ОЛЕГ ПОПОВЧЕНКО,
кандидат юридичних наук, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
Відібрання зразків для експертного дослідження
Один з театральних класиків писав: Якщо в першій дії на стіні висить рушниця, то в останній вона обов’язково вистрелить.
З огляду на це проведу таку паралель: якщо на території України в нотаріусів періодично викрадають бланки, то рано чи пізно вони використовуються у злочинній діяльності. Причому, як доводить практика, зазначені бланки, як правило, «випливають» в економічно розвинених регіонах держави. Частина злочинів, пов’язаних з викраденими бланками, залишаються «латентними» і не виявляються. Наприклад, на викраденому бланку засвідчується підпис неіснуючих батьків, і дитина вивозиться за межі України з використанням також підробленого дитячого проїзного документа чи свідоцтва про народження. Але частина злочинів, пов’язаних з викраденими бланками, виявляється правоохоронними органами. Для прикладу: в регіони доставляється не розмитнений автотранспорт. На згаданий транспортний засіб виготовляють підроблений технічний паспорт. Коли ж знаходиться «покупець» на подібний автомобіль, то на його ім’я на викраденому бланку виготовляється підроблена довіреність на розпорядження згаданим авто. І з урахуванням дії новітнього Цивільного кодексу України в подібній довіреності нерідко зазначають, що термін її дії на кілька десятиліть, або взагалі не вказують його, зазначаючи, що вона діє до припинення її дії. Але коли такий «покупець» автомобіля звертається до нотаріуса, щоб посвідчити довіреність у порядку передоручення, або звертається в МРЕВ для зняття автомобіля з обліку, виявляється факт скоєння злочину з використанням викраденого бланка. Як правило, на викраденому бланку ставлять відбиток підробленої печатки конкретного нотаріуса і підробляють його підпис. Ми живемо у вік сучасних технологій, коли виготувати печатку досить нескладно й підробити підпис більшості нотаріусів також не є проблемою. Тим більше, що для отримання зразка відбитка печатки нотаріуса та отримання його підпису досить нотаріально завірити копію будь-якого документа. Навіть коли слідчий, у провадженні якого знаходиться кримінальна справа, розслідування котрої пов’язане з використанням нотаріального бланка, достовірно знає, що бланк викрадений, а також знає, де й коли його викрали, він змушений допитати нотаріуса, а також відібрати в нього зразки підпису і зразки відбитків печатки, оскільки суто теоретично слідчий не виключає, що на викраденому бланку стоїть відбиток справжньої печатки того нотаріуса, чиє прізвище на ній зазначено, а також його справжній підпис.
Відбиток справжньої чи підробленої печатки знаходиться на викраденому бланку, справжній підпис нотаріуса, чиє прізвище фігурує на відбитку печатки, чи підроблений,

ОПИСОВА ЧАСТИНА
Для наукового висновку поставлено таке запитання: Чи мають можливість сторони цивільно-правового, в тому числі господарського, договору, на підставі ст. 6 ЦК відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд у контексті допустимості зміни ч. 3 ст. 549 ЦК та встановити пеню за порушення негрошового зобов’язання?
При наданні висновку щодо поставленого запитання можна використати декілька підходів, що засновуються на аналізі норм чинного законодавства, їх системному та доктринальному тлумаченні.
АНАЛІТИЧНА ЧАСТИНА
1. Перший підхід передбачає порівняння положень цивільного та господарського законодавства стовно правового регулювання пені і наявності в господарському законодавстві спеціальних норм, що регламентують застосування пені.
Сучасне правове регулювання неустойки взагалі носить суперечливий характер. Перш за все, це пов’язано з наявністю відповідних положень, присвячених цьому інституту в Цивільному кодексі України (далі — ЦК) та Господарському кодексі України (далі — ГК).
Насамперед варто вказати, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 626 ЦК). Відповідно господарським законодавством передбачається, що майново-господарські зобов’язання виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами — юридичними особами на підставі господарських договорів (ч. 1 ст. 179 ГК).
Враховуючи викладене вище, логічним виглядає твердження, що поняття «господарський договір» вужче, аніж категорія «цивільно-правовий договір». Однак при укладенні господарського договору його сторони повинні також дотримуватися положень ЦК. Такий висновок, зокрема, можливий внаслідок тлумачення частин 4 та 7 ст. 179 ГК.
Згідно з ч. 1 ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов’язання.
У свою чергу, відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК штрафними санкціями є господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити в разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

