ДЕЯКІ АСПЕКТИ ЗАПОВІТУ В НОТАРІАЛЬНІЙ ПРАКТИЦІ

Принцип свободи заповіту є основою спадкового права, тому потребує дослідження не тільки в аспекті його змістовного наповнення, а й розробки певних засобів правової охорони.

У цивільному праві поняття заповіту є багатозначним: воно розглядається і як правочин, і як вид та підстава спадкування, і як розпорядження фізичної особи на випадок смерті. Багатозначність заповіту зумовлює необхідність дослідження різних теоретичних і практичних аспектів цього правового явища. Законодавець визначає заповіт як особисте розпорядження фізичної особи, зроблене нею на випадок своєї смерті (ч. 1 ст. 1233 ЦК України). Таким чином, є очевидним, що легальне визначення заповіту відображає лише один бік цього правового явища. Привертає увагу й та обставина, що термін розпорядження використано у контексті закону щодо заповіту в різних значеннях: і як сам заповіт (ч. 1 ст. 1233 ЦК України), і як певні самостійні складові заповіту (ст. 1240 ЦК України), і як певні схожі з ним конструкції (наприклад, розпорядження вкладника банку чи іншої установи за ст. 1228 ЦК України). Це свідчить про їх певний логічний зв’язок.

Проаналізуємо заповіт у всіх визначених напрямках.

Як правочин заповіт характеризується тим, що є одностороннім, тобто учиняється стороною, яка зазвичай представлена однією особою, за винятком спільного заповіту подружжя (ст. 1243 ЦК України), в якому спадкодавець представлений двома особами — дружиною і чоловіком. Заповіт є правочином майнового характеру, тобто його змістом є розпорядження майном і майновими правами, зроблене заповідачем. Така ознака у положеннях ЦК України не знайшла свого відображення, однак випливає з природи заповіту. Ще з часів римського права заповіт розглядався як розпорядження щодо майна. Так само його визначали і всі подальші кодифікації цивільного законодавства. Наприклад, розробники проекту Цивільного уложення Російської імперії (кін. XIX — поч. XX ст.) вказували, що майнові розпорядження зазвичай складали найбільш істотний компонент змісту заповіту. Між тим, включення до заповіту різного роду немайнових розпоряджень не робило само по собі заповіт недійсним[1]. Ці твердження справедливі і для сучасного цивільного права України: на сьогоднішній день заповіт, який містить лише розпорядження немайнового характеру, також має право на існування. Про можливість включення до заповіту розпоряджень немайнового характеру свідчать окремі положення цивільного законодавства України, зокрема ст. 1240 ЦК України, за якою заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, а саме щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання.

Навіть аналіз легального визначення заповіту не в повній мірі співвідноситься з визначенням правочину за ч. 1 ст. 202 ЦК України, а це дозволяє говорити, що заповіт наповнений певною специфікою. Він посідає особливе місце серед юридичних фактів, інакше кажучи правочин sui generis.

Суб’єктом заповіту може бути тільки фізична особа з повною цивільною дієздатністю, тобто особи обмежені в цивільній дієздатності або ж визнані судом недієздатними права на заповіт не мають.

Так, рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 24.05.2005, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Севастополя від 01.12.2005, задоволено позов С. та визнано недійсним заповіт складений 11.05.2004 І. на користь І-ва, оскільки на момент складення заповіту спадкодавець був недієздатним згідно з рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 17.03.2004.

Олег Печений отримати повну версію статті