Передумови зародження нотаріату в українському праві

Л. В. ЄФІМЕНКО,
заступник міністра юстиції України, заслужений юрист України
ПЕРЕДУМОВИ ЗАРОДЖЕННЯ НОТАРІАТУ
В УКРАЇНСЬКОМУ ПРАВІ1
У статті розглядаються передумови зародження нотаріату в національному праві, фактори, що обумовлювали їх виникнення та значення.
Ключові слова: нотаріат, право, Рим, Русь, договори, власність, захист.
В статье рассматриваются предпосылки возникновения нотариата в национальном праве, факторы, которые обусловливали их возникновение и значение.
Ключевые слова: нотариат, право, Рим, Русь, договора, собственность, защита.
This Article considers the preconditions for formation of notarial institute in the national law, factors caused its initiation and its importance.
Keywords: notariat, rule of law, Rome, Rus, agreements, ownership, protection.
Пізнання сутності інституту нотаріату, його організації вимагає виявлення притаманних йому ознак і форм, через які він проявлявся у процесі своєї еволюції, та аналізу юридичного буття, у якому виник, формувався та розвивався цей інститут. Завдання історії нотаріату — з’ясувати, що в цьому інституті збереглось як самобутнє, оригінальне, національне, та що запозичене з інших країн і культивовано мистецькою рукою законодавця [1, с. 1].
Історичному розвитку національного нотаріату присвячено низку досліджень, проведених в Україні. Це питання розглядалося в працях Л. Е. Ясінської, В. В. Баранкової, Г. Ю. Гулєвської, Т. О. Коломоєць, К. І. Федорової, С. Я. Фурси, В. М. Черниша та ін.
Загальновідомо, що основою правовідносин є прагнення людей чи колективів людей, як суб’єктів права, до забезпечення життєвих потреб, створення соціального блага або задоволення певних інтересів [2, с. 523].
На певному історичному етапі суспільних відносин у майновій сфері за суб’єктами індивідуального володіння майном виникає потреба у визнанні суспільством його права щодо розпорядження цим майном. Кожний наступний акт суб’єкта щодо розпорядження належним йому майном встановлює або припиняє цивільні права та обов’язки, і такі акти є юридичними діями.
Розвиток цивільного обороту, під яким розуміють сукупність усіх актів розпорядження [3, с. 67] або сукупність життєвих відносин (потреб, інтересів) як юридичних відносин приватноправового порядку [4, с. 54], має забезпечуватися створенням відповідної правової основи. У свою чергу реалізація суб’єктивних прав через учинення певних юридичних дій вимагає встановлення засобів щодо публічного підтвердження достовірності (юридичного визнання) цих прав. Однією з правових форм такого підтвердження є надання документам, що фіксують юридичні дії, певного офіційного (публічного) статусу.
На сьогодні інститутом, покликаним посвідчувати права та факти, що мають юридичне значення, вчиняти інші дії з метою надання їм юридичної вірогідності, є нотаріат. Як і будь-який інший правовий інститут, нотаріат має своє історичне коріння та особливий шлях розвитку. І понині не втрачає значення змістовний висновок А. М. Феміліді про те, що нотаріат виник як груба первісна форма, утворена потребами свого часу, взята окремо від історичної й місцевої ситуації, яка спочатку являла собою суто обрядність, однак, постійно та послідовно розвиваючись, досягла своєї найбільшої досконалості, зайнявши належне місце у складній системі нинішнього права [1, с. 1].
За своєю природою та застосуванням нотаріат не є суто національним інститутом. Не буде повним пошук його витоків та становлення організаційно-правових форм на теренах України без звернення до історичного досвіду інших держав. Події, які за своїм значенням є вирішальними у міждержавних стосунках, взаємозв’язуть ці держави і, як наслідок, спонукають до зміни регулювання певних суспільних відносин у цих державах.
Досліджуючи нинішній стан нотаріату, вчені спрямовують свої погляди до його витоків за часів Стародавнього Риму. І це закономірно. Нині важко переоцінити роль та значення римського права в історії права Європи та у світі. Історія створення правознавства починається від часів Стародавнього Риму [5, с. 7], самобутня правова культура якого розвивалася з урахуванням традицій та досвіду попередніх культур. При обговоренні основних новел проекту нового Цивільного кодексу України Опанас Підопригора вказував, що багато інститутів римського цивільного права залишаються неперевершеними до цього часу, і людство користується і ще довго буде користуватися досягненнями правової культури Стародавнього Риму.
