ЩОДО РЕЧОВИХ ПРАВ НА ЧУЖЕ МАЙНО

Як правильно зазначає І. О. Покровський, одним правом власності міг би задовольнитися лише найпримітивніший побут . Значення речових прав полягає в тому, що вони надають необхідну стабільність цивільному обороту, забезпечуючи особі, яка має таке право, відносну незалежність від власника майна і свободу користування річчю, обмежену тільки законом або договором.
Під речовим правом розуміється право, яке забезпечує задоволення інтересів управомоченої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, яка знаходиться в сфері його господарського панування . Іншими словами, речове право закріплює відношення особи до майна, забезпечуючи за його рахунок задоволення різноманітних потреб. У системі речових прав можна виділити речові права на чуже майно, які, по-перше, створюють юридичний зв’язок між особою і річчю і, по-друге, є правами саме на майно, що знаходиться на праві власності в іншої особи. Призначенням речових прав на чуже майно є встановлення надійних тривалих відносин володільця стосовно чужого майна, які не можливо встановити жодною зобов’язальною конструкцією.
Історія інституту речових прав на чуже майно бере свій початок у праві Стародавнього Риму. Нарівні з правом власності права на чужі речі належали до речових абсолютних прав, але не були такими ж об’ємними, як і права власника, котрий за римським правом міг зі своєю річчю робити все, що не було прямо заборонено законом . Римські юристи в рамках інституту прав на чужі речі розробили правові категорії «сервітут», «емфітевзис», «узуфрукт», «суперфіцій» та «заставне право», які вживані й дотепер.
Підставами виникнення сервітутів стало виділення із загальної племінної власності на землі і все, що на них знаходилося, приватної власності окремих осіб на певні земельні ділянки. Оскільки ці ділянки були не рівнозначними за своїми властивостями – з водними ресурсами і без них, з випасами для худоби чи навпаки, – логічним, з точки зору юристів того часу, стала конструкція, при якій один власник міг користуватися землею іншого власника. З ускладненням економічних відносин, появою більшої кількості власників і розвитком міст урегульовувати стосунки сусідів щодо надання проходу по території ділянки або видачі певної кількості води на підставі тільки приватного особистого характеру відносин ставало дедалі важче, а іноді, – й неможливо. І тоді була запроваджена конструкція сервітуту – servitutes, яка забезпечувала повне або часткове користування річчю і була нерозривно пов’язана з певною земельною ділянкою. Сервітути у подальшому розвитку переросли в абсолютні зобов’язання третіх осіб або власника ділянки утримуватися від певних дій або претерпівати певні втручання на його ділянку; стали невідчужувані; їхній перехід до іншої особи був можливий тільки з передачею землі; той, хто мав на них право, не міг створити ні новий сервітут, ні більш обмежене речове право; вони були неподільні і їхнє призначення полягало у тому, щоб забезпечувати постійне здійснення права . Класичне римське право виділяло не тільки земельні сервітути (які в свою чергу поділялися на сільські та міські), а й особисті, цивільні та преторські сервітути, сервітути на встановлення права на певну дію або заборону певної дії, а також безперервні та перервні сервітути. Найбільш поширеними прикладами їхньго застосування були: сервітут прогону худоби, обов’язок не будувати будинки вище визначеної висоти; право проводити воду під або над чужою ділянкою; право брати воду на чужій ділянці; право відводити дощову воду на чужу ділянку; обов’язок приймати воду з верхньої ділянки; право добувати крейду, камінь, пісок для власних потреб на чужій ділянці; право ходити по чужій ділянці; право випускати дим на чужу ділянку; право зробити вікно в загальній або чужій стіні; обов’язок не обмежувати доступ світла до сусідських вікон будівлею або деревами; те ж стосується і закриття виду з вікон; право будувати власну будівлю, спираючись на стіну сусіда; право випасати худобу на чужій ділянці; право мати дах або балкон, що нависають над сусідською ділянкою; право брати дрова в чужому лісі і т.д.
Значення емфітевзису полягало в праві користуватися земельною ділянкою, збирати з неї врожаї, передавати в заставу та у спадок. При цьому суб’єкт емфітевзису не був його власником і так само здійснював право на чужу річ, яке відрізнялось від сервітутів тривалістю дії і широтою змісту.
Іншим правом на чужу річ був суперфіцій, який становив собою також речове право на чужу річ, що могло бути відчужене і передане в спадок, а змістом якого було право зводити будівлю на міській ділянці і право користуватися цією будівлею.
Після виникнення сервітутів, які в першу чергу були спрямовані на виникнення прав на користь сусіда, з’являється категорія узуфрукту. Змістом узуфрукту є також речове право користуватися чужим майном. Але він, по-перше, поширювався не тільки на користування земельними ділянками, а й будь-яким іншим майном і, по-друге, міг встановлюватися не тільки на користь сусідів, а й будь-яких третіх осіб. Не дивлячись на те, що

Ірина ВЕНЕДІКТОВА отримати повну версію статті