ОКРЕМІ ДУМКИ ЩОДО РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАПОВІТУ ІЗ ЗАПОВІДАЛЬНИМ ВІДКАЗОМ

ОЛЬГА ДЯЧУК,
приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу
ОКРЕМІ ДУМКИ ЩОДО РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАПОВІТУ ІЗ ЗАПОВІДАЛЬНИМ ВІДКАЗОМ
Відповідно до ст. 1237 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) заповідальний відказ — це право заповідача на надання визначеним безпосередньо ним особам певних прав у зв’язку з відкриттям спадщини, щодо якої складено заповіт. Коло осіб, які можуть бути відказоодержувачами, законом не обмежується, і ці особи можуть як входити, так і не входити до числа спадкоємців за законом.
Зробивши заповідальний відказ на користь особи, заповідач, по-перше, реалізував надане йому законом право, по-друге, заповідальний відказ є складовою останньої волі заповідача.
Стаття 1239 ЦК України передбачає єдину підставу втрати чинності заповідальним відказом, а саме смерть відказоодержувача до відкриття спадщини. Інші підстави, зокрема такі, як відмова спадкоємця від спадкування за заповітом та його бажання спадкувати майно спадкодавця за законом, не є підставами втрати чинності заповідальним відказом.
Сам по собі заповідальний відказ стосується права третьої особи вимагати у спадкоємця задоволення зробленого на її користь заповідального відказу та покладає обов’язок на спадкоємця, який прийняв спадщину, виконати цю вимогу і одночасно здійснити волю заповідача.
Очевидно, заповідальний відказ є окремою складовою заповіту та є одним із розпоряджень заповідача на випадок його смерті. Оскільки заповідальним відказом покладається конкретно визначений обов’язок на спадкоємця, який прийняв спадщину, то в частині виконання цього обов’язку спадкоємець, який прийняв спадщину, не має права змінювати волю заповідача своїм рішенням спадкувати не за заповітом, а за законом. Суттєве значення в цьому випадку має заповідальний відказ саме щодо надання права проживання в успадкованому житлі особі, яка не є спадкоємцем, але для заповідача було важливо забезпечити її житлом хоча б на праві користування.
Жодна норма закону щодо заповідального відказу не зазначає, що обов’язок виконання заповідального відказу, зробленого заповідачем у заповіті, стосується лише спадкоємця за заповітом.
Виходячи зі змісту норм ст. 1238 ЦК України, в яких безпосередньо йдеться про предмет заповідального відказу, можна зробити висновок, що заповідач має право покласти обов’язок на конкретного спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше майно, надати право користування ними іншій особі. І одночасно з цим зазначає, що таке визначене у заповіті право користування зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.
Приклад: спадкоємців за заповітом двоє. Один із них повинен виконати заповідальний відказ щодо надання права користування третій особі заповіданою йому квартирою, а іншому заповіданий житловий будинок, і заповідач не зобов’язав його надавати право користування житловим будинком третім особам. Перший спадкоємець відмовляється від прийняття спадщини на користь другого. Заповідальний відказ чинність не втратив, відмова спадкоємця не є підставою для втрати чинності заповідальним відказом. Тоді це означає, що другий спадкоємець відповідно до ч. 2 ст. 1238 ЦК України якраз і є спадкоємцем, до якого переходить квартира, обтяжена правами відказоодержувача.
Право відказоодержувача за заповітом — це право громадянина, яке теж потребує належного захисту.
Видаючи свідоцтво про право на спадщину за заповітом, в якому зроблений заповідальний відказ, нотаріус посвідчує юридичний факт набуття права власності в порядку спадкування, і цей факт має бути безспірним.
Можливо, формулюючи в заповіті зміст заповідального відказу, доцільно буквально виходити з положень ст. 1238 ЦК України і викладати цей зміст приблизно так:

Ольга ДЯЧУК отримати повну версію статті