НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК щодо відчуження майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
щодо відчуження майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності
Законодавство України при визначенні правового режиму майна подружжя виходить із засад спільності майна.
При цьому в теоретичних дослідженнях спільна сумісна власність отримала назву «власності в цілості, у якій співвласники вважаються однією особою» (С. Дністрянський).
Прийнято вважати, що підхід до встановлення режиму спільності майна подружжя, будучи традиційним, передбачає об’єднання майна подружжя в єдину майнову масу та встановлення спеціальних правил щодо його володіння, користування та розпорядження .
Така специфіка стосується, зокрема, підстав виникнення спільної сумісної власності подружжя (ст. 60 Сімейного кодексу України, далі — СК), кола її об’єктів (ст. 61 СК), прав подружжя на розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 65 СК).
Як вказано у ст. 60 СК, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
З приписів вказаної статті СК випливають принаймні два важливих положення.
По-перше, хоча ч. 1 ст. 60 СК сформульована як імперативна, однак у контекстуальному зв’язку з ч. 3 ст. 368 ЦК та іншими нормами її слід розуміти так, що виключення із загального правила про спільність майна, набутого подружжям за час шлюбу, можуть бути встановлені договором або законом.
По-друге, ст. 60 СК побудована як презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тобто, якщо майно набуте подружжям за час шлюбу, припускається, що воно є спільним. Однак як і будь-яка презумпція вона може бути спростована в установленому порядку. Причому формою спростування цієї презумпції може бути шлюбний договір.
Законодавець, враховуючи особисто-довірчій характер відносин спільної сумісної власності подружжя, намагався створити модель, у якій подружжя, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, у питаннях розпорядження спільною власністю у відносинах із третіми особами виступають нібито як єдиний суб’єкт.
Це проглядається на прикладі аналізу ст. 65 СК України. За ч. 1 цієї статті дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є їх спільною сумісною власністю, за взаємною згодою. При укладанні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Цією ж статтею передбачено, що залежно від виду майна встановлено випадки, коли підтвердження згоди другого з подружжя не потрібно або ж, навпаки, необхідно отримання письмової згоди другого з подружжя чи отримання такої згоди у формі, засвідченій нотаріально. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 65 СК згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Виходячи з цього, можливі два варіанти:

отримати повну версію статті