ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМИ ДОГОВОРІВ ЩОДО НЕРУХОМОГО МАЙНА, ВЧИНЕНИХ ОСОБОЮ ПОМИЛКОВО АБО ПІД ВПЛИВОМ ОБМАНУ (УДАВАНІ ПРАВОЧИНИ)

ОЛЬГА РОЗГОН,
кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМИ ДОГОВОРІВ ЩОДО НЕРУХОМОГО МАЙНА, ВЧИНЕНИХ ОСОБОЮ ПОМИЛКОВО АБО ПІД ВПЛИВОМ ОБМАНУ (УДАВАНІ ПРАВОЧИНИ)
Значну частку житлових спорів, які розглядаються судами, становлять справи про визнання недійсними договорів відчуження нерухомого майна, в тому числі й договорів дарування (насамперед житла). Узагальнення та аналіз цих справ сприяє правильному їх вирішенню, захисту порушених суб’єктивних прав осіб, що й зумовлює актуальність теми .
Підстави для визнання договорів недійсними визначені Цивільним кодексом України (далі — ЦК України). Такі підстави є спільними при визнанні недійсним будь-якого правочину, і договір дарування не є виключенням.
Удаваний правочин укладається, як правило, з незаконною метою, що, однак, не означає обов’язкову недійсність прихованого правочину. Очевидним є те, що удаваний правочин завжди визнається недійсним. Що ж стосується іншого прихованого ним правочину, який сторони насправді мали на увазі, то факт його приховування не означає невідповідності останнього закону. Сторони можуть приховувати правочин від фізичних та юридичних осіб або від правосуддя з особистих причин, а також через те, що вважають його незаконним.
Реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо прихований правочин визнається недійсним за будь-якої підстави, то застосовуються правові наслідки щодо недійсності правочину. Якщо ж правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам законодавства, то відносини між ними регулюються згідно з його нормами.
Позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна та застосування наслідків недійсності пред’являються відповідно до ч. 1 ст. 114 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) за місцезнаходженням майна або основної його частини. Кваліфікація об’єктів як нерухомого майна здійснюється відповідно до статей 181, 190 та 191 ЦК України. При цьому за місцезнаходженням нерухомого майна повинні пред’являтися також позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна, яке буде створено в майбутньому (щодо інвестиційних договорів про будівництво нерухомого майна, договорів про участь у фонді фінансування будівництва тощо).
Розглядаючи цивільні справи щодо визнання правочинів недійсними на підставі фіктивності або удаваності, треба мати на увазі, що сторони вчиняють два правочини. Вважаємо, що у мотивувальній частині постанови суду обидва правочини повинні бути детально досліджені й обом їм потрібно давати юридичну оцінку. Нерідко трапляються випадки, коли судом розглядається лише один правочин; інший розглядається, але не береться до уваги, а тому формально він залишається дійсним.
Керуючись ст. 235 ЦК України при визнанні правочину недійсним, суд повинен з’ясовувати, який правочин приховує удаваний. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним (п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду (далі — ППВС) України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними») .
Серед категорій правочинів найчастіше удаваними є договори дарування, якими приховуються договори купівлі-продажу, договори довічного утримання.

Ольга РОЗГОН отримати повну версію статті