ДО ВИТОКІВ УКРАЇНСЬКОГО СПАДКОВОГО ПРАВА

ВАЛЕНТИНА ЧУЙКОВА,
кандидат юридичних наук, доктор філософії, доцент кафедри цивільного права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
ДО ВИТОКІВ УКРАЇНСЬКОГО СПАДКОВОГО ПРАВА
Спадкове право — найважливіший і найдавніший інститут цивільного права України, який передбачає права кожної людини на спадкування та гарантії їх здійснення. Спадщина — це вікові надбання наших предків, їх праця, творчий інтелект нації, найщиріший дар своїм нащадкам для продовження роду і матеріального буття . Дослідженню джерел українського спадкового права від доби київських полян і могутньої України до новітніх законодавчих актів сучасної незалежної української держави присвячена ця стаття. Зміст роботи ґрунтується на аналізі історичного зв’язку сучасного вітчизняного законодавства з правничими актами і звича­ями наших предків, розкривається суть і зміст епохальних джерел українського спадкового права від Київської княжої доби до сучасного законодавства.
Для висвітлення та повного розкриття окресленого питання, необхідно зупинитися на стислому огляді історії національного спадкового права, яка охоплює чотири епохи його становлення: 1) спадкування за княжої доби Київської Русі-України; 2) спадкування за правом Литовсько-української доби; 3) спадкування доби гетьманського самоврядування; 4) спадкове право Української РСР.
СПАДКУВАННЯ ЗА КНЯЖОЇ ДОБИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ-УКРАЇНИ
Назву Русь історично пов’язують з походженням прадавніх українців. Така назва була характерною для східних полян, які у добу розселення слов’ян поширилися по всій Наддніпрянській території. У географічних назвах ІХ-ХІІ століть і творах авторів того часу слово «Україна» вживалося щодо території та народу, який її заселяв.
Перші згадки про спадкування на українських землях з’являються у письмових джерелах княжої доби ІХ–ХІІ століть. Серед них важливе місце посідають церковні та княжі устави (установи), уроки, договір між греками і Руссю (874 рік), збірник права «Руська Правда» .
За правління Ярослава Мудрого поширюється практика літописання, переписування, перекладацька діяльність, створюються школи. Започаткована перша бібліотека у Софії Київській. За свідченнями істориків, Русь-Україна на той час була відома як держава з високою писемністю та культурою, що набагато перевищувала культуру інших європейських країн.
За доби могутньої Київської Русі-України невпинно розвивається писемність, культура, літописання. Церкви, монастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками освіти та культури .
За безпосередньої участі Ярослава Мудрого була створена перша збірка правничих актів, яка отримала назву «Руська Правда». Вона містила традиції церковного суду і княжої влади, карного права, сімейні (родові) звичаї, право спадкування та моральні засади у суспільстві. Редакція «Руської Правди» базувалася на церковних і княжих уставах та вікових звичаях народу. Широкі міжнародні зв’язки Київської княжої влади не виключали вплив і рецепцію окремих приписів візантійського права.
«Руська Правда» є одним з найцінніших джерел законодавчої літератури, що вплинуло на інші зібрання (кодекси) українського права наступних поколінь, наприклад, на зміст Литовських статутів ХVІ ст.
Дослідник історії українського права професор Чубатий М. зазначав: «Руська Правда» — це дитя, що зродилося і виросло на Придніпрянській Україні, серед київських полян, а славетний Литовський статут повними жменями черпав із правних засад української нації, з’ясованих
і в «Руській Правді», і в земських уставах» .
«Руська Правда» присвячує кілька статей спадковому праву, але ще до появи письмових правових актів на території майбутньої української держави, коли вона перебувала у перехідному стані від племінного суспільства до держави, діяли народні звичаї щодо розподілу майна серед членів свого роду (родини).
Перехід майна небіжчика здійснювався з урахуванням звичаїв, що склалися впродовж віків, зберігаючи етнічні традиції народу, який заселяв територію України. Майно померлого переходило до членів родини (роду) і використовувалося ними на свій розсуд: для загальних потреб та для захисту від нападників.
Поступово закріплювався звичай спадкування за правилами письмового заповіту та переходу майна до членів родини за кровним спорідненням, без права його передачі стороннім особам. З часом коло спадкоємців істотно розширювалося, а воля спадкодавця та свобода вибору спадкоємців набувала необмеженості.
Перша згадка про заповіт з’являється в Літописі Аскольда (середина ІХ ст.), в якому є посилання на договір між греками і Київською Руссю (874 рік). Цей рік припадає на період правління великого київського князя Аскольда (одного з перших поширювачів християнства на Русі). В договорі передбачалося: «Про тих з Русі, що перебувають у Греках, якщо хтось помре, не розпорядившись своїм майном і не має тут своїх, то його майно має вернутись в Русь — близьким родичам. Якщо ж (русин) вчинить обряження (заповіт), хай візьме його спадок той, кому буде заповідане майно, і да успадкує (він) його.» . Отже, на українських землях у ІХ ст. вже існувала практика письмових заповітів.
