ГАРАНТІЇ НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В АСПЕКТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

ОЛЕГ ПОПОВЧЕНКО,
кандидат юридичних наук, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
ГАРАНТІЇ НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В АСПЕКТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Зростання економіки призводить до зростання злочинності в її сфері. У той же час постійне збільшення кількості злочинів у сфері економіки, господарської діяльності, проти майнових та деяких, пов’язаних з ними, немайнових прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, удосконалення способів їх вчинення неминуче призводить до випадків залучення нотаріусів до сфери кримінального судочинства.
Навіть Юрген Торвальд не обійшовся без згадки про нотаріуса в одній зі своїх праць з історії криміналістики й судової експертизи при висвітленні справи про отруєння миш’яком Шарля Лафаржа у 1840 році, з якою пов’язується зародження судової токсикології [1, 123–135].
Другий приклад — справа Джона Хейга, вбивці дев’яти осіб, який був повішений у 1949 році. Використовуючи нібито завірений нотаріусом контракт, він видавав себе за вбитого ним власника грального залу в передмісті Лондона і став спадкоємцем майна всієї його сім’ї, також ним вбитої [2, 107–111].
Нещодавно Скотланд-Ярд за сприяння правоохоронців США викрив групу міжнародних шахраїв, що здійснили махінації з позиками під неіснуючі облігації на десятки мільйонів доларів США. Жертвами стали приватні європейці, уявлення яких про посвідчення облігацій урядом створювали бланки Бюро державного боргу США, нотаріально завірені посольствами США в Ірландії й Люксембурзі [3, 21]. Схожа афера з використанням нотаріально посвідчених бланків банку Португалії відбулася в 1925 році. Група Артура Рейса впевнила не лише приватні, а й державні установи в тому, що представляє організацію, яка кредитує Анголу, замовила друкування нових банкнот і отримала першу їх партію на суму в 10 мільйонів ескудо [4].
У цих прикладах нотаріуси та особи, які виконували нотаріальні функції, були свідками злочинів. Але буває й так, що нотаріус сам притягається до відповідальності за вчинення злочину. Так, у березні 1875 році в Петербурзькому окружному суді присяжні визнали нотаріуса Лисенкова винним у підробці заповіту капітана Сєдакова на користь його дружини [5, 62].
Перша відома спроба провести судово-психологічне дослідження в Росії була здійснена в 1883 році при розслідуванні гучної справи з обвинувачення московського нотаріуса Назарова у зґвалтуванні актриси Черемхової [6, 4–5].
Вказані приклади не випадкові. Вони вказують на те, що кримінальні справи стосовно нотаріусів або осіб, які використовували нотаріальні документи для вчинення злочинів, являють підвищений суспільний інтерес, привертають увагу громадськості, стають резонансними. В таких справах до істини слідство й суд можуть дійти, лише подолавши протидію сторони захисту, застосувавши досягнення передового досвіду або виявивши вперше такий досвід.
Ґенеза вітчизняної боротьби із злочинами осіб, які виконували нотаріальні функції, як осіб спеціального роду служби пов’язана з історією нашого нотаріату і сягає своїм корінням у середньовіччя. Вже в XVI–XVII ст. стають відомими факти не внесення піддячим запису про правочин до книги з метою привласнення мита, спричинення дяками збитків тощо [7, 18–19]. Суспільна небезпека цих злочинів завжди полягала в тому, що зловживання нотаріальними повноваженнями здатні дезорганізовувати комерцію і торгівлю, заподіяти істотну шкоду особам, суспільству, державі. Петро I в Указі про покарання за державні й партикулярні злочини від 25.10.1723 р. дорівняв ці злочини до державних, встановивши за них покарання у вигляді страти. В законах «Про злочини чиновників по службі», що увійшли до розд. V т. XV «Зводу законів» 1832 року Микола I передбачив для тих, хто вчиняє нотаріальні дії, відповідальність за розголошення таємниці й підлог (статті 281, 283, 284). Злочини і проступки нотаріусів окремо були вказані у від. 4 гл. 11 розд. 5 «Про злочини і провину по службі державній і суспільній» Уложення про покарання кримінальні й виправні 1845 року [8, 264–309]. Чинний КК України, на відміну від попереднього КК УРСР 1960 року, серед суб’єктів вчинення злочинів згадує нотаріуса в ст. 358 «Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів» [9].
