ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА
АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ
ЛИСТ
від 24.12.2009 р. № 28800/7/17-0217

Державним податковим адміністраціям
в Автономній Республіці Крим, областях,
мм. Києві та Севастополі
Щодо організації роботи по декларуванню доходів,
одержаних фізичними особами у 2009 році
(Витяг)
З метою забезпечення виконання громадянами конституційного обов’язку щодо декларування доходів, отриманих у 2009 році, та на виконання норм Закону України від 22 травня 2003 року № 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» (далі — Закон 889), у 2010 році допускається подання платниками податку з доходів фізичних осіб декларацій за формою декларації про доходи згідно з додатком № 1 до Інструкції про прибутковий податок з громадян, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України від 21 квітня 1993 року № 12 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 9 червня 1993 року за № 64.
З метою спрощення для платників податку процедури проведення нарахування податкового кредиту та вирахування суми податку, які підлягають доплаті або поверненню, рекомендується використовувати форми Переліку витрат, що дозволено до включення до податкового кредиту, та Розрахунку сум податку до сплати або повернення з бюджету, зразки яких наведено у податковому роз’ясненні ДПА України від 18.01.2005 р. № 878/7/17–3117 «Щодо забезпечення виконання вимог статті 18 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб».
Податкові органи на місцях забезпечують платників податку безоплатно бланками декларації та вказаними формами переліку сум витрат і розрахунку сум податку з доходів фізичних осіб.
Звертаємо увагу, що до Закону № 889 внесено відповідні зміни, які слід врахувати при проведенні деклараційної кампанії у 2010 році.
Так, Законом України від 23.06.2009 року № 1533-VI «Про внесення змін до деяких законів України з метою подолання негативних наслідків фінансової кризи» (далі — Закон № 1533-VI) внесені зміни до пп. 4.2.11 пункту 4.2 статті 4 Закону № 889, згідно з яким підлягає оподаткуванню сума заборгованості платника податку, за якою минув строк позовної давності та яка перевищує суму, що становить 50 відсотків місячного прожиткового мінімуму, діючого для працездатної особи на 1 січня звітного податкового року. Фізична особа самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації, крім сум податкової заборгованості, за якими минув строк давності згідно з законом, що встановлює порядок стягнення заборгованості з податків, зборів (обов’язкових платежів) та погашення податкового боргу.
Отже, до 1 квітня 2010 року фізичні особи — боржники, в яких, починаючи з 24.11.2009 року, минув строк позовної давності щодо їх заборгованості перед кредиторами, повинні подати річну податкову декларацію до податкового органу за місцем свого проживання, в якій відобразити всю суму такої заборгованості, але податок сплачується лише за умови, що сума такої заборгованості перевищує суму, що становить 50 відсотків місячного прожиткового мінімуму, діючого для працездатної особи на 1 січня звітного податкового року. Тобто, при декларуванні доходів у вигляді заборгованості за 2009 рік не підлягає оподаткуванню сума, що не перевищує 334,5 грн. (669 грн. х 50 %).
Починаючи з 24 листопада 2009 року підприємство-кредитор, в якого минув строк позовної давності щодо заборгованості боржників, повинно повідомити податковий орган про цей факт (про суму простроченої заборгованості) у податковому розрахунку за ф. № 1ДФ за ознакою доходу «14».
Законом № 1533-VI підтверджено право платника податку на податковий кредит за процентами, сплаченими банку за користування іпотечним житловим кредитом, в іноземній валюті, яким у пункті 10.1 статті 10 абзац перший Закону 889 після слів «за іпотечним житловим кредитом» доповнено словами «наданими позичальнику як у національній, так і в іноземній валютах».
Додатково щодо застосування у 2010 році розміру податкової соціальної пільги повідомляємо. Відповідно до пп. 6.5.1 Закону № 889 податкова соціальна пільга застосовується до доходу, нарахованого протягом звітного місяця як заробітна плата (інші прирівняні до неї згідно із законодавством виплати, компенсації та відшкодування), якщо його розмір не перевищує суми, що дорівнює сумі місячного прожиткового мінімуму, діючого для працездатної особи на 1 січня звітного року, помноженого на 1,4 та округленого до найближчих 10 грн.
Згідно з пп. 6.1.1 п. 6.1 ст. 6 Закону 889, будь-який платник податку, в якого розмір місячної заробітної плати не перевищує встановлений рівень заробітної плати, має право на податкову соціальну пільгу у розмірі 50 % однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на місяць), встановленої законом на 1 січня звітного податкового року.
Відповідно до Закону України від 20 жовтня 2009 року № 1646-VI «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати» (далі — Закон № 1646), який спрямований на встановлення розміру прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати, що забезпечить належний соціальний захист кожного громадянина України у період фінансово економічної кризи, прожитковий мінімум для працездатних осіб та розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня 2010 року встановлено на рівні 869 гривень.
Прикінцевими положеннями цього Закону дано доручення Кабінету Міністрів України, Комітету Верховної Ради України з питань бюджету при підготовці та доопрацюванні проекту закону про Державний бюджет України на 2010 рік врахувати розміри прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати, передбачені цим Законом.
З врахуванням положень Закону № 1646 розмір місячної заробітної плати, що даватиме кожному платнику податку право на застосування податкової соціальної пільги, становитиме у 2010 році 1220 грн. (869 грн. х 1,4).
Розмір податкової соціальної пільги, передбаченої пп. 6.1.1 п. 6.1 ст. 6 Закону № 889, у 2010 році становитиме 434 грн. 50 коп. (869 грн. х 50 %).
При цьому 150 % ПСП (пп. 6.1.2 ст. 6 Закону № 889) дорівнюватиме 651 грн. 75 коп.
ПСП 200 % (пп. 6.1.3 ст. 6 Закону № 889) становитиме 869 грн.
<…>

Заступник Голови С. І. Лекарь

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон) реєстраційна справа — сукупність документів у паперовій та електронній формі, поданих для проведення державної реєстрації прав та сформованих у процесі державної реєстрації прав.

Відповідно до п. 9 ч. 3 ст. 10 Закону державний реєстратор формує та веде реєстраційні справи у паперовій формі. Ведення реєстраційної справи у паперовій формі здійснюється виключно державними реєстраторами, які перебувають у трудових відносинах з виконавчими органами міських рад міст обласного та/або республіканського Автономної Республіки Крим значення, Київською, Севастопольською міськими, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, за місцезнаходженням відповідного майна.

Як передбачено ч. 1 ст. 17 Закону реєстраційна справа формується у паперовій формі після відкриття розділу на об’єкт нерухомого майна у Державному реєстрі прав та внесення до нього відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об’єкти та суб’єктів цих прав та зберігається протягом всього часу існування об’єкта. Згідно з ч. 4 цієї ж статті державний реєстратор, який не перебуває у трудових відносинах з виконавчими органами міських рад міст обласного та/або республіканського Автономної Республіки Крим значення, Київською, Севастопольською міськими, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями та провів державну реєстрацію прав, забезпечує передачу реєстраційної справи у паперовій формі або документів, що були видані, оформлені або отримані ним під час проведення такої реєстрації, до відповідного суб’єкта державної реєстрації прав, який забезпечує ведення реєстраційних справ у паперовій формі.

Відповідно до ч. 2 статті 12 Закону відомості, що містяться у Державному реєстрі прав, мають відповідати даним реєстраційної справи у паперовій формі, що містить документовані записи щодо прав на нерухоме майно та їх обтяжень. У разі їх невідповідності пріоритет мають дані реєстраційної справи у паперовій формі.

