Медіація в нотаріальній діяльності (досвід Німеччини)

Становлення вітчизняної правової системи свідчить про те, що державне правосуддя не завжди є ефективним засобом розв’язання юридичних суперечок, оскільки судове рішення не тягне за собою справжнього подолання конфлікту, тому що в подальшому вимагає примусового виконання, а отже, втягує в такий конфлікт інші державні органи. Разом із цим розв’язати конфлікт можна й іншим шляхом, зокрема, застосовуючи різноманітні альтернативні способи вирішення спорів.
Правову природу альтернативних способів вирішення приватноправових спорів детально проаналізовано в низці доктринальних досліджень, з-поміж яких слід відзначити праці іноземних, у тому числі й російських, учених: Е. Арнольда, Б. Вегман, Р. Вальц, К. Г. фон Шліфен, А. І. Зайцева, С. Колдберга, С. Кабі, Н. В. Кузнєцової, К. Маккі, К. Мім, О. І. Носирєвої, Т. А. Савельєвої, Ф. Сандер, І. Писаревої, Л. Ріскіна, Г. Рігер, Г. Рживотц, Й. Рісе, М. С. Фальковича, П. Фар, М. Хантер, Г. Хекшен, Й. Шервір, Г. Шварц, Герд-Вальтер Юнга тощо.
Значний рівень наукової розробки правової природи альтернативних способів вирішення приватноправових спорів свідчить не лише про підвищений науковий інтерес до останніх, а й про значне поширення практики застосування таких процедур. У процесі дослідження важливе значення має проведення порівняльно-правового аналізу практики впровадження конкретних альтернативних способів вирішення спорів у різних зарубіжних країнах. Такий аналіз практичного досвіду впровадження альтернативних способів вирішення спорів у нотаріальній діяльності, зокрема Німеччини, повинен сприяти запровадженню схожої процедури у вітчизняну практику.
Отже, одним із найпоширеніших альтернативних способів вирішення приватноправових спорів, що набув широких масштабів використання в зарубіжній юридичній практиці нотаріальної діяльності, є медіація. Медіація, на думку К. Г. фон Шліфен та Б. Вегманна, як метод вирішення конфліктів, стає на сьогодні досить популярним способом урегулювання приватноправових спорів [1].
На відміну від таких загальновідомих способів вирішення приватно-правових спорів, як третейський суд, модерація – медіація в Німеччині має властиві лише їй характерні ознаки, що обумовлені особливостями правового регулювання. Процедура медіації пропонує сторонам не лише зберегти значний об’єм їхніх повноважень при веденні переговорів, а водночас надає високі шанси на прийнятне вирішення конфлікту.
У такій конструкції медіація в нотаріальній практиці Німеччини збігається із загальнотеоретичним визначенням «медіація», що характеризує останню як переговори між двома конфліктуючими сторонами за участі посередника, що має необхідні навички, досвід, освіту для того, щоб допомогти сторонам дійти згоди в урегулюванні їхнього спору [2].
Будучи альтернативою судовій процедурі та іншим «силовим» методам розгляду, медіація має цілу низку переваг, головною з яких є те, що вирішення спору досягається шляхом прийняття сторонами рішення на добровільній і рівноправній основі, що однаково влаштовує всі зацікавлені сторони так, щоб інтереси всіх учасників спору задовольнялись.
Таким чином, переваги медіації як способу подолання конфлікту полягають у тому, що: сторони безпосередньо беруть участь у процесі врегулювання спору; медіатор, як нейтральна третя особа, може розглянути спір об’єктивно і допомогти сторонам у визначенні способів вирішення, які вони, можливо, не застосували самостійно; враховуючи, що медіація може бути застосована на ранній стадії спору, врегулювання останнього може відбутися значно швидше, ніж у третейському чи державному суді; скорочення витрат сторін відбувається за рахунок відсутності необхідності нести арбітражні та судові витрати; збільшується можливість збереження партнерських стосунків між сторонами після розв’язання суперечки.
Отже, медіація спрямована на врахування інтересів кожної сторони і зазвичай приводить до ситуації спільного виграшу для кожної з них. Урегулювання спору в межах обраної процедури проходить конфіденційно, і участь у ній добровільна. Медіація зорієнтована швидше на те, щоб кожна зі сторін визначилась, яким вона вважатиме справедливе рішення, аніж на безпосереднє вирішення спору з посиланням на юридичні закони, прецеденти і правила.