Сучасна практика розслідування шахрайств свідчить, що певна їх частина не обходиться без нотаріусів. Вони посвідчують довіреності, за якими позбавляють житла власників, реалізують крадені автомобілі, посвідчують акти дарування, маскуючи вимагання майна, тощо [10]. З використанням нотаріально завірених документів вчиняються злочини у сфері вексельного обігу [11, 81]. Відомими стають факти розтрати нотаріусами грошей, переданих їм для зберігання [12, 4]. За статистикою, в 2007 році було закінчено розслідування 8 (в 2006 р. — 8, у 2005 р. — 10) кримінальних справ щодо нотаріусів України [13, 17–18].
Таким чином, можна дійти висновку, що злочини скоює і до кримінальної відповідальності притягується дуже мала кількість нотаріусів. Кількість злочинів, які тим чи іншим способом стосуються нотаріальної діяльності, не мають систематичного зростання, вона є законсервованою в межах статистичної похибки.
Організовані злочинні групи часто викрадають нотаріальні бланки, підроблюють печатки приватних нотаріусів та державних нотаріальних контор, що полегшує вчинення злочину, а в деяких випадках без них вчинення злочину є неможливим (довіреність на розпорядження майном тощо) [14, 36]. Наприклад, у лютому 2002 року при обшуку приміщення московської фірми «Бурон», яка з 1993 року займалася працевлаштуванням громадян за кордоном і одночасно діяла як організована міжнародна злочинна група, було вилучено з тайника-сейфа, поряд із сотнями фальшивих паспортів, бланків віз, печаток МВС і посольств США, Ізраїлю, Греції, Польщі та інших держав, печатки та штампи різних нотаріусів [15, 31–32]. Організовані форми злочинності у сфері економіки просто не можуть існувати без правового забезпечення, і з цієї причини до їх кримінального бізнесу залучаються нотаріуси [16, 749].
У літературі підкреслюється, що нотаріуси входять до віктимної групи осіб, які за своїм соціальним і матеріальним положенням схильні стати жертвою розбійного нападу [17, 16]. Нотаріуси потерпають і від інших тяжких злочинів. Наприклад, 03.07.2008 р. в Солнечногорську Московської області були вбиті у зв’язку з їх професійною діяльністю два відомих нотаріуси [18].
Розслідування цих злочинів являє собою складну систему дій працівників органів розслідування, обумовлену різними об’єктивними й суб’єктивними обставинами. Основою для її побудови завжди є загальні положення криміналістичної методики й методики розслідування конкретного виду злочину. Вони визначають найбільш доцільну систему слідчих дій і оперативно-розшукових заходів при вирішенні конкретних слідчих ситуацій. Проте розроблені системи не звільняють слідчого, як і інших працівників розслідування, від ініціативної й творчої діяльності [19, 96].
Як відомо, переважна більшість норм, які регулюють кримінально-процесуальні відносини, була прийнята ще за часів СРСР, і в їх основу закладено мораль соціалістичного суспільства. А неадекватність законів соціально-політичним реаліям, їх нездатність забезпечити узгодження суспільних інтересів вважаються основними чинниками, які негативно впливають на ефективність чинного українського законодавства [20, 16]. Поступово, починаючи з 1993 року до чинного КПК почали вноситися зміни й доповнення, які закладають в кримінально-процесуальне право загальновизнані моральні цінності і традиції.
