АВТОРСЬКІ ПОВНОВАЖЕННЯ З НЕВИЗНАЧЕНОЮ ПРАВОВОЮ ПРИРОДОЮ

Авторське право належить до цивільно-правових інститутів, науковий інтерес до яких зберігається протягом двох останніх десятиліть. Значною мірою це пов’язано з незадовільним станом охорони та захисту авторських прав, що існує в Україні, і пов’язаним з цим перманентним її перебуванням в Списку  301, що тягне постійну загрозу застосування санкцій. Крім того, підписання 21 березня 2014 року політичної, а 27 червня 2014 року — економічної частини Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами (далі — Угода про асоціацію між Україною та ЄС) черговий раз змусило повернутися до питання приведення націо­нального законодавства у відповідність до законодавства ЄС.

Проблеми, що виникають у сфері авторського права, не обмежуються їх охороною та захистом або необхідністю приведення національного законодавства у відповідність до європейських стандартів. Вимагає переосмислення також традиційний підхід до класифікації авторських прав, зокрема, що стосується їх поділу на особисті немайнові та майнові. За існуючого підходу до регулювання відносин у сфері авторського права віднесення авторських прав до особистих немайнових або майнових набуває практичного значення, коли постає питання про самостійне здійснення цих прав фізичними особами, які не досягли вісімнадцятирічного віку. Так, фізичні особи, які не досягли чотирнадцяти років (малолітні), самостійно здійснюють лише особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 31 Цивільного кодексу України, далі — ЦК). З чотирнадцяти років фізична особа само­стійно здійснює всі права на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Крім того, майновий або немайновий характер авторських прав впливає на можливість їх відчуження, передачі у користування (зокрема, за ліцензійним договором), а також під час вирішення питань, пов’язаних зі спадкуванням авторських прав.

Аналіз свідчить, що сучасне законодавство України в сфері авторського права містить авторські повноваження, правова природа яких залишається невизначеною.

Так, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про авторське право і суміжні права» (далі — Закон України про авторське право) встановлює, що власникові матеріального об’єкта, в якому втілено оригінал твору образотворчого мистецтва чи архітектури, не дозволяється руйнувати цей об’єкт без попереднього пропонування його авторові твору за ціну, що не перевищує вартості матеріалів, витрачених на його створення. Оскільки така заборона має імперативний характер, можна казати і про право автора вимагати надання йому можливості викупити матеріальний об’єкт, в якому втілено оригінал твору образотворчого мистецтва чи архітектури. У разі якщо збереження об’єкта, в якому втілено оригінал твору, є неможливим, власник матеріального об’єкта, в якому втілено оригінал твору, зобов’язаний дозволити авторові зробити копію твору у відповідній формі, а якщо це стосується архітектурної споруди, — зробити фотографію цього архі­тектурного твору.

Варто окремо зазначити, що право автора викупити матеріальний об’єкт, в якому втілено оригінал твору образотворчого мистецтва чи архітектури, подібне праву на недоторканність твору. Нагадаємо, що ст. 438 ЦК визнає за автором право на недоторканність твору серед особистих немайнових прав. Зміст права на недоторканність твору розкривається у ст. 439 ЦК і полягає у праві автора протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора, а також супроводженню твору ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями тощо без згоди автора. Як зазначається в юридичній літературі, право на недоторканність твору відіграє важливу роль в охороні інтересів автора в сполученні із суспільними інтересами^[1]. Автор, що визнав, що його твір є достатньо зрілим і готовим для опублікування, зацікавлений у тому, щоб він став надбанням суспільства у такому саме вигляді, у якому автор визнав його гідним передачі на суд суспільства. Водночас і суспільство зацікавлене в тому, щоб твір, як вираження творчої індивідуальності автора, не спотворювався змінами, які у всіляких міркуваннях могли б внести до твору особи, що його використовують. Здається, суспільство може бути не менш зацікавлене і в збереженні оригіналу твору взагалі.

Як і право автора на недоторканність твору, право автора викупити матеріальний об’єкт, в якому втілено оригінал твору образотворчого мистецтва чи архітектури, іноді вступає у колізію з правом особи, що є власником матеріального об’єкта, у якому втілено об’єкт.

Так, у юридичній літературі звертається увага на особливості охорони недоторканності творів образотворчого мистецтва після переходу їх у власність до третіх осіб, оскільки з переходом права власності на матеріальний об’єкт, у якому втілено твір образотворчого мистецтва, останній стає незахищеним від внесення змін, доповнень, пошкодження, знищення тощо. Наприклад, австрійський підприємець Дж. Нельсон купив картину Пікассо «Три жінки», розрізав її на 500 шматочків та продає їх бажаючим по 135 доларів (кожний шматочок мав порядковий номер та підтвердження на зворотному боці, що це «оригінальний» твір).

Механізму практичної реалізації права автора, опосередковано передбаченого ч. 2 ст. 12 Закону України про авторське право, національним законодавством не передбачено. Як зазначає Г.В. Чурпіта, «інтерес автора у цілісності свого твору частково гарантується наявністю у нього права доступу з метою відтворення твору образотворчого мистецтва (ст. 26 Закону). Але це не вирішує конфлікту між інтересами автора та власника твору. У юридичній літературі пропонується враховувати кілька факторів для обґрунтування принципів захисту зацікавлених осіб у цьому випадку. По-перше, необхідно аналізувати причини, на підставі яких власник знищує твір. Якщо встановлено, що він вчинив так виключно з наміром завадити автору в здійсненні його немайнового права, то автор має право вимагати захисту. По-друге, необхідно брати до уваги характер цього твору. Якщо твір має утилітарне значення, то власник має право знищити твір після того, як він відіграв свою роль. По-третє, треба враховувати, чи був цей твір призначений для встановлення в громадському місці або на території, яка належить приватній особі. Якщо твір пропонувався для публічного сповіщення, то пріоритет у захисті належить автору, а якщо твір встановлювався у місці, яке належить приватній особі, то пріоритет у захисті повинен надаватися власнику»^[2].

ОЛЬГА ВЕРЕЙЦІ отримати повну версію статті