«Руська Правда» дійшла до нас у трьох редакціях. Перша редакція була створена за часів княжіння Ярослава Мудрого (ХІ ст.) і пізніше доповнювалася його синами. Але оригінали «Руської Правди» втрачені, збереглися лише її копії. Більш розширена редакція цієї пам’ятки відноситься до періоду княжіння Володимира Мономаха та його сина Мстислава.
За «Руською Правдою» спадкування поділялося на два види: спадкування за заповітом («рядом») та без заповіту (за правом звичаю). За змістом та колом спадкоємців вони істотно не відрізнялися.
«Ряд» передбачав право на розподіл майна або розпорядження спадщиною. Розподіл спадщини здійснювався лише серед вузького кола тих спадкоємців, які мали право на спадщину за звичаєм предків. Волевиявлення спадкодавця обмежувалося колом тих спадкоємців, які за кровним спорідненням мали право на спадкування.
Із поширенням християнства коло спадкоємців розширилось: до спадкоємців, крім кровних, низхідної лінії споріднення, долучились і духовні особи.
«Руська Правда» не передбачала форму вчинення заповіту письмову чи усну, але найбільш поширеною на той час була словесна (усна). Словесне розпорядження було обов’язковим для всього роду, родини. Письмові укладалися рідше.
Серед письмових заповідальних розпоряджень княжої доби можна виділити заповіт Ярослава Мудрого (1054 рік) про розподіл міст і земель, які належали князю, між своїми синами. Цей заповіт не тільки визначив обсяг спадщини для кожного спадкоємця та їх політичну вагу в державі, а й поклав на них обов’язки жити в мирі і любові та «не переступати братнього уділу…», щоб не згубити «землю отців своїх і дідів, яку надбали вони трудом великим» .
У разі відсутності заповідального розпорядження розподіл спадщини здійснювався за тими самими принципами кровних зв’язків та обмежень, що склалися за старим звичаєм. Обов’язково враховувалася воля глави роду або князя за їх життя. Спадкування без заповіту тісно пов’язано зі звичаєм розподілу майна. Якщо помирав батько і не залишав «ряду», спадщина розподілялася серед тих спадкоємців і тим способом, як би хотів це зробити за життя спадкодавець.
«Руська Правда» встановлює правила спадкування за соціальним статусом. Якщо помирав смерд і у нього не було синів, то спадщина переходила до князя. Незаміжнім донькам виділялась окрема батьківська частка майна на розсуд князя, заміжнім — нічого.
Смерди становили основу вільного населення, яке мешкало на хуторах, володіли наділами землі та обробляли її. Смерди, які господарювали на приватних землях князя, називалися княжими смердами. Обмеження права на спадкування лише синами смерда насамперед пов’язано з тим, що смерди-чоловіки несли обов’язкову військову службу. Тому вважалось необхідним забезпечувати спадщиною синів, які здатні охороняти князя і свій край. На дочок такі обов’язки не покладалися. Але не виключалося, що князь міг передати спадкове майно померлого смерда і його дочці, якщо вона одружувалася з чоловіком, який міг нести військову службу.
Коли помирав боярин або його урядовець, спадщина, за відсутності в них синів, переходила дочкам. Діти чоловіка від рабині (невільниці) спадщини не отримували, проте вони одержували волю разом з матір’ю.
За загальним правилом звичаю доби Київської Русі чоловік і жінка (одружені) не спадкували один після одного. Вони мали право довічного користування майном, яке належало їм особисто, та майном родини.
Після смерті чоловіка дружині належала та частка, яка була їй виділена за життя чоловіка для користування, та одержане нею на інших підставах за правом: «…А що чоловік їй залишав то їй належить, а спадщину свого чоловіка не одержить; а будуть діти від першої дружини, то одержать діти матері своєї, коли їй залишено, а обидві матері своє візьмуть» . Не позбавлялися права на спадок і діти від другої матері. Водночас жінка-вдова мала особисте право на розпорядження своїм майном не тільки на користь своїх синів або дочок, а й передати його іншим особам, які її утримували («кому мати хоче, тому й віддасть»).
У разі смерті матері без розподілу (заповіту) її частку майна одержує «…той, у кого вона жила у дворі, хто її годував і де вона померла».
«Руська Правда» протягом кількох століть була основним нормативно-правовим документом практичного застосування включно до прийняття Статутів Литовсько-української доби.

Валентина Чуйкова отримати повну версію статті