Проблеми застосування темпоральних норм спадкового права в нотаріальній практиці

Спадкове право можна віднести до традиційних сфер діяльності нотаріату. І за радянських часів, і в сучасних умовах під впливом сукупності чинників складається певна усталена практика застосування нотаріусами норм спадкового права. Водночас не можна не враховувати впливу на її формування істотних змін, що відбулися і в цивільному законодавстві, і в правозастосовній практиці, і в юридичній науці з прийняттям нового Цивільного кодексу (надалі – ЦК) України. У площині відносин у сфері спадкування корінна відмінність спадкового права за ЦК України 2003 р. від спадкового права ЦК УРСР 1963 р. і попередніх кодексів радянських часів полягає не тільки в збільшенні кількості статей Книги Шостої ЦК , а й в новій методології спадкування. Спадкове право за чинним ЦК України – це право ринкової економіки, що позначилося на всьому змісті правового регулювання спадкування. Унаслідок реформування спадкове право стало більш демократичним, доступним і надійним, у ньому враховано сучасні українські реалії, зарубіжній досвід, досягнення правової науки . Реформування, що відбулося внаслідок кодифікації, має докорінний, системний характер.
Водночас, реформа спадкового права породила низку проблем, з якими приходиться зіткнутися і нотаріусу, і самим учасникам спадкових відносин, і судовим органам при вирішенні справ, пов’язаних із спадкуванням. Слід виділити наступні.
Перше. ЦК України діє вже більше трьох років. За цей період склалася певна практика його застосування і судовими органами, і нотаріусами. Однак практика застосування законодавства про спадкування не узагальнена, особливо це стосується судової практики, з багатьох питань необхідне з’ясування позиції Верховного Суду України. Слід відмітити, що роз’яснення судових органів з питань застосування цивільного законодавства в цій сфері були опрацьовані досить давно. Пленумом Верховного Суду Союзу РСР було прийнято Постанову від 1 липня 1966 р. № 6 «Про судову практику у справах про спадкування», в якій проаналізовано практику застосування законодавства про спадкування відповідно до Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1961 р., надано рекомендації судам щодо застосування відповідних правових норм. Звичайно, у сучасних умовах дана постанова має лише історичне значення, як у зв’язку із кодифікацією законодавства України, так і змінами соціально-економічних умов існування спадкових відносин. Не може задовольнити потреб практики і чинна Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 24 червня 1983 р. «Про практику розгляду судами України справ про спадкування», оскільки сформульовані в ній роз’яснення ґрунтуються на практиці застосування ЦК УРСР 1963 р., не враховують проведеної кодифікації цивільного законодавства. Отже, існує нагальна потреба в опрацюванні й узагальненні проблемних підходів, що склалися в судовій практиці з тим, щоб на рівні Верховного Суду України надати судам роз’яснення щодо практики застосування норм спадкового права.
Друге. Потребує узагальнення й практика вчинення нотаріальних дій нотаріусами України з питань спадкування, з метою забезпечення єдності у підходах вирішення питань спадкування. Неприпустимим є створення «регіональних особливостей» у питаннях спадкування, оскільки цивільні відносини повинні регулюватися однаково на всій території України . Звичайно, що для забезпечення єдності практики необхідна відповідна правова база. Чинна Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5 (із змінами і доповненнями), враховуючи дату її прийняття, багатьох проблемних питань не врахувала, та і не могла врахувати. Крім того, однієї Інструкції не достатньо, алгоритм дій нотаріуса в тих чи інших ситуаціях має бути відтворено і в інших актах. Скажімо, необхідно розробити Методику обчислення розміру обов’язкової частки у спадщині тощо.
Третє. Останнім часом предметом широкого обговорення й наукового аналізу стали відповідні законопроекти щодо реформування нотаріату. Маються на увазі проекти Законів України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат»», зареєстровані 20 січня 2007 р. за № 3025 та 5 лютого 2007 р. за № 2278. Наразі звичайно, невідомо, яке рішення остаточно буде прийнято законодавцем за тим чи іншим проектом реформування нотаріату, однак слід відмітити, що кожен із проектів при переході до єдиного нотаріату передбачає зрівняння компетенції нотаріусів у питаннях спадкування, що є цілком вірним. Як зазначається з цього приводу в літературі, вирівнювання компетенції державних і приватних нотаріусів по вчиненню нотаріальних дій шляхом позбавлення нотаріусів, які працюють у державних нотаріальних конторах, виключного права на ведення спадкових справ, підвищить ефективність діяльності приватних нотаріусів у порівнянні з нотаріусами, що працюють у державних нотаріальних конторах . Однак при будь-якому рішенні законодавця, «цілісність» системи спадкового права й процесу не повинна бути порушена, а тому нові законодавчі акти мають встановити порядок і перехідний період щодо зміни компетенції державних і приватних нотаріусів у питаннях спадкування.
Важливим є питання розмежування дії в часі норм про спадкування ЦК України 2003 р. та ЦК УРСР 1963 р.
