ЧИ ГАРАНТУЄ ЗАКОН № 1709 СПРОЩЕННЯ ПРОЦЕДУРИ ОФОРМЛЕННЯ СПАДЩИНИ У СІЛЬСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ З 1 СІЧНЯ 2016 РОКУ: ПОГЛЯД РАЙОННОГО НОТАРЯ
Будучи законослухняними громадянами, українські нотарі жодним чином не ставлять під сумнів прийнятність, легітимність чи правову доцільність чергової законодавчої новели в частині передання повноважень з оформлення спадщини органам місцевого самоврядування. Разом із тим, переживши декілька «малих» реформ нотаріату в частині змін компетенції посадових осіб сільських рад щодо вчинення ними тих чи інших нотаріальних дій, юрист-практик не може залишатися осторонь тих глобальних змін, котрі пропонуються законодавцем уже на початку наступного 2016 року. У зв’язку із цим автор і викладає своє бачення певної проблематики щодо практичної реалізації Закону України № 1709-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо деяких питань спадкування» (далі — Закон № 1709).
Тема спадщини останні шість років є для автора пріоритетною з огляду на те, що до 2009 року ця ділянка роботи мене як приватного нотаря обходила стороною. Адже посвідчувати заповіт чи готувати заяву про відмову від прийняття спадщини — це одне, а проводити розподіл спадкового майна, замирювати спадкоємців чи в двадцять п’яте вислуховувати осучаснену версію «кайдашевої сім’ї» — це зовсім інше. А тому, завівши за згаданий період 578 спадкових справ і видавши при цьому 926 свідоцтв про право на спадщину, усвідомив для себе дуже просту й доволі переконливу річ: спадщина — це надзвичайно складний комплекс нотаріальних дій.
Разом із тим, працюючи в Житомирському районному нотаріальному окрузі з 1999 року і об’їхавши не один раз кожну із тридцяти сільських і одну селищну раду та будучи особисто знайомим із більшістю сільських голів та секретарів рад, я доклав певних зусиль стосовно налагодження співпраці між нотаріатом і органами місцевого самоврядування щодо якісного, при можливості, безпроблемного оформлення спадщини щодо померлих мешканців сільських громад. Виступи перед посадовцями з порадами і рекомендаціями щодо вчинення нотаріальних дій, розробка зразків документів і практичних рекомендацій тощо, особисті та телефонні консультації із найрізноманітніших питань — це, як на мене, нелегка й клопітка щоденна праця кожного «сільського» нотаря. Власне тому й ділюся з колегами наболілим і передуманим, оскільки байдужість у професії нотаріуса неприпустима.
1. На мою думку, надзвичайно важливою є НЕ/можливість організації стажування уповноважених осіб відповідних рад впродовж одного року в державній нотаріальній конторі чи у приватного нотаріуса. Означене питання ґрунтовно й всебічно висвітлене у відповідному «Експрес-аналізі…» шеф-редактором журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», Президентом Асоціації нотаріусів Харківщини і практикуючим нотаріусом Володимиром Марченком ще 30.06.2015, який спрямовано до канцелярії Міністра юстиції та НПУ, і додати тут щось важко.
Викликає питання і те, чи зможуть реально працювати із численними Єдиними та Державними реєстрами (Спадковий, ЄРД, ДРРП, нотаріальних бланків тощо), надавати консультації, зберігати архів, вести статзвітність і власне проводити провадження щодо оформлення спадщини (заведення спадкової справи, видача свідоцтва, його реєстрація у Спадковому реєстрі, реєстрація нерухомості в ДРРП тощо) нашвидкуруч навчені посадовці. Намагаюсь не думати про те, як уповноважені місцевих рад видаватимуть спадщину декільком спадкоємцям (матері, дружині й дітям померлого) на декілька об’єктів спадщини (будинок, земля під ОЖБ та ОСГ, земельний/майновий пай, транспорт, заощадження тощо), особливо за умови, що згадані спадкоємці не бажатимуть отримувати частку від усього, а прагнутимуть бути власником конкретно визначеного майна. А без укладання договору поділу такий ребус не розв’язати. Проте ані повноважень щодо посвідчення такого договору поділу спадкового майна, ані теорії, ані практики з цього питання у новопризначених фахівців немає. Суто риторичним залишається й питання, де в сільській місцевості знайти достатню кількість спеціалістів із вищою юридичною освітою та досвідом роботи в галузі права понад три роки. Навмисно уникаючи дискусії з означених вище питань, уявімо таке: іспит із спадкового права після успішного стажування складено, і робота з оформлення спадщини розпочалася. Поміркуємо, в чому саме полягатиме задумане авторами законопроекту «спрощення».