АННА КОХАН,
кандидат юридических наук, доцент кафедры гражданско-правовых дисциплин юридического факультета Днепропетровского гуманитарного университета, частный нотариус Днепропетровского городского нотариального округа
ОЛЬГА СИДОРЕНКО,
кандидат юридических наук, ассистент кафедры теории государства и права Национального юридического университета им. Я. Мудрого
ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ ОБЕСПЕЧИТЕЛЬНОГО ПРОИЗВОДСТВА В НОТАРИАЛЬНО-ПРАВОВОМ ПОЛЕ УКРАИНЫ
Нотариат Украины уже вошел в период дина­мичного развития преобразований в соответст­вии с международными стандартами. В связи с этим оправдана инициатива правительства Украины о внесении изменений в Закон Украины «О нотариате», поскольку практика применения ныне действующего Закона выявила ряд проблем в государственном регулировании деятельности нотариусов — как социальных, так и экономических, и юридических.
В 2013 году украинский нотариат вступил в активную фазу реформирования, подготовка к которому началась 24.12.2010 с приказа Министерства юстиции Украины № 3290/5 «Об утверждении Концепции реформирования органов нотариата в Украине». Благодаря данному официальному документу система нотариата Украины претерпела значительные реформационные изменения, став одной из самых прогрессивных систем нотариата в государствах СНГ. Украинские нотариусы стали первыми на постсоветском пространстве, кто совместил в себе функции нотариусов и государственных регистраторов. Нотариусы за более чем годичный срок работы в качестве государственных регистраторов, используя Государственный реестр прав на недвижимое имущество, смогли доказать свою профессиональную состоятельность, регистрируя право собственности в течение 1 дня. Такой опыт показывает готовность украинских нотариусов выступать также в роли регистраторов физических лиц — предпринимателей и юридических лиц в Едином государственном реестре юридических лиц и физических лиц — предпринимателей.
Международный союз нотариата объединяет на сегодняшний день 83 страны мира. Вступление Украины в Международный союз нотариата, подготовка к которому велась уже более пяти лет, состоялось в октябре 2013 года на заседании Генеральной ассамблеи Союза, который прошел в г. Лиме (Перу). Украинский нотариат уже давно не является прежним советским нотариатом, однако сегодня существуют двойные стандарты, двойные нормы и двойная мораль в отношении государственного и частного нотариата. Опираясь на законопроект № 2627, представленный к рассмотрению 05.06.2013 в Комитет Верховной Рады Украины по вопросам правовой политики, можно отметить, что решение вопроса о дальнейшей судьбе нотариата и эффективного обновления нотариального законодательства возможно только с учетом основоположных задач и сути нотариата и нота­риальной деятельности. Поэтому необходимо существенно усовершенствовать правовое регулирование не только организационных вопросов нотариальной деятельности, но и нотариально-процессуальных правоотношений, которые бы урегулировали процедуру совершения нота­риальных действий и обеспечивали гарантии функционирования нотариата в будущем.
Авторы хотели бы вынести на рассмотрение как нотариального, так и всего юридического сообщества пути и методы осуществления дальнейших реформ с целью повышения значимости нотариата в правовом поле Украины, включая участие нотариусов в проведении общественных слушаний, в том числе законопроекта № 2567 об обеспечении доказательств нотариусом, поскольку нотариус в силу своего юридического статуса действительно может предоставлять доказательства. Такие начинания подчеркивают важность совершенствования функционирования института нотариата в Украине как инструмента внесудебной защиты гражданских прав физических и юридических лиц.
Кроме традиционных производств, на наш взгляд, существуют и другие, поскольку есть системы процессуальных действий, которые отличаются от традиционных, способствуют достижению общих и специфических целей, решению задач судопроизводства, тем самым повышая эффективность правосудия. Речь идет об обеспечительном производстве, которое соотносится с процессуальной формой как частное и общее, поскольку, с одной стороны, оно само является частью процессуальной формы, ее составляющей, а с другой — применяется не во всех делах, а иногда только при наличии определенных обстоятельств. Это производство имеет собственные признаки: конечную цель, системность действий, наличие стадий.
Дело проходит определенные стадии, однако для достижения целей и задач судопроизводства на разных этапах становится важным осуществление определенных действий. При этом характер этих действий именно обеспечительный, поскольку они специально направлены на повышение эффективности судопроизводства. Рассмотрение и решение дела может полностью соответствовать целям и задачам судопроизводства. Однако с целью повышения эффективности судопроизводства возможно использование обеспечения иска, обеспечения доказательств и т. д.

