядок визначення оціночної вартості нерухомості та об’єктів незавершеного будівництва, що продаються (обмінюються) (далі — Порядок), є надзвичайно позитивним кроком держави у врегулюванні питання оцінки нерухомості та впорядкування єдиних вимог щодо процедури визначення її вартості у разі відчуження нерухомого майна (крім спадкування та дарування).
Насамперед нотаріусів хвилює питання щодо застосування положень цього Порядку при посвідченні договорів відчуження нерухомості взагалі та договорів купівлі-продажу (міни) зокрема.
Пунктом 172.8 ст. 172 Податкового кодексу України (далі — ПК України) передбачено, що для цілей цієї статті під продажем розуміється будь-який перехід права власності на об’єкти нерухомості, крім їх успадкування та дарування, що для нотаріуса означатиме можливість застосування оціночної вартості нерухомості не лише при посвідченні договорів купівлі-продажу (міни), але й у інших випадках, коли укладений договір щодо нерухомості має наслідком перехід права власності на неї.
Виходячи із преамбули згаданої вище Постанови, вона прийнята відповідно до п. 172.11 ст. 172 ПК України, згідно з яким порядок визначення оціночної вартості нерухомості та об’єктів незавершеного будівництва, що продаються (обмінюються), визначається Кабінетом Міністрів України.
Згідно з п. 172.3 ст. 172 ПК України дохід від продажу об’єкта нерухомості визначається, виходячи із ціни, зазначеної в договорі купівлі-продажу, але не нижче оціночної вартості такого об’єкта, розрахованої органом, уповноваженим здійснювати таку оцінку відповідно до закону.
За чинним законодавством (Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» та Закон України «Про оцінку земель») визначено орган, яким здійснюється державне регулювання у сфері оцінювання.
Так, відповідно до ст. 24 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» органом державної влади, який здійснює державне регулювання оціночної діяльності в Україні, є Фонд державного майна України.
Кабінет Міністрів України в питаннях оціночної діяльності здійснює повноваження, визначені Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження в питаннях оцінки майна відповідно до законодавства.
Методичне регулювання оцінки майна згідно зі ст. 9 цього ж Закону здійснюється у відповідних нормативно-правових актах з оцінки майна: положеннях (національних стандартах) оцінки майна, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, методиках та інших нормативно-правових актах, які розробляються з урахуванням вимог положень (національних стандартів) і затверджуються Кабінетом Міністрів України або Фондом державного майна України.
Згідно зі ст. 25 Закону України «Про оцінку земель» державне регулювання у сфері оцінки земель здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів (у Постанові — Держземагенство), а також інші органи виконавчої влади відповідно до закону.
Виходячи зі змісту п. 1 Порядку, він встановлює механізм визначення оціночної вартості нерухомості та об’єктів незавершеного будівництва (далі — об’єкти нерухомості), що використовується для обчислення доходу від продажу (обміну) об’єкта нерухомості та іншого доходу платника податку у вигляді отриманої ним грошової компенсації від відчуження об’єкта нерухомості, крім випадків його успадкування та дарування.
Тобто в першу чергу, Порядок є спеціальним нормативним актом для суб’єктів оціночної діяльності, які провадитимуть таке оцінювання.
Слід зауважити також, що йдеться не про дохід, який оподатковується за конкретним договором, а про визначення оціночної вартості для обчислення доходу незалежно від того, оподатковується цей дохід чи за наявності певних ознак не оподатковується. В преамбулі Постанови, якою затверджено Порядок, йде посилання на ст. 172 ПК України. Усі Пункти 172.1–172.3 ст. 172 ПК України починаються зі слова «дохід».
Потрібно відзначити принцип конституційної рівності всіх громадян перед законом, закладений в нормах цієї Постанови, адже не може бути різниці у підходах визначення оціночної вартості для обчислення доходу. Більше того процедура, порядок та перелік документів, які надаються для посвідчення договорів відчуження нерухомого майна, не можуть відрізнятися за принципом оподаткування чи неоподаткування доходів.
Тому напрошується висновок, що визначення оціночної вартості для обчислення доходу при купівлі-продажі (міні) потрібне у кожному випадку отримання такого доходу.
Крім самого механізму визначення оціночної вартості, який не стосується нотаріусів, у Порядку зазначаються суб’єкти оціночної діяльності:
для земельних поліпшень — суб’єкти господарювання, які відповідають вимогам, установленим Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». Суб’єкти оціночної діяльності, які мають намір провадити діяльність з оцінки об’єктів нерухомості для цілей оподаткування, письмово повідомляють про це Фонд державного майна за установленою Фондом формою;
для земельних ділянок — юридичні особи — суб’єкти господарювання та фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, які відповідно до Закону України «Про оцінку земель» отримали відповідні ліцензії, а також Держземагентство.
З огляду на те, що згідно із затвердженим Порядком суб’єкти оціночної діяльності, які мають намір провадити діяльність з оцінки об’єктів нерухомості для цілей оподаткування, письмово повідомляють про це Фонд державного майна за установленою Фондом формою, цей факт має бути підтверджений документально. Відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», а саме ст. 17, Фонд державного майна України веде Державний реєстр оцінювачів, які отримали кваліфікаційне свідоцтво. Тобто вони вже є суб’єктами оціночної діяльності, так як згідно зі ст. 5 цього ж Закону суб’єктами оціночної діяльності є суб’єкти господарювання — зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач та які отримали сертифікат суб’єкта оціночної діяльності відповідно до цього Закону.
Враховуючи те, що сертифікат суб’єкта оціночної діяльності є документом, що засвідчує право суб’єкта оціночної діяльності на внесення його до Державного реєстру суб’єктів оціночної діяльності, які здійснюють оціночну діяльність у формі практичної діяльності з оцінки майна та які визнані суб’єктами оціночної діяльності за напрямами оцінки майна, що в ньому зазначені, можливо, результатом такого повідомлення має бути саме сертифікат за зазначеним у Порядку напрямком оцінювання для цілей оподаткування або інший документ, який даватиме можливість упевнитись, що оцінка зроблена належним суб’єктом оцінювання.
Щодо звітів про оцінку. Спеціальний порядок прийнятий, а щодо документації за результатами оцінки за цим Порядком, то знову ж таки мають місце відсилання до спеціальних законів щодо оцінки земель та оцінки майна, які існували й до прийнятого Порядку та чинні на сьогоднішній день.
Відповідно до п. 9 Порядку оціночна вартість земельної ділянки зазначається у документації з оцінки земель відповідно до ст. 20 Закону України «Про оцінку земель», яка, у свою чергу, передбачає таку документацію: за результатами бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок складається технічна документація, а за результатами проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок складається звіт.
Згідно з п. 10 цього ж Порядку за результатами оцінки земельних поліпшень суб’єкт оціночної діяльності складає звіт про оцінку таких поліпшень відповідно до п. 57 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 р. № 1440.
Строк дії звіту про оцінку, що становить не більш як шість місяців з дати проведення оцінки, зазначається у такому звіті.
Строк дії звіту встановлений лише для звіту про оціночну вартість земельних поліпшень, для звіту про оціночну вартість земельних ділянок.
Порядок не передбачає обмежувального строку.
Строку щодо дії документації з оцінки земель не передбачено ні Законом України «Про оцінку земель», ні у методиках, які слід застосовувати оцінювачам при визначенні оціночної вартості земель. Виходить, що строк дії такого звіту або має бути зазначений у ньому, якщо нормативна грошова оцінка земель, за результатами якої визначається оціночна вартість для цілей оподаткування, не проводилась, або він чинний протягом строку чинності нормативної грошової оцінки.
Відповідно до ст. 18 Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться:
розташованих у межах населених пунктів незалежно від їх цільового призначення — не рідше ніж один раз на 5–7 років;
розташованих за межами населених пунктів земельних ділянок сільськогосподарського призначення — не рідше ніж один раз на 5–7 років, а несільськогосподарського призначення — не рідше ніж один раз на 7–10 років.
До п. 29 Національного стандарту № 2 «Оцінка нерухомого майна», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 р. № 1442, внесені зміни, і тепер він має таку редакцію: «Звіт про оцінку майна у стислій формі може складатися під час проведення оцінки квартир, дачних та садових будинків, гаражів (гаражних місць), земельних ділянок для дачного та гаражного будівництва, присадибних земельних ділянок, а також під час проведення оцінки об’єктів нерухомості, дохід від продажу (обміну) яких оподатковується відповідно до Податкового кодексу України».
Національним стандартом № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 р. № 1440, на який є посилання в Порядку щодо вимог до звіту про визначення оціночної вартості земельних поліпшень, а саме на п. 57 цього стандарту, визначено, що звіт про оцінку майна дозволяється складати у стислій формі.
Відповідно до цього ж п. 57 у звіті про оцінку майна, складеному у стислій формі, повинні зазначатися етапи проведення незалежної оцінки майна, здійснені оціночні процедури, міститися висновок про вартість, а також зібрані оцінювачем вихідні дані та інша інформація.
Виходячи із цього, звіти щодо визначення оціночної вартості, які передбачені Порядком, складаються у стислій формі відповідно до п. 57 Національного стандарту № 1, який регламентує загальні засади оцінки майна.
Щодо рецензування звітів. В п. 11 Порядку передбачено, що рецензування звіту про оцінку об’єктів нерухомості здійснюється у випадках і порядку, що передбачені Законами України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», «Про оцінку земель» та Національним стандартом № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 р. № 1440. За Національним стандартом № 1 рецензування звіту про оцінку майна здійснюється на вимогу:
особи, яка використовує оцінку майна та її результати для прийняття рішень, у тому числі на вимогу замовників (платників) оцінки майна;
органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
судів;
осіб, які заінтересовані у неупередженому критичному розгляді оцінки майна;
за власною ініціативою суб’єкта оціночної діяльності.
Підставою для проведення рецензування є письмовий запит до осіб, які відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» мають право здійснювати рецензування звіту про оцінку майна.
При посвідченні договорів відчуження нотаріуса не можна віднести до якоїсь із перелічених осіб.
Згідно зі ст. 22 Закону України «Про оцінку земель» звіти з експертної грошової оцінки земельних ділянок, крім звітів з експертної грошової оцінки земельних ділянок державної та комунальної власності у разі їх продажу, підлягають рецензуванню. Рецензування звіту з експертної грошової оцінки земельних ділянок здійснюється у разі обов’язкового проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок, а також на вимогу заінтересованих осіб та
в інших випадках, визначених законом.
Обов’язковим є рецензування звітів з експертної грошової оцінки земельних ділянок у разі викупу земельних ділянок права приватної власності для суспільних потреб та примусового їх відчуження з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону.
Стаття 13 вказаного Закону передбачає випадки, коли проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок є обов’язковим:
«Експертна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі:
відчуження та страхування земельних ділянок, що належать до державної або комунальної власності;
застави земельної ділянки відповідно до закону;
визначення інвестиційного вкладу в реалізацію інвестиційного проекту на земельні поліпшення;
визначення вартості земельних ділянок, що належать до державної або комунальної власності, у разі якщо вони вносяться до статутного фонду господарського товариства;
визначення вартості земельних ділянок при реорганізації, банкрутстві або ліквідації господарського товариства (підприємства) з державною часткою чи часткою комунального майна, яке є власником земельної ділянки;
виділення або визначення частки держави чи територіальної громади у складі земельних ділянок, що перебувають у спільній власності;
відображення вартості земельних ділянок та права користування земельними ділянками у бухгалтерському обліку відповідно до законодавства України;
визначення збитків власникам або землекористувачам у випадках, встановлених законом або договором;
рішення суду.
У всіх інших випадках грошова оцінка земельних ділянок може проводитися за згодою сторін та у випадках, визначених цим та іншими законами України».
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 р. № 1103 Фонду державного майна надано доручення розробити проект закону, яким мають бути внесені зміни як до Податкового Кодексу України, так і до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».
Аналізуючи положення Порядку, можна зробити висновок, що нотаріуса вони стосуються виключно в частині щодо окреслення переліку суб’єктів, які мають право визначати оціночну вартість для обчислення доходу, об’єктів оцінювання та у якій саме формі повинен складатися звіт щодо визначення оціночної вартості, без обов’язку перевірки нотаріусом методик та порядку розрахунків. Нотаріус також не є суб’єктом, якому належить право звернення щодо проведення рецензування цих звітів.
Виходячи із норми п. 164.3 ст. 164 ПК України, відповідно до якої при визначенні бази оподаткування враховуються всі доходи платника податку, отримані ним як у грошовій, так і негрошовій формах, а також того, що в будь-якому випадку при укладанні договорів відчуження сторони таких договорів чи одна із них отримують дохід, наявність оціночної вартості для визначення доходу при укладенні договорів купівлі-продажу (міни) є обов’язковою у кожному випадку отримання доходу, незалежно від того, оподатковується цей дохід чи ні.

