Проблеми реалізації прав подружжя на укладення договорів щодо спільного майна.

Ірина ЖИЛІНКОВА,
доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного права
Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого,
член-кореспондент Академії правових наук України
ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ПОДРУЖЖЯ
НА УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРІВ
ЩОДО СПІЛЬНОГО МАЙНА
Договори подружжя набувають все більшого поширення в системі регуляторів сімейних відносин. Потреба в укладенні таких договорів виникає на всіх стадіях розвитку подружніх відносин — створення, існування та припинення шлюбного союзу.
Хоча аналізу договірних відносин подружжя присвячено спеціальні наукові дослідження , до більш менш повного визначення теоретичних та практичних аспектів договірного регулювання подружніх відносин ще дуже далеко. Появу багатьох проблем спричиняє вже традиційна нечіткість законодавчих норм, некоординованість положень різних нормативних актів, відсутність адекватних механізмів реалізації сімейних прав.
Єдиним «виправдувальним» поясненням цієї складної ситуації є те, що розширення договірної ініціативи подружжя є фактом лише останніх років. До цього, протягом багатьох десятиліть, вважалося, що, крім договору дарування, чоловік та дружина не укладають між собою інших договорів, тому потреби у створенні спеціальної нормативної бази немає.
Новий СК України, без сумніву, зрушив це питання і закріпив нові, сучасні позиції щодо свободи договору в сімейних відносинах. Проте його норми не мали вагомого теоретичного та практичного підґрунтя. На той період практика ще не визначила труднощі та не продемонструвала напрямки реалізації принципу свободи договору. СК України не міг попередити майбутні проблеми. Сьогодні вони є очевидними, тому постає завдання щодо зміни окремих норм чинного законодавства, розширення та уточнення відповідних нормативних приписів.
У цьому аспекті заслуговує на увагу реалізація права подружжя на укладення між собою договорів щодо спільного майна.
У ч. 2 ст. 64 СК України вперше міститься норма, згідно з якою договір про відчуження одним з подружжя на користь другого своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки.
З урахуванням сутності подружніх відносин при укладенні подружжям між собою договорів щодо спільного майна можна вважати необхідним існування таких етапів:
1) певна річ перебуває в режимі спільної сумісної власності подружжя;
2) подружжя домовляється про визначення часток у праві на майно і заміну спільної сумісної власності на спільну часткову власність;
3) виникає режим спільної часткової власності щодо вказаної речі;
4) подружжя домовляється про відчуження одним з них на користь другого своєї частки у спільній частковій власності (з відповідними наслідками — реєстрацією договору та реєстрацією прав на майно в БТІ).
На жаль, чинне законодавство не відокремлює вказані етапи і містить неузгоджені між собою нормативні приписи. Зокрема, закріплене в ч. 2 ст. 64 СК України нормативне положення викликає серйозні запитання і створює підґрунтя для багатьох практичних проблем. Крім того, воно не співпадає з нормами, що закріплені в інших нормативних актах. Розглянемо цю ситуацію детальніше.
Первісним пунктом є існування режиму спільної сумісної власності подружжя щодо певної речі. Вихідна позиція ст. 64 СК полягає в тому, що в ній ідеться про об’єкт, що перебуває у спільній сумісній власності подружжя. Отже, це ситуація, коли подружжя визначає подальшу долю спільного майна. Причому така доля не є єдиною в тому розумінні, що чоловік та дружина не передають разом спільне майно іншій особі. Навпаки, вони хочуть юридично «роз’єднати» майно з метою передання його одним з подружжя на користь другого. Як це можна здійснити? Для цього потрібен другий етап.
Треба погодитися з тим, що між чоловіком та дружиною передусім має існувати взаємна згода на визначення часток у праві на майно і заміну спільної сумісної власності на спільну часткову власність. Чим можна пояснити необхідність установлення часток кожного з подружжя у спільному майні? Як відомо, згідно з ч. 1 ст. 368 ЦК України спільною сумісною власністю є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. Для того щоб один з учасників спільної сумісної власності (у нашому випадку — один з подружжя) мав змогу розпорядитися належним йому майном, необхідно визначити, що саме йому належить, тобто визначити його частку у праві власності на майно. Без цього майно належить подружжю спільно і право кожного з них поширюється на майно в цілому. За таких обставин неможливо визначити, що саме буде в подальшому переходити від одного з подружжя до другого.
Визначення часток необхідно ще й тому, що воно свідчить про згоду подружжя на визнання за кожним з них права на конкретний розмір частки. Це може бути як традиційна 1/2 частка, так і інша. Сторони можуть домовитися про визнання за одним з подружжя права на 1/3, 2/5, 8/10 або іншу частку в праві власності на майно, з відповідним збільшенням або зменшенням частки другого з подружжя. Отже, стадію визначення розміру часток у спільному майні оминути неможливо.
