ЩОДО ПОСВІДЧЕННЯ ЗАПОВІТІВ НАЧАЛЬНИКОМ СЛІДЧОГО ІЗОЛЯТОРА

О.В. КАЛІНІЧЕНКО,
здобувач кафедри цивільного та трудового права Київського університету права НАН України
ЩОДО ПОСВІДЧЕННЯ ЗАПОВІТІВ НАЧАЛЬНИКОМ СЛІДЧОГО ІЗОЛЯТОРА
Стаття присвячена з’ясуванню змісту та особливостей посвідчення заповіту начальником слідчого ізолятора. Сформульовані пропозиції щодо вдосконалення порядку посвідчення таких заповітів і здійснення функцій органами нотаріату. Обґрунтована доцільність створення Державного реєстру осіб, які обмежені в діє­здатності та визнані недієздатними.
Ключові слова: заповіт, посвідчення заповіту, начальник слідчого ізолятора, нотаріальний реєстр, обмежено дієздатна, визнана недіє­здатною особа.
Статья посвящена определению содержания и особенностей удостоверения завещания начальником следственного изолятора. Сформулированы предложения по усовершенствованию порядка удостоверения таких завещаний и осуществления функций органами нотариата. Обоснована необходимость создания Государственного реестра лиц, ограниченных в дееспособности и признанных недееспособными.
Ключевые слова: завещание, удостоверение завещания, начальник следственного изолятора, нотариальный реестр, ограниченно дееспособное, признанное недееспособным лицо.
Article is devoted to establishing of the substance and features of will witnessing by the chief of imprisonment office.
Proposals on improvement of a procedure of imprisonment office chief’s will witnessing and carrying out a notary agencies functions are formulated. Introduction of the limited in a capability and incompetent declared persons State register is proved.
Keywords: will, will witnessing, chief of impri­sonment office, notary register, limited in a capability, incompetent declared person.
Наявність у людини як учасника цивільних відносин цивільних прав та обов’язків пов’язується законодавцем із поняттям цивільної правоздатності, тобто здатності мати цивільні права та обов’язки. При цьому презюмується, що фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та Цивільним Кодексом України (далі — ЦК України). Одним із таких особистих немайнових прав є закріплене ст. 1234 ЦК право будь-якої фізичної особи з повною цивільною дієздатністю на заповіт, тобто на особисте розпорядження майном на випадок своєї смерті [1].
Слід відмітити, що Конституція України визначає права і свободи людини та їх гарантії змістом і спрямованістю діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини — головним обов’язком держави (ч. 2 ст. 3) [2]. Механізм забезпечення вказаного права пов’язується із встановленням особливої форми, порядку вчинення та визнання такого волевиявлення особи державою. Законом встановлена письмова форма заповіту. Крім того, відповідно до ст. 1248 ЦК, заповіт посвідчується нотаріусом. Проте в певних життєвих ситуаціях залучення нотаріуса є фізично неможливим, або недоцільним. Саме через зазначені обставини повноваження щодо посвідчення заповітів надано й іншим посадовим і службовим особам (ст.ст. 1251, 1252 ЦК) [1].
Окремі аспекти правового регулювання вчинення посадовими та службовими особами (зокрема й начальниками слідчих ізоляторів) дій, прирівняних до нотаріальних, були об’єктом дослідження В. Чуйкової, Є. Фурси, Л. Шевчук, С. Фурси, Ю. Заіки [3; 4; 5; 6; 7]. Посвідчення заповітів розглядалися побічно зазначеними особами в рамках досліджень, присвячених правовій природі заповіту, особливостям спадкових правовідносин, правовим питанням спадкування за заповітом, в роботах щодо системи спадкового права. Проте окремого дослідження інституту посвідчення заповіту посадовими та службовими особами не проводилось, що й обумовлює актуальність нашої статті.
Метою статті є з’ясування змісту та особливостей посвідчення (процедури) заповіту начальником слідчого ізолятора, виявлення суперечностей у правовому регулюванні зазначеної діяльності та вироблення правових рекомендацій щодо їх усунення.
Відповідно до частини 6 статті 1252 ЦК України право на посвідчення заповіту особи, яка тримається у слідчому ізоляторі, має начальник слідчого ізолятора. Такі заповіти прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами [1].
Особливості посвідчення заповітів начальником слідчого ізолятора обумовлені режимом утримання в ньому певних осіб. Начальник слідчого ізолятора має право посвідчити заповіт лише тих осіб, які утримуються під вартою в зазначених закладах. В слідчих ізоляторах можуть утримуватися особи, щодо яких застосовано попереднє ув’язнення, тобто обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту або до яких застосовано тимчасовий чи екстрадиційний арешт (ст.ст. 1, 4 Закону України «Про попереднє ув’язнення») [8]. Відтак, начальник слідчого ізолятора не наділений повноваженнями посвідчувати заповіти працівників очолюваної ним установи.
Процедура посвідчення заповіту осіб, які тримаються у слідчому ізоляторі, врегульовано в Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених [9] (далі — Порядок). Відповідно до частини 2 пункту 1 зазначеного Порядку начальник слідчого ізолятора має право на посвідчення заповіту осіб, узятих під варту, та засуджених, стосовно яких вирок суду не набрав законної сили, за погодженням з посадовою, службовою особою чи органом, у провадженні яких перебуває справа. Подібна правова конструкція викликає певні заперечення.