З 01.01.2015 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання надання інформації про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження» від 24.12.2014 № 722, якою затверджено:

Порядок доступу посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, судів, органів внутрішніх справ, органів прокуратури, органів Служби безпеки, нотаріусів, адвокатів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;

Порядок надання фізичним та юридичним особам інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

При підготовці до посвідчення правочинів про відчуження або заставу нерухомого майна, видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріусом перевіряється відсутність заборони відчуження або арешту майна за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, тому нас як нотаріусів насамперед цікавить Порядок доступу посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, судів, органів внутрішніх справ, органів прокуратури, органів Служби безпеки, нотаріусів, адвокатів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі — Порядок доступу до ДРРП).

Указаний Порядок було затверджено Кабінетом Міністрів України відповідно до вимог ч. 3 ст. 28 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV:

«Стаття 28. Надання інформації про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з Державного реєстру прав

(Витяг)

1. Інформація про зареєстровані права та їх обтяження, що міститься у Державному реєстрі прав, є відкритою та загальнодоступною.

<.…>

3. Для посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, судів, органів внутрішніх справ, органів прокуратури, органів Служби безпеки України, адвокатів, нотаріусів інформація з Державного реєстру прав у зв’язку із здійсненням ними повноважень, визначених законом, надається за суб’єктом права чи за об’єктом нерухомого майна в електронній формі шляхом безпосереднього доступу до Державного реєстру прав за умови ідентифікації відповідної посадової особи за допомогою електронного цифрового підпису.  Порядок доступу до Державного реєстру прав визначається Кабінетом Міністрів України.

<….>

5. Інформація про зареєстровані права та їх обтяження, отримана в електронній чи паперовій формі за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав, є офіційною та використовується відповідно до законодавства.

(стаття 28 із змінами, внесеними згідно із Законами від 04.07.2012 № 5037-VI, від 10.10.2013 № 641-VII, від 16.04.2014 № 1219‑VII, від 13.05.2014 № 1253-VII у редакції Закону від14.10.2014 № 1701-VII)

ДЕРЖАВНА ФІСКАЛЬНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ЛИСТ

Від 21.01.2015 № 1665/7/99­99­17­02­01­17

Головні управління ДФС в областях та м. Києві Міжрегіональне Головне управління ДФС —Центральний офіс з обслуговування великих платників

Про внесення змін в адміністрування податку на доходи фізичних осіб та військового збору

Законом України від 28 грудня 2014 року № 71-VІІІ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» (далі — Закон № 71) внесено ряд змін до норм Податкового кодексу України (далі — ПКУ) та Законом України від 28 грудня 2014 року № 79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» (далі — Закон № 79) внесено зміни до норм Бюджетного кодексу України (далі — БКУ), зокрема:

Щодо оподаткування пенсій

Згідно з п.п. 164.2.19 п. 164.2 ст. 164 ПКУ до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються зокрема суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує три розміри мінімальної заробітної плати (у розрахунку на місяць), встановленої на 1 січня звітного податкового року, — у частині такого перевищення, а також пенсій з іноземних джерел, якщо згідно з міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, такі пенсії підлягають оподаткуванню чи не оподатковуються в країні їх виплати.

Ставка податку становить 15 відсотків бази оподаткування щодо доходів, зокрема, нарахованих (виплачених, наданих) у вигляді пенсій, якщо база оподаткування для місячного оподатковуваного доходу перевищує три розміри мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного податкового року (далі у цьому пункті — мінімальна заробітна плата).

Якщо база оподаткування (сума пенсії) в календарному місяці перевищує десятикратний розмір мінімальної заробітної плати, до суми такого перевищення застосовується ставка 20 відсотків.

Зазначаємо, що з 1 січня 2015 року відповідно до ст. 8 Закону України від 28 грудня 2014 року № 80-VІІІ «Про державний бюджет на 2015 рік» розмір мінімальної заробітної плати для працездатних осіб встановлено у розмір 1 218 гривень на місяць.

Тобто починаючи з 1 січня 2015 року, податкові агенти при виплаті пенсій у розмірі, що перевищує 3 654 грн. (розмір мінімальної заробітної плати 1 218 грн. х 3), зобов’язані утримати податок на доходи фізичних осіб за ставкою 15 відсотків.

Якщо сума нарахування більше 12180 грн. (мінімальна заробітна плата 1 218 грн. х 10) ставка податку становитиме 15 та 20 відсотків.

Наприклад:

1. Громадянину-пенсіонеру нараховано 13 000 грн. пенсії, сума податку на доходи фізичних осіб складає 1 401,9 грн.

(13 000 грн. – 3 654 грн. = 9 346 грн. х 15%).

2. Громадянину-пенсіонеру нараховано 18 000 грн. пенсії, сума податку на доходи фізичних осіб складає 2 260,2 грн.

(18 000 грн. – 3 654 грн. = 14 346 грн.; (14346 грн. – 12180 грн.) х 20,0 % = 433,20 грн.; 12180 грн. х 15 % = 1 827 гривень).

Щодо подання звітності, то відповідно до п. 176.2 ст. 176 ПКУ податковий агент, зокрема, зобов’язаний подавати у строки, встановлені ПКУ для податкового кварталу, податковий розрахунок суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, а також суми утриманого з них податку до контролюючого органу за місцем свого розташування.

Порядок заповнення та подання податковими агентами Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку (форма № 1ДФ) затверджено наказом Міністерства доходів і зборів України від 21.01.2014 № 49, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 05.02.2014 за № 228/25005 (далі — Порядок).

Згідно з Довідником ознак доходів фізичних осіб суми пенсій, розмір яких не перевищує суму оподаткування, відображаються у податковому розрахунку за формою № 1 ДФ під ознакою доходу «128».