З цим процесом пов’язується поява свідоцького імунітету, професійного захисту підозрюваного, повідомлення родичів про затримання особи, апеляційне оскарження тощо. Але повернення норм моралі, знецінених у соціалістичну добу, ще не завершено. До того ж сучасна вітчизняна теорія процесуального права ще не повною мірі рефлексована щодо самої себе, спрямованість на розуміння етичних засад кримінального судочинства ще не знайшла адекватного відображення в наукових пошуках. Адже зовнішньо ще можна й не побачити радикальних відмінностей кримінально-процесуального права України й УРСР, але насправді змінено сам дух цього права. Із засобу боротьби зі злочинністю в радянський період воно перетворюється на засіб захисту й відновлення прав осіб, які беруть участь у кримінальному процесі.
Проте трансформація нового духу кримінально-процесуального права видається складним і довготривалим процесом. Ми перебуваємо в ситуації реформування кримінально-процесуального права України за відсутності чіткої концепції його розвитку. На практиці застосовуються норми КПК 1960 року, а проекти нового кримінально-процесуального закону зазнали гострої критики на міжнародному й національному рівнях, і прийняття його найближчим часом не очікується. На наш погляд, складається ситуація самовиявлення права в межах нових ціннісних орієнтирів українського суспільства, які традиційно пов’язуються з ментальністю та релігією народу. Яскравим проявом подальшого розвитку моральних цінностей в українському кримінально-процесуальному праві XXI ст. стало закріплення в КПК норм щодо обмеження гласності при розгляді кримінальних справ у судах, якщо відкритий судовий процес буде суперечити не лише інтересам охорони державної таємниці, а й іншої захищеної законом таємниці (ч. 1 ст. 20), а також щодо заборони допиту як свідків нотаріусів з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості (п. 1 ч. 1 ст. 69). Ці положення створили первинні умови для охорони нотаріальної таємниці, яка визначена в ст. 8 Закону «Про нотаріат», а через неї й приватних інтересів певних осіб у кримінальному процесі. Фактично цим кроком законодавець виявив своє бажання підвищити авторитет нотаріуса в кримінальному процесі, зблизити вплив норм кримінально-процесуального права і законодавства про нотаріат, щоб краще захистити права та законні інтереси осіб, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності. Раніше він був байдужим до цього, але цей час минув. Попереду подальші кроки на шляху до пошуку розумної взаємодії кримінально-процесуальних норм і правил нотаріальної діяльності, врахування особливостей статусу нотаріуса, розумних компромісів між публічними й приватними інтересами в кримінальному процесі, оскільки процесуальне становище учасників кримінального процесу є прямим відображенням співвідношення приватних і публічних засад при провадженні в кримінальній справі.
Проте сучасна практика свідчить, що цих норм для захисту нотаріальної таємниці не вистачає. 85,6% опитаних автором дізнавачів і слідчих не вважають за потрібне застосовувати зазначені норми при перевірці інформації про злочини, а відмову нотаріусів надавати їм пояснення з приводу вчинених нотаріальних дій розглядають як протидію. З опитаних нотаріусів 75,7% осіб вважають, що процедура окремих слідчих дій не враховує особливостей нотаріальної сфери. Майже всі опитані (93,7%) відзначили брак літератури з питань провадження кримінально-процесуальних дій з участю нотаріусів або в їх службових приміщеннях. Проаналізовані кримінальні справи, в яких допитувався як свідок нотаріус, не містять даних щодо згоди його клієнтів на дачу показань про довірені йому відомості. Не зважаючи на явну сумнівність у допустимості використання таких показань в доказуванні, вони покладалися органами досудового розслідування й суду в основу їх процесуальних рішень.
З цього приводу доцільно згадати Статут кримінального судочинства 1864 року, який вперше у вітчизняному судочинстві передбачив особливості проведення слідчих дій за участю нотаріуса й притягнення його до кримінальної відповідальності. Відповідно до його норм губернські й повітові нотаріуси за злочини, вчинені у зв’язку зі службою, віддавалися до суду за ухвалою судової палати (ст. 1080) і справи щодо них були підсудні окружному суду (ст. 1072) [21, 225–230]. Таким чином, кримінально-процесуальне законодавство того часу практично поширювало на них правові гарантії, характерні для посадових осіб судового відомства.