2. Відвідавши більшість населених пунктів Житомирського району з населенням майже 70 тис. громадян, маю певне уявлення про стан матеріально-технічного забезпечення органів місцевого самоврядування, інфраструктуру, розклад руху громадського транспорту та інші недругорядні аспекти життя у селі. У цьому контексті важко уявити, а тим більше — детально прорахувати ті неочікувані витрати бюджету (як місцевого, так і державного), які мають забезпечити організаційну складову роботи наших потенційних колег з оформлення спадщини. Оскільки логічно передбачити, що вимоги до робочого місця уповноваженої посадової особи органу місцевого самоврядування не можуть кардинально відрізнятися від вимог, які ставляться до організації роботи держнотконтори чи приватного нотаріуса. Іншими словами, питання інтернету, комп’ютера, принтера чи МФУ, сейфа (навіть простого, а не вогнестійкого), гратів та ролетів на вікнах, броньованих дверей, охоронно-пожежної сигналізації тощо ніхто не відміняв.
Аби не вести розмови про витрати на створення потенційного «сільського нотаріату» взагалі, проведемо просту й зрозумілу калькуляцію за напрямками обладнання робочого місця однієї (!) уповноваженої посадової особи органу місцевого самоврядування (див. таблицю).
| Оргтехніка: комп’ютер (монітор — 3000 грн., системний блок — 5000 грн., UPS — 500 грн., клавіатура — 300–700 грн., «миша» — 150–200 грн. | Від 9000 грн. і вище |
| МФУ — 4000–5000 грн., модем — 500–1000 грн. | 4500–6000 грн. |
| Охоронна сигналізація: апаратура, монтаж — 6000 грн., щомісячне обслуговування пультової охорони (у селі!?) — від 130 грн. за один місяць | 6000 + 130 помножити на ікс місяців |
| Зовнішній захист: броньовані вхідні двері (в-во вироблено Китай) від 3000 грн., захисні ролети на вікна (одне вікно 1,5 м × 2 м + монтаж — від 3000 грн.) | 6000 грн. |
| Зберігання печатки та документів: металева шафа заввишки 1,2 м — 2900 грн., або сейф — 10400 грн., або вогнетривкий сейф мінімальних розмірів (42 см × 45 см × 32 см) — 4400 грн., а також архівна шафа (на 4 полиці, 180 см × 90 см × 40 см) — 2400 грн. | Від 5300 грн. і вище |
| Загальна сума (не враховуючи щомісячних витрат на обслуговування оргтехніки, охорону, ремонт приміщення, меблі тощо) | Понад 30 800 грн. |
Звичайно, такі підрахунки вельми умовні і можуть суттєво відрізнятися залежно від того, хто, де і як займатиметься постачанням офісної техніки для «сільських нотарів», це робитиметься централізовано чи індивідуально кожною окремою територіальною громадою, за основу братиметься рівень комп’ютера початківців чи взагалі орієнтація піде на комплекти техніки типу «була у використанні». Разом із тим, певні цифрові показники ми отримали, і вони становлять мінімально можливі (?) 30800 (тридцять тисяч вісімсот) грн. за одне більш-менш укомплектоване робоче місце однієї уповноваженої особи одного органу місцевого самоврядування.