Крім того, Законом прямо передбачено відповідність паперового виду реєстраційної справи її електронному вигляду. Варто ураховувати низький ступень захищеності даних електронних реєстрів ДРРП, UB та інших електронних реєстрів у нашій державі, про що свідчать періодичні хакерські атаки та технічні збої. Наприклад, нещодавно внаслідок збоїв у роботі АІС «Управління документами» (з 6 по 11 грудня 2015 року) на рівні ДФС втрачено близько 3 терабайт (!) інформації (близько 531 тис. електронних документів, 26 тисяч даних у реєстраційних картках, 4,1 тис. реєстраційних карток (…), 3,1 тис. контрольних карток тощо (див. наказ ДФС України від 01.04.2016 № 278).

Розглянемо, що саме повинно включатись до реєстраційної справи.

1. Відповідно до Закону реєстраційна справа у паперовій формі включає:

І. В. ТРУШ,
кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Інституту економіко-правових досліджень НАН України
ОСНОВНІ ЕТАПИ ПРИПИНЕННЯ КОМУНАЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА ШЛЯХОМ ЛІКВІДАЦІЇ В ДОБРОВІЛЬНОМУ ПОРЯДКУ
У статті розглядається сутність поняття припинення комунального підприємства шляхом ліквідації. На підставі аналізу чинного законодавства, яке забезпечує правове регулювання відносин припинення суб’єкта господарювання, виділені основні етапи припинення комунального підприємства шляхом ліквідації та особливості ліквідації комунальних акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю.
Ключові слова: комунальне підприємство, припинення суб’єкта господарювання, ліквідаційний баланс, державна реєстрація, ліквідація підприємства.
В статье рассматривается сущность понятия прекращения коммунального предприятия путём ликвидации. На основе анализа действующего законодательства, которое обеспечивает правовое регулирование отношений прекращения субъекта хозяйствования, выделены основные этапы прекращения коммунального предприятия путём ликвидации и особенности ликвидации коммунальных акционерных обществ, обществ с ограниченной ответственностью.
Ключевые слова: коммунальное предприя­тие, прекращение субъекта хозяйствования, ликвидационный баланс, государственная регистрация, ликвидация предприятия.
In article the essence of concept of the termination of the municipal enterprise by elimination is considered. On the basis of the analysis of the current legislation which provides legal regulation of the relations of the termination of the subject of managing, the main stages of the termination of the municipal enterprise are allocated with a way of elimination and feature of elimination of municipal joint-stock companies, limited liability companies.
Keywords: municipal enterprise, termination of the subject of managing, liquidating balance, state registration, enterprise elimination.
Припинення суб’єкта господарювання (у т. ч. і комунального підприємства) є таким самим закономірним та органічним процесом, як і його створення. У 2011 році майже 250 тис. суб’єктів господарювання вимушені були припинити своє існування. За умов ринкової економіки замість ліквідованих з’являються нові підприємства, які здатні більш ефективно займатися господарською діяльністю і отримувати сталі прибутки. Проте існуючий порядок припинення суб’єктів господарювання в Україні, який є довготривалим і нелегким, спонукає власників підприємств, що припиняють свою фінансово-господарську діяльність через різні життєві обставини, залишати ці підприємства існувати на папері та не виконувати законодавством встановленої процедури їх ліквідації. За інформацією Київської міської державної адміністрації за станом на 01.03.2012 р. у столиці 53 комунальні підприємства (далі — КП) не ведуть ніякої господарської діяльності, не є активними, зокрема КСК «Київ», КП «Київінформатика», «Домашній магазин», «Київкультура сервіс» та ін.
Дослідженню різних аспектів припинення суб’єктів господарювання приділяли увагу багато вітчизняних і зарубіжних учених, таких, як: О. А. Беляневич, О. М. Вінник, В. К. Мамутов, В. С. Мартем’янов, О. П. Подцерковний, О. В. Титова, Г. Ф. Шершеневич, В. С. Щербина, Н. В. Щербакова та ін. Разом з тим питання припинення комунального підприємства залишається малодослідженим. Метою цієї статті є виділення основних послідовних етапів припинення комунального підприємства шляхом ліквідації.
Ліквідація є другим шляхом припинення підприємства, який передбачений ч. 1 ст. 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 15.05.2003 р. № 755-ІV (далі — Закон № 755-ІV), ч. 1 ст. 59 Господарського кодексу України (далі — ГК України), ч. 1 ст. 104 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України). Національне законодавство не містить визначення поняття «ліквідація юридичної особи», «ліквідація суб’єкта господарювання», «ліквідація підприємства». Міністерство юстиції України в своєму роз’ясненні «Гарантії працівників у разі ліквідації або реорганізації підприємства, установи, організації» від 25.01.20011 р. робить висновок, що ліквідація — це така форма припинення юридичної особи, за якої припиняються всі права та обов’язки. У науковій літературі зустрічаються різні точки зору щодо сутності ліквідації. О. П. Подцерковний вважає, що ліквідація є організаційно-майновою процедурою, спрямованою на фактичне припинення суб’єкта господарювання — юридичної особи, необхідною умовою якої є розрахунки з кредиторами і дебіторами, складання ліквідаційного балансу, передача документів в архів, знищення печаток, закриття рахунків, зняття такого суб’єкта з обліку в контролюючих органах тощо [1, с. 110]. П. О. Повар під ліквідацією підприємства розуміє припинення його існування як суб’єкта права за встановленою законом процедурою без настання універсального правонаступництва [2]. М. І. Брагінський акцентує увагу на тому, що ліквідація означає припинення юридичної особи, проте не означає перехід прав та обов’язків [3]. О. В. Титова визначає ліквідацію як припинення діяльності підприємства без переходу прав та обов’язків у порядку правонаступництва до інших осіб, крім випадків, спеціально обумовлених законодавством, і пропонує включити це визначення у чинне законодавство як дефінітивну норму [4, с. 7,14]. Слід зазначити, що запропонована науковцем дефініція поняття «ліквідація» містить помилку. У результаті ліквідації суб’єкт господарювання припиняє бути суб’єктом права, і, звісно ж, припиняється його діяльність. Тому слово «діяльності» у словосполученні «припинення діяльності підприємства» є зайвим. Аналогічну помилку можна зустріти і в окремих словниково-тлумачних джерелах, у яких надається визначення поняття «ліквідація підприємства» [5, с. 493].
Відповідно до частини 1 статті 59 ГК Украї­ни, ч. 1 ст. 110 ЦК України, ч. 1 ст. 33 Закону № 755-ІV КП припиняється шляхом ліквідації у добровільному порядку — на підставі рішення ради (рад, якщо власниками підприємства є декілька рад), у примусовому порядку — на підставі рішення суду. Наприклад, рішенням Київської міської ради від 06.10.2011 р. № 197/6413 «Про ліквідацію комунального підприємства «Ресторан «Славутич» [6] з метою підготовки столиці до проведення фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу та у зв’язку з тим, що комунальне підприємство «Ресторан «Славутич» фактично не здійснює фінансово-господарської діяльності, комунальне підприємство «Ресторан «Славутич» було ліквідовано. За даними керівництва Київської міської державної адміністрації у 2012 p., щодо 34 КП прийнято рішення про їх ліквідацію. Окрім того, відповідно до рішення колишніх районних рад м. Києва у стадії ліквідації перебувають районні КП, найбільша кількість таких підприємств розташована в Шевченківському районі — 15, в Голосіївському — 8, у Подільському — 5 [7].
Юридичними підставами добровільного припинення КП шляхом ліквідації можуть бути: ліквідація районних рад у місті із районним поділом на підставі відповідного рішення місцевої ради; невиконання КП покладених на нього завдань, передбачених програмами соціально-економічного розвитку даної адміністративної території; систематична збитковість комерційного КУП, комунального AT, комунального ТОВ; зміна правового режиму майна КП; використання КП закріпленого за ним майна не за цільовим призначенням; перепрофілювання підприємства; великий дефіцит місцевого бюджету, який не дає змоги утримувати некомерційні КУП; знищення майна, на базі якого було утворено КП; досягнення мети, відповідно до якої створювалося КП; закінчення строку, на який було створено КП; наявність заборгованості за заробітною платнею через відсутність ліквідаційної маси (лист Держ­підприємництва України «Про розгляд листа» від 30.11.2005 р. № 10498) тощо.