Аксіоматичними є твердження, що найбільш наближеними за змістом вчинюваних дій до сучасного нотаріату були інститути, вироблені римським правом [6, с. 6]. У Стародавньому Римі починають формуватися перші органи, що виконували нотаріальні функції [7, с. 124]. Ці інститути стали визначальними при формуванні організаційних засад нотаріату у країнах, які запровадили модель, що отримала назву латинського .
Правова культура Стародавнього Риму характеризувалась високим ступенем формалізму щодо укладення договорів, однією з форм якого вважався юридичний акт (дія на певній стадії укладення). Римське право було правом писаним, а пріоритет надавався письмовим доказам. Тому сила юридичного акта ґрунтувалась через викладення його на письмовому документі. Іншим актом формалізму було надання цьому документу юридичного значення при умові, що він відповідає певній, наперед установленій формі [3, с. 154, 215]. Такою формою були відповідні формули та табуляри, відповідно до яких викладались тексти правочинів та інших актів. Цю функцію в часи Римської республіки виконували писці, яких називали exceptores et notarii та поділяли на дві групи. Перша — домашні секретарі, що працювали у багатих римлян по вільному найму (exceptores, інколи їх називали librarii), друга — раби, обов’язком яких було виконання функцій писарів (писців), та іменувалися notarii [8, с. 12]. Писці записували під диктовку промови, бесіди із застосуванням особливих notae — стенографічних знаків, які в подальшому переписувались у загальнозрозумілий текст. Тому вважається, що змістовною основою слова notarius є вживання писцями під час записування спеціальних знаків notae [8, с. 13; 1, с. 4]. У перекладі з латинської слово notarius означає «переписувач, стенограф, секретар» [9, с. 222].
Поряд із названою категорією писців існували офіційні писці (scribae), які перебували на державній службі. Їх називали служивими людьми. Ними могли бути лише римські громадяни. Їх обов’язком було написання публічних документів, ведення громадських рахунків, виготовлення копій та виписок з цих документів, ведення інших записів, пов’язаних з державною службою.
Вагоміше місце в роботі з надання юридичній матерії документальної форми римське право відводить табеліонам, які не перебували ні на державній службі, ні в наймі у приватних осіб, тобто професійно були незалежними. Їх обов’язком було здійснення на платній основі юридичного оформлення договорів для осіб, які зверталися до них. Дослідники історії нотаріату Ляпідевський та Феміліді зазначали, що табеліонат став зародком того важливого інституту, який в Італії повністю сформувався в завершену організаційну форму та отримав назву «нотаріат» і в подальшому був акцептований та асимільований новими європейськими народами разом із римським правом [8, с. 21; 1, с. 4–5].
Аналіз джерел права та досліджень стосовно табеліонів свідчить про таке. Для надання документу юридичної форми зацікавлені особи зверталися до табеліона. Табеліоном з’ясовувалася не лише суть правочину, а й волевиявлення сторін щодо його вчинення, що і на сьогодні є обов’язковим елементом нотаріату. Це підтверджує процедура оформлення нотаріусом відповідного акта. На першій стадії наміри сторін викладались у проекті акта і після схвалення сторонами його тексту він переносився на спеціальний гербовий папір. Переписаний та прочитаний акт підписували сторони, а також запрошені ними свідки. Лише після цього табеліон ставив свій підпис на акті з зазначенням, що він прочитаний сторонами, підписаний ними та свідками і переданий за належністю. Однак табеліонівський документ не мав переваги над іншими приватними документами, написаними окремими особами. Він набував статусу публічного, тобто документа, який офіційно визнавався доказом підвищеної доказової сили, лише за умови його внесення табеліоном до суду та занесенням із дотриманням певної процедури до судового протоколу.
Отже, юридичне значення інституту табеліонів полягає в тому, що він виконував функцію зв’язуючого механізму від форми такого акта, як надання документу юридичного значення, до більш високої форми — офіційного визнання цього документа.