ГАННА ДЬОМКІНА,
начальник відділу аналітично-методичної роботи Департаменту нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу Міністерства юстиції України
ПРОБЛЕМИ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ В КОНТЕКСТІ ВІДМОВИ ВІД ЛЕГАЛІЗАЦІЇ ТА ВИЗНАННЯ ДОКУМЕНТІВ ДОГОВІРНИМИ КРАЇНАМИ
Питання, що стосуються скасування легалізації документів для дії за кордоном, регулюються як багатосторонніми конвенціями універсального та регіонального характеру, так і положеннями багатосторонніх та двосторонніх договорів про правову допомогу, які є своєрідним міжнародним інструментом, що встановлює принципи та механізми співпраці між сторонами у різноманітних сферах. Фурса С.Я. справедливо зазначає, що правова допомога — це також допомога однієї країни іншій на підставі конвенцій, підписаних і ратифікованих державами у цивільних, сімейних та кримінальних справах [1].
Зрозуміло, що кожна держава, з огляду на свої національні інтереси, завжди дбає про те, щоб офіційні документи, які надходять до неї з-за кордону задля практичного використання, були там належним чином оформлені і пройшли певну процедуру, аби набути законної сили для дії на території іншої держави, тобто були легалізовані.
Зокрема, ст. 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що документи, які видали уповноважені органи іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їхньої легалізації, якщо інше не передбачає закон або міжнародний договір України [2].
Так, Україна уклала значну кількість двосторонніх договорів, а також ратифікувала конвенції про правову допомогу в цивільних, сімейних, господарських і кримінальних справах, що мають норми, якими передбачено спрощення чи взагалі скасування процедури легалізації документів для їхньої дії на території договірних сторін держав-учасниць [3].
У вітчизняній науці питанням міжнародних договорів України про правову допомогу, у тому числі двостороннім, приділено достатньо уваги. Так, зокрема, варто відзначити працю Галущенка Г.В., який вивчав проблеми назви та структури таких договорів, порядок надання правової допомоги, співвідношення норм договорів з положеннями внутрішнього законодавства, а також проблему імплементації колізійних норм таких договорів у внутрішнє законодавство України [4, с. 177]. Загальний огляд таких договорів і питань, що ними регулюються, здійснив колектив авторів навчального посібника «Міжнародний цивільний процес України» [5]; розглядав практичні питання дії міжнародних договорів як складової національного законодавства України також Терлецький Д. [6]; як приклад уніфікації норм міжнародного цивільного процесу договори про правову допомогу розглянув Цірат Г.А. [7]. Фединяк Л.С. у порівняльному аспекті розглянула проблему lis alibi pendens та її регулювання міжнародними договорами й національним законодавством [8], Бігун В.А. вивчав складові договорів у контексті розгляду питань міжнародного цивільного процесу [9], а Черняк Ю.В. досліджувала складові договорів, пов’язаних із регулюванням питань підсудності спорів з іноземним елементом [10].
Зазначені наукові розвідки загалом стосувались дослідження міжнародних договорів як одного з джерел міжнародного цивільного процесу, розглядалися окремі складові міжнародного цивільного процесу, здійснювалось порівняння норм цих договорів з нормами національного законодавства.
У цій статті ми маємо на меті визначити роль договорів про правову допомогу у правозастосовчому аспекті щодо скасування вимоги легалізації документів для дії за кордоном. Як зазначає Лукашук І.І., двосторонні міждержавні договори найчастіше містять як нормативні приписи, так і правозастосовчі, що спрощує процес міжнародно-правового регулювання двосторонніх міждержавних відносин та робить його ефективнішим від самого початку дії того чи іншого двостороннього міжнародного договору [11].
Одним із кроків на шляху поглиблення міжнародної співпраці України у сфері легалізації документів для дії за кордоном стало приєднання України до Гаазької Конвенції 1961 року (далі — Конвенція про апостиль), згоду на обов’язковість якої надав Закон України «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів» від 10.01.2002 [12]. Конвенція набула чинності між Україною та іншими державами-учасницями Конвенції, що не висловили заперечень проти її приєднання, з 22.12.2003. На сьогодні 100 країн світу є учасниками цієї Конвенції.
Результатом приєднання України до Конвенції про апостиль стало спрощення процедури легалізації документів для дії за кордоном. Єдиною формальною вимогою, яка має місце у застосуванні норм Конвенції, є штамп «Апостиль», який ставить компетентний орган України задля представлення на території держав-учасниць Конвенції. В свою чергу офіційні документи таких держав, що використовуються на території України, мають бути засвідчені апостилем, який проставляє компетентний орган держави, з якої походить документ.
При цьому Конвенція про апостиль не пере­шкоджає застосуванню інших міжнародних договорів, що встановлюють лояльніший режим визнання іноземних документів. Проставляти апостиль не вимагається, якщо закони, правила чи звичаї, що діють у державі, в якій посвідчено документ, або домовленість між двома чи декількома договірними державами відміняють чи спрощують дану формальну процедуру або звільняють сам документ від легалізації (ч. 2 ст. 3 Конвенції про апостиль). Так, застосування цієї формальної процедури не вимагається, якщо Україна та іноземна держава, на території якої потрібно посвідчити український офіційний документ, — учасники двостороннього чи багатостороннього договору (наприклад, Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року) [13]. Водночас якщо міжнародним договором України з іноземною державою, яка є також учасницею Конвенції про апостиль, встановлені більш жорсткі правила (наприклад, вимога консульської легалізації документів), то має бути застосований ліберальніший режим Конвенції про апостиль (ст. 8).
Договори про правову допомогу, які укладав іще Радянський Союз (далі — СРСР), залишилися чинними для України після того, як вона заявила про правонаступництво , коли СРСР юридично припинив своє існування.
Так, відповідно до положень ст. 11 Договору між СРСР і Фінляндською Республікою про правовий захист та правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 11.08.1978 звільняються від легалізації тільки ті офіційні документи, які були видані або направлені у зв’язку з наданням правової допомоги компетентними установами договірних сторін, тобто скасування вимоги щодо легалізації документів поширюється тільки на документи, які надають договірні сторони одна одній лише дипломатичними каналами у межах надання правової допомоги. Інші документи, враховуючи положення цього Договору, повинні проходити процедуру консульської легалізації.
Аналогічне положення закріплене у ст. 16 Конвенції між СРСР і Італійською Республікою про правову допомогу у цивільних справах № 4210 (1979 рік) та в Угоді між СРСР і Австрійською Республікою з питань цивільного процесу (1970 рік). Проте ці вимоги не застосовуватимуться з огляду на те, що й Україна, і зазначені держави є державами-учасницями Конвенції про апостиль, яка матиме пріоритет над зазначеними двосторонніми договорами. Тому як українські офіційні документи, що будуть використовуватися на території цих держав, так і офіційні документи, що надходять із цих держав і будуть використовуватися на території України, повинні визнаватись дійсними за наявності штампа «Апостиль», передбаченого положеннями Конвенції про апостиль. До того ж консульська легалізація документів у такому разі не вимагається.
Як справедливо зазначає Галущенко Г.В., закріплення в договорах про правову допомогу критеріїв співвідношення двосторонніх та багатосторонніх договорів має дуже важливе значення, особливо з урахуванням того, що кількість багатосторонніх інструментів у сфері міжнародного приватного права, стороною яких стане Україна, постійно збільшуватиметься [4, с. 174].
З цього приводу, бажаючи ще спростити документообіг та вимоги до оформлення та визнання документів, багато держав, які мають політичні, соціально-економічні та культурні зв’язки, йдуть на повне звільнення іноземних документів від будь-яких формальних обов’язкових процедур. За таких умов іноземні документи повністю прирівнюються до внутрішніх національних документів. Як свідчить практика, звільнення від консульської легалізації чи проставлення апостиля можливе на підставі як двосторонніх, так і багатосторонніх договорів.
З точки зору документообігу такий порядок видається найпростішим для учасників міжнародних приватноправових відносин, оскільки не потребує від них проходження спеціальних юридичних процедур та не тягне за собою будь-яких фінансових витрат.