Примусово КП може бути припинено відповідно до судового рішення постановленого на підставах, визначених законом. Примірний перелік юридичних підстав примусового припинення суб’єкта господарювання наведений у ч. 2 ст. 38 Закону № 755-ІV. Судова практика щодо вичерпаності переліку підстав, передбачених п. 2 ст. 38 Закону № 755-ІV, не є однозначною. Так, постановою Вищого господарського суду України від 28.07.2005 р. за справою № 51/83-04 зазначено, що п. 2 ст. 38 Закону № 755-ІV встановлено вичерпний перелік підстав для припинення юридичної особи, які не пов’язані з банкрутством юридичної особи. Проте Верховний Суд України (лист від 01.01.2004 р.) вважає, що підставою для припинення юридичної особи і скасування її державної реєстрації (крім випадків, наведених у ст. 38 Закону № 755-ІV) може бути відсутність в установчих документах юридичної особи обов’язкових відомостей, наявність яких передбачена законом [8]. На думку автора, перелік підстав примусового припинення суб’єкта господарювання не є вичерпним і може бути продовжений відповідно до деяких законодавчих актів України. Наприклад, згідно зі ст. 21 Закону України «Про охорону праці», Законів України «Про службу безпеки України», «Про прокуратуру» та ін. Законодавством деяких зарубіжних країн відсутність діяльності чи її припинення визнається підставою для прийняття рішення про примусову ліквідацію (припинення), зокре­ма, у Великобританії компанія може бути ліквідована судом, якщо вона не почала вести бізнес протягом року після своєї реєстрації або не здійснювала його протягом цілого року [9].
Загальний порядок припинення підприємства шляхом ліквідації регламентується ч. 1, 6 ст. 59, ст. 60-61 ГК України, ст. 110-112 ЦК України, ст. 36, 38, 38-1 Закону № 755-ІV. Зазначені нормативні положення дають змогу виокремити такі послідовні етапи добровільного процесу ліквідації підприємства, не пов’язаного з банкрутством.
Перший етап. Прийняття рішення про припинення підприємства шляхом його ліквідації та подання держреєстратору документів для внесення запису до ЄДР про рішення щодо ліквідації підприємства. Відповідно до частини 1 ст. 143 Конституції України вирішення питань реорганізації та ліквідації КП віднесено до компетенції територіальних громад села, селища, міста в особі утворених ними органів місцевого самоврядування. Ця конституційна норма кореспондується у нормативне положення п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону № 280/97-ВР, згідно з якою рішення про реорганізацію та ліквідацію приймаються виключно на сесії ради. Але спочатку питання про ліквідацію КП повинно бути розглянуто на засіданні профільної комісії ради (декількох комісій рад, у тому числі з питань бюджету), і тільки після позитивного висновку комісії (спільного засідання комісій) це питання виноситься на розгляд сесії ради. Як правило, до проекту рішення сесії ради про припинення підприємства шляхом ліквідації додається на затвердження сесії ради персональний склад ліквідаційної комісії. Згідно з частиною 1 статті 60 ГК України ліквідація суб’єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб’єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок їх утворення не передбачений ГК України. Наприклад, відповідно до складу ліквідаційної комісії, який визначений в додатку до рішення Славутської районної ради Хмельницької області «Про ліквідацію комунального підприємства Славутська міжлікарняна аптека № 177» від 05.04.2012 р. № 10-15/2012 [10], ліквідацію цього підприємства покладено на районну раду та її виконавчий орган. Ліквідацію суб’єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб’єкта, що ліквідується. У своєму рішенні про ліквідацію КП рада також визначає строки проведення ліквідації та строк для заяви претензій кредиторів, який не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення ліквідації. Після прийняття і оформлення рішення про припинення підприємства шляхом ліквідації необхідно звернутися до держреєстратора з приводу внесення до ЄДР запису про рішення щодо припинення суб’єкта господарювання. Перелік документів, які потрібно надати держреєстратору для виконання цієї процедури, визначений ч. 1 ст. 34 Закону № 755-ІV. Він складається із: нотаріально завіреної копії рішення засновників (учасників) або уповноваженого органу про ліквідацію підприємства; копії квитанції або платіжного доручення, що підтверджує внесення плати (51 грн.) за публікацію повідомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації (далі — ЗМІ) про рішення власників ліквідувати підприємство; якщо закон передбачає одержання згоди на ліквідацію відповідного органу державної влади, то додатково подається документ, що підтверджує її наявність. У разі подання документів посадовою особою, яка уповноважена діяти від імені підприємства (наприклад, директор КП), то пред’являється паспорт, якщо представник підприємства — крім паспорта, він подає довіреність або її нотаріально завірену копію. Про внесення даного запису до ЄДР держреєстратор того ж самого дня зобов’язаний повідомити органи статистики, податкової служби. Пенсійного фонду України і фондів соціального страхування.
Повідомлення про внесення запису до ЄДР щодо прийняття рішення органом місцевого самоврядування про припинення КП повинно бути обов’язково опубліковано у спеціалізованому друкованому ЗМІ (ч. 2 ст. 105 ЦК України, ч. 3 ст. 60 ГК України, абз. 2 ч. 1 ст. 35 Закону № 755-ІV. Таким спеціалізованим друкованим ЗМІ є «Бюлетень державної реєстрації», який зареєстрований як офіційне, загальнодержавне, вітчизняне видання. Частина З ст. 60 ГК України вимагає, щоб зазначене повідомлення у друкованому ЗМІ розміщувала ліквідаційна комісія. Проте на практиці підприємство тільки сплачує за публікацію (51 грн.), розміщує оголошення в «Бюлетені державної реєстрації» безпосередньо сам держреєстратор. З моменту виходу публікації про припинення підприємства строки виконання за кредиторською заборгованістю вважають такими, що умовно настали (ч. 1 ст. 107 ЦК України). Наступним кроком у процедурі ліквідації після повідомлення повинна стати інвентаризація майна підприємства, обов’язковість проведення якої встановлена ч. 4 ст. 111 ЦК України. ГК України на відміну від ЦК України проведення інвентаризації при припиненні підприємства не передбачено. Відсутність відповідної норми в тексті закону не відповідає правовим засадам правового регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні, визначених Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 р. № 996-ХІV. У зв’язку з чим, доцільно доповнити ч. З ст. 60 ГК України другим абзацом, який викласти в такій редакції: «Ліквідаційна комісія вживає всіх заходів щодо забезпечення проведення інвентаризації майна суб’єкта господарювання, що припиняється, повернення майна, яке перебуває у третіх осіб».
У процесі припинення КП з метою встановлення справедливої вартості наявного у підприємства майна проводиться його оцінка. Відповідно до статті 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 р. № 2658-ІІІ (далі — Закон № 2658-ІІІ) оцінка майна КП, що припиняється, є обов’язковою. Статтею 5 цього Закону встановлено, що суб’єктом оціночної діяльності може бути тільки той суб’єкт господарювання, який зареєстрований в установленому законодавством порядку: фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб’єкта оціночної діяльності. У частині 5 статті 60 ГК України наголошується: «Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб’єкта господарювання, який ліквідується…». Проте ліквідаційна комісія не є суб’єктом оціночної діяльності і не має права проводити оцінку майна. У зв’язку з чим доцільно внести певні зміни до ч. 5 ст. 60 ГК України і замінити словосполучення «оцінює наявне майно» на словосполучення «забезпечує проведення оцінки наявного майна».
Другий етап. Розрахунки з кредиторами і дебіторами та складання ліквідаційного балансу. Одним з головних завдань ліквідаційної комісії підприємства є стягнення його дебіторської заборгованості, виявлення кредиторів і письмове повідомлення кожного з них про ліквідацію КП (після публічного повідомлення в друкованому ЗМІ). Після інвентаризації та закінчення 2-місячного строку для пред’явлення кредиторами своїх вимог, перед складанням ліквідаційного балансу, складається проміжний ліквідаційний баланс підприємства (ч. 8 ст. 111 ЦК України). Проміжний ліквідаційний баланс включає в себе відомості про склад майна підприємства, що ліквідується, перелік пред’явлених вимог і результат їх розгляду та затверджується головою ради, а у випадках, установлених законом, головою місцевої державної адміністрації. Складання проміжного ліквідаційного балансу має важливе значення для визначення ліквідаційної маси суб’єкта господарювання, що ліквідується. Ліквідаційна маса — це сукупність майнових активів (майно та майнові права) підприємства, які належать йому на праві власності, оперативного управління або господарського відання і які виявлені в процесі проведення ліквідаційної процедури. За загальним правилом, закріпленим у ч. З ст. 110 ЦК України, ст. 51 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. № 2343-ХІІ, у разі недостатності майна підприємства, що ліквідується, для задоволення вимог кредиторів запроваджується процедура банкрутства. У цьому випадку ліквідаційна комісія повинна звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство такої юридичної особи.