Суми пенсій, розмір яких перевищує три розміри мінімальної заробітної плати (у розрахунку на місяць), — у частині такого перевищення відображаються у податковому розрахунку за формою № 1 ДФ під ознакою доходу «127».

Водночас у зв’язку з внесенням змін до ПКУ, зокрема, про оподаткування пенсій, на сьогодні Міністерством фінансів України розроблено та подано для затвердження до Міністерства юстиції України наказ про порядок заповнення та подання форми № 1 ДФ, де передбачено, що суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує три розміри мінімальної заробітної плати (у розрахунку на місяць), у частині такого перевищення (п.п. 164.2.19 п. 164.2 ст. 164 ПКУ) мають відображатися за ознакою доходів «184».

Щодо оподаткування процентів на поточних або депозитних банківських рахунках та вкладах (депозитах) у кредитних спілках

У розділі IV термін «пасивні доходи» вживається на позначення , зокрема, таких доходів — проценти на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок; проценти на вклад (депозит) у кредитних спілках; інші проценти (у тому числі дисконтні доходи); процентний або дисконтний дохід за іменним ощадним (депозитним) сертифікатом (п.п. 167.5.3 п. 167.5 ст. 167 ПКУ).

Відповідно до внесених змін до п.п. 167.5.1 п.167.5 ст.167 ПКУ ставки податку становить 20 відсотків — для пасивних доходів, у тому числі нарахованих у вигляді дивідендів по акціях та/або інвестиційних сертифікатах, що виплачуються інститутами спільного інвестування.

Податковим агентом платника податку під час нарахування на його користь доходів у вигляді процентів є особа, яка здійснює таке нарахування (п.п. 170.4.1 п. 170.4 ст. 170 ПКУ).

При цьому згідно з п.п. 170.4.2 п. 170.4 ст. 170 ПКУ податкові агенти (банки, кредитні спілки), які нараховують доходи у вигляді процентів, зазначених у п.п. 170.4.1 цього пункту, у податковому розрахунку, подання якого передбачено п.п. «б» п. 176.2 ст.176 ПКУ, відображають загальну суму нарахованих у звітному податковому періоді доходів та загальну суму утриманого з них податку. При цьому у податковому розрахунку не зазначається інформація про суми окремого банківського вкладного (депозитного) або поточного рахунку, ощадного (депозитного) сертифіката, вкладу (депозиту) члена кредитної спілки у кредитній спілці, суми нарахованих процентів, а також відомості про фізичну особу — платника податку, якій нараховані такі доходи.

Отже, податкові агенти відображають загальну суму доходів, нарахованих у вигляді процентів на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок; проценти на вклад (депозит) у кредитних спілках; інші проценти та загальну суму нарахованого (утриманого) податку на доходи фізичних осіб у звітності формі № 1ДФ.

Водночас повідомляємо, що з метою однозначного тлумачення норм статей 167 та 170 щодо ставки оподаткування процентів, Міністерством фінансів України підготовлено пропозиції стосовно внесення змін до ПКУ.

Щодо оподаткування дивідендів

Доходи, що нараховуються у вигляді дивідендів, відповідно до п.п. 167.5.3 п. 167.5 ст. 167 ПКУ належать до пасивних доходів.

Пунктом 167.5 ст. 167 ПКУ встановлено, що ставки податку на пасивні доходи до бази оподаткування встановлюються у таких розмірах:

20 відсотків — для пасивних доходів, у тому числі нарахованих у вигляді дивідендів по акціях та/або інвестиційних сертифікатах, що виплачуються інститутами спільного інвестування (крім зазначених у підпункті 167.5.2 цього пункту) (п.п. 167.5.1. п. 167.5 ст. 167 ПКУ).

5 відсотків — для доходів у вигляді дивідендів по акціях та корпоративних правах, нарахованих резидентами — платниками податку на прибуток підприємств (крім доходів у вигляді дивідендів по акціях, інвестиційних сертифікатах, які виплачуються інститутами спільного інвестування) (п.п. 167.5.2. п. 167.5 ст. 167 ПКУ).

Водночас відповідно п.п. 165.1.18 п. 165.1 ст. 165 ПКУ до складу загального місячного оподатковуваного доходу платника податку не включаються дивіденди, які нараховуються на користь платника податку у вигляді акцій (часток, паїв), емітованих юридичною особою — резидентом, що нараховує такі дивіденди, за умови, що таке нарахування жодним чином не змінює пропорцій (часток) участі всіх акціонерів (власників) у статутному фонді емітента, та в результаті якого збільшується статутний фонд емітента на сукупну номінальну вартість нарахованих дивідендів.

Разом з тим п.п 170.5.2 пункту 170.5.2 ст. 170 ПКУ визначено, що будь-який резидент, який нараховує дивіденди, включаючи того, який сплачує податок на прибуток підприємств у спосіб, відмінний від загального (є суб’єктом спрощеної системи оподаткування), або звільнений від сплати такого податку з будь-яких підстав, є податковим агентом під час нарахування дивідендів.

Поряд з цим згідно з п.п. 170.5.4 п. 170.5 ст. 170 ПКУ доходи, зазначені в цьому пункті, остаточно оподатковуються податковим агентом під час їх нарахування платнику податку за ставкою, визначеною п.п. 167.5.1 та 167.5.2 п. 167.5 ст.167 ПКУ.

Отже, застосування ставок податку на доходи фізичних осіб у розмірі 5 або 20 відс. на суми доходів, нарахованих у вигляді дивідендів, залежить від того, чи є податковий агент платником податку на прибуток підприємств.

Крім того, дивіденди, нараховані на користь фізичних осіб (у тому числі нерезидентів) за акціями або іншими корпоративними правами, які мають статус привілейованих або інший статус, що передбачає виплату фіксованого розміру дивідендів чи суми, яка є більшою за суму виплат, розраховану на будь-яку іншу акцію (корпоративне право), емітовану таким платником податку, прирівнюється з метою оподаткування до виплати заробітної плати з відповідним оподаткуванням та включенням суми виплат до складу витрат платника податку, тобто за ставками 15 та 20 відсотків (п.п. 170.5.3. п.170.5 ст.170 ПКУ).

Згідно з Довідником ознак доходів фізичних осіб у вигляді дивідендів (крім дивідендів, визначених у п.п. 165.1.18 п. 165.1 ст. 165 ПКУ), відображаються у податковому розрахунку за формою № 1 ДФ під ознакою доходу 109.

Дивіденди, які нараховуються на користь платника податку у вигляді акцій (часток, паїв), емітованих юридичною особою — резидентом, що нараховує такі дивіденди, за умови, що таке нарахування жодним чином не змінює пропорцій (часток) участі всіх акціонерів (власників) у статутному фонді емітента та в  брезультаті якого збільшується статутний фонд емітента на сукупну номінальну вартість нарахованих дивідендів (п.п. 165.1.18 п. 65.1 ст. 165 ПКУ), відображаються у податковому розрахунку за формою № 1 ДФ під ознакою доходу 142.

Щодо оподаткування виграшів, призів

Оподаткування пасивних доходів, нарахованих як виграші чи призи (крім зазначених у п.п. 165.1.41 п.165.1 ст. 165 цього Кодексу) визначено п.п.164.2.8 п.164.2 ст.168 ПКУ.

Ставка податку становить подвійний розмір ставки, визначеної абзацом першим п. 167.1 ст. 167, бази оподаткування щодо доходів, нарахованих як виграш чи приз (крім виграшів, призів у лотерею), на користь резидентів або нерезидентів.

Тобто ставка податку у подвійному розмірі 30 відс. застосовується до доходів, що нараховуються податковим агентом у вигляді виграшів чи призів (крім виграшів, призів у лотерею).

Як виняток з абзацу першого цього пункту грошові виграші у спортивних змаганнях (крім винагород спортсменам — чемпіонам України, призерам спортивних змагань міжнародного рівня, у тому числі спортсменам-інвалідам, визначеним у п. «б» п.п. 165.1.1 п. 165.1 ст. 165 ПКУ) оподатковуються за ставками, визначеними у пункті 167.1 цієї статті, а саме 15 відсотків.

При цьому відповідно до п.п. 170.6.1 п. 170.6 ст. 170 ПКУ податковим агентом платника податку під час нарахування (виплати, надання) на його користь доходу у вигляді виграшів (призів) у лотерею чи в інші розіграші, у букмекерському парі, у парі тоталізатора, призів та виграшів у грошовій формі, одержаних за перемогу та/або участь в аматорських спортивних змаганнях, у тому числі у більярдному спорті, є особа, яка здійснює таке нарахування (виплату).

Згідно з п.п. 170.6.2 п. 170.6 ст. 170 ПКУ податковим агентом — оператором лотереї у строки, визначені ПКУ для місячного податкового періоду, до бюджету сплачується (перераховується) загальна сума податку, нарахованого за ставкою 15 відсотків, із загальної суми виграшів (призів), виплачених за податковий (звітний) місяць гравцям у лотерею.

Податкові агенти — оператори лотереї у податковому розрахунку, подання якого передбачено п.п. «б» п. 176.2 ст. 176 ПКУ, відображають загальну суму нарахованих (виплачених) у звітному податковому періоді доходів у вигляді виграшів (призів) та загальну суму утриманого з них податку. У податковому розрахунку не зазначається інформація про суми окремого виграшу, суми нарахованого на нього податку, а також відомості про фізичну особу — платника податку, яка одержала дохід у вигляді виграшу (призу).