Джерела також свідчать про наявність спільних ознак інституту табеліонів та сучасного нотаріату в їх організації. Табеліоном могла бути вільна людина, яка володіла знаннями у сфері права. Для отримання такого статусу особа мала певний час працювати помічником табеліона, пройти певну процедуру призначення та скласти присягу. Табеліон, як правило, виконував свої обов’язки у належній йому конторі, де також працювали його помічники та учні. Важливим є те, що уже в той час інститут табеліонів характеризувався високим рівнем розвитку корпоративного устрою, про що свідчить входження табеліонів у професійну корпорацію, від якої залежало вибрання самих кандидатів у табеліони. Табеліони перебували під державним контролем. Невиконання або неналежне виконання ними своїх обов’язків, що призводило до завдання шкоди, тягнуло відповідальність у вигляді штрафу, конфіскації, заслання на все життя.
На розвиток нотаріату Римської імперії та держав, що утворилися на її території, великий вплив мала християнська церква, в лоні якої було створено інституцію, аналогічну нотаріату. Ця інституція пройшла трансформацію починаючи від виконання функцій писця-нотаріуса, а саме ведення переписки у церковних справах, стенографування бесід та нарад єпископів, оформлення актів про вибрання осіб вищого духовного сану, збереження та складання документів у справах церкви, підготовки текстів договорів та внесення їх до суду для надання їм статусу публічних та представлення в суді цих документів від імені церкви. Врешті-решт церковний нотаріат поширив свої функції на світське життя. Особливістю церковного нотаріату було те, що він був піднесений верховною церковною владою до статусу публічного, а своїм функціонуванням зробив значний вклад у цілому у розвиток нотаріату періоду Середньовіччя [8, с. 104–109].
Великого розвитку нотаріат набув за часів імперії Карла Великого. Уведені в той період загальноімперські акти — капітулярії — не скасовували правових норм підкорених народів. Вони (акти) були джерелом загального права імперії стосовно національного права кожного народу. Завойоване населення в переважній більшості жило за римським правом. Однак саме з проголошенням капітуляріїв 803 та 805 років розпочався процес піднесення нотаріату до державної посади, авторизованої верховною владою [8, с. 168].
У зазначений період також вдосконалювались організаційні форми нотаріальної діяльності. Перед вступом на посаду нотаріуси складали присягу. Вчинення дій могло мати місце, як правило, в межах відведеного для нотаріуса округу. Надання документу значення публічного акта гарантувалося шляхом його вчинення та зачитування в присутності свідків на placita. За вчинення актів нотаріуси отримували встановлену плату. Уже в той час існувала пільгова категорія осіб (сироти, бідняки), які були звільнені від такої плати.
У зв’язку з утворенням авторизованими нотарями професійної корпорації, яка забезпечувала захист інтересів нотаріусів, активізацією розвитку засад нотаріальної діяльності, розширенням нотаріальних функцій, табеліони, переконавшись у перевазі авторизованої посади нотаріусів, також домагалися своєї авторизації. Історики пов’язують місце та дату остаточного перетворення нотаріальної справи з вільного допоміжного заняття фахівців-консультантів у сфері права, якою вона була у Римі та у варварських державах, на офіційно авторизовану професію державного рівня з Італією періоду XI ст. [10, с. 11; 1, с. 21–22].
Аналіз розвитку нотаріату часів Стародавнього Риму та у варварських державах призводить до висновку, що зародження та становлення нотаріату здійснювалось як через дії, аналогічні нотаріальним, що вчинялися певними суб’єктами, так і завдяки вдосконаленню порядку вчинення таких дій. Так само відбувалося становлення та розвиток національного нотаріату. На підставі проведеного історіографічного аналізу вітчизняного нотаріату [11, с. 39–47] відзначається подібність його розвитку до нотаріату Римської імперії та інших держав.
Досліджуючи історію нотаріату, науковці намагаються встановити етапи його розвитку, документально обґрунтувати дату появи першого нотаріального акта.
При визначенні місця нотаріату в контексті розвитку права України необхідно пам’ятати, що цей інститут формувався як складова національної правової культури. Саме культура є необхідною передумовою державності, її інститутів, включаючи право. Державність та її інститути мають об’єктивні основи, корені яких — у витоках народного побуту та його суспільній організації [12, с. 160–165].