Виплата грошових сум кредиторам підприємства, що ліквідується, провадиться у порядку черговості, установленому ст. 112 ЦК України. Вимоги однієї черги задовольняють пропорційно до суми вимог, що належать кожному кредитору цієї черги. Якщо ліквідаційна комісія відмовляє кредитору в його вимогах (повністю або частково) або ухиляється від їх розгляду, кредитор має право до затвердження ліквідацій­ного балансу звернутися до суду. Слід зазначити, що ліквідаційна комісія не є юридичною особою і тому не може виступати відповідачем або позивачем у суді. Тому у разі виникнення необхідності оспорити дії ліквідаційної комісії, позов потрібно подавати до самого підприємства в загальному порядку. Адже напротязі роботи ліквідаційної комісії підприємство продовжує існувати, володіти правами і нести обов’язки як звичайна юридична особа у тій або іншій організаційно-правовій формі.
Водночас із проведенням розрахунків з кредиторами, ліквідаційна комісія вживає заходів щодо: зняття з обліку у податковій інспекції (отримання довідки про зняття з обліку платника податків за формою № 22-ОПП); зняття з обліку в Пенсійному фонді України (отримання довідки про зняття з обліку); закриття рахунків у банку (отримання довідки банку про закриття поточного рахунка); передачі документів у державний архів (отримання довідки архіву про прийняття документів, що підлягають довгостроковому зберіганню — понад 10 років); знищення печатки у дозвільних органах. Органи державної податкової служби, Пенсійного фонду України в період проходження процесу припинення юридичної особи проводять заходи, які передбачені ч. 8 ст. 36 Закону № 755-ІV. До затвердження ліквідаційного балансу ліквідаційна комісія зобов’язана скласти та подати органам державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування звітність за останній звітний період.
Важливе значення для подальшого розвитку відносин у сфері припинення юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців мало прийняття Верховною Радою України Закону України «Про зміни до законодавства щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців за їх рішенням» від 19.06.2011 р. № 3384, який набрав чинності 19.12.2011 р. Цим Законом були внесені зміни зокрема до ГК України, ЦК України, Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», «Про господарські товариства», зокрема введення принципу мовчазної згоди. Зміст цього принципу, відповідно до ч. 4 ст. 36 Закону № 755-ІV полягає ось у чому: якщо після закінчення процедури припинення, передбаченої законом, але не раніше закінчення строку заявлення кредиторами своїх вимог юридичній особі в установленому законом порядку органом державної податкової служби та/або Пенсійного фонду України не надані довідки про відсутність заборгованості із сплати податків, зборів, єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, страхових коштів до Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування або рішення про відмову в їх видачі, то голова комісії з припинення або вповноважена ним особа не раніше, ніж через 10 робочих днів з дня закінчення такого строку, набуває право на подання державному реєстраторові документів, передбачених ч. 1-3 ст. 36 цього Закону, за винятком зазначених довідок, для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті ії ліквідації за принципом мовчазної згоди. Строк державної реєстрації припинення юридичної особи та фізичної особи — підприємця не повинен перевищувати одного робочого дня з дати надходження документів для проведення державної реєстрації припинення.
Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується головою ради (або головою місцевої державної адміністрації), і забезпечує його подання органам державної податкової служби. Ліквідаційний баланс є обов’язковим елементом ліквідаційної процедури, який являє собою фінансовий документ, у якому відображаються його активи, зобов’язання та власний капітал на дату завершення ліквідаційної процедури [11].
Третій етап. Державна реєстрація припинення підприємства. Ліквідаційна комісія в особі голови ліквідаційної комісії або вповноваженої ним особи після закінчення процедури ліквідації зобов’язана забезпечити подання державному реєстраторові документів (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення), визначених ч. 1 ст. 36 Закону № 755-ІV. Але цей перелік не є повним. Власний досвід спілкування автора з держреєстраторами свідчить про те, що, як правило, додатково пропонується надати: свідоцтво про державну реєстрацію підприємства; оригінал установчих документів; акт ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, затвердженим головою ради (або головою місцевої державної адміністрації); довідку архівної установи про прийняття документів. КП зніметься з обліку в органах державної податкової служби. Пенсійного фонду України, фондах соціального страхування лише після одержання від держреєстратора відомостей про державну реєстрацію припинення підприємства. Дата внесення до ЄДР запису про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації є датою державної реєстрації припинення юридичної особи. У разі виникнення суперечок між різними фракціями ради щодо доцільності подальшого існування КП слід ураховувати роз’яснення, що наведені в п. 1 листа Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення господарських судів» від 06.06.1994 р. № 01-8/368, у якому зазначено, що ліквідоване підприємство має право звернутись до арбітражного суду із заявою про визнання недійсним акта про його ліквідацію до моменту виключення із державного реєстру.
Законодавче регулювання ліквідації комунального AT має свої особливості, які визначені Законом України «Про акціонерні товариства» та іншими законодавчими актами України. Основними особливостями ліквідації комунального AT є: рішення про ліквідацію товариства, обрання ліквідаційної комісії, затвердження проміжного ліквідаційного балансу, ліквідаційного балансу, порядку затвердження між акціонерами майна, що залишилося після задоволення вимог кредиторів приймають загальні збори акціонерів; до ліквідаційної комісії з моменту її обрання переходять повноваження наглядової ради та виконавчого органу; додатково подається держреєстратору копія розпорядження про скасування реєстрації випуску акцій, засвідчена Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку; вимоги кредиторів та акціонерів задовольняються у дев’ять черг на відміну від чотирьох, установлених ч. 1 ст. 112 ЦК України. Якщо єдиним акціонером товариства є територіальна громада, рішення про ліквідацію товариства, обрання ліквідаційної комісії, затвердження проміжного ліквідаційного балансу, ліквідаційного балансу приймає орган місцевого самоврядування, у визначених законом випадках — місцева державна адміністрація.
Припинення комунального ТОВ шляхом лікві­дації відбувається в загальному порядку відповідно до ст. 33-36, ст. 38, ст. 38-1, ст. 40 Закону № 755-ІV, ст. 19-22, ст. 59 Закону України «Про господарські товариства», ч. 1, ч. 6-9 ст. 59, ст. 60 ГК України, ст. 104-112 ЦК України. Серед особ­ливостей ліквідації комунального ТОВ можна виділити такі: рішення про ліквідацію товариства приймається загальними зборами товариства; якщо учасники товариства до закінчення першого року з дня державної реєстрації товариства не внесли (не повністю внесли) свої вклади до статутного капіталу, загальні збори можуть прийняти рішення про ліквідацію товариства. У випадку, коли єдиним засновником (учасником) товариства є територіальна громада, то рішення про ліквідацію приймає орган місцевого самоврядування одноосібно.
Отже, на підставі аналізу чинного законодавства, що забезпечує регулювання припинення суб’єкта господарювання шляхом ліквідації, можна виділити основні етапи ліквідації КП. Це такі послідовні етапи: перший етап — прийняття рішення про припинення підприємства шляхом його ліквідації та подання держреєстратору документів для внесення запису до ЄДР про рішення щодо ліквідації підприємства; другий етап — розрахунки з кредиторами і дебіторами та складання ліквідаційного балансу; третій етап — державна реєстрація припинення підприємства. Припинення комунального AT та ТОВ має свої особливості, які визначені Законами України «Про акціонерні товариства», «Про господарські товариства», «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб-підприємців» та іншими законодавчими актами України.
Список використаної літератури
1. Господарське право: підруч. / О. П. Подцерковний, О. О. Квасницька, А. В. Смітюх та ін.;
За ред. О. П. Подцерковного. – X.: Одіссей, 2010. – 640 с.
2. Повар П. О. Поняття ліквідації підприємства / П. О. Повар // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2009. – № 1. – С. 135-144.
3. Брагинский М. И. Юридические лица // Хозяйство и право. – 1998. – № 3.
4. Титова О. В. Захист майнових інтересів учасників процесу ліквідації на підприємствах: автореф. дис…. к. ю. н. – Донецьк. – 2006. – 19 с.
5. Юридична енциклопедія: У 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.:
Укр. енцикл., 2001. – Т. З : К-М. – 2001. – 792 с.
6. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kreschatic.kiev.ua
7. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kyiv.comments.ua
8. Черкес В. Принудительная ликвидация // Юридическая практика. – 2007. – 6 марта.
9. Кибенко Е. P. Корпоративное право Великобритании. Законодательство. Прецеденты. Комментарии. – 2003. – 368 с.
10. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sl-rada.com
11. Корецька С. О. Проблеми побудови ліквідаційного балансу підприємства-банкрута та шляхи їх вирішення / С. О. Корецька / Ефективна економіка. – 2011. – № 11.

