ДОБРОВІЛЬНА ВІДМОВА ВІД ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Підставою для цієї статті стало прохання громадян роз’яснити, чи може власник добровільно відмовитись від права власності на нерухоме майно (вчиняти одну зі складових щодо розпорядження майном), яке обтяжено арештом?

Суть питання: На підставі рішення суду на нерухоме майно боржника накладено арешт. Титульний власник звернувся до державної реєстраційної служби та добровільно відмовився від права власності на майно, а служба прийняла таку відмову та припинила право власності на арештоване майно.

Передзвонюю колезі з державної реєстраційної служби, питаю: як так?

Все нормально,  реєстраційна служба прийняла відмову та припинила право власності в Державному реєстрі речових прав та їх обтяжень на виконання вимог порядку реєстрації речових прав та їх обтяжень (п. 61 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 № 868, далі — Порядок № 868).

Одразу постає низка питань:

Чи можливе таке припинення прав державним реєстратором відповідно до п. 61 Порядку № 868 на підставі добровільної відмови від права власності за наявності арешту, заборони на таке нерухоме майно без згоди на такі дії  уповноважених органів (обтяжувача), не порушується тим самим закон, а саме: Цивільний кодекс України (ст. 347), Кримінальний процесуальний кодекс України (статті 131,171), Закон України «Про нотаріат» (ст. 73), Закон України «Про виконавче провадження» (ст. 57), норми Податкового кодексу про адміністративний арешт майна (ст. 94), і власне Порядок № 868 та Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»?

Яка юридична доля майна, від якого відмовились?

Хто стає власником майна після такої добровільної відмови?

Який статус цього майна?

Який механізм реалізації своїх прав обтяжувачем після відмови власника та припинення прав на арештоване майно?

Відповідно до ст. 73 Закону України «Про нотаріат» нотаріус за місцем розташування жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, іншого нерухомого майна чи місцем розташування земельної ділянки або за місцезнаходженням однієї зі сторін правочину накладає заборону їх відчуження: за повідомленням установи банку, підприємства чи організації про видачу громадянину позики (кредиту) на будівництво, капітальний ремонт чи купівлю жилого будинку (квартири); за зверненням органу опіки та піклування з метою захисту особистих і майнових прав та інтересів дитини, яка має право власності або проживає у жилому будинку, квартирі, іншому приміщенні, на відчуження якого накладається заборона; при посвідченні договору довічного утримання; при посвідченні договору про заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна; за повідомленням іпотекодержателя; в усіх інших випадках, передбачених законом.

Чимало наукових коментарів до цієї ж статті розкривають поняття: заборона відчуження об’єкта нерухомого майна є одним з найважливіших правових інструментів, що забезпечує і охороняє права та інтереси кредитора і водночас сприяє належному виконанню зобов’язань боржником. Поняття «заборона» походить від дієслова «забороняти», яке означає не дозволити робити що-небудь, користуватися чим-небудь, вживати що-небудь. Накладення заборони відчуження майна означає неможливість власника обтяженого майна здійснити дії щодо розпорядження ним, зокрема відчуження.

Стаття 131 Кримінального процесуального кодексу України визначає арешт як один із заходів забезпечення кримінального провадження, а ст. 170 цього ж Кодексу визначає підстави для арешту майна та дає визначення поняття арешту: «Арештом майна є тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у разі якщо до такої юридичної особи може бути застосовано захід кримінально-правового характеру у вигляді конфіскації майна, можливості відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до скасування арешту майна у встановленому цим Кодексом порядку».

У виконавчому провадженні арешт на майно боржника включає в себе комплекс процесуальних виконавчих дій щодо заборони вільного розпорядження та користування таким майном. Арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а в разі потреби — в обмеженні права користування майном або його вилученні в боржника та передачі на зберігання іншим особам.

Відповідно до Закону арешт накладається або на все майно боржника, або на окремо визначене майно боржника. Постанова, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, надсилається державним виконавцем до органу нотаріату та інших органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.

Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою відповідальність зберігача майна, передбачену законом. Відповідно до ст. 388 Кримінального кодексу України розтрата, відчуження, приховування, підміна, пошкодження, знищення майна або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт або яке описано, чи порушення обмеження права користуватися таким майном, здійснене особою, якій це майно ввірено, караються штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Відповідно до п. 61 Порядку № 868 під час проведення державної реєстрації припинення права власності на нерухоме майно у зв’язку з відмовою від права власності орган державної реєстрації прав у день прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень надсилає органові місцевого самоврядування, на території якого розташоване таке майно, а також правонабувачеві, обтяжувачеві чи особі, в інтересах якої встановлено обтяження, права та обтяження прав яких зареєстровані відповідно до вимог цього Порядку, письмове повідомлення про проведення державної реєстрації припинення права власності на нерухоме майно у зв’язку з відмовою від права власності.

Розяснюючи питання, реєстратор зауважує — спочатку здійснюється реєстрація припинення прав, а тільки потім повідомляються обтяжувачі (п. 61 Порядку № 868). Дивне трактування законів та підзаконних актів.

Але ж якщо державний реєстратор припиняє право на підставі добровільної відмови від права власності без дозволу або без попереднього задоволення вимог обтяжувачів та не зважаючи на наявність зареєстрованих та не зареєстрованих (але наявних прав третіх осіб (третіх осіб — співвласників, другого з подружжя, малолітніх або не повнолітніх, які мають право користування майном тощо), то для адвокатської спільноти роботи буде  дуже забагато.

Проведемо ретельний аналіз законів та підзаконних актів.

Відповідно до підпунктів 4,5 п. 15 Порядку № 868 під час розгляду заяви і документів, що додаються до неї, державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно, їх обтяженнями, зокрема щодо:

наявності обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до закону;

наявності факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов’язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав.

МАРИНА ЄЛЬКІНА отримати повну версію статті