У зв’язку зі змінами, внесеними Законом № 71 у звітності форми №1 ДФ, передбачено відображення податковими агентами — операторами лотереї загальної суми нарахованих (виплачених) у звітному податковому періоді доходів у вигляді виграшів (призів) та загальну суму утриманого з них податку без зазначення відомостей про фізичну особу — платника податку, яка одержала дохід у вигляді виграшу (призу).

Водночас виграші чи призи (крім виграшів, призів у лотерею) на користь резидентів або нерезидентів відображаються у податковому розрахунку за формою № 1ДФ під ознакою доходу 111.

Сума коштів, отриманих як виграш, приз у лотерею (підпункт 164.2.8 пункту 164.2 стат­ті 164 розділу IV Кодексу) за ознакою «166» відображається у звітності форми №1-ДФ до 31.12.2014.

Щодо оподаткування заробітної плати

Відповідно до п.п.14.1.48 п.14.1 ст.14 ПКУ заробітна плата для цілей розділу IV ПКУ — це основна та додаткова заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, які виплачуються (надаються) платнику податку у зв’язку з відносинами трудового найму згідно із законом.

Під час нарахування доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається як нарахована заробітна плата, зменшена на суму єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, — обов’язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, які відповідно до закону сплачуються за рахунок заробітної плати працівника, а також на суму податкової соціальної пільги за її наявності (п. 164.6 ст. 164 ПКУ).

Згідно з п. 167.1 ст. 167 ПКУ ставка податку становить 15 відс. бази оподаткування щодо доходів, нарахованих (виплачених, наданих) (крім випадків, визначених у п. 167.2–167.6 ПКУ) у тому числі, але не виключно у формі заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв’язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами, якщо база оподаткування для місячного оподатковуваного доходу не перевищує десятикратний розмір мінімальної заробітної плати (12180 грн. у 2015 році), встановленої законом на 1 січня звітного податкового року.

Якщо база оподаткування, яка визначена з урахуванням норм п. 164.6 ст. 164 ПКУ щодо доходів, зазначених в абзаці першому цього пункту, в календарному місяці перевищує десятикратний розмір мінімальної заробітної плати, до суми такого перевищення застосовується ставка 20 відсотків.

Щодо сплати (перерахування) податку на доходи фізичних осіб

Порядок сплати (перерахування) податку до бюджету передбачено ст. 168 ПКУ, відповідно до якої податок, утриманий з доходів платників податків, підлягає зарахуванню до бюджету згідно з нормами БКУ.

До доходів загального фонду Державного бюджету України належить зокрема податок на доходи фізичних осіб згідно з ПКУ у розмірі 25 відс. на відповідній території України (крім території міст Києва та Севастополя) та у розмірі 60 відсотків — на території міста Києва (п. 29.2 ст. 29 БКУ).

До доходів загального фонду бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, міст Києва та Севастополя, районних бюджетів, бюджетів об’єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, належать зокрема 60 відс. податку на доходи фізичних осіб (крім податку на доходи фізичних осіб, визначеного пунктом 11 частини другої ст. 29 БКУ), що сплачується (перераховується) згідно з ПКУ на відповідній території (крім території міст Києва та Севастополя) (п. 64.1 ст. 64 БКУ).

Відповідно до п. 66.1 ст. 66 БКУ до доходів загального фонду бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, зокрема, належить 15 відс. податку на доходи фізичних осіб (крім податку, визначеного пунктом 11 частини другої статті 29 цього Кодексу), що сплачується (перераховується) згідно з ПКУ на відповідній території.

Отже, з 1 січня 2015 року зарахування податку на доходи фізичних осіб на територіях України (в областях) до місцевих бюджетів проводиться у розмірі 75 відс., по м. Києву — 40 відсотків,  до державного бюджету відповідно 25 та 60 відсотків.

Порядок відкриття та закриття рахунків в органах Державної казначейської служби України регулюється наказом Міністерства фінансів України від 22.06.2012 № 758 «Про затвердження Порядку відкриття та закриття рахунків у національній валюті в органах Державної казначейської служби України» (далі — наказ № 758).

Згідно із п. 2.1 розділу 2 наказу № 758 у разі внесення змін до законодавства до БКУ, закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети та бюджетної класифікації, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 14 січня 2011 року № 11, згідно з якими змінюється перелік надходжень, що зараховуються до відповідних бюджетів, та/або порядок їх зарахування, щорічно на початок нового бюджетного періоду в органах Казначейства відкриваються рахунки за надходженнями до державного та місцевих бюджетів (крім рахунків для зарахування власних надходжень бюджетних установ) згідно із внесеними змінами. Рахунки за надходженнями відкриваються протягом 45 днів з дня прийняття закону про Державний бюджет України.

Щодо розміру податкової соціальної пільги

ПКУ передбачено, що платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного від одного роботодавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги у розмірі, що дорівнює 100 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року, — для будь-якого платника податку (п.п. 169.1.1 п. 169.1 ст. 169).

Відповідно до п. 1 Розділу ХІХ «Прикінцеві положення» п.п. 69.1.1 п. 169.1 ст. 169 ПКУ набирає чинності з 1 січня 2016 року.

До 31 грудня 2015 року для цілей застосування цього підпункту податкова соціальна пільга надається в розмірі, що дорівнює 50 відс. розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року, — для будь-якого платника податку.

Статтею 7 Закону України від 28 грудня 2014 року № 80-VIII «Про державний бюджет України на 2015 рік» встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2015 року у розмірі 1218 гривень.

Таким чином, 100-відсоткова податкова соціальна пільга у 2015 році становить 609 гривень.

Щодо оподаткування військовим збором

Законом України від 28 грудня 2014 року № 71-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», який набрав чинності з 01.01.2015, внесено зміни до Податкового кодексу України (далі — Кодекс) у частині оподаткування військовим збором.

Відповідно до п. 161 підрозділу 10 Розділу ХХ Перехідних положень Кодексу оподаткування військовим збором подовжено до набрання чинності рішенням Верховної Ради України про завершення реформи Збройних Сил України.

Згідно з п.п. 1.1 п. 161 підрозділу 10 розділу ХХ Кодексу платниками збору є особи, визначені п. 162.1 ст. 162 Кодексу, а саме фізична особа — резидент (нерезидент), яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні; податковий агент.

Об’єктом оподаткування військовим збором є доходи, визначені ст. 163 Кодексу (п.п. 1.2 п. 161 підрозділу 10 розділу ХХ Кодексу).

Для резидента — це загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання); іноземні доходи — доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України.

Об’єктом оподаткування нерезидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід з джерела його походження в Україні; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання) (ст. 163 Кодексу).

При цьому ставка збору становить 1,5 відсотка від об’єкта оподаткування,

визначеного п.п. 1.2 цього пункту (п.п. 1.3 п. 16.1 підрозділу 10 розділу XX Кодексу).

Нарахування, утримання та сплата (перерахування) збору до бюджету здійснюються у порядку, встановленому ст. 168 Кодексу.

Податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника, зобов’язаний утримувати збір із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку збору 1,5 відсотка (п.п. 168.1.1 п. 168.1 ст. 168 Кодексу).

Платник, що отримує доходи від особи, яка не є податковим агентом, та іноземні доходи, зобов’язаний включити суму таких доходів до загального річного оподатковуваного доходу та подати податкову декларацію за наслідками звітного податкового року, а також сплатити військовий збір з таких доходів (п.п. 168.2.1 п. 168.1 ст. 168 Кодексу).

Підпунктом 1.5 п. 161 підрозділу 10 розділу ХХ Кодексу передбачено, що відповідальними за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) збору до бюджету згідно зі ст. 171 Кодексу з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку; з інших доходів, є: податковий агент — для оподатковуваних доходів з джерела їх походження в Україні; платник податку — для іноземних доходів та доходів, джерело виплати яких належить особам, звільненим від обов’язків нарахування, утримання або сплати (перерахування) збору до бюджету.

Відповідно до п.п 1.6. п. 161 підрозділу 10 розділу ХХ Кодексу платники збору зобов’язані забезпечувати виконання податкових зобов’язань у формі та спосіб, визначені ст. 176 Кодексу.

Відображення податковим агентом загальної суми доходу, з якого утримано військовий збір за звітний період, передбачено у податковому розрахунку форми № 1ДФ, без відображення персоніфікованих даних фізичних осіб — платників військового збору.

Голова                                                                                    І.О. Білоус

 

Спори, що виникають із сімейних правовідносин про стягнення аліментів, є однією з поширених категорій справ, які вирішуються в порядку цивільного судочинства та залишаються актуальними, оскільки зміни у законодавстві практично кожен рік вносять щось нове до судової практики.

Регламентація на законодавчому рівні виконання обов’язку з утримання дитини є гарантією забезпечення життєвого рівня неповнолітніх. Це соціальне питання має велику актуальність, тому що позови зі стягнення аліментів посідають перше місце серед категорій справ, які розглядаються судами в Україні.^[1]

Факультативно з правом на утримання дитини право утримання від другого з подружжя виникає у того з батьків, із ким проживає дитина, зокрема:

дружина, чоловік, із ким проживає дитина, має право на утримання від другого з подружжя до досягнення дитиною трьох років (ч. 2 ст. 84, ч. 1 ст. 86 Сімейного кодексу України (далі — СК));

якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина, чоловік, із ким проживає дитина, має право на утримання від другого з подружжя до досягнення дитиною шести років (ч. 3 ст. 84, ч. 2 ст. 86 СК).