ОЛЬГА МАНГУШЕВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
ПРИЙНЯТТЯ В ДЕПОЗИТ ГРОШОВИХ СУМ ТА ЦІННИХ ПАПЕРІВ ЗГІДНО З НОВИМ ПОРЯДКОМ ВЧИНЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ НОТАРІУСАМИ УКРАЇНИ
Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 р. № 296/5, зареєстрованим у Мі¬ніс¬терстві юстиції України 22.02.2012 р. за № 282/20595, було затверджено новий Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок), глава 21 розділу ІІ якого присвячена порядку прийняття у депозит грошових сум та цінних паперів. Цим же наказом визнані такими, що втратили чинність накази Міністерст¬ва юстиції України: від 03.03.2004 р. № 20/5 «Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 03.03.2004 р. за № 283/8882 (зі змінами), та від 18.02.2003 р. № 13/5 «Про затвердження Інст¬рукції про порядок обліку депозитних операції у державних нотаріальних конторах та в приватних нотаріусів», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 20.02.2003 р. за № 145/7466.
Об’єднання в Порядку всіх правових та процесуальних питань прийняття в депозит грошових сум та цінних паперів є позитивним моментом з точки зору застосування нотаріального законодавства на практиці.

Практика застосування законодавства у сфері охорони інтелектуальної власності в Україні лише починає формуватися, зокрема і в нотаріальій практиці. Сьогодні одним з найскладніших є питання оформлення спадщини, що містить майнові права, засвідчені патентом, який видано в іноземній державі. Проблемним при оформленні такої спадщини є: необхідність розподілу прав між співволодільцями патенту; підтвердження дійсності патенту; можливість внести зміни у відомості про патент після оформлення спадщини нотаріусом України. Розглянемо дії нотаріуса в аспекті такого казусу.

І. РОЗПОДІЛ ПРАВ МІЖ СПІВВОЛОДІЛЬЦЯМИ ПАТЕНТУ, ВИДАНОГО В ІНОЗЕМНІЙ ДЕРЖАВІ, У СПРАВІ ПРО СПАДКУВАННЯ

Нотаріус при виявленні патенту, виданого в іноземній державі, володільцями якого є декілька осіб, повинен встановити існуючі відносини між володільцями патенту, а саме: чи укладено договір між співволодільцями патенту щодо розподілу майнових прав на патент; громадянами яких держав є співволодільці патенту. І залежно від від цього визначається алгоритм дії нотаріуса.

Якщо між співволодільцями патенту укладено договір про розподіл майнових (часток) прав, то нотаріус фактично може встановити розмір частки майнових прав, що входить до складу спадщини. А якщо між ними не укладено такого договору або із змісту договору фактично неможливо виокремити розмір частки майнових прав, що засвідчені патентом, то нотаріус повинен надати довідку про неможливість оформлення спадщини у зв’язку з невизначенням частки майнових прав, засвідчених патентом, що є об’єктом спадкування. Це є підставою для спадкоємців звернутися до суду для встановлення частки у майнових правах, засвідчених патентом.

Звернення до суду для встановлення частки майнових прав, засвідчених патентом іноземної держави, може розглядатися судами української юрисдикції, оскільки відносини з приводу спадкування та виникнення патентних прав відбулося в Україні. Можливість розгляду українськими судами справи щодо розподілу майнових прав, засвідчених патентом іноземної держави (зокрема, якщо у спадкової маси є декілька патентів, виданих різними країнами), базується на ст. 15 Закону України «Про міжнародне приватне право»: у разі якщо підлягає застосуванню право держави, у якій діє кілька територіальних або інших правових систем, належна правова система визначається відповідно до права цієї держави. За відсутності відповідних правових норм застосовуються норми тієї правової системи, яка має більш тісний зв’язок із правовідносинами. Згідно з ч. 1 ст. 16 цього Закону особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.

 Таким чином, якщо громадяни України отримали патент в іноземній державі, однак не здійснили розподіл майнових прав, то у разі спадкування такий розподіл буде здійснено українськими судами, оскільки усі співволодільці патенту є громадянами України, відкриття спадщини відбулося в Україні, фактичні патенті відносини виникли в Україні.