Втім не можна не помітити, що згідно з ч. 2 ст. 64 СК передача частки одного з подружжя другому з подружжя здійснюється без виділу цієї частки. Єдиним логічним висновком з цього положення може бути той, що в цьому випадку йдеться про передачу майна без виділу частки в натурі, а не без визначення частки кожного з подружжя у праві власності на майно. У такому сенсі тлумачить цю норму і Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5 (п. 174). Отже, для розпорядження своїм майном сторони передусім визначають частку кожного з них в праві власності на майно (не в натурі). При цьому здійснюється трансформація спільної сумісної власності у спільну часткову власність.
Виникає питання щодо юридичної кваліфікації дій подружжя, спрямованих на визначення їхніх часток у праві на спільне майно. Логічно вважати, що перетворення спільної сумісної власності подружжя у спільну часткову власність не може здійснюватися інакше, ніж за домовленістю (договором) сторін. Такі дії можна назвати договором про визначення часток подружжя в праві власності на майно або договір про трансформацію спільної сумісної власності подружжя у спільну часткову власність. Як відомо, такий договір не передбачений безпосередньо в законі, тобто він є непойменованим. Оскільки за своїм змістом такий договір не суперечить основним засадам законодавства (ч. 2 ст. 7 СК України, статті 6, 627 ЦК України), його можна визнати «повноцінним» договором, що спрямований на настання відповідних правових наслідків.
Хоча договір про визначення часток у спільному майні подружжя складає самостійний етап переходу майна і має власний юридичний зміст, він викликає запитання: Чи потребує такий договір відповідної реєстрації та чи потрібна перереєстрація прав (права спільної сумісної власності на право спільної часткової власності) після його укладення? На це запитання в законі немає чіткої відповіді.
Є підстави вважати, що домовленість подружжя щодо визначення частки кожного з них у праві на майно СК України розглядає як проміжну стадію, що не має самостійного значення. Ідея ч. 2 ст. 64 СК полягає у спрощенні порядку передання майна одного з подружжя на користь другого з подружжя. Такий порядок встановлювався для того, щоб дружина та чоловік могли визначити свої частки у спільному майні і одразу передати частку одного з них на користь другого (подарувати, продати, обміняти тощо). Це означає, що після визначення подружжям своїх часток у праві на спільне майно окремий договір не укладається і, відповідно, не здійснюються реєстрація такого договору та зміни в документах, що свідчать про зміну речового права (спільної сумісної власності на спільну часткову). Отже, договір про відчуження одним з подружжя на користь другого з подружжя своєї частки в праві спільної сумісної власності без виділу цієї частки, за ідеєю СК України, може розглядатися не як самостійний вид подружніх договорів, а як механізм здійснення правочинів з майном дружини та чоловіка. За таких обставин СК України взагалі уникає називати домовленість подружжя про визначення часток у спільному майні договором.
Оскільки такий договір не передбачається сімейним законом, у ньому не встановлюється і його форма, навіть якщо предмет такого договору складає нерухоме майно. У зв’язку із принциповим небажанням СК позначити момент перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову як окрему стадію цей момент залишився поза увагою законодавця.
Для вирішення питання можна звернутися до загальних принципів сімейного та цивільного законодавства. Виходячи зі свободи договору не можна виключати можливість укладення подружжям договору про визначення часток у спільній власності. Очевидно, він має відповідати всім вимогам, що ставляться цивільним законом до форми правочину (статті 205–210 ЦК України). Можна припустити, що найкращим було б установлення для такого договору нотаріальної форми. Саме така форма передбачена в законі для договору про поділ подружнього майна (ч. 2 ст. 69 СК України). Не треба забувати, що закон дозволяє за бажанням сторін надати нотаріальну форму будь-якому договору (ч. 1 ст. 209 ЦК України, ч. 1 ст. 54 Закону України «Про нотаріат»).
Оскільки СК України домовленість подружжя про визначення часток у праві спільної сумісної власності трактує як проміжний етап, він закріплює відповідне ставлення і до інших формалізуючих моментів. Так, цей договір на сьогодні не потребує державної реєстрації (ст. 64 СК України, ст. 210 ЦК України). У майбутньому реєстрація договорів, як відомо, не передбачається, тому в подальшому це питання взагалі не виникатиме (Закон України від 11.02.2010 р. № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України»).
Залишається ще один формальний момент. Він стосується

Ірина ЖИЛІНКОВА отримати повну версію статті