СК надав можливість батькам узгодити питання надання аліментів на утримання дитини без втручання суду шляхом укладання договору про сплату аліментів. Так, у ст. 189 СК передбачено, що батьки мають право укладати договір про сплату аліментів на дитину, в якому визначають розмір, умови, порядок і строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, встановлені законодавством.

Договір про сплату аліментів укладається у письмовій формі та має бути нотаріально посвідчений. У випадку недотримання такої процедури договір визнається недійсним.

Нотаріальне посвідчення договору дає можливість здійснювати примусове стягнення. Аліментний договір у такому випадку має силу виконавчого листа і є підставою для стягнення державним виконавцем кош­тів на утримання дитини в безспірному порядку.

Якщо договір про надання аліментів не виконується платником, їх одержувач має право звернутися до державного виконавця для примусового виконання договору. Якщо ж він звертається до суду з позовом про стягнення аліментів у судовому порядку на загальних підставах, передбачених законодавством, його позов не підлягатиме задоволенню, оскільки через укладення аліментного договору сторони вже пов’язані зобов’язанням із надання аліментів, і для таких осіб установлений спеціальний порядок виконання договору та стягнення аліментів.

Якщо аліменти сплачуються не за рішенням суду, а відповідно до укладеного між батьками договору, у випадку заборгованості санкція, передбачена ст. 196 СК, застосовується за наявності прямої вказівки на це в договорі (п. 22 постанови пленуму Верховного Суду України  від 15.05.2006 № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»).

Таким чином, якщо аліменти на дитину виплачуються за договором, зазначена в законі санкція не застосовується до не­добросовісного платника аліментів, якщо про це немає прямої вказівки в договорі.^[2]

Якщо батьки не досягли згоди, аліменти на утримання зазвичай присуджуються судом. Незалежно від того, коли позов про стягнення аліментів на дитину був задоволений судом, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред’явлення позову. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька та (або) у твердій грошовій сумі.

На думку В.В. Єфременко, судовий захист права на аліменти є надійним та ефективним способом, оскільки дозволяє суду, здійснюючи правосуддя, в межах цивільної процесуальної форми всебічно з’ясувати обставини кожної конкретної справи, дослідити всі надані докази, винести рішення, обов’язкове до виконання, тобто реально сприяти захисту суб’єктивного права дитини відповідного віку.^[3]

До суду подається позовна заява про стягнення аліментів. Зазвичай вона може бути поєднана із проханням розірвати шлюб і визначити місце проживання дитини. В позовній заяві зазначається місце проживання (перебування) відповідача (особи, з якої належить стягувати аліменти). Однак, якщо такі дані невідомі, суд може ухвалою оголосити його розшук.

У разі задоволення позову аліменти присуджуються з дня подання позовної заяви. Однак суд може допустити негайне виконання рішення, якщо стягнення проводиться в межах суми платежу за один місяць.

Найбільш поширеним розміром аліментів, який установлюється судом на одну дитину, є ¼ частки від отримуваного одним із батьків доходу, а на двох і більше дітей — половина. З урахуванням різниці в отримуваних батьками доходах в Україні судам варто встановлювати, який розмір реальних коштів припадатиме на одну дитину. Якщо розмір аліментів, що припадатиме на одну дитину, менший за прожитковий мінімум для дитини відповідного віку, то до участі у справі мають залучатися дід і баба дитини, на яких також може бути покладений обов’язок з утримання дитини. Якщо ж під час установлення судом аліментів у розмірі ¼ частки від отримуваного одним із батьків доходу буде з’ясовано, що такий розмір значно перевищує прожитковий мінімум для дитини відповідного віку, має йтися про стягнення коштів на утримання дитини, її розвиток і матеріальне забезпечення в майбутньому. У зв’язку з цим слід виходити з того, що діти не повинні жити за мінімальними стандартами, якщо батьки здатні надавати більший обсяг матеріальної допомоги. Але зобов’язаному сплачувати аліменти одному із батьків необхідно роз’яснити його/її право на контроль за використанням коштів на утримання і розвиток дитини, включаючи обов’язок невитрачені протягом місяця кошти класти на банківський рахунок дитини.^[4]

СПРАВА № 2-102/09

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
«30» березня 2009 р. смт. Новгородка

Новгородківський районний суд Кіровоградської області у складі:
головуючого судді Пасічника Д. І.
при секретарі Уманській З. О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Новгородка цивільну справу за позовом ПОЗИВАЧА до ВІДПОВІДАЧІВ про визнання договору дійсним,
ВСТАНОВИВ:
Позивач звернувся до суду з вимогами визнати договір купівлі-продажу квартири, укладений між позивачем та відповідачами, дійсним. Свої вимоги мотивував тим, що між подружжям <…> та ним 08.01.1998 року був укладений договір купівлі-продажу квартири, що розташована за адресою: Кіровоградська область, <…>. Вказаний договір був укладений та зареєстрований товарною біржею «Інкопмарк-Контракт» за № ___ та зареєстрований 06.10.2005 № __ Новгородківською дільницею Кіровоградського ООБТІ. Проте цей договір був укладений з порушенням форми договору, передбаченої ст.47 ЦК України, то на даний час робить неможливим розпорядження майном для позивача.
Враховуючи викладене просив суд визнати договір купівлі-продажу квартири дійсним та визнати за ним право власності на спірну квартиру.
У судовому засіданні позивач вимоги заяви повністю підтримав, просив суд задовольнити позов.
Відповідачі на судове засідання не з’явились. Про час та місце розгляду були повідомлені належним чином. За таких обставин суд вважає за можливе розглянути справу без участі відповідачів із винесенням заочного рішення, оскільки позивач наполягав на заочному розгляді справи і це відповідає положенням ст.224 ЦПК України.
У судовому засіданні встановлено, що 08.01.1998 року між позивачем та відповідачами був укладений договір купівлі-продажу квартири, що розташована за адресою: Кіровоградська область, <…>.
Після укладення договору позивач, відповідно до вимог чинного законодавства, зареєстрував пей договір в органах БТІ, що свідчить про фактичне виконання умов договору. Коли звернувся до нотаріуса за посвідченням свого волевиявлення по розпорядженню належним йому майном, отримав постанову про відмову у вчиненні нотаріальних дій з тих підстав, що форма договору не відповідає чинному законодавству.
Відповідно до ст.227 ЦК України (1963 р.) договір купівлі-продажу житлового будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору.
Договір купівлі-продажу житлового будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
Відповідно до ст.47 ЦК України (1963 р.) якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.
Відповідно до пояснень позивача лише одна з відповідачів фактично проживає в смт. Новгородка. Дві відповідачки: <…> та <…> навчаються на стаціонарній формі навчання в інших містах України. Відповідач <…> перебуває в довготерміновому відрядженні за межами України в Лівії.
За таких обставин суд доходить ВИСНОВКУ про те, що позивачем повністю виконано УМОВИ укладеного договору, а інша сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди і захист майнових прав позивача можливий лише шляхом визнання договору дійсним.
На підставі викладеного, керуючись ст.47 ЦК України (1963 р.), ст. ст. 131, 213-215 ЦПК України суд,
ВИРІШИВ:
Цивільний позов ПОЗИВАЧА до ВІДПОВІДАЧІВ про визнання договору дійсним — задовольнити.
Визнати дійсним укладений 08.01.1998 року договір купівлі-продажу квартири за адресою: Кіровоградська область: <…> між ПОЗИВАЧЕМ та ВІДПОВІДАЧАМИ.
Визнані за ПОЗИВАЧЕМ право власності па квартиру, що розташована за адресою: Кіровоградська область, <…>.
Стягнути солідарно з ВІДПОВІДАЧІВ на користь ПОЗИВАЧА судові виграти по сплаті державного мита в сумі 62.09 гри. та на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 30.00 грн.
Копію рішення направити ВІДПОВІДАЧАМ.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його постановив за письмовою заявою ВІДПОВІДАЧА, поданою протягом десяти днів з дня отримання копії рішення.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Кіровоградської області через суд першої інстанції шляхом подачі в десятиденний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом двадцяти днів апеляційної скарги.

Головуючий суддя Д. I. Пасічник

Рішення суду не оскаржувалось та набуло законної чинності 10.04.2009 р.

ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ УКРАЇНИ
ІЗ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ
НАКАЗ
від 15 лютого 2010 року № 168
Про затвердження
Порядку присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам

Відповідно до законів України від 05.11.2009 № 1702-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю» та від 05.03.2009 № 1066-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об’єднання земельних ділянок» наказую:
1. Затвердити Порядок присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам (додається).
2. Визнати такою, що втратила чинність, вказівка Державного комітету України по земельних ресурсах від 20.03.2002 № 12 «Про присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам для ведення Державного реєстру земель».
3. Голові Рескомзему АР Крим, начальникам Головних управлінь Держкомзему в областях, містах Києві та Севастополі, Генеральному директору державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» забезпечити неухильне виконання цього наказу.
4. Контроль за виконанням цього наказу залишаю за собою.