У такому разі медіатор, у свою чергу, не несе відповідальності за винесення тих рішень, що приймають сторони, оскільки його роль полягає лише в наданні сторонам допомоги при веденні переговорів та в організації процесу таким чином, щоб вони могли врегулювати конфлікт і прийняти по ньому власні взаємоприйнятні рішення. Отже, завданням медіатора є забезпечення рівноправної участі обох сторін у процесі та використання права кожної сторони висловитись і бути вислуханим. З огляду на це, завдання будь-якого медіатора полягає у тому, щоб організувати контакти й переговори, допомогти знайти формулу угоди, яка б не принижувала гідності конфліктуючих сторін. Слід погодитись із точкою зору К. Г. фон Шліфен, яка відзначає, що до обов’язків медіатора не входить надання сторонами проектів вирішення їхніх проблеми; медіатор, так би мовити, супроводжує сторони на шляху вирішення конфлікту, а не веде їх по ньому [3].
Виконуючи поставлене перед медіатором завдання, останній має на меті, перш за все, сприяти ефективному вирішенню конфлікту, для цього сторони мають надавати необхідну для вирішення спору інформацію, не зупинятися на власних позиціях і бути готовими розглянути запропоновані іншою стороною альтернативи.
Медіатор повинен організувати процедуру обговорення, орієнтуючи опонентів на співробітництво, та допомогти сторонам у досягненні згоди. Медіатор лише допомагає сторонам у досягненні компромісу та оформленні його у вигляді договору. Усі свої емоції та суб’єктивні оцінки обраний посередник зобов’язаний залишати за межами процесу медіації. Якщо медіатору не вдається позбутися професійних (наприклад, юридичних) чи емоційних оцінок, він повинен відмовитися від участі в процесі.
Незважаючи на те, що вирішальна роль у процесі медіації відводиться сторонам, необхідно визначити власне правовий статус медіатора, зокрема, пошук відповіді на питання, що саме охоплюється колом повноважень медіатора.
Як уже зазначалося, медіатор не може виносити обов’язкове для сторін рішення по справі, на відміну від судді, у тому числі й третейського. Сторони наділяють медіатора точно визначеним обсягом процесуальних повноважень, але не більше й не менше. Останній не має права ні судити, ні примиряти, ні робити ніяких висновків, ні давати оцінок, медіатор не може приймати будь-яке рішення, яке зачіпало би порушену проблему .
Медіатор на виконання покладених на нього функцій має право збирати та оголошувати інформацію, узагальнювати та виокремлювати останню, визначати перспективи, створювати відповідну атмосферу, однак, не має права впливати на процес примирення шляхом унесення власних бачень конкретної позицій. Сторони як експерти повинні самі ліквідувати конфлікт. У цьому разі сторони конфлікту, використовуючи процедуру медіації, залишають за собою високий рівень автономії. Унаслідок цього вирішення спору, що існує між сторонами, є результатом не нав’язаної ззовні волі, а результатом власної взаємоузгодженої роботи сторін. Останнє, у свою чергу, свідчить про досить високий рівень упевненості сторін у правильності отриманих результатів переговорів. Між іншим, відповідний консенсус, якого сторони досягли в результаті проведених переговорів, може стосуватися також їхніх особистих відносин і тих відносин, щодо яких ніколи б не пішла мова при вирішенні спору в межах формалізованих юрисдикційних процедур. Саме ця обставина й свідчить про міцність і непорушуваність досягнутої між сторонами згоди.
Зазначене дає підстави говорити про те, що медіатор виконує такі основні функції.
По-перше, медіатор у процесі ведення переговорів між сторонами конфлікту виступає як оцінювач конфлікту, тобто на нього покладається обов’язок дослідити суть спору, враховуючи точку зору кожної зі сторін. Для проведення попередньої оцінки медіатор повинен установити істотні елементи протесту, незадоволення чи обвинувачення, зібрати достатньо інформації; оцінити повною мірою незадоволення; проаналізувати відомості щодо вирішення спорів у схожих випадках.
По-друге, медіатор, враховуючи своє процедурне призначення, виступає як активний слухач, а саме: відповідний посередник повинен на основі здобутої ним інформації про суть спору визначити рівень емоційного навантаження спору. При цьому медіатор перефразовує все розказане йому, дає можливість самій стороні почути свою власну розповідь з його вуст, «згладжуючи» всі гострі кути (некоректні слова, зауваження, інтонації), що дасть можливість і другій стороні почути менш емоційну розповідь свого партнера з вуст нейтральної людини.
Встановлюючи зміст спору та налагоджуючи емоційну обстановку процесу примирення, медіатор намагається допомогти сторонам визначити основні правила, які будуть закладені в основу процедурних угод, укладених сторонами в майбутньому, допомагає сторонам у досягненні процедурних угод, підтримує коректні відносини між сторонами в межах процесу, забезпечує і підтримує психологічну стабільність сторін, утримує сторони в межах процесу, таким чином виконуючи функцію безстороннього організатора процесу.
Раніше згадувалось про те, що медіатор не

Ю.Д. ПРИТИКА отримати повну версію статті