Вважається, що нотаріальна діяльність на території України розвивалась у контексті західноєвропейських традицій [6, с. 11]. Не варто забувати, що окремі регіони України розвивались в різних умовах формування права і перебували під впливом правових систем інших держав. Зокрема, зі сходу — Росії, заходу — Австро-Угорщини, Литви, Польщі, південного заходу — Туреччини. Разом з тим, минуле народу України не збігається з західноєвропейською цивілізацією і водночас за багатьма параметрами виходить за межі російської євразійської моделі [13, с. 19]. І. Спасибо-Фатєєва справедливо зазначає, що те, що сьогодні ми сприймаємо як українське право, історично сформовано в різноманітних законотворчих площинах. Отже, задля визначення закономірностей еволюції національного нотаріату необхідно враховувати як внутрішні, так і зовнішні чинники, що впливали на процес українського нотаріатотворення.
Визначаючи фактори, які були основоположними при закладенні підвалин нотаріату як національного правового інституту, перш за все слід мати на увазі, що витоково, як наголошують І. Безклубий та П. Косянчук, визначником української суспільної дійсності в регулятивному аспекті є Право, яке протиставляється не Праву (безладу). Право не лише консервує, а й самовідтворює етнічні цінності [14, с. 26].
Як зазначалося вище, історично виникнення нотаріату у Стародавньому Римі пов’язано з розвитком цивільного обороту та наявністю писаного права. Характерною ознакою цивільного обороту є юридичне закріплення можливості як розпорядження майном, так і придбанням його у власність.
Придбання власності, зокрема зобов’язальне право, регламентувалося ще в часи існування на території нашої держави скіфсько-сарматського об’єднання, античних міст Північного Причорномор’я, Боспорського царства [15, с. 13–30]. Визнаний інтерес щодо регулювання договірних відносин становить період завершального етапу формування давньоруської державності, а саме з утворення Давньоруської держави з центром у Києві. Найважливішою пам’яткою права того часу є «Руська правда», особливо її розширена редакція, яка мала вплив на всю територію давньоруських земель. Даючи відповідь на питання щодо її дії в просторі, проф. С. В. Юшков зазначав, що «Руська правда» відобразила правовий розвиток усіх руських земель, а її принципи були основою кодифікації в Новгороді і Пскові, Московському великому князівстві та Литовській державі [16, с. 373–374].
За «Руською правдою», виділяються такі угоди, як купівля-продаж (статті 32, 37, 38, 110, 118), займ (статті 47, 48, 51, 52, 53, 54, 55), закупництво (статті 59, 60, 61, 111), поклажі (ст. 49) тощо [17, с. 422–442; 18, с. 28–36; 19, с. 89–100]. Особливістю певних договорів була обов’язкова присутність свідків при їх укладенні.
При цьому в одних випадках присутність свідків була обов’язковою, а в інших — залежала від волі певної сторони договору. За правилами статті 50 «хто віддає гроші в ріст, або мед в надбавку, або хліб в досип, тому належить зробити це при свідках. І на яких умовах він при них домовився, такий йому і брати надлишок». Обов’язковість свідків передбачалася при набутті людиною статусу холопа через її продаж. За статтею 110, першим різновидом холопства визнавалось, «коли хтось купить людину, хоч би і за півгривни, і поставить свідків, а віддасть ногату при самому холопі».
Необов’язкова присутність свідка мала місце, як це вказано у ст. 48, «якщо купець дасть купцю гроші в обіг з прибутку, або на торгівлю, то боржнику не треба одержувати гроші при свідках, присутність свідків тут не потрібна, але якщо боржник стане відмовлятися від боргу, тоді кредитор нехай сам іде до присяги». На відсутність свідка вказує і ст. 49, при укладенні договору зберігання за якою, «якщо хтось передає кому-небудь своє майно на зберігання, свідок при цьому не потрібен».
Наявність свідків при укладенні договору не була формальністю, за їх відсутності могли настати певні правові наслідки. На це прямо вказують правила ст. 52, відповідно до якої «якщо не буде свідків угоди кредитування, а борг не перевищує трьох гривен кун, то кредитор має принести присягу, що дав гроші. Якщо борг більше трьох гривен кун, то сказати кредитору: «Сам винен, якщо, даючи гроші, не взяв свідків».