І хоча КПК УРСР 1922, 1927 і 1960 років не передбачали жодних нюансів у зв’язку з участю в кримінальному процесі нотаріусів, яких тоді вважали службовцями, що стояли на захисті інтересів соціалістичної держави, яка домінувала над індивідуумом, з набуттям Україною незалежності, її вступом до Ради Європи й обранням курсу на адаптацію свого законодавства до європейського, в її КПК повинні з’явитися не лише норми щодо захисту нотаріальної таємниці при допиті нотаріуса й слуханні справи в суді (ч. 1 ст. 20, п. 1 ч. 1 ст. 69), а й норми, що забезпечать охорону цієї таємниці під час провадження різних кримінально-процесуальних дій на досудових і судових етапах кримінального процесу. З цього приводу можна скористатися як позитивним історичним досвідом, так і досвідом деяких держав СНД, що мають схожу модель кримінального судочинства та схожі правові традиції. Наприклад, за зловживання повноваженнями приватними нотаріусами в Росії передбачено не лише можливість притягнення їх за ст. 202 КК РФ до кримінальної відповідальності як спеціальних суб’єктів, якщо їх діяннями було заподіяно шкоду інтересам комерційної організації, а й встановлений особливий порядок такого притягнення.
Все це дає підстави стверджувати, що окремі відносини у сфері кримінального судочинства, до яких залучається нотаріус і які доступні правовому регулюванню, оскільки їм не важко надати конкретну процесуальну форму, на жаль, досі залишаються не врегульованими. Частіше процесуальним законом заборонено дії, засоби або способи поведінки владних суб’єктів, що явно й за будь-яких умов суперечать моралі (наприклад, заборонено домагатися показань обвинувачуваного й інших осіб, які беруть участь у справі, через насильство, погрози та інші незаконні дії). Проте у стосунках з органами нотаріату дізнавачі та слідчі дуже часто діють за загальними правилами й не вважають їх такими, що мають якийсь особливий статус. Так вважають 78% опитаних нами працівників органів досудового розслідування.
На практиці це призводить до конфліктних ситуацій, що ніяк не сприяє реалізації завдань кримінального судочинства. Наприклад, 13.05.2003 р. приватний нотаріус М., посилаючись на ст. 8 Закону України «Про нотаріат» про додержання нотаріальної таємниці, відмовив слідчому у видачі реєстру нотаріальних дій за 2001 рік, оскільки, по-перше, кримінальна справа була порушена за фактом шахрайського заволодіння квартирою жителя м. Х. Л., а книга реєстру містить інформацію про декілька тисяч нотаріальних дій з його клієнтами; по-друге, справи стосується одна сторінка цієї книги, а в самій книзі їх 200. Незважаючи на це заперечення нотаріуса, ця книга на певний час у нього неодноразово вилучалася для проведення слідчих дій [22]. Деякі з таких конфліктів вже стали предметом розгляду в Європейському Суді з прав людини і вказують на наявність порушень ч. 2 ст. 6, ст. 8, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. [23] стосовно обшуку офісу приватного нотаріуса та розповсюдження його конфіденційної інформації органами кримінальної юстиції України [24].
Такі приклади свідчать про певне ігнорування українськими правоохоронцями моралі та норм, що регулюють відносини у сфері життєдіяльності громадянського суспільства. Але нехтуючи загальнолюдськими цінностями не можна боротися зі злочинами, виправляти долі людей, зміцнювати престиж права й правосуддя. Система процесуальних гарантій включає в себе не лише норми, що закріплюють зміст принципів кримінального процесу, права та обов’язки його суб’єктів, юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання покладених на них обов’язків, а й фактичну кримінально-процесуальну діяльність, а також вимоги, що ставляться до цієї діяльності нормами моралі. З цього приводу слушною є думка, що вищі соціальні цінності (психологічне здоров’я суспільства) повинні мати пріоритет перед інтересами розкриття злочинів [25, 144].