Голова О. М. Кулініч
ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ Держкомзему
15.02.2010 № 168
Порядок
присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам
I. Загальні положення
1.1. Порядок присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам (далі — Порядок) і визначає процедуру формування та присвоєння кадастрового номеру земельної ділянки, внесення відповідних відомостей до державного реєстру земель.
1.2. У цьому Порядку терміни вживаються у такому значенні:
індексна кадастрова карта — графічне зображення, що відображає розташування кадастрових зон і кварталів у межах існуючих адміністративно-територіальних утворень на момент складання карти, із зазначенням нумерації кадастрових зон і кварталів;
кадастрова зона — сукупність кадастрових кварталів у межах окремого населеного пункту або у межах території району за межами населених пунктів;
кадастровий квартал — компактне об’єднання земельних ділянок, обмежене природними або штучними рубежами (річками, струмками, каналами, лісосмугами, вулицями, шляхами, шляховими і інженерними спорудами, парканами, огорожами, фасадами будівель та іншими лінійними спорудами і рубежами тощо);
кадастровий номер земельної ділянки — індивідуальний цифровий код (номер) земельної ділянки, що не повторюється на території України, який формується підчас проведення кадастрової зйомки, відображається на кадастровому плані земельної ділянки та документації із землеустрою та присвоюється їй при здійсненні державної реєстрації. Кадастровий номер зберігається за земельною ділянкою протягом усього часу її існування, забезпечує унікальність ідентифікації земельної ділянки в державному земельному кадастрі і державному реєстрі земель, та зазначається на чергових кадастрових планах, у відомостях автоматизованої системи державного земельного кадастру, документах, що посвідчують право на земельну ділянку, договорах, угодах, витягах, охоронних зобов’язаннях, свідоцтвах, повідомленнях та довідках;
кадастровий план земельної ділянки — аналітичне графічне зображення зовнішніх меж земельної ділянки, меж земельних угідь та земель, обмежених у використанні та обмежених правами інших осіб;
територіальна зона — частина території, яка характеризується особливим правовим режимом використання земельних ділянок;
черговий кадастровий план — актуалізоване в часі графічне зображення місцезнаходження земельних ділянок у межах кадастрового кварталу, кадастрової зони, у цілому в межах території адміністративно-територіальної одиниці (село, селище, місто, район) із зазначенням номерів кадастрових зон та кварталів, їх меж, розмірів і кадастрових номерів земельних ділянок, меж земельних угідь, земельних сервітутів, територіальних зон.
1.3. Система кадастрової нумерації земельних ділянок є єдиною на всій території України.
1.4. Земельним ділянкам при їх формуванні, земельним ділянкам, утвореним у результаті поділу чи об’єднання інших земельних ділянок, присвоюються нові кадастрові номери. При цьому попередні кадастрові номери отримують статус архівних і в подальшому не використовуються.
1.5. Кадастрові номери присвоюються усім земельним ділянкам незалежно від форм власності. При переході права власності на земельну ділянку від однієї особи до іншої, при встановленні інших, крім права власності, речових прав на земельну ділянку кадастровий номер залишається без змін.
1.6. Кадастровий номер використовується тільки для кодування земельної ділянки, містить в собі інформацію щодо віднесення земельної ділянки до кадастрового кварталу та кадастрової зони, визначених згідно з індексною кадастровою картою. Дублювання кадастрових номерів земельних ділянок не припускається.
1.7. Черговий кадастровий план ведеться територіальними органами Держкомзему.
II. Структура кадастрового номера
2.1. Кадастровий номер земельної ділянки складається з таких структурних елементів:
<КОАТУУ>: <НКЗ>: <НКК>: <НЗД>,
де <КОАТУУ> — код об’єкта адміністративно-територіального устрою України;
<НКЗ> — номер кадастрової зони;
<НКК> — номер кадастрового кварталу в межах кадастрової зони;
<НЗД> — номер земельної ділянки в межах кадастрового кварталу.
Кадастровий номер земельної ділянки має такий вигляд:
<ХХХХХХХХХХ>: <ХХ>: <ХХХ>: <ХХХХ>
| | | |_____ Порядковий номер
| | | земельної ділянки (чотиризначний)
| | |
| | |_____ Номер кадастрового кварталу (тризначний)
| |
| |_____ Номер кадастрової зони (двозначний)
|
|_____ Код об’єкта адміністративно-територіального устрою України
(десятизначний)
Структурні елементи кадастрового номера відокремлюються один від одного знаком «двокрапка» (:).
Перший структурний елемент кадастрового номера відповідає коду об’єкта відповідно до Класифікатора об’єктів адміністративно-територіального устрою України ДК 014–96 (далі — КОАТУУ), затвердженого наказом Державного комітету статистики України від 9 грудня 1997 р. № 78, і складається з десяти знаків останні два з яких мають значення — «00».
Другий структурний елемент кадастрового номера відповідає номеру кадастрової зони. Номер кадастрової зони складається з двох розрядів. Максимальна кількість кадастрових зон у межах одного об’єкта адміністративно-територіального устрою становить 99.
Третій структурний елемент кадастрового номера відповідає номеру кадастрового кварталу в межах кадастрової зони. Номер кадастрового кварталу складається з трьох розрядів. Максимальна кількість кадастрових кварталів в межах кадастрової зони становить 999.
Четвертий структурний елемент кадастрового номера відповідає номеру земельної ділянки в межах кадастрового кварталу. Номер земельної ділянки складається з чотирьох розрядів та визначається як наступний порядковий номер земельної ділянки в межах певного кадастрового кварталу згідно з реєстром кадастрових номерів. Максимальна кількість земельних ділянок в межах кадастрового кварталу може становити 9999.
2.2. Структурні елементи кадастрового номера визначається на підставі:
індексної кадастрової карти;
чергового кадастрового плану;
реєстру кадастрових номерів;
відомостей обробки теодолітного ходу та вирахування координат поворотних точок меж земельної ділянки;
плану меж земельної ділянки або кадастрового плану земельної ділянки, складеного за результатами кадастрової зйомки.
III. Використання індексної кадастрової карти
3.1. Індексна кадастрова карта складається в електронному та паперовому вигляді: в масштабі, який забезпечує чітке відображення кадастрових зон та кварталів. Планово-картографічною основою для індексної кадастрової карти в паперовому вигляді є карти (плани) масштабу від 1:10000 до 1:500.
3.2. Індексні кадастрові карти створюються територіальними органами Держкомзему. Територіальні органи Держкомзему для складання індексних кадастрових карт в електронному вигляді можуть залучати структурні підрозділи Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» (далі — Центр ДЗК).
3.3. Для створення індексних кадастрових карт використовуються паперові відбитки зведених, трансформованих та приведених до єдиної системи координат планово-картографічних матеріалів (плани меж територій сільських, селищних, міських рад; плани меж населених пунктів та інше) шляхом нанесення меж кадастрових зон та кварталів згідно із нормами та правилами, які застосовуються при картографічному кресленні. В електронному вигляді індексні кадастрові карти створюються шляхом векторизації паперових карт або безпосереднього встановлення меж зон та кварталів на електронних картах чи ортофотопланах. Встановлення меж зон та кварталів здійснюється відповідно до методичних рекомендацій Держкомзему.
3.4. Після проходження державної землевпорядної експертизи індексна кадастрова карта затверджується керівником територіального органу Держкомзему в Автономній республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, засвідчується його підписом, який скріплюється печаткою.
3.5. Після затвердження індексна кадастрова карта передається до територіального органу Держкомзему за місцем розташування земельної ділянки та в подальшому використовується для формування та присвоєння кадастрових номерів земельних ділянок. В електронному вигляді індексні кадастрові карти передаються до Центру ДЗК для здійснення перевірки кадастрових номерів земельних ділянок, ведення державного реєстру земель та автоматизованої системи державного земельного кадастру (далі — АС ДЗК).
IV. Формування та присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам,
які утворюються вперше
4.1. Формування кадастрових номерів земельних ділянок, які утворюються вперше, здійснюється територіальними органами Держкомзему.
Плата за формування кадастрових номерів не стягується.
4.2. Для формування кадастрового номера земельній ділянці, яка утворюється вперше, у тому числі в результаті поділу чи об’єднання інших земельних ділянок, розробник документації із землеустрою подає до територіального органу Держкомзему за місцем знаходження земельної ділянки відповідну заяву. До заяви додаються:
відповідна документація із землеустрою, яка обов’язково включає документи, зазначені у абзацах п’ятому та шостому пункту 2.2 цього Порядку;
результати робіт із землеустрою в електронному вигляді (далі — обмінний файл).
Заяві присвоюється обліковий номер.
4.3. Територіальний орган Держкомзему протягом трьох робочих днів перевіряє відповідність розташування меж земельної ділянки даним чергового кадастрового плану та:
1) у разі відповідності розташування меж земельної ділянки даним чергового кадастрового плану територіальний орган Держкомзему:
формує кадастровий номер земельної ділянки з дотриманням вимог розділу II цього Порядку;
відображає сформований кадастровий номер земельної ділянки на титульному аркуші документації із землеустрою, плані меж (кадастровому плані) земельної ділянки, відомостях обробки теодолітного ходу та вирахування координат поворотних точок меж земельної ділянки шляхом проставлення відмітки такого змісту: «Кадастровий номер __________________ сформовано «___» ____________ 20__ р., прізвище, ім’я, по батькові посадової особи, підпис». Виправлення у відмітці не допускаються;
повертає документацію із землеустрою із проставленою відміткою про формування кадастрового номера її розробнику.
Сформований та відображений на сторінках документації із землеустрою кадастровий номер земельної ділянки не є присвоєним до моменту відкриття Поземельної книги;
2) у разі виявлення невідповідностей розташування меж земельної ділянки даним чергового кадастрового плану територіальний орган Держкомзему повертає документацію із землеустрою її розробнику для доопрацювання разом з протоколом перевірки та викопіюванням з чергового кадастрового плану.
4.4. Розробник документації із землеустрою надає Центру ДЗК документацію із землеустрою із проставленою відміткою про формування кадастрового номера земельної ділянки та обмінний файл.
4.5. Процедура перевірки та приймання обмінного файлу Центром ДЗК, реєстрація та видача документа, що посвідчує право на земельну ділянку, унесення відомостей до державного реєстру земель та бази даних АС ДЗК здійснюється відповідно до Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель, затвердженого наказом Держкомзему від 02.07.2003 № 174, зареєстрованого в Мін’юсті України 25.07.2003 за № 641/ 7962 (із змінами) (далі — Тимчасовий порядок).
Під час перевірки та приймання обмінного файлу Центром ДЗК здійснюється перевірка кадастрового номеру земельної ділянки за наступними критеріями:
відповідність вимогам, установленим до структури кадастрового номеру земельної ділянки;
відповідність структурних елементів кадастрового номера земельної ділянки індексній кадастровій карті;
унікальність кадастрового номеру земельної ділянки на предмет його дублювання.
У разі негативного висновку щодо результатів перевірки кадастрового номеру розробнику документації надаються відповідні вимоги та зауваження, що включаються до протоколу перевірки обмінного файлу.
Перевірка та приймання обмінного файлу Центром ДЗК здійснюється протягом п’яти робочих днів.
4.6. Територіальні органи Держкомзему протягом трьох робочих днів перевіряють достовірність відображення кадастрового номеру в реєстраційній картці та вчиняють інші дії, передбачені пунктом 2.4 Тимчасового порядку.
4.7. Кадастровий номер земельної ділянки вважається присвоєним з моменту відкриття Поземельної книги на відповідну земельну ділянку. Відкриття Поземельної книги здійснюється структурним підрозділом філії Центру ДЗК шляхом внесення кадастрового номера земельної ділянки та дати відкриття Поземельної книги у відповідні поля на титульному аркуші, що посвідчується підписом начальника міської філії Центру ДЗК або керівника структурного підрозділу філії Центру ДЗК та скріплюється печаткою.
Поземельна книга відкривається у день державної реєстрації та видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку.
Про присвоєння кадастрового номера земельній ділянці відповідний структурний підрозділ філії Центру ДЗК видає витяг з державного реєстру земель за формою, яка додається. Видача витягу з державного реєстру земель про присвоєння кадастрового номера земельній ділянці у разі звернення громадян та юридичних осіб здійснюється одночасно з видачею документа, що посвідчує право на земельну ділянку.
V. Формування та присвоєння кадастрового номера земельним ділянкам,
наданим у власність (користування)
5.1. Формування кадастрових номерів земельних ділянок, які на момент набрання чинності цим наказом надані у власність (користування) та не мають кадастрових номерів, здійснюється територіальними органами Держкомзему.
Плата за формування кадастрових номерів не стягується.
5.2. Для формування та присвоєння кадастрового номера земельній ділянці, яка на момент набрання чинності цим наказом надана у власність (користування) та не має кадастрового номера, власник (користувач) такої земельної ділянки або уповноважена ним особа подає до територіального органу Держкомзему за місцем знаходження земельної ділянки заяву про присвоєння кадастрового номера земельної ділянки.
До заяви додаються:
копія документа, що посвідчує особу;
копія ідентифікаційного номера у Єдиному державному реєстрі фізичних осіб — для фізичної особи, коду в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України — для юридичної особи;
копія документа, що посвідчує право на земельну ділянку.
5.3. Територіальний орган Держкомзему протягом трьох робочих днів розглядає подані документи та:
1) у разі наявності в архіві документації із землеустрою на відповідну земельну ділянку, що включає документи, зазначені у абзацах п’ятому та шостому пункту 2.2 цього Порядку, та відповідності розташування меж земельної ділянки даним чергового кадастрового плану:
формує кадастровий номер земельної ділянки з дотриманням вимог розділу II цього Порядку;
відображає дані про формування кадастрового номера земельної ділянки на титульному аркуші документації із землеустрою, плані меж (кадастровому плані) земельної ділянки, відомостях обробки теодолітного ходу та вирахування координат поворотних точок меж земельної ділянки шляхом проставлення відмітки такого змісту: «Кадастровий номер ________________ сформовано «___» ____________ 20__ р., прізвище, ім’я, по батькові посадової особи, підпис». Виправлення у відмітці не допускаються;
передає документацію із землеустрою та копію заяви власника (користувача) земельної ділянки з доданими до неї документами до філії Центру ДЗК для внесення відомостей до АС ДЗК та відкриття Поземельної книги.
Сформований та відображений на сторінках документації із землеустрою кадастровий номер земельної ділянки не є присвоєним до моменту відкриття Поземельної книги;
2) у разі відсутності документації із землеустрою, що включає документи, зазначені у абзацах п’ятому та шостому пункту 2.2 цього Порядку, або виявлення невідповідностей розташування меж земельної ділянки даним чергового кадастрового плану, інформує заявника про необхідність розробки документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Присвоєння кадастрового номера у цьому випадку здійснюється відповідно до розділу IV цього Порядку.
5.4. Після передачі відповідно до абзацу п’ятого пункту 5.3 цього Порядку до філії Центру ДЗК документації із землеустрою; копії документа, що посвідчує особу; копії ідентифікаційного номера у Єдиному державному реєстрі фізичних осіб — для фізичної особи, коду в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України — для юридичної особи; копії документа, що посвідчує право на земельну ділянку; копії документа про оплату послуг з ведення державного реєстру земель, філія Центру ДЗК протягом п’ятнадцяти робочих днів з моменту їх надходження:
формує обмінний файл;
перевіряє кадастровий номер земельної ділянки згідно критеріїв, визначених у пункті 4.5 цього Порядку;
заповнює та підписує реєстраційну картку земельної ділянки (у двох примірниках);
вносить відомості до АС ДЗК, про що робить відповідну відмітку в документації із землеустрою;
передає другий примірник реєстраційної картки земельної ділянки до відповідного структурного підрозділу для відкриття Поземельної книги;
повертає до територіальному органу Держкомзему передані ним документи.
5.5. Територіальні органи Держкомзему протягом трьох робочих днів перевіряють достовірність відображення кадастрового номеру в реєстраційній картці та вчиняють інші дії, передбачені пунктом 2.4 Тимчасового порядку.
5.6. Відповідний структурний підрозділ філії Центру ДЗК у день отримання реєстраційної картки земельної ділянки відкриває Поземельну книгу. Відкриття Поземельної книги здійснюється шляхом внесення кадастрового номера земельної ділянки та дати відкриття Поземельної книги у відповідні поля на титульному аркуші, що посвідчується підписом начальника міської філії Центру ДЗК або керівника структурного підрозділу філії Центру ДЗК та скріплюється печаткою.
Кадастровий номер земельної ділянки вважається присвоєним з моменту відкриття Поземельної книги.
Про присвоєння кадастрового номера земельній ділянці відповідний структурний підрозділ філії Центру ДЗК видає витяг з державного реєстру земель за формою, яка додається.

