ДОГОВОРИ ПРО ВІДЧУЖЕННЯ ЧАСТКИ В СТАТУТНОМУ КАПІТАЛІ ГОСПОДАРСЬКОГО ТОВАРИСТВА

ВОЛОДИМИР КРАВЧУК,
кандидат юридичних наук, суддя Львівського окружного адміністративного суду
ДОГОВОРИ ПРО ВІДЧУЖЕННЯ ЧАСТКИ
В СТАТУТНОМУ КАПІТАЛІ ГОСПОДАРСЬКОГО ТОВАРИСТВА
Правовою підставою для припинення корпоративних правовідносин з ініціативи учасника в усіх господарських товариствах, окрім акціонерного, є відчуження часток у статутному капіталі. Про це йдеться у статтях 10, 53, 65, 69, 77 Закону України «Про господарські товариства» вiд 19.09.1991 № 1576-XII, статей 127, 147 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України). На практиці найбільше зустрічаються договори з частками в статутному капіталі товариств з обмеженою відповідальністю. Саме з ними виникає найбільше проблем. Тому розглянемо їх на прикладі договору про відчуження частки у статутному капіталі саме цього виду господарських товариств.
Насамперед, слід звернути увагу на термінологію. Відповідно до ст. 147 ЦК України учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку.
Термін «відступлення частки» є неоднозначним. Можна дійти висновку, що продаж є одним із способів відступлення частки. Традиційно законодавець застосовує термін «відступлення», коли йдеться про зміну кредитора у зобов’язанні. Натомість продаж традиційно вважався способом зміни власника речі. Іншими словами, продаж — це інститут речових відносин, у той час як відступлення — зобов’язальних. Однак новим ЦК України ця різниця практично нівелювалася, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. У такий спосіб законодавець намагається спростити цивільний оборот, запроваджуючи єдину, уніфіковану правову форму як для переходу прав, так і для зміни власника речей.
Водночас правова сутність відчуження частки може мати значення для визначення правових наслідків, що виникають. Так, П. В. Степанов відзначає, що підставою виникнення права особи, яка приймає частку, є договір про передачу частки (паю) у відповідній організації. Такий перехід не означає припинення одних правовідносин та виникнення нових (делегація), а здійснюється в межах одних й тих самих відносин — змінюється лише його суб’єктний склад. Тому до передачі частки (паю) можливе застосування правил про перехід прав у зобов’язальних відносинах (цесії). Це зокрема означає можливість висунення проти вимог нового учасника заперечень, які існували проти цедента .
Збереження у законодавстві терміна «відступлення» можна пояснити попередньою традицією чіткого розмежування речових і зобов’язальних правовідносин та недосконалою юридичною технікою, яка не завжди враховує новітні тенденції зміни законодавства. Крім поняття «відступлення» у статті застосовується термін «відчуження». Тому постає питання про їх співвідношення. На мій погляд, у контексті ст. 147 ЦК України ці поняття вживаються в однаковому значенні, тобто є синонімами. Внаслідок відступлення частки, так само як внаслідок її відчуження, відбувається зміна її власника. Тому доцільно застосовувати єдиний термін — відчуження. Відчуження частки — це родове поняття. Як такого, договору про відчуження (або про відступлення) частки цивільне законодавство не знає. Відчуження частки відбувається на підставі певного цивільно-правового договору, який передбачає перехід права власності до набувача: дарування, міни, купівлі-продажу, довічного утримання тощо. Залежно від того, яким саме правочином супроводжується відчуження частки, визначаються його істотні умови, форма та порядок учинення. Таким чином, відступлення частки — це відчуження частки на підставі цивільно-правового договору.
Сторони договору. За загальним правилом, яке наведене у ч. 1 ст. 147 ЦК України, сторонами договору (відчужувачем і набувачем) можуть бути учасники товариства. Вказівка у цій статті на те, що відчужувачем частки є учасник, на перший погляд, не викликає суперечностей. Традиційно учасником уважається особа, яка зазначена в статуті та в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. Проте, як вже було з’ясовано раніше, права на частку в статутному капіталі (майнові корпоративні права) можуть існувати окремо від права участі в товаристві (організаційних корпоративних прав). Тому не завжди власник частки в статутному капіталі може вважатися учасником. Тож постає питання: чи може відчужити частку її власник до набуття права участі в товаристві, наприклад, особа, яка успадкувала частку, до внесення змін до статуту і їх державної реєстрації.
Чинне законодавство не дає підстав для позитивної відповіді. Поняття «власник частки» і «учасник» не є рівнозначними. Перший термін відображає майновий статус особи у правовідносинах з товариством, а другий — його особистий статус. Тому учасник — це особа, яка має і частку, і набула право участі у товаристві.