Розглянемо випадки звільнення від формальностей, зокрема щодо звільнення від легалізації документів відповідно до багатосторонніх договорів. На сьогодні Україна є учасником тільки однієї міжнародної конвенції, яка передбачає звільнення іноземних офіційних документів від легалізації чи інших формальностей. Йдеться про Конвенцію про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписану у Мінську 22.01.1993 (далі — Мінська конвенція 1993 року) [13] та Протокол до неї 1997 року.
До того ж, як передбачено положеннями ст. 85 Мінської конвенції 1993 року, її дія поширюється і на правовідносини, що виникли до набрання нею чинності, тобто в цьому разі скасування легалізації документів розповсюджується також і на документи, що були видані до набрання чинності Мінською конвенцією.
Мінська конвенція 1993 року була укладена в межах Співдружності Незалежних Держав і є регіональною. Учасниками цієї Конвенції, крім України, є ще 11 держав: Республіка Білорусь, Азербайджанська Республіка, Республіка Уз­бе­кистан, Російська Федерація, Республіка Казахстан, Республіка Таджикистан, Республіка Вірменія, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Грузія і Туркменістан.
Згідно зі ст. 13 Мінської конвенції 1993 року документи, які на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за встановленою формою та скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без будь-якого спеціального посвідчення. До того ж документи, які на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів.
Аналогічне положення відображене у ст. 12 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаної у місті Кишиневі 07.10.2002 (далі — Кишинівська конвенція 2002 року) (для України зазначена Конвенція чинності не набула). Сьогодні Міністерство юстиції України здійснює відповідні заходи щодо пропозицій про ратифікацію Кишинівської конвенції 2002 року. В разі набрання чинності для України Кишинівської конвенції 2002 року втратить чинність Мінська конвенція 1993 року, а відтак на сьогодні для України діють Мінська конвенція 1993 року та Протокол до неї 1997 року.
Подібні угоди також можуть укладатися між іншими державами. Так, існує Брюссельська конвенція від 25.05.1987 «Про відміну легалізації документів між державами ЄС», яка вступила в силу 12.03.1992 для Франції, Італії та Данії і встановила практично національний режим для іноземних документів.
Положення відповідних міжнародних договорів, що стосуються відмови від проходження процедури легалізації документів, мають важливе практичне значення у правозастосовчій сфері. Наприклад, у багатьох договорах про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах передбачається, що документи, які склав або засвідчив суд чи інша компетентна установа однієї договірної сторони, скріплені гербовою печаткою і підписом уповноваженої особи, мають силу документа на території іншої договірної сторони без потреби будь-якого іншого засвідчення. Це також стосується копій і пере­кладів документів, які засвідчив відповідний орган. У такому вигляді їх може приймати суд або інша компетентна установа другої договірної сторони без легалізації. Важливо також зазначити, що ці документи мають однакову доказову силу на територіях обох договірних сторін.
Однак, як свідчить практика, з цим питанням не все гаразд. Деякі країни-учасниці не завжди рахуються з положеннями міжнародних договорів про скасування легалізації, сторонами яких вони є. Зокрема, це стосується Республіки Казахстан, державні та приватні організації якої з різних мотивацій, нехтуючи відповідними положеннями Мінської конвенції 1993 року, нерідко відмовляються приймати документи без легалізації, зокрема й ті, що походять з України. Такими діями порушується загальновизнаний імперативний принцип міжнародного права «pacta sunt servanda» про обов’язок країн суворо дотримуватися взятих на себе міжнародних зобов’язань, і тому ці питання повинні розв’язуватись шляхом переговорів або шляхом подання адміністративних чи судових скарг [14].
Роз’яснення Міністерства юстиції України від 13.10.2011 щодо надання правової допомоги у майнових правовідносинах та спадкуванні відповідно до положень Мінської конвенції 1993 року [15] пов’язане також із застосуванням ст. 13 вищезазначеної конвенції.
Згідно з іншими міжнародними договорами про надання правової допомоги на території України без легалізації мають прийматися офіційні документи, які виходять від установ держав, до яких належать: Республіка Болгарія (ст. 17), Естонська Республіка (ст. 13), Латвійська Республіка (ст. 13), Литовська Республіка (ст. 13), Республіка Польща (ст. 15), Румунія (ст. 13), Сербія (ст. 13) та Чеська Республіка (ст. 18), Республіка Молдова (ст. 15), Республіка Узбекистан (ст. 13), Республіка Грузія (ст. 13) та Республіка Македонія (ст. 12), Китайська Народна Республіка (ст. 29) (крім провінцій Гонконг та Макао (на території цих провінцій вимагається засвідчити документи штампом «Апостиль»)), Монголія (ст. 45), Соціалістична Республіка В’єтнам (ст. 12), Турецька Республіка (ст. 13), Грецька Республіка (ст. 14), Корейська Народно-Демократична Республіка (ст. 12), Ісламська Республіка Іран (ст. 12), Республіка Кіпр (ст. 13), Арабська Республіка Єгипет (ст. 19), держави, утворені на території колишньої Федеративної Народної Республіки Югославія (Хорватія та Словенія) (ст. 15), Словацька Республіка (ст. 11), Республіка Куба (ст. 12).
Як правильно зазначає Галущенко Г.В., ці норми мали дуже важливе значення для вдосконалення механізму правової співпраці, особливо до набуття для України чинності Гаазькою Конвенцією 1961 року, що скасовує вимогу легалізації офіційних документів [4, с. 23].
Проте, як свідчить практика застосування положень вказаних договорів, таке звільнення не надається автоматично і зазвичай залежить від юридичної природи документа. Щоразу, коли використовуються іноземні документи, виникає потреба здійснити детальний аналіз тексту відповідного міжнародного договору України, щоб визначити, на які саме документи поширюється звільнення від легалізації. До того ж особлива увага має приділятися визначенню офіційного документа, яке може по-різному тлумачитись у різних державах і різними міжнародними угодами.
Так, аби однаковою мірою тлумачити і застосовувати на паритетній основі міжнародні договори України з питань правових відносин і правової допомоги у цивільних справах, а також з огляду на неодноразові звернення державних органів, юридичних і фізичних осіб України з приводу дійсності офіційних документів України на території іноземних держав, з якими укладено міжнародні договори про правову допомогу, органи Міністерства юстиції України за сприяння Міністерства закордонних справ України дослідили їх виконання компетентними органами іноземних держав у частині практики застосування вимоги легалізації стосовно документів, що їх видали компетентні органи України.
Як наслідок здійснених заходів Міністерство юстиції України підготувало відповідне роз’яснення у листі від 11.05.2010 № 26-26/291 [16], яке направлено Міністерству закордонних справ України, Міністерству економіки України, Державному комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Державній податковій адміністрації України, Національному банку України та начальникам відповідних головних управлінь юстиції.
У зазначеному листі наголошувалось, що окремі положення договорів не можна тлумачити як такі, що автоматично передбачають прийняття компетентними органами України без будь-якого додаткового засвідчення усіх офіційних документів, що їх склали органи іноземних держав, які є Сторонами таких договорів.
Звернено увагу на те, що:
• по-перше, формулювання відповідних статей міжнародних договорів неоднакове і в більшості випадків прямо визначає застосування правила звільнення від потреби будь-якої легалізації лише тих документів, які надсилаються Сторонами в разі безпосереднього застосування відповідного міжнародного договору;
• по-друге, компетентними органами іноземних держав неоднаково тлумачаться відповідні положення стосовно дійсності документів, що призводить до непоодиноких випадків відмови прийняти без додаткового засвідчення офіційні документи України в державах, з якими укладено міжнародні договори про правову допомогу в цивільних справах.
За результатами проведенного аналізу констатовано, що на території Республіки Болгарія, Естонської Республіки, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Республіки Польща, Румунії, Сербії та Чеської Республіки приймають без будь-якого додаткового засвідчення (консульської легалізації або засвідчення апостилем) усі види офіційних документів незалежно від того, якими органами України вони видані і з якою метою.
На території Республік Грузія та Македонія приймають без будь-якого додаткового засвідчення всі офіційні документи, видані компетентними органами України чи засвідчені уповноваженими особами, крім документів, що їх видали податкові органи.
