МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО НОТАРІАЛЬНОГО ПОСВІДЧЕННЯ ЗАПОВІТІВ

Відповідно до ст. 1233 Цивільного кодексу України (далі по тексту — «ЦКУ»), заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт є одностороннім правочином — дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Згідно ч. 3 ст. 202 ЦКУ одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Застосування цього положення Цивільного кодексу України стосовно заповіту пов’язане із заповітом подружжя, який складається двома особами — подружжям.

Правові наслідки заповіту виникають тільки після смерті особи, яка його склала — заповідача.

За життя заповідач вправі у будь-який час скасувати заповіт або змінити його. Зміна заповіту відбувається шляхом складання нового заповіту.

Заповіт як правочин має відповідати всім вимогам, які звичайно пред’являються до правочинів, що містяться у статті 203 ЦКУ. Слід звернути увагу на те, що законодавець відокремив норми про заповіт від правил про правочини і договори. Це означає, що розпорядження на випадок смерті не можуть включатися як окремі положення до цивільно-правових договорів, за винятком спадкового договору та договору банківського вкладу.

Найважливіша ознака заповіту випливає з самого його визначення і полягає в без­посередньому зв’язку заповіту з особою заповідача. Ніхто інший крім заповідача не може скласти (скасувати, змінити) заповіт за заповідача. Це правило закріплено ч. 2 ст. 1243 ЦКУ, згідно з якою вчинення заповіту через представника не допускається. Законом також не допускається відчуження права на складання заповіту, його обмеження або відмова від права на заповіт. Виходячи зі змісту ст. 27 ЦКУ правочин про відмову від права на заповіт або його обмеження є нікчемним.

Розпорядження майном на випадок смерті — акт, який вимагає достатньої соціальної зрілості заповідача. Тому ч. 1 ст. 1234 ЦКУ закріплено право на заповіт лише особи з повною цивільною дієздатністю.

Повна цивільна дієздатність фізичної особи настає з досягненням нею 18 років, або з моменту реєстрації шлюбу фізичною особою, що не досягла повноліття (ст. 34 ЦКУ), або в результаті емансипації (ст. 35 ЦКУ).

Таким чином, особа у віці до 18 років може набути повну цивільну дієздатність, а як результат і право на заповіт, у разі:

реєстрації цією особою шлюбу до досягнення повноліття,

коли вона записана матір’ю або батьком дитини,

після досягнення шістнадцяти років у випадку, коли вона працює за трудовим договором,

після досягнення 16 років у випадку, коли вона бажає займатися підприємницькою діяльністю.

Надання повної цивільної дієздатності є остаточним, і у випадку розірвання шлюбу чи припинення трудових відносин до досягнення особою 18 років, повна цивільна дієздатність у цієї особи зберігається, як і зберігається право на заповіт.

Як загальне правило закон встановлює письмову форму заповіту з нотаріальним посвідченням (ч. 3 ст. 1247 ЦКУ). Недодержання цієї форми заповіту тягне абсолютну недійсність заповіту.

Крім того, в силу прямого дозволу, що міститься у Цивільному кодексі України, право на посвідчення заповіту мають особи, що вказані у ст.ст. 1251, 1252 ЦКУ. Також право на посвідчення заповіту у відповідності із ст. 38 Закону України «Про нотаріат» (далі по тексту «Закон») мають Консульські установи України.

Цивільним кодексом України 2003 року введений інститут свідків, які у необхідних випадках повинні бути присутніми при складанні, підписанні та посвідченні заповіту. Їх відсутність у визначених законом випадках перетворює заповіт у нікчемний правочин (ч. 2 ст. 1253 ЦКУ).

Вимоги до тих, хто виступає свідками, викладені у ч. 4 ст. 1253 ЦКУ методом виключення. Свідками, зокрема, не можуть бути нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці за заповітом; члени сім’ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Такі особи також не можуть виступати у ролі рукоприкладчика, тобто підписати заповіт за заповідача.

Заповіт вважається вчиненим у день та час його посвідчення. Дата та час його складання (ч. 1 ст. 1247 ЦКУ) обов’язково зазначається у тексті заповіту.

Новелою Цивільного кодексу України є можливість складання секретного заповіту. У такому випадку нотаріус, відповідно до пп. 3.1 п. 3 глави 3 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, повинен роз’яснити заповідачу, що текст заповіту має бути викладений таким чином, щоб розпорядження заповідача не викликало неясностей чи суперечок після відкриття спадщини.

Секретний заповіт подається нотаріусу особою, що його склала, у заклеєному конверті. На конверті має бути особистий підпис заповідача. Якщо підпис на конверті проставлений заповідачем не в присутності нотаріуса, заповідач повинен особисто підтвердити, що підпис на конверті зроблений ним.

Нотаріус ставить на конверті, у якому знаходиться секретний заповіт, посвідчувальний напис про посвідчення та прийняття на зберігання секретного заповіту, скріплює його печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує. На конверті зазначаються прізвище, ім’я, по батькові, дата народження заповідача і дата прийняття на зберігання цього заповіту.

Про прийняття секретного заповіту на зберігання нотаріус може видати заповідачу відповідне свідоцтво. Секретний заповіт приймається нотаріусом на зберігання без складання опису.

Ще однією новелою Цивільного кодексу є заповіт подружжя. Законодавець, маючи намір захистити волю обох з подружжя щодо розпорядження спільним майном після смерті одного з них, надав право  на складання спільного заповіту таким особам. Специфікою такого заповіту є те, що він складається тільки з зазначенням конкретного майна, що набуте подружжям за час шлюбу у спільну сумісну власність, та не може бути складений щодо всього майна, що буде належати подружжю на час смерті одного з них. Згідно із ст. 1243 ЦКУ у разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

При складанні заповіту заповідачу нотаріусом роз’яснюються вимоги ст.ст. 1241, 1307 ЦКУ, про що зазначається у тексті заповіту.

За життя заповідача відомості про вчинений заповіт є таємницею (ст. 1255 ЦКУ). Довідки про посвідчення заповіту можуть бути видані тільки після смерті заповідача за наявності документа, що підтверджує факт смерті. Обов’язок зберігати таємницю заповіту покладається і на свідків та особу, що підписує заповіт за дорученням заповідача. Тому у разі вчинення заповіту за участю свідків та рукоприкладчика їм роз’яснюються положення ст. 1255 ЦКУ, про що також зазначається у тексті заповіту.

Цивільний кодекс України окремо виділяє такі види заповітів: заповіт з умовою, заповіт подружжя, секретний заповіт.

Також у науці цивільного права виділяються й інші види заповітів, зокрема: пропорційні (залежно від співвідношення розміру часток спадкоємців) та часткові (охоплюється певна частина спадщини).

Заповідач має право в заповіті:

Консультативно-методична рада з питань нотаріату при Головному територіальному управлінні юстиції у Харківській області отримати повну версію статті