Розкриваючи роль та значення свідків (посібників) при укладенні договорів періоду до виникнення постійних судових органів за часів Стародавнього Риму проф. С. А. Муромцев зазначав, що свідок (посібник), як будь-який окремий член общини, в своїх судженнях та вчинках залежить від суспільної думки цієї общини, він висловлює цю думку і тим самим набуває значення представника інтересів та думок общини. Будучи присутнім при укладенні угоди, він схвалює її не лише від себе, а й від особи общини [3, с. 85].
У «Руській правді» регламентувався не так договір купівлі-продажу (його умови залежали переважно від волі сторін), як спори, що виникали в результаті взаємних претензій [20, с. 50]. Стаття 37 «Руської правди» вказує на обов’язкову участь свідків під час розгляду спору, що стосувався купівлі-продажу краденого. І саме на тому, хто купив крадене, був обов’язок представити свідків, у присутності яких він купив крадену річ. На обов’язок відповідача представити свідків, у яких він купив крадену річ, також прямо вказує і ст. 39. Детально регулювалися випадки, коли боржник відмовлявся від свого боргу і не хотів платити займодавцю. За змістом статті 47, якщо кредитор зажадає сплатити борг, а боржник почне відмовлятися, то займодавець зобов’язаний представити свідків, які підуть під присягу, і тоді він одержить свої гроші.
За «Руською правдою», свідком могла бути вільна людина. Стаття 66 вказує на неможливість посилання на свідчення холопа. Лише у разі відсутності вільної людини посилання могли впливати на боярського тіуна, а при незначних позовах — на свідчення закупа.
Досліджуючи питання захисту майнових прав за «Руською правдою», беручи до уваги саме участь свідків при займах, проф. А. Станіславський дійшов висновку про відсутність на той час письмової форми договорів [21, с. 59]. Отже, можна припустити, що саме через відсутність письмового закріплення договірних відносин і, як наслідок, їх публічного визнання на випадок спору виникла потреба у зверненні саме до свідків у майнових відносинах часів «Руської правди».
З’ясування ролі свідків у майнових відносинах було б неповним без урахування впливу церковних канонів, а саме Святого Писання на формування інститутів українського права. Так, у Новому Заповіті зазначається: «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, — ти придбав свого брата. А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб «справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків». А коли не послухає їх, — скажи Церкві; коли ж не послухає й Церкви, — хай буде тобі, як поганин і митник!» (Євангеліє від Матвія 18: 15–17).
Таким чином, можна припустити, що свідок не міг діяти лише від себе, а був пов’язаний покладеними на нього суспільними обов’язками щодо непередбачуваних наслідків, які могли виникнути з укладеного договору. Отже, юридичне значення свідка, за «Руською правдою», полягало у підтвердженні ним за певних обставин як самого факту укладення відповідного договору, так і його істотних умов. Це вказує на можливість визнання свідка часів «Руської правди» як особи, що виконувала певні дії, спрямовані на захист цивільних прав за умови відсутності їх письмового закріплення.
Формуванню нотаріату на теренах України сприяло прийняття християнства. Це мало наслідком запозичення римсько-візантійських норм із Візантійських Номоканонів (збірок церковних канонів), які в перекладі на старослов’янську мову отримали назву «Кормча книга», куди входили Еклога та Прохірон [22, с. 15]. Для дослідження нотаріату важливе значення мають норми Еклоги, що регламентували вчинення заповіту. Він складався у письмовій формі, хоча допускалась і усна, та підписувався заповідачем і свідками з прикладенням печаток. Для складання заповіту запрошувався номик — писець, фахівець із складання документів, або людина, яка володіє грамотою [23, с. 106–107]. Це свідчення того, що встановлення Еклогою письмової форми заповіту та дотримання встановлених процедур його оформлення було черговим кроком до формування передумов нотаріальної форми щодо документування юридичних фактів.