Про ремонт приміщення не йдеться, закупівля офісних меблів теж не розглядається, оскільки за основу взято економ-варіант: є на чому друкувати/множити документи, котрі потім зберігатимуться в архіві (металевій шафі), а грати/ролети та посилені металом вхідні двері вкупі із сигналізацією забезпечують протидію несанкціонованому доступу сторонніх осіб. У наявності також є найпростіша металева шафа з некодованими замками, що у своїй сукупності називається «сейф».
Підсумовуючи вищевказане, варто зазначити, що для такого мінімізованого укомплектування посадовців сільських/селищних рад, котрі на постійній основі займатимуться оформленням спадщини — від заведення спадкової справи до реєстрації успадкованого нерухомого майна в ДРРП, лише для Житомирського району знадобиться до 1 000 000 (одного мільйона) грн., якщо брати до уваги наявний на сьогодні адміністративно-територіальний поділ.
Для України в цілому для забезпечення існуючих територіальних громад, яких налічується до 12 тисяч одиниць, грошей знадобиться значно більше — 360 млн грн.
Продовжуючи калькуляцію, до переліку витрат маємо неодмінно додати й тринадцять посадових окладів (рік стажування + відпустка) одного стажиста, за яким зберігається місце роботи (посада) впродовж усього періоду стажування, грошову компенсацію проїзду та добові витрати на щоденні вояжі із села до райцентру, де відбуватиметься стажування. А за тим отриману вельми приголомшливу цифру очікуваних витрат перевести у формат усієї України, а не окремо взятого району чи місцевої громади. Тоді навіть без детального прорахунку ось цей бік медалі щодо такого «спрощеного» оформлення спадщини на селі виглядає як вкрай обтяжливий і для місцевого, і для державного бюджетів. Принагідно зазначу, що сьогодні інтернет у сільській місцевості поки що залишається дивиною. А в значній частині сільських рад того ж Житомирського району інтернету немає взагалі. І хіба це новина чи несподіванка для тих 255 народних депутатів, хто у жовтні 2014 року проголосував «ЗА» описуване «спрощення»?
Отже, навіть уявивши, що відповідних фахівців знайдено та успішно навчено азам Цивільного кодексу, Закону «Про нотаріат», Порядку вчинення нотаріальних дій, алгоритму роботи із вже згадуваними численними реєстрами, спробуємо визначити, як усім цим «щастям» зможуть скористатися потенційні спадкоємці. Для цього потрібно лише розглянути наступне питання: у який спосіб доїхати до уповноваженого з оформлення спадщини у селі?
3. Це питання зовсім нериторичне, абсолютно непафосне і до болю знайоме і зрозуміле авторові. Оскільки, розпочавши шістнадцять років тому свою незалежну професійну діяльність, я одразу зіткнувся з певними спробами адміністративного регулювання надання нотаріальних послуг сільському населенню.
Маю на увазі вже дещо призабутий лист Мін’юсту, що був продубльований тоді ще обласними управліннями юстиції щодо необхідності приведення районним нотарям місця розташування своїх офісів (робочих місць) у відповідність до територіально-адміністративного поділу України. Конкретика і пікантність цього дійства полягала в тому, що я працював у м. Житомирі, яке є одночасно і районним, і обласним центром. А тому, в який саме із 90 наявних населених пунктів, що входили до складу району, я мав «перенести» свій офіс, мені незрозуміло й досі.
Далі траплялися інші цікаві речі, котрі мали уособлювати «наближення» нотаря до сільської громади. Зокрема, це так звані громадські приймальні, коли у складі групи фахівців територіального підрозділу юстиції нотаріус мав виїжджати в ту чи іншу сільраду і там вже надавати безкоштовні консультації тим, хто їх потребує. Про ефективність такого обслуговування сільського населення говорити не доводиться. А ось про систематичне надання безкоштовних консультацій у період обов’язкового чергування в районній державній нотаріальній конторі згадати слід.
