НЕВИКОНАННЯ ЗАПОВІДАЛЬНОГО ВІДКАЗУ

Завжди на практиці одним із дискусійних питань залишається спадкування. Особливу значущість викликають саме спеціальні заповідальні розпорядження заповідача, зокрема заповідальний відказ, волю якого мають виконати спадкоємці.

Складаючи свій заповіт, спадкодавець має право охопити заповітом, як ті права та обов’язки, які йому належать на момент складання заповіту, так і ті права та обов’язки, які можуть йому належати в майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо всієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, то до спадкоємців, яких він призначив, переходить і та час­тина його обов’язків, яка є пропорційною до отриманих ними прав, і це положення немає необхідності відображати у заповіті, оскільки воно буде діяти згідно із законом (ч. 3 ст. 1236 Цивільного кодексу України (далі — ЦК)).

Практичне значення цього виду заповідального відказу полягає в тому, що у певних випадках лише за допомогою заповідального відказу заповідач може досягти мети, якої прагне. Наприклад, у випадку, коли існують особи, яким заповідач не бажає передавати майно, але й не бажає позбавляти їх права користування майном. Згідно з абз. 1 ч. 2 ст. 1238 ЦК) з наступним переходом права власності на зазначене майно до іншої особи за будь-якої форми його відчуження спадкоємцем (міна, дарування, продаж тощо), а також при переході цього майна в порядку спадкування після зобов’язаного спадкоємця право користування відказоодержувачем майном, наданим йому за заповідальним відказом, зберігає силу.^[1]

Таким чином, за сервітутом визнається «право слідування», тому право користування майном, переданим за заповідальним відказом, зберігається у відказоодержувача у випадку наступної зміни власника.

Законодавець передбачає можливість установлювати в заповіті заповідальний відказ, передбачений ч. 1 ст. 1237 ЦК. Це положення передбачене й у абз. 1 п.п. 4 п. 16 постанови пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», в якому вказується право заповідача зробити в заповіті заповідальний відказ.^[2]

За характером додаткових заповідальних розпоряджень заповідача заповіти бувають:

із «заповідальним відказом» (ст. 1237 ЦК);

з покладанням на спадкоємців особливих обов’язків (ст. 1240 ЦК).

О. Кухарєв, аналізуючи заповідальний відказ, порівнює його з умовою в заповіті та вважає, що їх слід відрізняти. На його думку, заповідальний відказ (легат) — вид заповідального розпорядження, за яким на спадкоємця покладається обов’язок вчинити певні дії майнового характеру на користь третьої особи — відказоодержувача. Різниця між ними полягає в тому, що заповідальний відказ, на відміну від умови заповіту, не впливає на виникнення у спадкоємця права на спадкування, а лише породжує зобов’язальне правовідношення між відказоодержувачем (кредитором) і спадкоємцем (боржником). Отже, умову заповіту можна розглядати як вид заповідального розпорядження та одночасно як одну з підстав виникнення відповідного правовідношення (юридичний факт).^[3]

Заповідач, складаючи заповіт і покладаючи певні зобов’язання шляхом заповідального розпорядження, повинен зробити вказівку про це, вказавши це в заповіті.

Отже, по-перше, суб’єктом, який може вчинити заповідальний відказ, є тільки заповідач, оскільки він цим розпорядженням вказує свою волю. Відповідно суд не може включити подібне розпорядження. По-друге, заповідальний відказ повинен бути тільки частиною заповіту, а будь-які розпорядження про відказ, які не включені в текст заповіту, не є «заповідальним відказом» (легатом).

Зі змісту ст. 1237 ЦК випливає, що суб’єктами виконання заповідального відказу можуть бути як спадкоємці за заповітом, так і спадкоємці за законом.

Відказоодержувачами можуть бути як особи, які входять до числа спадкоємців за законом, так і будь-які інші треті особи, які не перебувають із заповідачем у сімейних або родинних відносинах. Відказоодержувачем може бути також особа, яка має право на обов’язкову частку у спадщині. Спадкоємці за заповітом не можуть бути відказоодержувачами, оскільки в такому випадку вони набували б подвійного статусу, що нелогічно, тому що статус спадкоємця поглинає статус відказоодержувача.

Ольга Розгон отримати повну версію статті