Більш складним є випадок, коли співволодільцями патенту є громадяни різних держав. Проблема полягає в тому, що ст. 71 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює таке правило: спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, яке підлягає державній реєстрації в Україні, — правом України. Отже, майнові права, що зареєстровані в іншій державі, підпадають під регламентацію законодавства країни реєстрації патенту. Виходом з цього є позиція, викладена в п. 6 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право»: суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання. Така позиція українського законодавства надає можливість розглянути справу про розподіл майнових прав, що засвідчені іноземним патентом, судом України. При цьому іноземні громадяни — співволодільці можуть брати участь у такій справі згідно з ч. 1 ст. 74 наведеного Закону: процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України.

Таким чином, справа щодо розподілу майнових прав, засвідчених патентом, виданих в іноземній державі, у межах спадкових правовідносин повинна розглядатися судами України.

24 жовтня 2014 року в м. Санкт-Петербург на базі Інституту нотаріату Санкт-Петербурзького державного університету пройшла конференція на тему «Латинський нотаріат у Росії: перспективи розвитку», присвячена 10-річчю Інституту нотаріату Санкт-Петербурзького державного університету.

Порядок денний

Посвідчення правочинів: «Проблема посвідчення нотаріусом спірних правочинів»;

«Проблема посвідчення нотаріусом розпорядчих правочинів»;

«Чи потрібна нам абстрактність розпорядчих правочинів».

1.  Нотаріуси та правочини з нерухомістю:

«Проблеми оформлення прав на нерухомість та нотаріальна практика»;

«Реформа законодавства про реє-страцію правочинів із нерухомістю та нотаріат»;

«Про роль реєстрації та нотаріального акта при переході прав на нерухоме майно: досвід Італії»;

«Про шляхи вирішення проблем посвідчення правочинів з нерухомістю в Казахстані».

2.  Організація нотаріальної діяльності:

–   «Посвідчення та засвідчення як види нотаріальної діяльності (на прикладі посвідчення рішень загальних зборів)»;

–   «Відповідальність нотаріуса за поради та роз’яснення, що надаються клієнтам у Швейцарії»;

–   «Складення проектів юридичних документів та консультування без здійснення нотаріальної дії: pro et contra»;

–   «Контроль діяльності нотаріуса»;

–   «Теперішній нотаріат у системі держорганів: погляд ззовні».

На зустрічі були присутні як представники адміністративного апарату Федеральної Нотаріальної палати Російської Федерації, так і нотаріуси з різних нотаріальних округів Росії. У конференції також взяли участь представники інших країн-учасниць Міжнародної спілки латинського нотаріату.

Під час конференції у форматі круглого столу були обговорені пріоритетні для нотаріальної спільноти питання, що стосуються можливості посвідчення нотаріусом оспорюваних і розпорядчих угод, взаємодії нотаріуса і реєстратора при оформленні прав на нерухомість, можливостей надання нотаріусом додаткових юридичних послуг, а також меж контролю діяльності нотаріуса.

У цілому було поставлено питання про недоліки Російського законодавства в контексті існування в рамках континентальної системи права, на які треба звертати увагу при обговоренні проблем нотаріату та розробці законодавчих актів. Ішлося про відсутність виконавчої сили нотаріального акта; невизнаність особливої доказової сили нотаріального акта; прийняття законодавчих актів, що помітно звужують компетенцію нотаріусів Росії.

Також до відома слухачів було доведено, що 23 жовтня 2014 року в Санкт-Петербурзі керівники нотаріальних палат Вірменії, Білорусі, Казахстану та Росії підписали Угоду про співпрацю нотаріальних палат країн-учасниць Євразійського економічного союзу.

ПРИДБАННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ І РОЛЬ НОТАРІУСА В НІМЕЧЧИНІ: КОРОТКИЙ ОГЛЯД
(Огляд підготовлено Німецьким Фондом міжнародного правового співробітництва на замовлення науково­практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса» за підсумками Крымских встреч нотариусов 13–16 червня 2013 року)
1. ОБОВ’ЯЗОК НАДАННЯ КОНСУЛЬТАЦІЙ ТА РОЗ’ЯСНЕНЬ СТОРОНАМ ДОГОВОРУ
Нотаріус перед обговоренням договору купівлі-продажу земельної ділянки із покупцем та продавцем повинен ознайомитись з актуальною інформацією у відповідній поземельній книзі шляхом електронного звернення до її змісту. За відсутності у нього знання про правове становище земельної ділянки нотаріус не зможе сумлінно проконсультувати учасників договору і не зможе підготувати для сторін проект договору. Враховуючи цей обов’язок, нотаріус не може і не повинен задовольнятись лише запевненнями продавця у тому, що він занесений до поземельної книги у якості власника відповідної земельної ділянки, яка, до того ж, наприклад, вільна від обтяжень. Згаданий обов’язок нотаріуса закріплений в § 21 Закону «Про порядок здійснення посвідчень». Але те, як він дотримається цього обов’язку, залишається на розсуд нотаріуса. Він може доручити ознайомлення зі змістом відповідної поземельної книги своїм правомочним співробітникам, хоча нести відповідальність за їх помилки буде саме нотаріус (див. § 278 ЦК). Ознайомлення відбувається з усіма розділами поземельної книги. В практичній діяльності та у відповідній літературі залишається невизначеним відрізок часу між ознайомленням зі змістом конкретної поземельної книги та посвідченням договору. Судова практика деяких вищих земельних судів допускає строк до шести тижнів, якщо не існує підстав для повторного ознайомлення. Натомість у практичній літературі йдеться про строки від двох до чотирьох тижнів .
Як правило, сторони ще перед зверненням до нотаріуса обговорюють між собою ціну купівлі-продажу, а можливо, і час її виплати та перехід ділянки у володіння покупця. Іноді продавець також інформує потенційного покупця про обтяження та інші особливості правового статусу та фактичного стану його земельної ділянки. Зазвичай покупець володіє інформацією про свої обов’язки щодо оплати послуг та зборів нотаріуса, а також судових зборів. Але дуже часто сторони не мають конкретного уявлення щодо інших важливих пунктів та формулювань договору купівлі-продажу земельної ділянки. Зокрема, це стосується правових засобів забезпечення (або ж убезпечення) прав обох учасників в рамках підготовки, укладення та виконання договору, а також стосовно дотримання ними численних законодавчих вимог (передусім у галузях цивільного та податкового права). Всі ці нюанси, які, можливо, й невідомі сторонам договору, має роз’яснити саме нотаріус. Особливо нотаріус має наголосити на тому, що придбання нерухомості передбачає реєстрацію покупця в поземельній книзі, яка не здійснюється одразу з підписанням договору. З іншого боку, він так само має роз’яснити, чому внесення покупцем покупної ціни відбувається не одразу після посвідчення договору купівлі-продажу, а тільки після виконання або ж настання відповідних передумов, які, в першу чергу, спрямовані на забезпечення інтересів і прав покупця. Особливої ваги питання забезпечення інтересів та прав обох сторін договору набувають у тому випадку, якщо купівля нерухомості фінансується за рахунок банківської позики, яка буде надана тільки після реєстрації у відповідній поземельній книзі застави нерухомого майна (тобто іпотеки/поземельного боргу).
Отже, на нотаріуса покладається обов’язок роз’яснити сторонам договору цілу низку необхідних заходів та передумов, що пов’язані з укладенням договору. Тому саме нотаріуса сторони уповноважують на розробку проекту змісту договору купівлі-продажу, який після його підготовки передається сторонам на ознайомлення та потім з ними обговорюється.
2. ПЕРЕВІРОЧНІ ПУНКТИ ДЛЯ НОТАРІУСА ПРИ КОНСУЛЬТУВАННІ СТОРІН (CHECKLIST)
У практичній літературі для німецьких нотаріусів (настільних книгах нотаріуса) поширені так звані Checklist, якими вони можуть скористатись в рамках процедури розробки договору, спілкування з його сторонами та його посвідчення і наступного виконання. Так само пропонуються зразки договорів купівлі-продажу земельної ділянки або ж формулювання по окремих його частинах залежно від правового становища земельної ділянки, її обтяжень, порядку фінансування покупної ціни, сторін договору та їх побажань. Відразу треба наголосити на тому, що наведені нижче списки перевірки можуть бути й ширшими. Все залежить від конкретної правової ситуації «навколо» відповідної земельної ділянки (і, можливо, споруд на ній) та умов її придбання/продажу. Так само це стосується черговості пунктів перевірки. Більше того, в рамках зазначених нижче перевірочних пунктів існують ще й внутрішні перевірочні списки. Враховуючи обмежений зміст цього огляду, наведемо лише найголовніші пункти в рамках так званого перевірочного списку при консультуванні сторін (джерело: Brambring/Jerschke/Walnder (Hrsg.), Beck’sches Notar-Handbuch. 5. Auflage, Verlag C. H. Beck, München 2009, S. 6 ff.):
(1) особи продавця та покупця;
(2) предмет купівлі-продажу;
(3) покупна ціна, момент сплати покупної ціни;
(4) передумови для настання моменту сплати у разі прямої оплати;
(5) депонування суми покупної ціни на спеціальному рахунку;
(6) фінансування суми покупної ціни;
(7) забезпечення своєчасної сплати суми покупної ціни;
(8) перехід володіння;
(9) можливі правові або ж речові недоліки;
(10) додаткові витрати: приєднання комунікацій, внески власників земельних ділянок;
(11) витрати та податки.
Особи продавця та покупця
Якщо йдеться про учасників договору купівлі-продажу земельної ділянки, які є фізичними особами, то передусім нотаріус повинен перевірити та пересвідчитись в:
• імені та прізвищі (прізвищі при наро­дженні);
• даті народження;
• професії (це хоча й не обов’язково, але завжди корисно);
• адресах, за якими проживають сторони договору.
Якщо ж ідеться про господарські това­риства та інші юридичні особи, то мають бути перевірені:
• назва;
• місце знаходження;
• адреса комерційної діяльності всередині країни;
• реєстрація в торгівельному реєстрі та реєст­ровий номер;
• прізвище, дата народження та місце проживання представника або представників (засновників, правління, керуючого справами, прокуриста). Також нотаріус може ознайомитись зі змістом торгівельного реєстру або ж отримати від представника товариства завірену копію витягу з торгівельного реєстру зі свіжою датою. Такі дії прискорюють процедуру укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, адже вони спрощують перевірку нотаріусом права відповідної особи на здійснення нею представництва.
Якщо існує декілька покупців, то нотаріус має з’ясувати:
• яким є співвідношення участі у придбанні земельної ділянки серед них;
• яка передбачається форма придбання (прос­те товариство (цивільно-правове товариство), часткова власність/частки власності, майнова спільнота тощо).
Також є важливим питання, чи обов’язкова співучасть члена подружжя згідно з § 1365 Цивільного кодексу. Нотаріус також має брати до уваги таку обставину: якщо лише один із членів подружжя купує земельну ділянку за рахунок фінансування через заставу нерухомого майна, то й інший член подружжя повинен брати участь у цьому процесі в якості додаткового боржника. Тому виникає необхідність у наданні з боку такого члена подружжя підтвердження про визнання себе в якості боржника із наданням згоди на негайне примусове виконання.
Якщо один із учасників договору є іноземцем, відразу треба переконатись, чи володіє він в достатній мірі німецькою мовою. В іншому випадку згідно з § 16 абз. 1 Закону «Про порядок здійснення посвідчень» нотаріус має залучити перекладача або ж особисто забезпечити переклад (якщо він, звісно, володіє відповідною іноземною мовою). Так само нотаріус повинен з’ясувати, чи потребує відповідна сторона договору письмового перекладу. Більше того, якщо продавець є, наприклад, одруженим іноземцем, то нотаріус повинен перевірити, чи має він право самостійно відчужувати земельну ділянку. Інша ситуація для обов’язкової перевірки: чи може одружений іноземець купувати нерухомість у якості єдиного власника або ж чи мають право члени подружжя визначити частку їх участі у придбанні. Важливим може бути також і питання, чи є іноземний громадянин згідно з його національним правом повнолітнім.
У тому разі, якщо продавець є лише спадкоємцем занесеного в поземельну книгу власника, то спочатку виникає потреба у проведенні процедури виправлення змісту поземельної книги стосовно власника на підставі відповідних документів зі справи про спадщину. При цьому нотаріус має перевірити, чи існують згідно зі змістом записів в поземельній книзі, заповіті або ж розпорядженнях на випадок смерті якісь обмеження у розпорядженні земельною ділянкою.
У разі якщо продавцем виступає особа, яка є виконавцем заповіту, попечителем, опікуном, доглядачем або ж конкурсним управляючим, то вона має надати відповідне свідоцтво (в оригіналі або копії) з уповноваженням на виконання заповіту або ж документи про власне призначення у якості відповідної уповноваженої особи.
При укладенні договору неповнолітньою особою має бути з’ясовано, чи достатньо в цьому випадку законного представництва батьків або існує потреба у призначенні опікуна та отриманні дозволу з боку суду у справах сім’ї.
Якщо в процедурі бере участь уповноважена особа, то треба з’ясувати відповідність довіреності, яка має бути представлена в оригіналі або ж другому примірнику (не копія!), тим вимогам, які передбачені формою та змістом договору.
Якщо договір купівлі-продажу земельної ділянки належить до споживчих договорів, нотаріус повинен брати до уваги те, що споживач згідно з вимогами законодавства повинен мати достатньо часу для ознайомлення із проектом договору, щонайменше два тижні (§ 17 абз. 2а п. 2 Закону «Про порядок здійснення посвідчень»).
Предмет купівлі-продажу

У зв’язку з численними запитами нотаріусів області щодо можливості засвідчення справжності підпису на заявах, адресованих до судових органів, Консультативно-методична рада при Головному територіальному управлінні юстиції у Харківській області повідомляє наступне.

Відповідно до вимог статті 78 Закону України «Про нотаріат» та вимог розділу II глави 7 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріус засвідчуює справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить законові і які не мають характеру угод та не містять у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини.

Нотаріус, засвідчуючи справжність підпису, не посвідчує факти, викладені у документі, а лише підтверджує, що підпис зроблений певною особою.

Нотаріус не може засвідчувати справжність підпису фізичної особи на документі, у якому стверджуються обставини, право посвідчення яких належить лише відповідному державному органові (час народження, шлюбу, смерті, наявність хвороби, інвалідності, права власності на майно тощо). Справжність підпису на зазначеному документі може бути засвідчена у випадку, якщо документ призначений для подання до компетентних органів іншої держави.

Відповідно до вимог статті 212 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Стаття 33 Конституції України зазначає, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України. Однак існують певні правила, за якими діти можуть перетинати український кордон. У цій статті проаналізуємо норми чинного законодавства щодо вимог до документального оформлення виїзду дитини за кордон.