Щиро зауважу, що всі ці роки мені було доволі нескладно з 9-ї до 13-ї години раз на декілька місяців спілкуватися із колегами-державниками. Це певним чином і новинами дозволяло обмінятися, і професійні ребуси спільно розв’язувати. Проте наскільки така зобов’язаність вписувалася і вписується нині в передбачену ст. 43 Конституції України заборону використання примусової праці? І яким є соціальний ефект таких ось чергувань, окрім бравої статистики щодо кількості прийнятих громадян і наданих їм консультацій/відповідей? Пишу про це без скептицизму, оскільки я особисто не уникав цих чергувань і намагався реально посприяти колегам із районної державної нотаріальної контори у зменшенні черги до їхніх кабінетів. Проте, як ця робота організована поза обласними центрами, і чи є вона потрібною нашим колегам із державного сектора — то вже питання інше, хоча і не другорядне в контексті поліпшення й спрощення оформлення спадщини в сільській місцевості.
Зрештою, повернемося до оформлення спадщини в окремо визначеній сільській раді. Допустимо, що після проведення адміністративної реформи замість 31 осередку місцевого самоврядування в Житомирському районі залишаться чотири укрупнено-оптимізовані селищні ради. Дивним чином три із потенційних чотирьох є вельми наближеними (8–12 км) до районного, він же — обласний центр. Відстань від Житомира до найвіддаленішого села — близько 45 км. Ось така арифметика. У чому ж тоді, дозвольте запитати, спрощення, поліпшення, здешевлення? Нині спадкоємцю треба добиратися до м. Житомира, в майбутньому доведеться через Житомир проїхати, аби потрапити в новоутворену селищну раду. Як саме буде організовано маршрут руху громадського транспорту між населеними пунктами, невідомо. І не факт, що така поїздка для спадкоємця виявиться ближчою й дешевшою. І скільки таких поїздок має бути — теж питання вкрай важливе, особливо з урахуванням наступного аспекту проблематики.
4. Незаперечним фактом є те, що створені Центри надання адміністративних послуг навряд чи найближчим часом потраплять до села — не до конкретного населеного пункту в сільській місцевості, а навіть до центру відповідної громади. Іншими словами, чи то 31 центр адмінпослуг у нині діючому адміністративно-територіальному поділі Житомирського району, чи то чотири таких центри після проведення адмінреформи навряд чи запрацюють у тому вигляді, як це зараз є в районному або в обласному центрі. Хоча і тут нарікань більше, ніж достатньо.
За аналогією, варто припустити, що й численні землевпорядні організації, що займатимуться виготовленням технічної документації на земельні ділянки, і територіальний орган Держземагентства, що видаватиме витяг з ДЗК, і суб’єкт господарювання на ім’я «БТІ» так само до села не переїдуть, а залишаться в Житомирі (або іншому райцентрі).
До речі, до 2013 року всю Житомирську область обслуговували аж чотири територіальні центри БТІ з місцерозташуванням відповідно в Житомирі, Коростені, Новоград-Волинському й Бердичеві, тобто містах обласного підпорядкування.
5. Наостанок, уявімо собі той неосяжний кадровий резерв, який має бути в стислі строки віднайдено і спрямовано задля практичної реалізації Закону № 1709. Якщо й надалі продовжувати роздуми і міркування в масштабах близького мені Житомирського району, то посадовців-фахівців у галузі спадщини має бути від чотирьох до 31 особи — за кількістю сільрад. Перша цифра є більш реалістичною, оскільки в межах окремо взятого району все ж таки можна, сподіваюсь, віднайти людей, котрі і прагнутимуть, і будуть здатні надавати послуги саме і виключно у сфері оформлення спадщини спадкоємцями 1-ї черги. Очікується, що ці люди згодяться працювати за невеличку заробітну плату з бюджету місцевої громади, виїздивши перед своїм призначенням на посаду уповноваженого зі спадщини цілий рік до найближчого райцентру, аби пройти там відповідне стажування. І знову, як кажуть, на часі «Експрес-аналіз…» п. Марченка В.М. щодо можливостей реалізації вже неодноразово згадуваного стажування.
