КОРОТКО ПРО НАБУВАЛЬНУ ДАВНІСТЬ ТА ПІДСТАВИ ЇЇ ЗАСТОСУВАННЯ

ІРИНА САЯПІНА,
приватний нотаріус Новгородківського районного нотаріального округу Кіровоградської області
КОРОТКО ПРО НАБУВАЛЬНУ ДАВНІСТЬ ТА ПІДСТАВИ ЇЇ ЗАСТОСУВАННЯ
Набувальна давність визначається як засіб закріплення майна за суб’єктами, що ним володіють, у випадках, коли вони не мають можливості через певні обставини підтвердити підстави виникнення прав, а також в інших ситуаціях. Право власності за набувальною давністю може бути набутим як на безхазяйні речі, так і на майно, яке належить за правом власності іншій особі.
Відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
При цьому п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.
Оскільки ЦК України набрав чинності з 1 січня 2004 р., норми ст. 344 ЦК України поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 р., а отже визнати право власності за набувальною давністю суд може не раніше 1 січня 2011 року .
Огляд судових рішень за позовами про визнання права власності за набувальною давністю за період з січня по квітень 2011 року надав підстави дійти висновку, що переважно причиною таких позовів є проблеми в оформленні прав власності на об’єкти нерухомого майна, які виникли в результаті різних цивільно-правових відносин.
Інститут набувальної давності є новелою Цивільного кодексу України 2003 року, і його появала зумовлена необхідністю залучення до цивільно-правового обороту цінних та корисних речей, які у зв’язку з неузгодженістю правових норм, прогалинами норм права, низькою правосвідомістю були тимчасово вилучені з нього, що ставало на заваді захисту прав фактичних і добросовісних власників нерухомого майна.
Розглянемо основні випадки застосовування інституту набувальної давності, хоча за своєю суттю ці відносини мали б регулюватись іншими правовими нормами.
Наприклад, у сільській місцевості поширене ухилення від нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу житлових будинків, які мають низьку ринкову вартість, яка дорівнює вартості нотаріального посвідчення договорів. Такі «домашні договори» опосередковують розписками, і останні володільці такої нерухомості вже не мають інформації про те, скільки разів таким чином відчужувався будинок. Тому для оформлення прав на це майно єдиним виходом для таких осіб є звернення до суду з позовом про визнання права власності за набувальною давністю.
Іншим випадком є нерухоме майно колишніх колективних сільськосподарських підприємств (КСП), яке дісталося громадянам або юридичним особам як натуральна виплата за боргами цих підприємств, у тому числі по заробітній платі. Документальне оформлення права власності КСП на об’єкти нерухомого майна було скоріше за все за винятком, а не правилом. Невизначеності до цього питання додає той факт, що переважну більшість КСП вже ліквідовано. Правонаступники використовують нерухоме майно на підставі договорів оренди з власниками прав на майнові паї. Паювання основних засобів КСП було проведено неправильно, а подекуди документи з цього питання втрачено. Тому в цій ситуації також доречно буде застосування інституту набувальної давності.
Помилковим є застосування набувальної давності до

Ірина Саяпіна отримати повну версію статті