Водночас на території Соціалістичної Респуб­ліки В’єтнам, Грецької Республіки, Республіки Єгипет, Ісламської Республіки Іран, Республіки Кіпр, Народної Республіки Китай, Словацької Республіки, Словенії, Турецької Республіки, Угорщини, Хорватії та Фінляндії без будь-якого додаткового засвідчення приймають лише ті офіційні документи, видані або засвідчені компетентними органами України, які надходять від установ юстиції (або інших компетентних органів, визначених для цілей відповідного міжнародного договору), у провадженні яких перебувають цивільні або кримінальні справи, з тим, аби виконати запити (доручення) про міжнародну правову допомогу чи розгляд клопотань про визнання і виконання судових рішень, що надсилаються безпосередньо у цілях виконання положення міжнародних договорів про правові відносини і правову допомогу в цивільних справах.
Таким чином, усі офіційні документи, які склали чи засвідчили компетентні органи В’єтнаму, Греції, Єгипту, Ірану, Кіпру, Китаю, Словаччини, Словенії, Туреччини, Угорщини, Хорватії та Фінляндії і які надсилають чи подають державні органи, юридичні та фізичні особи, на території України мають прийматися лише за умови засвідчення їх дійсності шляхом консульської легалізації або шляхом проставлення апостиля згідно з Конвенцією про апостиль 1961 року. Таке засвідчення не вимагається, якщо це прямо передбачено окремими галузевими міжнародними договорами України, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України. Наприклад, легалізація чи апостилювання не застосовується до офіційних документів, що надходять від компетентних органів цих держав на офіційні запити в порядку надання міжнародної правової допомоги у цивільних та кримінальних справах на момент виконання відповідних міжнародних договорів України.
Крім того, за ініціативою юристів-практиків [17] у публікаціях неодноразово порушувалось питання щодо застосування положень українсько-угорських договорів про правову допомогу у частині звільнення від процедури легалізації офіційних документів, виданих на території України. Наприклад, Міністерством юстиції було видано лист від 09.07.2004 № 26-38-290 [18] та лист «Про надання роз’яснення щодо визнання на території України офіційних документів, виданих органами державної влади Угорської Республіки» від 02.06.2009 № 26-26/201 [19].
Не заперечуючи того факту, що Договір між СРСР та УНР про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 15.07.1958 (далі — Договір 1958 року) діє у відно­синах між Україною і Угорщиною в порядку правонаступництва, угорська сторона дотримується позиції, що ст. 22 Договору між Україною та Угорською Республікою про правову допомогу в цивільних справах (далі — Договір 2001 року) замінила повністю положення ст. 14 Договору 1958 року щодо взаємного визнання документів, обмеживши таку можливість лише документами, що надсилаються судами чи іншими установами юстиції між собою у порядку правової допомоги. На документи, що подають приватні особи, поширюється вимога щодо їх засвідчення апостилем або шляхом консульської легалізації.
Натомість позиція української сторони полягає в тому, що Договір 1958 року залишається чинним, як це встановлено шляхом обміну дипломатичними нотами 1994 року. Відповідно до ст. 30 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року положення Договору 2001 року, що стосуються правової допомоги в цивільних справах, мають перевагу над положеннями Договору 1958 року лише там, де окремі статті останнього замінюються відповідними новими статтями. Однак положення Договору 1958 року, зміст яких не охоплює Договір 2001 року, у відносинах між Україною і Угорською Республікою все ж таки підлягають застосуванню.
Враховуючи те, що ст. 14 Договору 1958 року у повному обсязі виконувала лише Українська сторона, вбачається за доцільне стосовно вимоги до дійсності офіційних документів, виданих компетентними органами Угорської Республіки, застосовувати принцип взаємності, тобто застосовувати звільнення документів від консульської легалізації чи від засвідчення апостилем у рамках, визначених ст. 22 Договору 2001 року.
З огляду на викладене, на території України від громадян та юридичних осіб Угорської Республіки офіційні документи, видані компетентними державними органами Угорської Республіки і засвідчені гербовими печатками, можуть прийматися українськими органами державної влади за умови їх засвідчення апостилем згідно з Конвенцією про апостиль 1961 року.
Відтак, враховуючи зазначене, можна стверджувати, що двосторонні договори, що їх укладали держави, дають їм змогу самостійно визначати міжнародно-правові засади їхніх зовнішніх зносин і впливати в такий спосіб на всі міжнародні відносини в цілому [20].
Проте, на жаль, навіть за наявності однакових за змістом положень договорів виникають питання стосовно тлумачення, вибору права тощо. З цього приводу профессор Х. Шермерс зазначає: «Оскільки кожна правова система має своє судове право, остільки зміст юридичних понять обов’язково різниться від однієї держави до іншої. Це означає, що деталі договорів будуть по-різному застосовуватись у державах» [21].
Очевидно, що ця невизначеність є наслідком відсутності чіткого та недвозначного нормативного регулювання у сфері, що стосується скасування легалізації документів для дії за кордоном. У свою чергу існуюча всередині країни узгоджена правова позиція міністерств і відомств із цих питань зобов’язана бути відповідним чином винесена на міждержавний рівень і закріплена у відповідних міжнародно-правових документах.
Список використаних джерел
1. Цивільний процесуальний кодекс України : науково-практичний коментар. – Т. 2 // За заг. ред. С.Я. Фурси. – К. : Фурса С.Я.; КНТ, 2008. – 800 с.
2. Про міжнародне приватне право : Закон України від 23.06.2005 // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – ст. 422.
3. Двосторонні міжнародні договори в сфері міжнародно-правового співробітництва [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.minjust.gov.ua/0/9590
4. Галущенко Г.В. Питання міжнародного приватного права у міжнародних договорах України про правову допомогу. – К. : Юстиніан, 2005. – 472 с.
5. Міжнародний цивільний процес України : навчальний посібник. Практикум / За ред. С.Я. Фурси – К., 2010. – С. 70–75.
6. Терлецький Д. Міжнародні договори як складова національного законодавства України // Юридична Україна. – 2009 – № 9 (81). – С. 114–122.
7. Цірат Г.А. Двосторонні договори про правову допомогу як приклад уніфікації норм міжнародного цивільного процесу // Вісник Верховного Суду України. – № 1 (137). – 2012. – С. 43–48.
8. Фединяк Л.С. Вирішення проблеми lis alibi pendens в законодавстві та міжнародно-договірній практиці держав // Вісник Львівського університету. Серія Міжнародні відносини. – 2001. – Вип. 6. – С. 109–115.
9. Бегун В.А. Проблемы международного гражданского процесса / Проблемы науки гражданского процессуального права // Под ред. В.В. Комарова. – Х., 2002. – С. 281–305.
10. Черняк Ю.В. Інститут підсудності в міжнародному приватному праві країн Європейського Союзу та України. – К., 2008. – С. 181–188.
11. Лукашук И.И. Суд в системе государственных органов, реализующих нормы международного права // Советское государство и право. – 1992. – № 11. – С. 115.
12. Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів : Закон України від 10.01.2002 № 2933-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 23. – ст. 153.
13. О правовой помощи и правовых отношениях по гражданским, семейным и уголовным делам : Конвенция от 22.01.1993 // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1.
14. Радзієвський В.К. Поняття, особливості та порядок легалізації документів для дії за кордоном / В.К. Радзієвський // Журнал «Нотаріат для Вас». – 2006. – № 9. – С. 36.
15. Роз’яснення Мін’юсту України про надання правової допомоги у майнових правовідносинах та спадкуванні відповідно до положень Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0066323-11
16. Лист Міністерства юстиції України від 18.05.2005 № 26-28-205 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v-205323-05
17. Курдельчук Д.М. Особливості національного апостиля та легалізації // Юридичний вісник України. – 2010. – № 19 (775) – С. 6.
18. Про надання роз’яснення щодо визнання на території України офіційних документів, виданих органами державної влади Угорської Республіки : Роз’яснення Міністерства юстиції від 09.07.2004 № 26-38-290 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v_201323-09
19. Про надання роз’яснень щодо визнання на території України офіційних документів, виданих органами державної влади Угорської Республіки : Лист Міністерства юстиції від 02.06.2009 № 26-26/201 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/v_201323-09
20. Смирнова Г. Двосторонні міждержавні договори — найефективніший механізм міжнародно-правового регулювання двосторонніх міждержавних відносин / Г. Смирнова // Міжнародне право. Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 88 (Частина І), 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Apmv/2010_88.pdf
21. Schermers H. Netherlands // the Effect of Treaties in Domestic Law. L. – 1987. – P. 120.