Проте число «чотири», тобто кількість потенційних підготовлених фахівців з оформлення спадщини в сільській місцевості жодним чином, на мій погляд, не здатне суттєво вплинути на ситуацію із проблемами в оформленні спадщини у селі. І це апріорі зрозуміло кожному, хто мав справу з роботою районної державної нотаріальної контори.
Так, у Житомирській районній держнотконторі за штатом аж два (!) нотарі і лише один (!) консультант. Приміщення — не надто просторе, розміщення архіву теж потребує поліпшення, про комфортність очікування, у тому числі про наявність туалету для відвідувачів (а чергу традиційно займають мало не з ночі) не йдеться. На цьому прикладі очевидною є доречність пошуку альтернативних і певною мірою менш радикальних варіантів масштабного руху українського нотаріату в бік села. Натомість, відшукавши джерела фінансування, в існуючу районну ланку надання відносно недорогих послуг сільському населенню додати фахівців — як консультантів, так і власне нотарів задля скорочення величезних черг. Та ще й стимулювати роботу персоналу адекватною зарплатнею, котра відповідала б освітньо-кваліфікаційному рівню державних нотаріусів та їх щоденному емоційно-психологічному навантаженню. Суттєво покращити матеріально-технічну базу існуючого державного нотаріату в районних центрах кожної з областей України. То може це і стало б рішенням для так званого «сільського нотаріату»? Але ці прості, очевидні і вкрай потрібні речі та ще в масштабах усієї держави потребуватимуть значних фінансових вливань, а це нині — непосильний тягар для бюджетів усіх рівнів. У пояснювальній же записці до Закону № 1709, навпаки, наголос робиться саме на тому, що запровадження цих «довгоочікуваних суспільством законодавчих новел» (цитую документ) — суттєвих змін щодо оформлення спадщини органами місцевого самоврядування — призведе до значних «покращень» без жодних витрат із бюджету. У п. 4 «Фінансово-економічне обґрунтування» пояснювальної записки до законопроекту так і записано: «Прийняття законопроекту не призведе до зміни показників бюджету». Як тут не пригадати Володимира Висоцького з його неперевершеним «Где деньги, Зин?!!».
А Ви, колеги-нотаріуси, особисто вірите в такі ось чудернацько-чудесні й до банальності прості зміни у такій непростій сфері нотаріату, якою є спадщина? І чи не ліпше було б нардепам таки дослухатися до узагальнюючого висновку Головного науково-експертного управління ВРУ до проекту від 08.10.2014 № 5141: «за результатами розгляду в першому читанні законопроект доцільно повернути на доопрацювання з урахуванням висловлених зауважень та пропозицій».
Замість резюме
Звичайно, викладене є особистим баченням автора проблематики очікуваних покращень у сфері оформлення спадщини в сільській місцевості. Разом із тим, п. 17 Порядку проходження стажування уповноваженими посадовими особами органу місцевого самоврядування у державних нотаріальних конторах або у приватних нотаріусів…, зареєстрованого в Мін’юсті 26.05.2015 за № 602/27047, стосується безпосередньо кожного українського нотаріуса. І не лише з огляду на обов’язок нотаря як керівника стажування забезпечувати впродовж календарного року «безпечні і нешкідливі умови праці, обладнати робоче місце» стажиста тощо. Ці та інші аспекти законодавчих новел у сфері оформлення спадщини, котрі за браком часу не були розглянуті в цій статті, мають, на думку автора, стати предметом широкого й предметного обговорення нотаріальною спільнотою задля формування єдиної консолідованої позиції. У тому числі й з огляду на принесену кожним із нас присягу «скрізь і завжди берегти чистоту високого звання нотаріуса»
ВІКТОР ДОБРОЛЬОЖА, Галина ДОБРОЛЬОЖА отримати повну версію статті