В Україні останнім часом з боку держави спостерігається посилена увага до захисту прав та інтересів дитини, контролю за дотриманням чинного законодавства у сфері охорони дитинства та багатьма іншими факторами, зокрема щодо захисту прав та інтересів дитини при виїзді дитини за кордон. Як правило, єдиним способом вирішення проблеми виїзду з України дитини є звернення до суду.

Отже, розглянемо декілька ситуацій.

Ситуація 1. Виїзд дитини за кордон, яка не досягла 16-річного віку

Відомості про дітей, які їдуть за кордон разом з батьками (законними представниками), вписуються в паспорти обох батьків чи одного з батьків (законних представників) на підставі заяви громадянина, у чий паспорт вписуються діти.

При цьому, якщо дитина подорожує за кордон з батьками, досить вписати її в закордонний паспорт матері або батька: до 5 років вистачить лише запису, після 5 років — обов’язково потрібно вклеїти в паспорт ще й фотографію дитини, яка буде дійсна, доки дитина не отримає власний проїзний документ (з 14 років) або не закінчиться строк дії батьківського паспорта.

Паспорт громадянина України для виїзду за кордон і проїзний документ дитини є документами, що посвідчують особу і підтверджують громадянство України особи, на яку вони оформлені, і дають право цій особі на виїзд з України і в’їзд в Україну. Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон^[1] зазначає, що паспорт — це документ, який посвідчує особу громадянина України під час перетинання ним державного кордону України та перебування за кордоном.

Із заявою про оформлення паспорта можуть звертатися громадяни України, які досягли 18-річного віку, а у разі постійного проживання за кордоном — 16-річного віку.

Оформлення паспорта громадянам України, які не досягли 16-річного віку, провадиться на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або їх законних представників у разі потреби в самостійному виїзді таких осіб за кордон.

Проїзний документ дитини оформлюється строком на 3 роки або до досягнення нею 18-річного віку.

Виїзд з України на постійне проживання дітей віком від 14 до 18 років може бути здійснено лише за їх згодою, оформленою письмово і нотаріально засвідченою.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України»^[2] оформлення проїзного документа дитини провадиться на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або законних представників батьків чи дітей у разі потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон. У клопотанні мають бути зазначені відомості про дитину, а також про відсутність обставин, що обмежують відповідно до цього Закону право на виїзд за кордон (лише для дітей віком від 14 до 18 років).

У разі виїзду на постійне проживання за кордон усиновленої іноземцями дитини — громадянина України, а також в інших випадках за наявності вимог з боку держави, до якої здійснюється виїзд, чи вимог міжнародної організації, для участі в заходах якої здійснюється виїзд, паспорт може бути оформлено до досягнення громадянином 18-річного віку (п. 4 Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення ^[3]).

Виїзд громадян, які ще не досягли 16 років, відбувається за згодою їх батьків та в їх супроводі або ж уповноважених ними на те осіб, які досягли 18-ти років на момент виїзду з території країни (п. 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України).

Якщо дитина виїздить за кордон у супроводі осіб, які не є її законними представниками (навіть якщо вони її близькі родичі (дід, баба, тітка, дядько тощо), то законні представники дитини мають дати згоду на її виїзд за кордон. Така згода оформлюється у вигляді заяви, справжність підпису на якій засвідчується нотаріально.

Доречною може бути довіреність від батьків (видають переважно родичам, що залишаються з дитиною за кордоном) під час знаходження такої дитини за кордоном (вона може знадобитись у випадку, якщо дитина потрапила до лікарні, для проведення операції потрібна згода батьків).

Якщо дитина від’їжджає за кордон у супроводі осіб, які уповноважені батьками, на дитину оформлюється проїзний документ у порядку, визначеному Законом України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», та оформлюється нотаріально посвідчена згода обох батьків із зазначенням держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі.

Якщо дитина покидає Україну у супроводі одного з батьків, то дозвіл іншої сторони може бути усним. Але для цього необхідно, аби той з батьків, хто не виїжджає, знаходився у пункті пропуску через державний кордон. А також мав при собі паспорт і документи, які підтверджують батьківство.

При цьому, якщо дитина їде за кордон з одним з батьків, необхідно оформити нотаріальну згоду іншого з батьків із зазначенням держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:

1)  за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;

2)  без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків:

–   якщо другий з батьків є іноземцем або особою без громадянства, що підтверджується записом про батька у свідоцтві про народження дитини, та який (яка) відсутній у пункті пропуску;

–   якщо у паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку, або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном;

–   у разі пред’явлення документів або їх нотаріально засвідчених копій:

–   свідоцтва про смерть другого з батьків;

–   рішення суду про позбавлення батьківських прав другого з батьків;

–   рішення суду про визнання другого з батьків безвісно відсутнім;

–   рішення суду про визнання другого з батьків недієздатним;

–   рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків;

–   довідки про народження дитини, виданої відділом реєстрації актів цивільного стану, із зазначенням підстав внесення відомостей про батька відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України (під час виїзду дитини за кордон у супроводі одинокої матері).

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі осіб, які уповноважені обома батьками, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою обох батьків із зазначенням держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі (п. 4–5 Правил перетинання державного кордону громадянами України).

Інколи помилково вважають, що у цьому разі нотаріус повинен посвідчити від імені батьків довіреність, оскільки ЦК України застосовує термін «уповноважені». Але довіреність видається представнику для представництва перед третіми особами, тобто для вчинення правочинів від імені довірителя (статті 237, 244 ЦК України). У такому разі вповноважена особа від імені батьків жодних правочинів не вчинює, більш того, закон забороняє передавати права та обов’язки батьків щодо дитини за довіреностю третій особі^[4]. Сама довіреність передбачає часткову тимчасову передачу прав на дитину, а згода — це документ, який підтверджує, що другий з батьків ніяк не заперечує проти того, щоб дитина на деякий час покинула територію України.

Тому вказаний документ передбачається у вигляді заяви, в якій зазначається згода батьків на відповідну поїздку (поїздки) за кордон їхньої дитини із зазначенням у тексті такої заяви прізвища, ім’я та по батькові особи, уповноваженої на супроводження дитини в поїздці та відповідальної за повернення цієї дитини в Україну.

Згода вимагається від обох батьків дитини: в разі, якщо батьки прийшли до нотаріуса разом, вона може бути оформлена у вигляді одного документа; якщо ж батьки дитини перебувають у різних місцях, згода засвідчується окремо від кожного. Очевидно, це стосується й ситуації при виїзді за кордон дитини, якщо між батьками припинено шлюб.

Тексти договорів, заповітів, довіреностей, свідоцтв, актів про морські протести та протести векселів, перекладів у разі засвідчення нотаріусом вірності перекладу документа з однієї мови на іншу, заяв, на яких нотаріусом засвідчується справжність підпису, за винятком тих примірників, що залишаються у справах нотаріуса, а також дублікатів нотаріальних документів, викладаються на спеціальних бланках нотаріальних документів. Зразок, опис, порядок витрачання, зберігання, обігу та звітності спеціальних бланків нотаріальних документів установлюються Кабінетом Міністрів України (ст. 34 Закону України «Про нотаріат»^[5]).

Нотаріус засвідчує вірність перекладу документа з однієї мови на іншу, якщо він знає відповідні мови. Якщо нотаріус не знає відповідних мов, переклад документа може бути зроблено перекладачем, справжність підпису якого засвідчує нотаріус (ст. 79 Закону України «Про нотаріат»).

Однак офіційні документи, які були складені на території України, потребують процедури легалізації з метою використання їх на території інших держав.