Відповідно до книги шостої Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної  особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент  відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов’язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна.

Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця  з моменту державної реєстрації цього майна. Відповідно до ст. 182 ЦК України  право власності на нерухоме майно, його виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації, яку здійснюють відповідно Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»  нотаріуси та державні реєстратори.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно — це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п. 1. ст. 2. Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Законом України «Про нотаріат»  нотаріусам та/або посадовим особам, які вчиняють нотаріальні дії, надано право витребовувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії, та окреслені повноваження нотаріусів у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень: «Нотаріус під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва має доступ  та користується Державним реєстром речових прав на нерухоме майно. Нотаріус є спеціальним суб’єктом, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і який має печатку такого реєстратора. Користування Державним реєстром речових прав на нерухоме майно здійснюється безпосередньо нотаріусом, який вчиняє відповідну нотаріальну дію (статті 46, 46-1 Закону України «Про нотаріат»).

Питання пошуку вірного алгоритму проведення державної реєстрації права за спадкодавцем постали від початку роботи в Державному реєстрі прав. Ці питання стосувались як отримання інформації (у тому числі витягів з реєстру прав), так і порядку реєстрації переходу права від спадкодавця до спадкоємців. Нотаріус мав самостійно вирішити їх у правовому полі для запобігання порушення прав громадян, Конституції, законів, нормативних актів, при вчиненні нотаріальних дій, щоб не тільки не обмежити права громадян, а й захистити саме нотаріуса при виконанні ним своїх обов’язків.