Директор Департаменту
державного земельного кадастру І. В. Славін
Додаток
до Порядку присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам
Бланк витягу
ВИТЯГ
з державного реєстру земель про присвоєння кадастрового номера
земельній ділянці
№ витягу:
<номер витягу>

Дата видачі:
<число, місяць та рік формування>

Витяг надав:
<назва міської філії або структурного підрозділу філії Центру ДЗК, що видав витяг>

Надано на запит:
<П. І. Б. фізичної особи/найменування юридичної особи, за заявою (на запит) якої надано витят> <Назва документа, на підставі якого видано витяг, його дата та, за наявності, номер>

Відомості про присвоєний кадастровий номер земельної ділянки:
Кадастровий номер:
:::

Дата присвоєння кадастрового номера
<число, місяць та рік формування>

Відомості про земельну ділянку, якій присвоєно кадастровий номер:
Місце розташування:
<АР Крим, м. Київ та Севастополь, область, район, місто обласного підпорядкування, населений пункт>

Адреса:
<вулиця, номер будівлі>

Цільове призначення:

Площа, га:

Відомості про права на земельну ділянку, якій присвоєно кадастровий номер:
Вид права:
<право власності/право оренди/право використання чужої земельної ділянки>

Форма власності:
<державна/комунальна/приватна (спільна часткова або спільна сумісна)>

Власник/користувач:

П. І. Б./найменування
<П. І. Б. фізичної особи/найменування юридичної особи>

Ідентифікаційний номер/код


Місце проживання/місцезнаходження
<місце проживання фізичної особи/місцезнаходження юридичної особи>

Частка у спільній власності
<частка у спільній власності>

___________________________
(найменування посади керівника
міської філії або структурного
підрозділу філії Центру ДЗК)
М. П.
____________
(підпис)
___________________________
(прізвище, ім’я, по батькові)

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. При цьому право кожного співвласника поширюється на весь об’єкт у цілому, а не на конкретну його частку. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння і користування майном, що є їх спільною частковою власністю.