Загальні правила дії актів цивільного законодавства в часі визначені в ст. 5 ЦК, за якою акти цивільного законодавства регулюють цивільні відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Певні особливості передбачені розділом «Прикінцеві та перехідні положення». Відповідно до п. 4 вказаного розділу щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК, положення ЦК застосовуються до тих прав та обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Особливу увагу привертає п. 5 розділу, який поширює правила Книги Шостої ЦК також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності ЦК. На жаль, Прикінцеві та перехідні положення ЦК повністю не врегулювали темпоральних проблем застосування Книги Шостої. До того ж, Сімейний кодекс України взагалі не містить норм, які б визначали особливості дії сімейно-правових норм у часі , зокрема щодо визначення початкового моменту спільного проживання чоловіка й жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу, що має значення як для визначення правового режиму спільної власності, так і для спадкування частки у спільному майні (статті 1226, 1264 ЦК України).
I Відповідно до Книги Шостої ЦК України, змінено підходи до визначення способів прийняття спадщини. За ст. 549 ЦК УРСР 1963 р., як рівнозначні в юридичному розумінні розглядалися два способи прийняття спадщини:
(а) фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном;
(б) подання нотаріусу за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини. При цьому під фактичним вступом у володіння спадковим майном розуміються будь-які дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню й використанню цього майна, підтриманню його в належному стані, сплаті податків, страхових внесків, інших платежів, стягнення плати за оренду житлового будинку з наймачів, що мешкають у будинку за договором найму житла, здійснення за рахунок спадкового майна витрат, погашення боргів спадкодавця та ін. Перелік цих дій не є вичерпним, до них відносилася і наявність у спадкоємця документів щодо спадкового майна (ощадних книжок при спадкуванні вкладів та ін.) Дії з фактичного вступу в управління спадковим майном могли бути вчинені як самим спадкоємцем, так і за його дорученням іншими особами (членами його сім’ї) протягом установленого законодавством шестимісячного строку. Вчинення таких дій щодо частини спадкового майна означає прийняття спадщини в цілому (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 24 червня 1983 р. «Про практику розгляду судами України справ про спадкування»). Однак не можна розглядати в якості фактичного вступу в управління спадщиною отримання вкладу в банку спадкоємцем, щодо якого наявне заповідальне розпорядження в банку, оскільки за ЦК УРСР 1963 р. вклад у банку до складу спадщини не включався, на нього не поширювалися норми щодо порядку прийняття спадкового майна. Отже, щодо спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 р., допускається фактичний вступ у володіння нею, а тому при наявності документів, що підтверджують фактичний вступ (довідок, квитанцій, рахунків тощо) нотаріусом може бути видане свідоцтво про право на спадщину. При цьому спадкоємець, який фактично вступив у володіння й управління спадщиною до 1 січня 2004 р., не обмежений строком у праві на отримання свідоцтва про право на спадщину.
Нотаріус повинен при видачі свідоцтва про право на спадщину враховувати можливу наявність «фактичного» спадкоємця, хоча передбачити його існування досить складно. Наведемо наступний приклад. Після смерті матері, яка проживала разом із сином, залишилася спадщина у вигляді житлового будинку, земельного паю та вкладу в банку. Окрім сина спадкоємцями матері були інші діти. Заповіту мати не залишила. Згодом син помер, не встигши оформити спадкових прав, усього залишилось сім спадкоємців. Свідоцтво про право на спадщину на вклад видане нотаріусом на ім’я одного із спадкоємців. Згодом до цієї особи вчинили позов інші спадкоємці з вимогою про визнання права власності на спадкове майно і грошові вклади, з’явилися позови і інших спадкоємців про визнання права на спадкове майно. Рішенням Рокитнівського районного суду Рівненської області позов задоволено частково. Визнано за одним із спадкоємців право власності на 3/7 частини житлового будинку, 3/7 частини земельної частки (паю), за іншими по 1/7 частини спадщини. У позовах про визнання недійсним свідоцтва на грошовий вклад померлої відмовлено. Апеляційний суд Рівненської області дане рішення скасував. Померлий брат спадкоємців постійно проживав разом із матір’ю, після її смерті фактично вступив у володіння спадщиною, відповідно до ст. 549 ЦК УРСР визнається таким, що прийняв спадщину. Після смерті брата із заявами до нотаріальної контори звернулося сім осіб, двоє з них відмовилися від спадщини на користь іншого спадкоємця. Апеляційний суд визнав, що сторони по справі набули право на спадкування майна, яке належало на день смерті їх брату, у тому числі й те, яке він успадкував після смерті матері в рівних частках, тобто по 1/7 кожному. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції свідоцтво про право на спадщину на грошові вклади визнав недійсним, визнав за 4-ма спадкоємцями право власності на 1/7 частини житлового будинку, 1/7 частини земельного паю матері й брату, 1/7 грошового вкладу матері, за іншим спадкоємцем визнане право власності на 3/7 частин цього майна .
За змістом п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України не виключається можливість встановлення факту прийняття спадщини, що відкрилася до 1 січня 2004 р., в судовому порядку вже після вказаної дати.
II Якщо спадщина відкрилася до 1 січня 2004 р. і хоча б один із спадкоємців прийняв її шляхом

отримати повну версію статті