Листом голови Державної реєстраційної служби України Л.В. Єфіменка від 03.01.2013 № 397-06-15-13 стосовно питань, пов’язаних із проведенням державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини, та реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, доведено до відома органів державної реєстрації прав і нотаріусів інформацію  щодо  порядку відкриття розділу  після смерті власника: «… у разі смерті власника об’єктів нерухомого майна, реєстрація прав на які проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, вчинення такої нотаріальної дії, як видача свідоцтва про право на спадщину проводиться без державної реєстрації таких прав за померлим власником у Державному реєстрі прав.

Думки колег розділились. Деякі нотаріуси дотепер  відкривають розділ на померлого, як підставу додають свідоцтво про смерть, інші, не відкриваючи розділ на померлого, проводять реєстрацію права одразу на спадкоємця відповідно до  виданого ними свідоцтва про право на спадщину. Напрацювання алгоритму, за яким має проводитись державна реєстрація  переходу успадкованого нерухомого майна  від спадкодавця до спадкоємців з 01.01.2013 поставила чимало питань перед нотаріальною спільнотою стосовно того:

– яким чином працювати з інформацією про права попередніх власників, якщо їх права не було внесено до РПВН (яким чином та кого запитувати, яку саме інформацію)?

– яким чином та на підставі яких документів  проводити реєстрацію виникнення права в РРП на суб’єкта?

– та ін.

Багато колег вважають  невірним відкриття розділу з реєстрацією права власності одразу на ім’я спадкоємця.

На обґрунтування своєї позиції колеги посилаються на те, що до видачі свідоцтва  про право на спадщину нотаріус позбавлений можливості виготовити витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на ім’я спадкодавця та не може отримати відомості з ДРРП .

Тому, як вважають колеги, відкриття розділу з реєстрацією права власності одразу на ім’я спадкоємця  можливо тільки після видачі свідоцтва про право на спадщину.

Ще одне слушне зауваження. У разі наявності заборони на майно спадкодавця нотаріус має перенести таку заборону у розділ та письмово повідомити кредитора про видане свідоцтво про право на спадщину спадкоємцям боржника. Але якщо розділ відкривається одразу на спадкодавця,таке перенесення є неможливим. Саме це стосується арештів, накладених на  майно спадкодавця.

ЛЮБОВ ПРОХОР,
приватний нотаріус Кіровоградського міського нотаріального округу
ВЧИНЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ ЗА УЧАСТЮ ГЛУХОНІМИХ ОСІБ
Нещодавно до мене за посвідченням договору дарування частки квартири на користь малолітньої дитини звернулись глухонімі особи. Відразу переді мною постали питання:
• як виконати вимоги ст. 44 Закону України «Про нотаріат» щодо визначення обсягу цивільної дієздатності цих осіб та встановлення їх намірів?
• чи необхідно залучати сурдоперекладача (перекладача жестової мови) і які документи він повинен надати з метою підтвердження своєї кваліфікації?
• чи потрібно в договорі зазначати про участь сурдоперекладача, і який посвідчувальний напис необхідно зробити?
За відповідями на поставлені питання, звернулась до Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. На жаль, інформації виявилось дуже мало.
У п. 7 гл. 9 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України знаходжу: «Якщо глуха, німа або глухоніма фізична особа, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії, письменна, вона має прочитати документ і підписати його. Якщо така особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписати документ, то при вчиненні нотаріальної дії обов’язково повинна бути присутня особа (сурдоперекладач), яка володіє технікою спілкування з глухою, німою або глухонімою особою і може підтвердити своїм підписом, що зміст правочину, заяви чи іншого документа відповідає волевиявленню та дійсним намірам учасника нотаріальної дії. Підпис особи (сурдоперекладача) проставляється після тексту документа».
З цього роблю висновок:

