ДО ПИТАННЯ ПРО ПРАВА ТВАРИН У ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНОМУ РОЗУМІННІ

Початок боротьби за права тварин відноситься до початку ХХ століття, що практично збігається з початком боротьби за рівноправність жінок та із забороною рабства. У цьому зв’язку варто звернути увагу деяких авторів-догхантерів від науки^[1] на те, що практично до середини ХІХ століття деякі люди також мали правовий статус речі. Щодо прав жінок, то нагадаємо, що свого часу (у 1792 році) у відповідь на публікацію М. Уолстонкрафт «На захист прав жінок» та з метою її пародіювання кембриджський філософ Т. Тейлор опублікував Декларацію прав худоби і намагався довести однаковість аргументів та користь прав жінок та худоби. Посилання на діюче законодавство України, звичайно, є слушним, та його навряд чи можна вважати взірцем у сфері, що стосується тварин, а тому аргумент про те, що тварина є за національним законодавством об’єктом права і, відповідно, не може мати права, не є переконливим. Така аргументація нагадує фразу з широко відомої стрічки «Шукайте жінку»: «якщо до Вас не притискаються в метро, це не означає, що метро в Парижі не існує». Так само, якщо національне законодавство України не визначає за тваринами права, це не означає, що таких прав не існує. Наприклад, Індія у 2014 році надала дельфінам статус «особистості, що не належить до людського роду», які повинні мати свої власні особливі права». Тому використання терміну «права тварин» вважається автором цілком обґрунтованим, незважаючи на значне відставання національного законодавства в цій сфері.

Питання про права тварин здавна бентежило розум як філософів, так і право­знавців. Так, у 1822 році І. Бентам писав: «Мабуть настане день, коли решта світу живих істот набуде тих прав, яких вони не можуть бути позбавлені інакше, ніж рукою тиранії. Французи вже відкрили те, що чорнота шкіри не є підставою для того, щоб залишити людську істоту капризу мучителя без жодної компенсації. Може настати день, коли визнають, що кількість ніг, наявність хутра на шкірі або завершення os sacsrum — настільки ж недостатні підстави для того, щоб залишити здатну відчувати істоту такій долі. Що має визначати цю непереборну межу? Здатності розуму або, можливо, здатність розмовляти. Але дорослий кінь або собака незрівнянно більш раціональна та товариська істота, ніж немовля в віці одного дня, одного тижня або навіть одного місяця. Уявимо, що вірно зворотне. Що це дає? Питання не в тому, чи можуть вони розмірковувати або чи можуть вони говорити, але в тому, чи можуть вони страждати».^[2]

Усе частіше порушується питання прав тварин сучасними дослідниками-право­знавцями. Так, Д. Февр пропонує розділити правовий статус тварин за загальним правом та правом справедливості. За правом справедливості дослідником пропонується визнати власником правового титулу саму тварину. Відповідно людина щодо такого права стає суб’єктом відповідного обов’язку (подібно до того, як це відбувається у відносинах довірчої власності), а правовий статус власника тварини стає подібним до статусу опікуна. На думку дослідника, такий підхід дозволить запровадити компромісне рішення між визнанням тварин речами (об’єктами права) та особами (суб’єктами права) і розширить можливості захисту їх інтересів. Дійсно, запропонований Д. Февром підхід може істотно змінити статус тварини. Це зробить можливим захищати інтереси тварин у судах, порушувати питання про відшкодування їм шкоди за перенесені страждання та спричиненої матеріальної шкоди. При визначенні питання, з ким залишиться тварина, скажімо, у разі розірвання шлюбу, мають враховуватись не інтереси людей, а прихильність тварини до одного з них, а також те, хто зможе надати тварині краще утримання. Тварина буде зберігати право на речі, що були придбані для неї людиною-опікуном.^[3]

Термін «права тварин» починає використовуватись в різних правових актах, хоча дуже повільно. Так, 23 вересня 1977 року в Лондоні Міжнародною Лігою прав тварин приймається Всесвітня декларація прав тварин (далі — Декларація). У цьому документі йдеться саме про права тварин. Зокрема, наголошується, що всі живі істоти мають свої природні права і будь-яка тварина, яка має нервову систему, має особливі права; неповага та навіть просте ігнорування цих природних прав завдають великої шкоди природі і спонукають людину до скоєння злочинів проти тварин; співіснування видів передбачає визнання людським видом права на життя, що мають інші живі істоти; повага до тварин є невід’ємною від поваги людьми один одного. У ст. 9 Декларації зазначається, що юридичний статус тварин та їх прав має бути визнаний законом.