У статті 147 ЦК України використовується поняття «учасник», тому особа, яка набула право на частку, наприклад, успадкувала її і бажає продати, змушена вступати до товариства, очікувати затвердження змін до статуту і їх державної реєстрації. І лише тоді, набувши статусу «повноцінного» учасника, може відчужувати частку. Законодавець фактично змушує її вдаватися до дій, які не відображають її волевиявлення. Спадкодавець не хоче набувати організаційних корпоративних прав (права участі у товаристві), але не набувши їх, не зможе реалізувати майнові корпоративні права — відчужити частку. Це питання стає принциповим, коли учасники чинять перешкоди спадкоємцеві, не приймають його до товариства, не затверджують зміни до статуту, не подають документи на реєстрацію. Такі дії фактично позбавляють спадкоємця одного з найбільш важливих майнових корпоративних прав — права відчужити частку.
Можлива й інша ситуація: спадкоємець не хоче ставати учасником, оскільки має певні обмеження, пов’язані із державною службою. Принцип відокремлення влади і бізнесу вимагає, щоб особи, які посідають відповідальні політичні посади, не мали стосунку до бізнесу. Успадкувавши частку в статутному капіталі господарського товариства, особа хоче відчужити її, не стаючи учасником, не з’являючись у Єдиному державному реєстрі.
Парадоксальна ситуація виникає, коли внаслідок спадкування частки декількома особами кількість учасників перевищує встановлену законом. У практиці автора мав місце випадок, коли частку в статутному капіталі товариства, що мало 10 учасників, успадкувало троє спадкоємців. Товариство прийняло спадкоємців до свого складу, затвердило зміни до статуту, але державний реєстратор відмовився їх реєструвати, оскільки в товаристві стало 12 учасників замість максимальних 10. Тоді два спадкоємці вирішили відчужити свої частки третьому. Однак нотаріус відмовився посвідчити такий договір з посиланням на ст. 147 ЦК України, оскільки відчужувачі не є учасниками товариства.
Гадаю, що відсутність правового статусу учасника не повинна ставати на перешкоді здійсненню права власності на частку. Відчуження частки спадкоємцем не порушує прав інших учасників, оскільки їх права, зокрема право переважної купівлі, не залежать від того, хто продає частку — її власник чи учасник.
Стаючи на бік опонентів, цю позицію можна критикувати, мовляв, чинне законодавство не зобов’язує спадкоємця вступати до товариства. Якщо він відмовиться, то настають спеціальні правові наслідки — у товариства виникає обов’язок розрахуватися, сплатити дійсну вартість частки (ст. 55 Закону України «Про господарські товариства»). Тому майнові інтереси спадкоємця не порушуються. Однак слід ураховувати, що дійсна вартість частки, яка сплачується спадкоємцеві, котрий відмовився вступити до товариства, не завжди відповідає ринковій вартості, яка може бути в десятки і сотні разів більшою. Є відмінності і в строках розрахунків: у разі продажу частки цей строк визначається договором, а у разі виплати дійсної вартості частки — статутом або за аналогією закону (12 місяців). Тому неможливість відчуження частки спадкоємцем може істотно порушувати його майнові інтереси як власника частки у статутному капіталі.
У контексті удосконалення правового регулювання варто було б визнати право на відчуження частки саме за її власником. Наявність у відчужувача статусу учасника не є визначальною для відносин за договором купівлі-продажу. Адже в цих відносинах продавець виступає саме як власник майна (частки). Якщо ми визнаємо за ним право власності на частку в статутному капіталі, то логічно було б визнавати за ним і право розпорядження цим майном, яке входить до змісту права власності. Це б істотно спростило механізм здійснення корпоративних прав.
Окрім учасників, набувачем частки може бути третя особа, що передбачено у ч. 2 ст. 147 ЦК України. Проте це загальне правило може бути змінене статутом. Практичне застосування цієї норми викликає багато питань, зумовлених її нечіткістю. При буквальному тлумаченні цієї норми слід дійти висновку, що правило, яке забороняє відчужувати частку третім особам, може міститися лише в статуті. Тому прийняття рішень зборами учасників товариства про заборону відчуження частки третій особі за умови, що статутом це не передбачено або дозволено, не можна вважати достатньою правовою підставою для заборони відчуження частки. Зазначене рішення загальних зборів може бути оскаржене учасниками, і його слід визнавати недійсним як таке, що суперечить статуту.
Складним є питання про межі диспозитивності абз. 1 ч. 2 ст. 147 ЦК України. За змістом цієї норми, статутом товариства може бути встановлено інше правило, ніж те, яке у ній закріплене. Що саме мається на увазі під «іншим» залишається невизначеним. У пункті 3.2.4 Рекомендацій Президії ВГС України від 28.12.2007 р. зазначено, що ч. 2 ст. 147 ЦК України та ч. 2 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» надає можливість передбачити в статуті товариства заборону на відчуження частки третім особам або необхідність отримання згоди учасників товариства на таке відчуження. На мій погляд, таке тлумачення є досить спірним. «Інше» — це не означає «що завгодно». Інше — це парна логічна категорія, яка потребує порівняння з чимось. Інше воно чи таке саме пізнається лише шляхом співставлення «іншого» з чимось першим. Тому важливо з’ясувати, яке саме інше правило може бути встановлено статутом відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 147 ЦК України. Згідно із основним правилом відчуження учасником товариства своєї частки (її частини) третім особам допускається. У зазначеній вище нормі правилом поведінки (диспозицією) є можливість відчуження частки в статутному капіталі, яке сконцентроване в дієслові «допускається».
Якщо статутом може бути передбачено інше правило, то воно може бути передбачено лише в частині диспозиції, оскільки гіпотеза — відносини щодо відчуження частки в статутному капіталі товариства, — є незмінною. Якщо диспозиція основної норми сконцентрована лише в одному слові «допускається», то ІНШИМ правилом, яке може бути встановлено в статуті товариства, може бути лише одне: «не допускається». Встановлення в статуті правила на зразок «допускаються, але за умови», на мою думку, не відповідає закону, оскільки воно не буде іншим правилом, ніж те, яке передбачене законом. Якщо «допускається за певних умов», то це все ж таки «допускається». Тому, на мою думку, не ґрунтуються на законі норми статуту, які передбачають можливість відступлення частки (її частини) третім особам на певних умовах, які законом не передбачені, як от: лише у певних випадках, прямо передбачених статутом; у певному обсязі (наприклад, із збереженням більшості голосів за учасниками, які створювали товариство) або лише за умови надання попередньої згоди інших учасників або товариства тощо. Зазначені норми статуту не повинні бути перешкодою для відчуження частки третій особі, оскільки вони не відповідають вимогам закону, обмежують правоздатність учасника. Під час розгляду спору суд не повинен їх брати до уваги.
Цей висновок опосередковано підтверджується й тим, що законодавець у абз. 2 ч. 2 ст. 147 ЦК України передбачив порядок реалізації переважного права купівлі частки у разі її продажу третій особі. Якщо б у статуті товариства, реалізуючи передбачену абз. 1 ч. 2 ст. 147
ЦК України диспозитивність, можна було б передбачити не лише заборону продажу частки третім особам, але й установлення додаткових умов, коли таке відчуження допускається, то потреби у абз. 2 ч. 2 ст. 147 ЦК України не було б. Натомість статутом може бути встановлено лише порядок реалізації цього права та строк надання відповіді про намір продати частку. Саме ж правило про переважне право купівлі частки учасниками товариства є імперативним. Фактично ч. 2 ст. 147 ЦК України передбачає можливість установлення заборони відчуження частки третій особі, а не право товариства визначати умови відступлення частки третім особам. Тому цю норму доцільно змінити, а саме слова «якщо інше не встановлено статутом» замінити словами «якщо це не заборонено статутом».
Заборона може стосуватися лише права відчуження частки третім особам, а не її відчуження взагалі, оскільки право продажу частки (її частини) учасникам товариства прямо передбачено законом (ч. 1 ст. 147 ЦК України). Заборона відчуження частки поширюється на всі способи її відчуження, а не лише на купівлю-продаж. Тому заборона поширюється також на дарування та міну частки.
Ще одна проблема — порядок установлення заборони відчуження частки третій особі. На мою думку, така може бути встановлена лише за згодою всіх учасників, тобто одноголосно, під час створення товариства. Зазначена норма фіксується в статуті товариства. Запровадження такої заборони (або її скасування) шляхом унесення змін до статуту, на мій погляд, допускати недоцільно, оскільки в такому разі учасник (або група учасників), який має ¾ голосів, управі встановити або скасувати таку заборону на власний розсуд. У конфліктній ситуації на практиці учасники так і чинять. З власної практики наведу такий випадок. Учасник, який мав частку у розмірі 15 % статутного капіталу, повідомив товариство та окремо кожного його учасника про намір продати частку третій особі. Обмежень щодо продажу частки третій особі статутом передбачено не було. Коли учасники дізналися про потенційного покупця, вони, не бажаючи допустити його до участі в товаристві, скликали загальні збори учасників і внесли зміни до статуту, якими заборонили відчуження частки третім особам. Відповідні зміни до статуту зареєстровані, а отже набули чинності для третіх осіб, тобто і для потенційного покупця. В результаті таких дій покупець відмовився купувати частку.
Для запобігання можливим зловживанням зі сторони більшості учасник, який голосував проти зміни порядку відчуження частки, повинен мати право на застосування до нього попередніх умов. Тому пропонується доповнити абз. 1 ч. 2 ст. 147 ЦК України нормою наступного змісту: «Зміни до статуту, якими забороняється відчуження частки, не поширюються на учасника, який голосував проти таких змін». Як варіант можна визнати за таким учасником право на обов’язковий викуп частки товариством.
Обмеження кола осіб, яким може бути відчужена частка, лише учасниками є гарантією охорони інтересів учасників, які

Володимир КРАВЧУК отримати повну версію статті