ОЛЕНА САМОЩЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРОЦЕДУРИ ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ
Як відомо, податкові перевірки дуже рідко закінчуються нічим. Якщо перевіряючим не вдається знайти реальні порушення податкового або іншого законодавства, контроль за яким покладено на податкову службу, вони починають описувати в акті перевірки спірні порушення та «притягувати їх за вуха».
Відповідно до п. 14.1.7 ст. 14 Податкового кодексу України (далі — ПК України) оскарження рішень контролюючих органів — оскарження платником податку податкового повідомлення — рішення про визначення сум грошового зобов’язання платника податків або будь-якого рішення контролюючого органу в порядку і строки, які встановлені Кодексом за про­цедурами адміністративного оскарження, або в судовому порядку.
У процедурі оскарження актів документальних (планових та позапланових) перевірок та податкових повідомлень — рішень податкової служби, прийнятих на підставі цих актів, дуже важливо чітко визначати дати, від яких залежать строки, що даються на вчинення тих чи інших дій.

ОЛЕНА САМОЩЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
ПРОЕКТ ВІДПОВІДІ ЩОДО ЗАПРОШЕННЯ НОТАРІУСА ДО ДПІ
_________ 2013 року мною було отримано повідомлення № … Щодо запрошення мене до ДПІ у … на підставі п. 172.4 ст. 172, п. 173.4 ст. 173, п.174.4 ст.174, абз. Б п. 176.2 ст. 176 ПКУ з питання неподання податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку (1ДФ).
Наступним повідомляю, що відповідно до підпункту «б» пункту 176.2 статті 176 розділу IV Податкового кодексу України (далі — ПКУ) та статті 8 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» були затвердженні форми Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку (форма № 1ДФ) та Порядку заповнення та подання податковими агентами Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку наказом № 1020 від 24.12.2010 зареєстровані в Міністерстві юстиції України 13 січня 2011 року за № 46/18784. Відповідно до цього наказу така форма 1ДФ подається податковими агентами у строки, встановлені Податковим кодексом України для податкового кварталу.
Згідно з п. 14.1.180 ст. 14 ПКУ — податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб — юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ), самозайнята особа, представництво нерезидента — юридичної особи, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов’язані нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV ПКУ, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність податковим органам та нести відповідальність за порушення його норм в порядку, передбаченому статтею 18 та розділом IV цього Кодексу.
Пунктом 1 статті 18 визнається, що податковим агентом є особа, на яку цим Кодексом покладається обов’язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків.

Відповідно до ст. 242 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) батьки є законними представниками своїх дітей. Це означає, що батьки вчиняють правочини, здійснюють усі юридичні дії від імені своїх дітей на підставі факту свого споріднення.

Стаття 160 Сімейного кодексу України (далі — СК) закріплює право батьків на визначення місця проживання дитини: «Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків». Та вказана норма містить лише загальне положення щодо права батьків. А порядок і нюанси реалізації цього права визначені цивільним законодавством. Так, відповідно до ч. 4 ст. 29 ЦК місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає. Частина 3 ст. 29 ЦК встановлює, що місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. А от фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч. 2 ст. 29 ЦК).

Таким чином:

до досягнення дитиною 10 років її місце проживання може бути зареєстроване лише за місцем проживання батьків (або одного з них);

місце проживання дитини віком від 10 до 14 років може бути зареєстроване або за місцем проживання батьків (одного з них), або в іншому місці за домовленістю між дитиною та батьками;

дитина віком від 14 років самостійно обирає і реєструє місце свого проживання.

Отже, батьки реалізують своє право на визначення місця проживання дитини в рамках вказаних норм законодавства.

Та життя — складна річ, і іноді батьки (або один з них) не мають змоги особисто здійснити реєстрацію місця проживання своєї дитин

ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
НАВЧАЄМОСЯ ПРАЦЮВАТИ З ДЕРЖАВНИМ РЕЄСТРОМ РЕЧОВИХ ПРАВ — «ШПАРГАЛКИ» ВІД КОРИСТУВАЧІВ МАЛОГО ФОРУМУ САЙТА ЮРИДИЧНИЙ РАДНИК (WWW.YURRADNIK.COM.UA)
ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
1. Для проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно заявник подає нотаріусу-реєстратору заяву про державну реєстрацію права власності та необхідні документи.
2. Реєстрація заяви «Про державну реєстрацію права власності», вид реєстрації «виникнення». (Поле не обов’язкове для заповнення.) Після реєстрації заяви можливо сканувати подані документи.
3. Формування картки прийому документів.
4. Перед прийняттям рішення здійснюється пошук заяв, наявності розділу в Реєстрі, наявність записів про право власності, обтяжень, іпотек, іншого речового права: Розділи→Пошук розділу (права власності, обтяжень, іпотек, іншого речового права) та в «Реєстрах до 2012 року». Формування відомостей за результатами пошуку інформації.
5. На підставі проведеного аналізу пошуку інформації приймається рішення.
6. Реєстрація відкриття розділу або пошук відповідного вже існуючого розділу за номером.
7. Внесення відомостей про право власності в блок розділу «Право власності».
8. В разі необхідності перенесення записів із Спецрозділу або старих реєстрів.
9. Завершення відкриття розділу (Підстава: виконано всі реєстраційні дії).
10. Формуємо та друкуємо витяг у процедурі реєстрації про державну реєстрацію.
11. Реєструємо задоволення заяви.
ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ ПЕРЕХОДУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
1. Реєстрація заяви «Про державну реєстрацію права власності», вид реєстрації: «пере¬хід».