По-перше, Порядком значно звужено перелік категорій осіб, які мають право на посвідчення заповітів в умовах утримання в слідчому ізоляторі. До них віднесено: узяті під варту та засуджені, щодо яких вирок суду не набрав законної сили. Загальновідомими є численні випадки утримання осіб в слідчих ізоляторах з порушенням строків їх утримання, після винесення виправдувальних вироків, осіб, щодо яких набув чинності вирок суду тощо. Вбачається, що застосування вичерпного переліку категорій осіб, заповіти яких можуть посвідчуватись начальником ізолятора, призведе до необгрунтованих обмежень прав зазначених осіб. Натомість, ЦК України визнає вказане право за всіма без винятку особами, які утримуються в слідчому ізоляторі.
По-друге, можливість посвідчення заповітів начальником слідчого ізолятора обумовлюється в Порядку необхідністю отримання згоди посадової, службової особи чи органу, у провадженні яких перебуває справа, в рамках якої санкціоновано утримання особи в ізоляторі. Подібне обмеження також прямо суперечить вимогам ЦК України, оскільки право на заповіт згідно зі ст. 1252 ЦК є безумовним.
Не можна визнавати зазначені обмеження права особи на заповіт обґрунтованими необхідністю досягнення мети попереднього ув’язнення, оскільки його реалізація аніяк не може посприяти ухиленню особи, взятої під варту, від слідства і суду, перешкоджанню встановлення істини в кримінальній справі або зайняттю злочинною діяльністю, а також забезпечення виконання вироку та видачі особи (екстрадиції) або її транзитного перевезення (ст. 2 Закону України «Про попереднє ув’язнення»). Це пов’язано з тим, що особа, підписуючи заповіт, не передає будь-кому жодних майнових прав, розпорядження робиться тільки на випадок смерті заповідача. Також згадане обмеження жодним чином не може спричинити порушення особою режиму в місцях попереднього ув’язнення.
Враховуючи, що зазначені протиріччя є необгрунтованими та суперечать вимогам Конституції України [2], вимог Загальної декларації прав людини [10], інших міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув’язненими і не можуть мати на меті обмеження прав і свобод людини, яка утримується в місцях попереднього ув’язнення, відповідні приписи Порядку мають бути приведені у відповідність зі ст. 1252 ЦК України.
Наступною особливістю є необхідність при­сут­ності не менш як двох свідків під час посвідчення заповіту особи, яка утримується під вартою у слідчому ізоляторі, начальником ізолятора (ч. 2 ст. 1253 ЦК України) [1]. Зазначене положення закону обумовлено тим, що присутність свідків при посвідченні заповіту убезпечує від зловживань з боку адміністрації ізолятора (оскільки заповідачі не в змозі самостійно захистити свої цивільні права в умовах утримання в слідчому ізоляторі), а спадкоємців від майбутніх спорів.
Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. При посвідченні вони зачитують вголос заповіт та ставлять свої підписи в ньому. У заповіті зазначаються прізвище, ім’я, по батькові свідка, дата його народження, місце проживання, реквізити паспорта чи іншого документа, на підставі якого встановлено особу свідка, підписи на ньому.
Поява у спадкових правовідносинах зазначених осіб хоча й ускладнює процесуальну сторону спадкування, але в той самий час створює гарантії для реалізації громадянами своїх прав. Не можуть бути свідками: службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці за заповітом; члени сім’ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
Залучення в умовах слідчого ізолятора свідків передбачає або їх службову (підлеглі працівники ізолятора) чи іншу залежність від вказаної посадової особи (рідні осіб, що утримуються під вартою), або ж їх зацікавленість в підтриманні добрих відносин з начальником слідчого ізолятора (друзі, ділові партнери). Вірогідність участі в посвідченні заповіту незацікавлених осіб не виключається, але ж, виходячи зі специфіки режиму слідчого ізолятора, є мізерною. Подібний механізм не можна визнати таким, що відповідає меті забезпечення права особи на вільне волевиявлення при заповіданні.
Вважаємо, що задля досягнення вказаної мети в якості свідків при посвідченні заповіту в слідчому ізоляторі повинні залучатись особи, інтереси яких полягають у забезпеченні прав та свобод, осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах. Такими особами слід визнавати передусім захисників зазначених осіб. Саме вони уповноважені здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надання їм необхідної юридичної допомоги при провадженні у кримінальній справі. Присутність захисника під час посвідчення заповіту осіб, що утримуються в слідчих ізоляторах, цілком відповідає сутності та охоплюється змістом категорії «необхідна юридична допомога при провадженні у кримінальній справі». Основним обов’язком захисника при цьому (відповідно до ч. 1 ст. 47 Кримінально-процесуального кодексу України [11]) є застосування засобів захисту, передбачених законами України, з метою забезпечення дотримання прав, свобод та законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого.
Слід вказати, що в порядку ч. 9 ст. 1252 ЦК України заповіти, посвідчені начальником слідчого ізолятора, прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами [1]. Однак, питання щодо надання вказаній особі права посвідчувати заповіти залишається дискусійним. Це обумовлено тим, що посвідчення заповітів не можна зводити лише до технічної дії. Посвідчення заповіту передбачає з’ясування істинної волі заповідача, його психічного стану на момент укладення заповіту. Проте на практиці посвідчення заповітів начальником слідчого ізолятора має здебільшого формальний характер, оскільки останній виконує зовсім іншу функцію (наглядову) та, відповідно, не є спеціалістом в сфері нотаріальної діяльності.

О.В. КАЛІНІЧЕНКО отримати повну версію статті