Відповідно до ст. 358 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен зі співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У випадку неможливості реалізації цього права він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. При виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі у разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до ч. 3 ст. 358 ЦК при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном у натурі згідно з розмірами належних їм часток.

Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок установлення користування спільним майном. Тому критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов’язковим. Цю позицію висловила Судова колегія у справі 6-1500цс15.^[1]

Стаття 364 ЦК визначає, що кожен зі співвласників має право на виділ його частки в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Якщо сторони не можуть дійти згоди або це неможливо, то співвласник має право вимагати відповідної матеріальної компенсації від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном.

Відповідно до роз’яснень, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 04.10.1991 № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» у редакції від 25.05.1998^[2], при вирішенні справ про виділ у натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам слід мати на увазі, що це можливо, якщо кожній зі сторін може бути виділена відокремлена частина будинку із самостійним виходом (квартира). Виходячи з цього, доходимо висновку, що виділ також може мати місце за наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири.

У разі виділу частки з майна, що є у спільній частковій власності, щодо особи, майно якої виділено в натурі, спільна власність припиняється, така особа набуває право власності на виділене майно, й у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації. Але майно, що є у спільній частковій власності, зберігається щодо інших учасників спільної власності, чиї частки не виділені зі спільного майна.

У ч. 1 ст. 365 ЦК встановлюються чотири умови, за наявності яких (усіх чотирьох) можливе припинення права на частку у спільному майні, а саме: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.

На практиці при розгляді справ щодо виділу або припинення права на частку у спільному майні виникають певні колізії чи різні тлумачення. Розглянемо найбільш характерні.

1. Припинення права особи на частку у спільному майні можливе при попередньому внесенні на депозитний рахунок суду вартості частки у спільному майні.

ГОСУДАРСТВЕННЫЙ КОМИТЕТ УКРАИНЫ
ПО ЗЕМЕЛЬНЫМ РЕСУРСАМ
ПИСЬМО
от 01.10.2009 г. № 15331/17/12-09

Государственным комитетом Украины по земельным ресурсам рассмотрено Ваше обращение <…> относительно повторной обработки вопросов, поставленных в Ваших предыдущих обращениях, относительно разъяснения некоторых вопросов земельного законодательства и сообщается следующее.
Относительно ограничения в приобретении права собственности на земельные участки иностранными гражданами и лицами без гражданства
В соответствии со статьей 81 Земельного кодекса Украины иностранные граждане и лица без гражданства могут приобретать право собственности на земельные участки несельскохозяйственного назначения в пределах населенных пунктов, а также на земельные участки несельскохозяйственного назначения за пределами населенных пунктов, на которых расположены объекты недвижимого имущества, принадлежащие им на праве частной собственности.
Частью четвертой статьи 22 Земельного кодекса Украины предусмотрено, что земли сельскохозяйственного назначения не могут передаваться в собственность иностранным гражданам, лицам без гражданства, иностранным юридическим лицам и иностранным государствам.
В свою очередь частью четвертой статьи 84 Земельного кодекса Украины определены категории земель и приведен перечень земельных участков государственной собственности, которые не могут передаваться в частную собственность.
Таким образом, иностранные граждане и лица без гражданства могут приобретать право собственности на земельные участки в пределах населенных пунктов, на которых отсутствуют объекты недвижимого имущества, кроме земель сельскохозяйственного назначения и в случаях, предусмотренных частью четвертой статьи 84 Земельного кодекса Украины, и за пределами населенных пунктов на земельные участки несельскохозяйственного назначения, на которые не распространяется действие части четвертой статьи 84 Земельного кодекса Украины, при условии расположения объектов недвижимого имущества, принадлежащих им на праве частной собственности.
Относительно возможности приобретения права собственности на земельные участки для строительства и обслуживания жилого дома, находящиеся в собственности граждан, иностранными юридическими лицами
Частью второй статьи 82 Земельного кодекса Украины установлено, что иностранные юридические лица могут приобретать право собственности на земельные участки несельскохозяйственного назначения:
а) в пределах населенных пунктов при приобретении объектов недвижимого имущества и для сооружения объектов, связанных с осуществлением предпринимательской деятельности в Украине;
б) за пределами населенных пунктов при приобретении объектов недвижимого имущества.
В свою очередь статьей 379 Гражданского кодекса Украины предусмотрено, что жильем физического лица является жилой дом, квартира, другое помещение, предназначенные и пригодные для постоянного проживания в них.
Согласно статье 380 Гражданского кодекса Украины жилым домом является строение капитального типа, сооруженное с соблюдением требований, установленных законом, другими нормативно-правовыми актами, и предназначенное для постоянного в нем проживания.
Таким образом, иностранные юридические лица не могут приобретать в собственность земельные участки для строительства и обслуживания жилого дома, поскольку вид использования земельных участков для строительства и обслуживания жилого дома не относится к предпринимательской деятельности.
Относительно определения терминов «иностранное юридическое лицо»
и «совместное предприятие» в разрезе статьи 82 Земельного кодекса Украины
В соответствии со статьей 117 Хозяйственного кодекса Украины иностранным предприятием признается унитарное или корпоративное предприятие, созданное по законодательству Украины, действующее исключительно на основе собственности иностранцев или иностранных юридических лиц, либо действующее предприятие, приобретенное полностью в собственность этих лиц.
Частью третьей статьи 82 Земельного кодекса Украины предусмотрено, что совместные предприятия, основанные при участии иностранных юридических и физических лиц, могут приобретать право собственности на земельные участки несельскохозяйственного назначения в случаях, определенных частями первой и второй данной статьи.
Совместные предприятия — предприятия, которые основываются на общем капитале субъектов хозяйственной деятельности Украины и иностранных субъектов хозяйственной деятельности, на общем управлении и на общем распределении результатов и рисков (статья 1 Закона Украины «О внешнеэкономической деятельности»).
Следовательно, предприятия, которые основываются на совместном капитале субъектов хозяйственной деятельности Украины и иностранных субъектов хозяйственной деятельности, могут приобретать право собственности на земельные участки несельскохозяйственного назначения в порядке, установленном для иностранных юридических лиц.

Заместитель Председателя В. Кулинич

І. Загальні зауваги

Правила виконання боржником грошової вимоги факторові визначені в ст. 1082 Цивільного кодексу України^[1]. Необхідність у такому регулюванні зумовлена потребою створити механізм врахування інтересів боржника при виконанні відступленої грошової вимоги, оскільки відбувається заміна кредитора.

Варто зауважити, що за своєю суттю положення, закріпленні в ст. 1082 ЦК України, відтворюють, з певною деталізацією, загальні норми (ч. 2 ст. 516, ч. 2 ст. 517 ЦК України).

Правила виконання полягають у тому, що:

(а)   обов’язок боржника здійснити платіж факторові «активується» у разі одержання боржником письмового повідомлення про відступлення права грошової вимоги;

(б) боржник наділяється правом вимагати, а фактор обов’язком надати, докази відступлення права грошової вимоги;

(в)  визначаються правові наслідки виконання боржником грошової вимоги факторові.

ІІ. Письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові

Письмове повідомлення про відступлення є необхідною умовою для виконання боржником грошової вимоги факторові. Внаслідок чого існує потреба визначити суб’єктів, які можуть його направляти, зміст повідомлення, момент, коли потрібно повідомляти, вимоги до оформлення та відправлення.

Наприклад, ВГСУ зауважив, що основною умовою, за якої виникає обов’язок боржника здійснити платіж факторові, є одержання останнім письмового повідомлення із зазначенням в ньому грошової вимоги та відомостей про фактора.^[2]

До суб’єктів, які можуть направляти письмове повідомлення боржнику, у ст. 1082 ЦК України, відносяться клієнт чи фактор. Тобто законодавець альтернативно визначає суб’єктів, що можуть направити повідомлення боржнику про відступлення права грошової вимоги. Проте сторони можуть у договорі факторингу конкретизувати, хто з них буде повідомляти боржника.

Наприклад, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказав, що відповідно до п. 2.2, п.п. 3.4.2 договору факторингу, не пізніше трьох робочих днів після набуття чинності даним договором клієнт зобов’язаний сповістити боржника про укладення договору і повідомити, що платіж на користь фактора є належним.^[3]

Такий підхід повністю відповідає закріп­леному в ст. 8 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг від 28.05.1988, в якій, зокрема, вказується, що письмове повідомлення про відступлення права вимоги надається боржнику постачальником або фактором під керівництвом постачальника.

Втім інколи у науково-практичній літературі вказується, що клієнт та фактор повинні повідомити у письмовій формі боржника про відступлення права вимоги.^[4] Причому в окремих випадках таке тлумачення ст. 1082 ЦК України «зустрічається» й у судовій практиці.^[5]

У ст. 1082 ЦК України передбачено дві вимоги щодо змісту повідомлення про відступлення права грошової вимоги. До них належить, визначення: