ІСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ, РОЗВИТКУ ТА МОДЕРНІЗАЦІЇ НОТАРІАТУ УКРАЇНИ

Нотаріат є своєрідним правовим інструментом, без якого неможливе здійснення цивільно-правового обороту. Нотаріуси здійснюють нотаріальні дії, які направлені на посвідчення безспірних прав і фактів, охорону нотаріальної дії, а також вживають заходів щодо охорони спадкового майна [1, с. 118].

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом, з метою надання їм юридичної
вірогідності. Під цим поняттям в теоретичному контексті пропонується розуміти структуру нотаріальних органів, на яку покладається правоохоронна та правозахисна державна функція, що має здійснюватись у відповідності до змісту нотаріального процесу та передбаченої чинним законодавством України процедури [2, с. 47]. Змістом же діяльності нотаріальних органів є правоохоронна та правозахисна діяльність, яка державою покладена на спеціальну структуру органів та на окремих посадових осіб [3, с. 5].

Нагальною потребою сьогодення є пере­осмислення та реформування системи нотаріату, в тому числі і в частині охорони цивільних прав та інтересів. Однак цей процес потребує наукового аналізу низки проблем, серед яких значне місце посідають і питання становлення та функціонування нотаріату в Україні. Нотаріат покликаний створювати належні умови для ефективної реалізації норм права фізичними та юридичними особами, захищати їхні суб’єктивні права і законні інтереси, надаючи правочинам доказової сили. Крім того, нотаріат виконує попереджувальне правосуддя, запобігаючи суперечкам між сторонами цивільних правовідносин [4, с. 55], захищаючи права осіб від можливих порушень у майбутньому, утверджуючи між ними стабільні й передбачувані відносини. Відтак він є одним із важливих чинників формування правової держави [5, с. 3].

Сучасний інститут нотаріату не можна достатньо глибоко осмислити, дослідити, вивчити поза зв’язком із попередніми стадіями його розвитку. В умовах реформування усієї правової системи, появи нових нормативно-правових документів стає цілком очевидною потреба в об’єктивному і ретельному вивченні історії, в аналізі минулого з позицій нових підходів сьогодення. Таке дослідження сприятиме виробленню наукових оцінок щодо сучасного нотаріального процесу, правильному визначенню напрямів його реформування, що дасть змогу нотаріату справедливо посісти належне місце поряд з такими інститутами, як суд, прокуратура, адвокатура в правовій системі України [5, с. 3].

Безперечно, що ми усвідомлюємо, які великі перетворення у своєму розвитку відбулись в інституті нотаріату у світі. Адже вперше виникнувши як різновид адміністративної діяльності тисячоліття тому у Вавилоні [6, с. 77–95], стародавніх державах нотаріат пройшов шлях від примітивних писарів-канцеляристів, які вели численні прибутково-витратні книги та періодично складали кадастр усіх земель у країні, переписували населення і його майно до складної системи, яка сьогодні успішно функціонує у всьому світі. Однак вказаний розвиток нотаріату вже був неодноразово предметом наукових досліджень. Тому свою увагу сконцентруємо на розвитку нотаріату на українських землях в частині його впливу на охорону цивільних прав та інтересів учасників цивільних відносин.

Так, зачатки нотаріальної діяльності на теренах України як форми охорони цивільних прав нам відомі ще з часів Руської правди [7, с. 113], за текстом якої окремі види діянь мали бути посвідченими іншими людьми. Хоча спеціального органу чи осіб, які повинні були здійснювати таке посвідчення, тоді не існувало. Відповідний правовий розвиток такого інституту фігурує і в інших джерелах, зокрема Литовському Статуту, Соборному Уложенню та Правах, за якими судиться малоросійський народ. Вперше термін «нотар» вживається у Галицькому цивільному кодексі (§ 233, 582 та ін.) І тут вже саме він розуміється як особа, яка засвідчує певні види зобов’язань. Більш широкого застосування нотаріуси набувають вже у Зібранні малоросійських прав. Так, відповідно до його положень встановлюються випадки, за яких нотаріус може здійснювати «даровий запис» (§ 312, 313) та відповідальність, яка може за це наставати. Нового розвитку питання участі нотаріуса в цивільних відносинах набуває вже у Зводі законів Російської імперії [7, с. 113]. У ньому вже визначаються питання про здійснення актів нотаріальних (книга ІІ, розділ ІІІ, глава 4), про порядок складання та зберігання нотаріальних духовних заповітів (книга ІІІ, розділ І, глава 5) тощо [7, с. 113]. В окремих статтях цього акта визначається обов’язок засвічення підпису нотаріальним порядком (п. 2 ст. 150), погодження своєї згоди в нотаріуса та затвердження в Старшого нотаріуса (ст. 446) тощо. Крім цього, на той час існувало вже спеціальне Положення про Нотаріальну Частину (вид. 1914 року), Правила про порядок засвідчення явки актів у Біржових Нотаріусів тощо [7, с. 122]. Ще більш широко це питання висвітлювалось у Цивільному уложенні (хоча воно і не набуло юридичної чинності), де за нотаріальною формою вже чітко визнавалась правова природа окремого порядку укладення правочинів.

Однак справжнього свого розвитку інститут нотаріату отримав в радянський період, ставши державним органом, на який покладено оформлення і засвідчення операцій і актів, а також посвідчення фактів, що мають юридичне значення. Згідно з законодавством нотаріат в СРСР мав на меті зміцнення соціалістичної законності, охорону соціалістичної власності й особистої власності громадян, охорона особистих і майнових прав громадян, а також прав і законних інтересів державних установ, підприємств і суспільних організацій [8, с.23]. На нотаріальні органи покладалося здійснення і засвідчення договорів і операцій, здійснення протестів векселів, посвідчення безспірних обставин і реєстрація арештів. Положення про нотаріат 1922 року заклало основи нотаріату, що функціонував в умовах переходу від капіталізму до соціалізму.

Проте 1923 року було введено нове Положення про державний нотаріат, яке значно розширило коло повноважень нотаріальних контор і узгодило ці повноваження з нормами цивільного законодавства. Радянський нотаріат був включений до складу органів юстиції. Організація і керівництво нотаріатом були покладені на органи судового управління. У 30–50-ті рр. XX ст. у нотаріальне законодавство часто вносилися зміни, нерідко без відповідних об’єктивних передумов. До 1926 року нотаріальна діяльність в СРСР регулювалася законодавством союзних республік. Першим загальносоюзним актом стала ухвала ЦВК і РНК СРСР від 14.05.1926 «Про основні принципи організації державного нотаріату». На основі цієї ухвали були видані положення про нотаріат окремо кожною із союзних республік. До ведення нотаріальних органів було віднесене: посвідчення операцій, видача виконавчих написів, здійснення протестів, засвідчення вірності копій документів і автентичності підписів на документах, видача заставних свідоцтв, отримання в депозит предметів зобов’язань, вживання заходів з охорони спадку і видача свідоцтв про спадкоємство, забезпечення доказів, видача свідоцтв про визнання особи безвісно відсутньою. Як правило, нотаріальні дії вчинялися нотаріусом у нотаріальній конторі. За межами контори нотаріус міг вчиняти нотаріальні дії на підставі прохання сторони в разі неможливості її з’явитися в контору з поважної причини. Під час вчинення нотаріальної дії нотаріус зобов’язаний був перевірити законність операції або документа, а також упевнитися в правоздатності і дієздатності осіб, що беруть участь в операції, і власноручності їхнього підпису під документами. Було визначено, що нотаріуси зобов’язані дотримуватись таємниці відносно вчинюваних ними нотаріальних дій, а довідки щодо нотаріальних дій видаються тільки учасникам операцій, а також на вимогу прокуратури і судових органів [8, с. 26]. У сільських місцевостях, де не було нотаріальних контор, деякі нотаріальні дії (посвідчення договорів контрактації, операцій на суму до 500 крб., засвідчення копій документів, підписів на них тощо) виконувалися сільськими радами. Скарги на дії нотаріусів надходили до народного суду за місцем знаходження нотаріальної контори і розглядались судом у судовому засіданні з викликом заінтересованих осіб. Нотаріальне посвідчення операцій, видача виконавчих написів і засвідчення копій документів й інші нотаріальні дії надавали достовірності документам, актам, усували зайві суперечки забезпечували можливість доведення в суді, сприяючи забезпеченню соціалістичної законності [8, с. 26].

ЮЛІЯ ЖЕЛІХОВСЬКА отримати повну версію статті