НАБУВАЛЬНА ДАВНІСТЬ У КОНТЕКСТІ САМОЧИННОГО БУДІВНИЦТВА

У будь-якій правовій державі центральним правовим інститутом є право власності. Конституція України закріпила принцип непорушності права власності, право кожного на житло, можливість його побудувати, придбати або взяти в оренду. Відтак, право приватної власності відповідно до ч. 2 ст. 41 Конституції України набувається в порядку, визначеному законом [1].

Сьогодні значно розширено підстави набуття права власності на нерухоме майно, зокрема надана законодавством можливість виникнення права власності на об’єкти незавершеного та самочинного будівництва, які відносяться до категорії речей, відповідно можуть бути введенні до цивільного обороту, основу якого складають відносини власності.

Право власності може набуватися різними способами, які в цивілістиці традиційно поділяються на дві групи: первинні, тобто такі, що не залежать від прав попереднього власника на майно, та похідні, за яких право власності на майно переходить до власника від його попередника в порядку правонаступництва. Тобто підставами виникнення (набуття) права власності є різні правопороджуючі юридичні факти, або правовідносини.

До первинних способів набуття права власності належить й набувальна давність, тобто набуття права власності за давністю володіння. Так, відповідно до ч. 1 ст. 344 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом [2].

Оскільки метою конструювання самочинного будівництва як своєрідного інституту науки цивільного права є визначення їх місця в системі підстав набуття права власності і відповідно у визначенні сфери їх дії, а також у підпорядкуванні їх відповідним керівним засадам і принципам вчення про набуття права власності, то першочерговим є визначення загальнотеоретичних питань набуття права власності на нерухоме майно в порядку набувальної давності, а також здійснення аналізу підстав та умов, які є необхідними для цього.

Сучасне цивільне право розглядає набувальну давність як спосіб набуття права власності. У теоретичній площині має місце співвідношення певних протиріч, оскільки фактичний стан у вигляді володіння та панування над річчю породжує за певних умов, зі спливом строку, однозначні юридичні наслідки у вигляді виникнення суб’єктивного права власності [3, с. 244]. Не випадково Л.А. Кассо зазначав, що «сплив часу не може не відзначитися на правових відносинах: деякі фактичні явища, які довго протрималися, захищаються законом за наявності відомих умов. Цей захист під назвою «давність» означає, що держава віддає перевагу в інтересах суспільного спокою та міцності обороту охороняти положення, посвячене часом, аніж сприяти прояву права, яке довго не здійснювалося і як наслідок, нерідко сумнівного… Давній, явний та яскравий факт торжествує над побляклим правом» [4, с. 123].

Отже, за допомогою набувальної давності право фактичного володіння перетворюється на право власності. Саме в цьому Є.В. Васьковський вбачав суть набувальної давності [5, с. 141]. Таким чином, набувальна давність згідно з правилами ст. 344 ЦК поширюється на випадки фактичного безпідставного володіння чужим майном за певних умов, які О.М. Огоновський поділяв на дві групи: «умови щодо якості володіння та умови щодо його тривалості» [6, с. 228].

Так, для набуття права власності на майно за набувальною давністю, по-перше, необхідно, щоб заволодіння майном було добросовісним, тобто особа при заволодінні майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Разом з тим факт обізнаності особи про те, що вона не є власником речі, не виключає добросовісності володіння за умови, що заволодіння майном не відбулося з порушенням норм права (викрадення, шахрайство тощо).

По-друге, таке володіння повинно бути відкритим, тобто очевидним для всіх інших осіб. При цьому володілець має ставитись до цього майна, як до власного (експлуатувати, вживати необхідні заходи для утримання майна в належному стані тощо). Приховування володільцем свого володіння майном є порушенням цієї вимоги.

І, по-третє, володіння майном повинно бути безперервним протягом встановлених законом строків — десять років для нерухомого майна та п’ять для рухомого.

Ю.К. Толстой, окрім означених умов, виділяє ще дві. Перша — сплив строку давнісного володіння, адже за загальним правилом право власності за набувальною давністю виникає з моменту спливу строків, визначених у частинах 1, 3 ст. 344 ЦК. Суть другої умови зводиться до того, що давнісний володілець повинен володіти майном як своїм власним, не зважаючи на те, що у нього є власник. В іншому випадку, на переконання вченого, ставляться під сумнів — добросовісність та відкритість володіння [7, с. 427].

Але сам по собі сплив строку набувальної давності не є достатньою підставою для набуття володільцем права власності за набувальною давністю на нерухоме майно. Аналіз ст. 344 ЦК дає підстави стверджувати, що законодавець лише приблизно визначив коло об’єктів набувальної давності, вказавши на можливість набуття рухомих і нерухомих речей, включаючи земельні ділянки, транспортні засоби і цінні папери.

Однак з огляду на загальні правила можна дійти висновку, що набувальна давність не застосовується до об’єктів, виключених із цивільного обороту (ст. 178 ЦК), або до таких об’єктів, щодо яких не може бути встановлене право власності як абсолютне речове право (майнові права, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація тощо).

Аріна Савченко отримати повну версію статті