ПРО ДУБЛІКАТ, СПАДЩИНУ І ОЦІНКУ СПАДКОВОГО МАЙНА: ПРОБЛЕМНІ МОМЕНТИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ

ВІКТОР ДОБРОЛЬОЖА,
приватний нотаріус Житомирського районного нотаріального округу Житомирської області
ПРО ДУБЛІКАТ, СПАДЩИНУ І ОЦІНКУ СПАДКОВОГО МАЙНА: ПРОБЛЕМНІ МОМЕНТИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ
Проблематика видачі дублікатів правовстановлювальних документів, як і робота з вже виданими дублікатами, в теорії і практиці нотаріату обговорюється повсякчас. За останні три роки лише журналом «Мала енциклопедія нотаріуса» цьому питанню приділялася увага тричі. Про форум на «Юрраднику» взагалі мовчу, оскільки ця тема, як то кажуть, в тренді. Або — в «триндєлочці».
Як і кожен практикуючий нотаріус, автор теж має певний досвід у видачі дублікатів. Так, в період з 2008 до 2014 року мною видано 42 дублікати договорів щодо нерухомості (за попередні роки інформація не збереглася). При цьому щоразу, як тільки-но постає питання видачі дубліката, на думку неодмінно спадає одне і те саме: «А де оголошення в газеті про втрату оригіналу документа?». А дійсно, де? Паперові видання, від містечкового до загальнодержавного, постійно рясніють різноманітними оголошеннями про втрату того чи іншого документа, котрий слід «вважати недійсним». А ось невелика за обсягом гл. 22 «Видача дубліката документа» Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок) не містить такої вимоги. Хоча п. 48 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 № 868, передбачає обов’язкове надання «оголошення про втрату документа у регіональних друкованих засобах масової інформації за місцем розташування нерухомого майна, в якому повинні бути зазначені назва документа, його номер і дата видачі, на чиє ім’я виданий, яким органом». Не секрет, що дехто з наших колег теж вимагає від клієнтів подання таких оголошень, а клієнти в свою чергу сприймають це як належне. Проте така практика не зовсім вписується в межі правового поля. І виправити цю ситуацію ми можемо лише спільними зусиллями, але то вже тема окремої розмови. Зараз же маю намір привернути увагу колег до такого аспекту, як оформлення спадщини за дублікатами правовстановлювальних документів. Причому не лише тих, які були видані чи посвідчені нотаріусами, але й тих, що були видані іншими уповноваженими на те органами, як-то органи приватизації, місцевого самоврядування тощо.
Тому ця публікація має на меті скоріше окреслити коло проблемних моментів, пов’язаних зі здійсненням нотаріальних дій щодо дублікатів правовстановлювальних документів, ніж надати конкретні рекомендації чи поради, як саме вчиняти в тій чи іншій ситуації. При цьому автор виходить з того, що проблему навряд чи можна вирішити, доки її чітко не сформульовано і не викладено письмово.
А тому пропоную спільно змоделювати ситуацію: Вами заведено спадкову справу, у якій правовстановлювальним документом буде дублікат. Причому неважливо, ким саме (яким органом) цей дублікат видано і коли було набуте (зареєстроване) первинне право власності (до 2013 року чи після), оскільки, задаючи більше параметрів, ми автоматично розширюємо кількість варіантів відповідей та/або алгоритмів дій, що можуть бути обрані тим чи іншим нашим колегою. А те, що нотаріальна практика надто далека від єдиної, — факт загальновідомий, хоча і прикрий. Проте, як би там не було, в першу чергу слід визначитися з дефініціями.
Дублікат (від лат. «duplicatus» — подвійний, другий або наступний) розуміється як письмовий документ, який має з оригіналом документа однакову юридичну силу, — зазначає наша колежанка Таїсія Татарець в статті «Про дублікат нотаріально посвідчених документів» (див. МЕН № 1(61), лютий 2012 року).
В листі Державної реєстраційної служби України від 15.01.2013 № 12-06-15-13 «Щодо видачі дублікатів втрачених або зіпсованих документів» (далі — Лист ДРСУ) зазначено, що «чітке визначення терміна «дублікат» в чинному законодавстві відсутнє». А тому визначення поняття «дублікат» було надано за рахунок практики застосування цього терміна в юриспруденції. З чого власне і витікає, що «фактично видача дубліката полягає у відтворенні тексту документа, дублікат якого видається, що спрямовано на відновлення такого документа у випадку неможливості використання останнього з певних причин».
Серед правових джерел, так чи інакше пов’язаних з темою дубліката, можна назвати хіба що статті 34, 53 Закону України «Про нотаріат», вже згадувану гл. 22 Порядку та Форму 75 «Посвідчувальний напис на дублікаті документа» додатку 25 Правил ведення нотаріального діловодства.
При цьому ми зазвичай добре розуміємо, що дублікат — це не зовсім оригінал первинно виданого/посвідченого документа, хоча він і «має силу оригіналу», про що нотарем відповідно до вимог п. 6.2 гл. 22 Порядку на такому дублікаті робиться відмітка. Окрім того, про видачу дубліката здійснюється відмітка на тому примірнику документа, що зберігається в справах нотаря.
Саму процедуру видачі дубліката (загальні вимоги, зразки відміток, особ­ливості дублікатів заповітів і довіреностей, зразок запиту до держархіву тощо) чітко й змістовно викладено в МЕНі № 3 (69) за червень 2013 року в статті «Дотримання вимог нотаріального діловодства при видачі дублікатів документів, посвідчених або виданих нотаріусом» (автори Валентина Бережна та Ганна Ожегова).
Пропоную зосередитися здебільшого на теоретичних міркуваннях в такому контексті: дії нотаріуса при оформленні спадщини на об’єкт нерухомого майна (далі — ОНМ) за дублікатом спадкоємцям першої черги. У зв’язку з чим треба надати відповідь на декілька пов’язаних між собою питань.
1. Чи видавати свідоцтво про право на спадщину за дублікатом документа? Або замість цього винести постанову про відмову і направити клієнтів в суд?
2. Вирішивши все ж таки видавати спадщину, чи вимагати проведення оцінки ОНМ (нормативної — для успадкування земельної ділянки та експертної, якщо йдеться про інший ОНМ)? Або, навпаки, дотримуватися точки зору тієї частини нотаріальної спільноти, котра не вважає за потрібне без зайвої потреби «викручувати» клієнтові руки, спустошуючи його гаманець?
Отже, розглянемо ці дві діаметрально протилежні позиції детальніше.

ВІКТОР ДОБРОЛЬОЖА отримати повну версію статті