ТРУДОВІ ВІДНОСИНИ САМОЗАЙНЯТОЇ ОСОБИ З ПРАЦІВНИКОМ: ЯК «ЗАХИСТИТИ» СЕБЕ ВІД ПРАЦІВНИКА

ІРИНА ЛОСИЦЯ,
приватний нотаріус Севастопольського міського нотаріального округу, кандидат юридичних наук, доцент Кримського юридичного інституту Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
ГАННА БОКАНЬ,
приватний нотаріус Севастопольського міського нотаріального округу
ТРУДОВІ ВІДНОСИНИ САМОЗАЙНЯТОЇ ОСОБИ З ПРАЦІВНИКОМ: ЯК «ЗАХИСТИТИ» СЕБЕ ВІД ПРАЦІВНИКА
Право кожної людини на працю закріплено ст. 43 Конституції України. Кожний має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Особа, яка бажає стати працівником, реалізує право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою (ст. 2 Кодексу Законів про працю України (далі — КЗпП України). Одразу наголосимо, що між нотаріусом і працівником можливе укладення лише трудового договору, а не контракту, оскільки відповідно до ст. 21 КЗпП України контракт укладається лише у випадках, прямо передбачених законом. На сьогодні в Україні немає закону, що передбачав би укладення контракту між нотаріусом і працівником (Закон України «Про нотаріат» також цього не передбачає).
Додержання письмової форми трудового договору є обов’язковим при укладенні трудового договору з роботодавцем — фізичною особою (ст. 24 КЗпП України). Крім того, відповідно до ст. 24-1 КЗпП України у разі укладення трудового договору між працівником і фізичною особою фізична особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір у державній службі зай­нятості за місцем свого проживання у порядку, визначеному Міністерством праці та соціальної політики України.
При укладенні трудового договору важливо пам’ятати зміст ст. 9 КЗпП України: «Умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними».
Таким чином, при оформленні працівника на роботу нотаріус повинен укласти з ним трудовий договір та зареєструвати цей договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання.
Які ж права виникають у працівника як сторони трудового договору? Стаття 2 КЗпП України закріплює, що працівники мають право:
• на відпочинок (це право забезпечується наданням часу відпочинку, в тому числі днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки);
• право на здорові і безпечні умови праці;
• на об’єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку;
• на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності;
• на матеріальну допомогу в разі безробіття;
• на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законо­давством;
• інші права, встановлені законодавством.
Все це правильно та зрозуміло. Для соціально розвинутої держави такий стан закріплення прав трудящих природній: працівник повинен мати право на оплачувану відпустку, матеріальне забезпечення у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності тощо. Заради досягнення цього чимало держав пройшли через криваві революції, бунти, страйки.
Однак це погляд на питання прав сторін трудових правовідносин лише з одного боку. А якщо інакше поглянути на ситуацію? Нотаріус є самозайнятою особою, котра реалізує своє право на працю самостійно (не має роботодавця і, відповідно, не може претендувати на надання для себе з боку роботодавця відповідних прав).
Стаття 45 Конституції України закріплює: кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право для працівника забезпечується обов’язками роботодавця, серед іншого, надавати працівнику дні щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
Здавалося б, самозайнята особа може таке собі дозволити навіть у більшому обсязі, ніж гарантовано законодавством для працівників. Крім того, нотаріуси теж мають право скористатися правом на відпустку у зв’язку з вагітністю, пологами і для догляду за дитиною.
Коли нотаріус не має найманих працівників, питань не виникає. А коли є наймані працівники… Уявімо, що за наявності у нотаріуса найманих працівників сам нотаріус захворів або пішов у відпустку (у тому числі «декретну»). Права працівника завжди охороняються законом і не повинні порушуватися. Увесь наведений у прикладі період нотаріус повинен сплачувати працівникові заробітну плату (з відповідними своїми витратами на обов’язковий соціальний внесок) та забезпечувати належні умови праці. Справедливо?
З точки зору Закону та працівника — справедливо, з точки зору нотаріуса (не тільки як працедавця, але й як особи, яка реалізує своє право на працю самостійно) — ні.
Чинне законодавство не дає можливості знайти адекватну відповідь на запитання, що в такій ситуації можна зробити, не порушуючи прав працівника, якщо він не бажає у цей же період використати своє право на відпочинок.
Спроба застосувати чинне законодавство для законного вирішення ситуації дозволяє «притягнути за вуха» тільки п. 1 ст. 40 КЗпП України, тобто звільнення працівника у зв’язку зі скороченням чисельності або штату працівників. Але звільнення за наведеною підставою передбачає попередження працівника про наступне звільнення не пізніше, ніж за два місяці, виплату вихідної допомоги при звільненні у розмірі не менше середнього місячного заробітку та додержання ряду інших особливостей звільнення за наведеною підставою.
Та хіба можливо нотаріусу (або іншій самозайнятій особі) заздалегідь передбачити свою хворобу, щоб попередити працівника не менше, ніж за два місяці до настання необхідності звільнення? Стосовно «декретної відпустки» — так, це прогнозовано, але трапляються випадки, коли таке прогнозування неможливе.
Виходить, те, що «виписано» в законодавстві для роботодавця — юридичної особи, не завжди можна застосувати для роботодавця — фізичної особи. Тобто мають бути особливості регулювання праці громадян, які працюють у роботодавців — фізичних осіб.
Зрозуміло, що КЗпП України був прийнятий ще в радянські часи (набрав чинності з 01.06.1972), і внесені до нього зміни не враховують усього масштабу змін, що об’єктивно відбулися у суспільстві. На наш погляд, трудові взаємовідносини між працівником і фізичною особою — роботодавцем (яким може бути як фізична особа — підприємець, так і самозайнята особа, або просто фізична особа без додаткового статусу) повинні регулюватися із врахуванням інтересів як працівника, так і працедавця.

Ірина ЛОСИЦЯ отримати повну версію статті