Нормальні стосунки нотаріуса та його клієнта можуть базуватися лише на засадах взаємної довіри, оскільки особа може розраховувати на гарантовану законом повноцінну юридичну допомогу лише тоді, коли вона може довіритися нотаріусу без будь-якої тривоги й сумнівів. При цьому нотаріусу можуть відкриватися такі душевні таємниці, такі подробиці «особистого і сімейного життя, стосовно яких сліпа Феміда повинна бути і глухою» [26, 54]. Хіба не є очевидною аморальність положень закону, коли нотаріус змушений надавати інформацію третім особам, нехай і правоохоронцям, довірену йому особою, яка цілком йому довіряла. Як свідчать результати проведеного анкетування практикуючих нотаріусів, 87% з них за будь-яких умов будуть намагатися не розголошувати довірених їм особистих таємниць клієнтів.
Сфера нотаріальної діяльності — лише невелика частка суспільного життя, але тут специфічні моральні, етичні норми завжди відігравали важливу роль, адже сукупність таких норм складає етику нотаріуса, яка, у свою чергу, є елементом його професійного статусу. Перед будь-яким нотаріусом щодня постає необхідність у поведінці, не врегульованій формально. І тут йому доводиться керуватися сукупністю професійних морально-етичних норм. Ці правила нотаріальної дисципліни існують для забезпечення моральної єдності нотаріальної професії.
У професійному житті нотаріус змушений часто вступати у відносини з правоохоронними органами держави. Тому для збереження його незалежності та довіри до нього громадян важливо, щоб ці відносини були гармонійними. Як зазначає швейцарський вчений Роланд Ніклаус: «Ніколи не можна порушувати довірчих відносин, що установилися між нотаріусом і клієнтом. Навіть коли клієнт звільняє нотаріуса від обов’язку зберігати професійну таємницю, нотаріус може відмовитися говорити з цього приводу… Іноді нотаріус виявляється між двох вогнів. Він зобов’язаний, з одного боку, стосовно клієнта зберігати професійну таємницю, а з іншого боку — надавати відомості у відповідні органи. У деяких випадках важко досягти рівноваги, але нотаріус повинний завжди пам’ятати про перевагу професійної таємниці» [27, 30].
Правове становище нотаріуса в кримінальному судочинстві дещо посилив прийнятий 01.10.2008 р. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» [28], яким було змінено редакцію статей, що визначають права й обов’язки нотаріуса, зміст та засоби охорони нотаріальної таємниці (статті 5, 8 та ін.). Про посилення процесуальних гарантій нотаріальної діяльності свідчить також нова ст. 8-1 «Гарантії нотаріальної діяльності», в якій ідеться про обшук, огляд приміщення нотаріуса тощо.
З огляду на п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.03.2008 р. № 2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства», в якому зазначено, що проведення огляду, обшуку або виїмки, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку щодо осіб, особливий статус яких визначений відповідними законами, відбувається відповідно до КПК з урахуванням відповідних положень цих законів [29], наявність таких гарантій сприятиме в перспективі домінуванню в судовій практиці положень Закону «Про нотаріат», в яких закріплено правила охорони нотаріальної таємниці. Хоча, на мій погляд, гарантії нотаріальної діяльності й правове становище нотаріуса в кримінальному процесі ще не відповідають належному рівню й потребують подальшого вдосконалення.
Список використаних джерел
Торвальд Ю. Век криминалистики / Ю. Торвальд; Под ред. Ф. М. Решетникова. – 3-е изд.: Пер. с нем. – М.: Прогресс, 1991. – 323 с.
Антонян Ю. М. Сексуальные преступления. Чикатило и другие: Научно-популярное исследование / Ю. М. Антонян, А. А. Ткаченко – М.: Амальтея, 1993. – 320 с.
Цанава В. В. Опыт борьбы с экономическими преступлениями в США (основные документы, термины, меры борьбы и их комментарии) / В. В. Цанава – Макеевка, 1998. – 122 с.
Стеценко О. История масштабной фальсификации / О. Стеценко // Юридическая практика. – 2006. – № 41 (459).
Сергеич П. Искусство речи на суде / П. Сергеич – М.: Юрид. лит., 1988. – 384 с.