У січні 1982 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Всесвітню хартію природи (далі — Хартія). Серед іншого, автори цього документа наголошують на тому, що будь-яка форма життя є унікальною та заслуговує на повагу, незалежно від її корисності для людини, і для визнання цієї невід’ємної цінності інших живих істот людина має керуватися моральним кодексом поведінки. Хоча Хартія і не використовує термін «права тварин», але її положення змушують про них замислитись.

Щодо національного законодавства пост­радянських країн, то із запізненням лише в 350–400 років починає прийматися законо­давство про захист тварин від жорстокого поводження (для порівняння, перший американський закон у цій сфері було прийнято в 1641 році), яке переважно спрямовано на захист суспільної моралі, ніж на захист прав тварин (тобто людина знов-таки захищає власні інтереси, а не права та інтереси тварин). Водночас певні зрушення все ж таки є. Так, звертає на себе увагу положення ч. 2 ст. 231 «Приобретение права собственности на безнадзорных животных» Цивільного кодексу Російської Федерації: «в случае явки прежнего собственника животных после перехода их в собственность другого лица прежний собственник вправе, при наличии обстоятельств, свидетельствующих о сохранении к нему привязанности со стороны этих животных или о жестоком либо ином ненадлежащем обращении с ними нового собственника, потребовать их возврата». Звичайно, російський законодавець ще не надає тварині окремих прав. Проте тут вже міститься вказівка на те, що її почуття мають враховуватись. Про можливість вимагати повернення тварини, яка зберегла почуття прихильності до попереднього власника, йдеться і в ст. 232 ЦК Республіки Білорусь. З цього приводу в юридичній літературі зазначається: «если привязанность определить как желание быть с кем-то вместе, проявляющееся с силой привычки, то животное, по мысли законодателя, может вполне адекватно выражать чувство тоски и грусти, свидетельствующие о его расположении (привязанности) к определенному
человеку и желании быть с ним, и наоборот, выказывать злость и вести себя агрессивно по отношению к лицу, которое обращалось с ним жестоко, не заботилось о нем надлежащим образом или к которому оно еще просто не привыкло… Как бы то ни было, если и признать за животными наличие воли, то, конечно, ее объем не идет ни в какое сравнение с объемом воли человека (субъекта права). Однако даже столь ограниченный объем воли животных уже не позволяет с достаточной основательностью и непротиворечивостью продолжать относить их к вещам, не имеющим воли в принципе». І робиться висновок, що «законодатель, пусть и очень осторожно, признал за животными способность иметь и проявлять свою волю».^[4]

Поступово і судова практика окремих країн починає відходити від традиційних підходів до вирішення спорів щодо тварин. Наприклад, Е. Франклін, описуючи розгляд американськими судами спорів про визначення місця проживання тварини у одного з колишнього подружжя, зазначає, що, враховуючи, що найчастіше люди вважають домашніх тварин повноцінними членами сім’ї: «навряд чи можна вважати домашніх тварин майном, яке достатньо просто розділити, коли відносини між господарями
припиняються. Доречно ставитись до тварин-компаньйонів як до членів родини і з усією серйозністю вирішувати питання про встановлення опіки над ними. У цих випадках для гарантування дотримання прав та інтересів тварини можуть застосовуватись тактика і стратегія, що використовується для врегулювання спорів про опіку над дітьми». Як приклад наводиться спір подружжя, коли колишній чоловік просив залишити собаку з ним, оскільки він дуже любив кататися з хазяїном на мотоциклі, тоді як колишня дружина наполягала на тому, що собаці подобається бути присутньою при домашніх читаннях Біблії, які проводила дружина. Зрештою суд виніс рішення про спільну опіку. А в рішенні по справі Capbell v. Animal Quarantine Station суддя зауважив, що втрата домашньої тварини може бути зрівняна з втратою подружжя, батьків або дитини.^[5]

Звичайно, прямо про права тварин у законодавстві йдеться сьогодні вкрай рідко, а судова практика продовжує залишатися суперечливою. Проте спостерігати, що людство, хоча і дуже повільно, але ж рухається шляхом зміни правового статусу тварин, що дає надію на те, що ми все ж таки еволюціо­нуємо.

ОЛЬГА ВЕРЕЙЦІ отримати повну версію статті