Говорячи про роль церкви, яку вона відігравала у становленні нотаріату, ще у 1888 році відомий російський історик В. О. Ключевський у лекції «Сприяння церкви успіхам російського цивільного права і порядку» [24], прочитаній на урочистому зібранні Московської Духовної академії, зазначав, що кожен, хто вивчав історію нашого цивільного порядку, відчував те моральне задоволення, яке отримуєш, дивлячись, як церква перетворювала нотаріальну контору в притвор храму Божого.
Наведений аналіз дає можливість визначити певні передумови, які лежать у витоках зародження нотаріату у процесі нашого правотворення. У їх першооснові була необхідність створення умов функціонування інституту права власності, що мав ґрунтуватися на праві як регулятивному чиннику суспільної дійсності. У зв’язку з цим виникла потреба у запровадженні вироблених на певних етапах розвитку цивільного обороту форм захисту прав його учасників, спрямованих на їх підтвердження, закріплення та визнання і, як наслідок, надання документам, що фіксують такі права, певного офіційного (публічного) значення.
Список використаних джерел
1. Фемилиди А. М. Русскій нотаріать. История нотариата и действующее нотариальное положение 14 апр. 1866 г. — С.-Петербургъ: Издание Я. А. Канторовича, 1902. — 74 с.
2. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підручн. — Харків: Еспада, 2006. — С. 523.
3. Муромцев С. А. Гражданское право Древнего Рима. — М.: Статут, 2003. — 685 с.
4. Синайский В. И. Русское гражданское право. — М.: Статут, 2002. — С. 54.
5. Римське право: Підруч./ О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов. — 2-ге вид. — К.: Юрінком Інтер, 2009. — С. 7.
6. Ясінська Л. Е. Становлення та розвиток інституту нотаріату в Україні (історико-правовий аспект): Автореф. дис. к. ю. н. — Львів, 2005. — 16 с.
7. Ясінська Л. Е. Нотаріальна діяльність за римським правом та її рецепція в країнах Західної Європи // Римське право та правова культура Європи. — Люблін, 2008. — С. 124.
8. Ляпидевский Я. История нотариата. Т. 1 – Москва, Университетская типография, 1875. — 310 с.
9. Хоміцька 3. М. Латинська мова. — X.: Право, 2007. — С. 222.
10. Нариси історії нотаріату України/ М. Кальницький; Укр. нотар. палата. — К.: Гопак, 2008. — С. 11.
11. Черниш В. М., Степаненко В. Д. До питання про історіографію вітчизняного нотаріату: історико-правовий аспект / Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2009. — № 12. — С. 39–47.
12. Рулан Н. Юридическая антропология. — М., 1998. — С. 160–165.
13. Реєнт О. П. Сучасна історична наука в Україні: шляхи пошуку // Український історичний журнал. —
1999. — № 3. — С. 19.
14. Безклубий І., Косянчук П. Світоглядні витоки права українського народу // Про українське право. Число III / За ред. проф. І. Безклубого. — К., 2008. — С. 26.
15. Історія держави і права України: Підручник/ А. С. Чайковський (кер. авт. кол.), В. I. Батрименко, Л. О. Зайцев, О. Л. Копиленко та ін..; За ред. А. С. Чайковського. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — С.13–30.
16. Юшков С. В. Русская правда. Происхождение, источники, ее значение. — М., 1950. — С. 373–374.
17. Юшков С. В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. — М., 1949. —
С. 422–442.
18. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. / За ред. В. Д. Гончаренко. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — С. 28–36.
19. Заруба В. М. Держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі (кінець VIII ст. — початок XIV ст.): Навч. посіб. — К.: Істина, 2007. — С. 89–100.
20. Рубаник В. Є. Інститут права власності в Україні: проблеми зародження, становлення й розвитку від найдавніших часів до 1917 року. Історико-правове дослідження. — X.: Легас, 2002. — С. 50.
21. Станиславский А. Исследование начал имущественных отношений в древнейших памятниках русского законодательства. — Казань, 1855. — С. 59.
22. Історія українського права / За ред. О. О. Шевченка. — К.: Олан, 2001. — С. 15.
23. Нелін О. І. Еволюція спадкового права в Україні (історико-правовий аспект). — Київ, 2009. — С. 106–107.

Леонід ЄФІМЕНКО отримати повну версію статті