Коченов М. М. Судебно-психологическая экспертиза / М. М. Коченов – М., 1977. – 179 с.
Обухов О. А. Злоупотребление полномочиями частными нотариусами и аудиторами: основания криминализации, проблемы квалификации и дифференциации ответственности: Дис. на соиск. учен. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право». – Нижний Новгород, 2004. – 202 с.
Российское законодательство Х–ХХ веков: В 9 т. / Отв. ред. О. И. Чистяков. – Т. 6: Законодательство первой половины XIX века. – М., 1988. – 431 с.
Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.
Кукса В. Мошенничество, заверенное нотариусом / В. Кукса // Зеркало недели. – 2003. – 15–21 ноября. – № 44 (469).
Гамза В. А. Преступления в сфере вексельного обращения: криминалистическая характеристика и меры предупреждения. Учебно-практическое пособие / В. А. Гамза, И. Б. Ткачук. – М.: Изд-ль Шумилова И. И., 2004. – 160 с.
Лученок А. И. Мошенничество в бизнесе / А. И. Лученок. – Мн.: Амалфея, 1997. – 272 с.
Інформаційно-аналітичні матеріали щодо сучасного стану нотаріату в Україні. – К.: Міністерство юстиції України, 2008.
Інформаційно-аналітичні матеріали щодо сучасного стану нотаріату в Україні. – К.: Міністерство юстиції України, 2008.
Кобец П. Н. Состояние и стратегия борьбы с преступностью иностранных граждан и лиц без гражданства на территории России: Пособие / П. Н. Кобец. – М.: ВНИИ МВД России, 2002. – 101 с.
Руководство для следователей / Под общ. ред. В. В. Мозякова. – М.: Экзамен, 2005. – 912 с.
Макаренко Е. И. Расследование разбойных нападений с проникновением в жилище / Е. И. Макаренко. – Ташкент, 1991. – 88 с.
День памяти нотариусов // Юридическая практика. – 2008. – № 34 (556).
Кузьменко Н. К. Систематизация неотложных следственных действий при раскрытии и расследовании преступлений: Учебное пособие / Н. К. Кузьменко. – К.: НИиРНО КВШ МВД СССР им. Ф. Э. Дзержинского, 1981. – 98 с.
Мельник О. М. Правове регулювання та шляхи підвищення його ефективності: Автореф. дис. … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / О. М. Мельник. – К.: ІДП ім. В. М. Корецького НАН України, 2004. – 20 с.
Устав уголовного судопроизводства 20 ноября 1864 г. // Российское законодательство Х–ХХ веков: Тексты и комментарии: В 9 т. – Т. 8: Судебная реформа / Под общ. ред. О. И. Чистякова. Отв. ред. Б. В. Виленский. – М.: Юрид. лит., 1991. – С. 120–251.
Кримінальна справа № 2002159 // Архів Дзержинського РВ ГУ МВС України в Х. обл.
Конвенція про захист прав і основоположних свобод від 04.11.1950 р. Офіційний переклад затверджено Міністерством закордонних справ України 27.01.2006 р. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_004.
Справа «Пантелеєнко проти України» (Заява № 11901/02): Рішення Європейського Суду з прав людини від 29.06.2006 р. // Офіційний вісник України. – 2007. – 26 березня. – № 19. – Ст. 783.
Михеєнко М. М. Кримінальний процес України: Підручник / М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибіко. – К., 1992. – 431 с.
Кони А. Ф. Собрание сочинений: [В 8 т.] – Т. 4 / Под общ ред. В. Г. Базанова и др. / А. Ф. Кони. – М., 1967. – 543 с.
Ніклаус Р. Нотаріальна етика. Основні принципи і практика / Р. Ніклаус // Нотаріат для Вас. – 2001. – № 7–8 (липень–серпень). – С. 26–31.
Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат»: Закон України від 01.10.2008 р. // Офіційний вісник України. – 2008. – № 81. – Ст. 2729.
Про внесення змін до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»: Закон України від 18.01.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 14. – Ст. 72.

Олег ПОПОВЧЕНКО отримати повну версію статті