Питання, що будуть розглянуті у статті.
1. Право на створення фермерського господарства (далі — ФГ).
2. Етапи створення ФГ.
3. Установчі документи ФГ.
4. Організаційно-правова форма ФГ.
5. Цілісний чи майновий комплекс?
6. Визначення підприємства як цілісного (єдиного) майнового комплексу.
7. Державна реєстрація підприємства (ФГ) як цілісного майнового комплексу або єдиного майнового комплексу (далі — ЦМК (ЄМК)).
8. Склад єдиного майнового комплексу, оцінка ЄМК, відчуження та спадкування фермерського господарства як ЦМК (ЄМК).
9. Реєстрація змін у складі засновників/власників ФГ в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців у зв’язку з укладенням договорів відчуження корпоративних прав на ФГ та договорів відчуження прав на ФГ, зареєстрованих як ЦМК (ЄМК), а також у випадку спадкування таких прав.
10. Формування, склад та процедура документального оформлення статутного капіталу ФГ.
11. Інший спосіб відчуження прав на ФГ (відчуження та спадкування корпоративних прав на ФГ).
Незважаючи на численні кризові явища, в економіці України останні два десятиліття все ж таки спостерігається пожвавлення цивільного обороту: збільшується кількість майнових прав та майна, що перебуває у власності фізичних та юридичних осіб, що стає предметом різного роду цивільно-правових відносин, а також входить до складу об’єктів спадщини. Йдеться не лише про кількісне збільшення таких об’єктів, але й про ускладнення правових процедур переоформлення прав на них, що зумовлено новизною деяких об’єктів для правового поля України та невиправданою лаконічністю законодавця у цій сфері, яка потребує правового вдосконалення та законодавчої регламентації.
Ця стаття присвячена проблематиці відчуження та спадкування прав на фермерські господарства і фермерських господарств як об’єктів прав, що зареєстровані у якості цілісних майнових комплексів, а також іншим проблемам організації діяльності фермерських господарств України. Також розглянемо такі питання: що може бути або має бути предметом цивільно-правового договору стосовно ФГ, з чого може складатися спадкова маса. Для автора цієї статті — це друга спроба висвітлення правових підстав та проблем реєстрації фермерських господарств, оформлення прав на них як ЦМК, відчуження та спадкування прав на ФГ, щодо яких чинне законодавство не містить чіткого і однозначного підходу. Відсутній єдиний погляд на ФГ як на суб’єкт та об’єкт цивільних та господарських відносин.
Думки практиків та науковців про процедуру спадкування та відчуження ФГ різняться: одні стверджують про можливість спадкування сукупності прав щодо управління ФГ (корпоративних прав), інші відкидають таку можливість, деякі зазначають, що у спадщину переходять лише права на ФГ, зареєстроване як цілісний майновий комплекс.
Судова практика з цього питання несистемна та хаотична. Існують рішення судів про визнання прав засновника ФГ за спадкоємцем у випадках, коли ФГ було створено та існувало без статутного капіталу; про визнання права на постійне користування земельною ділянкою в порядку спадкування за спадкоємцями померлого засновника ФГ, правовим документом якого на земельну ділянку для ведення ФГ був державний акт на право постійного користування.
Про можливість спадкування та відчуження прав на ФГ як цілісний майновий комплекс зазначають статті 22 та 23 спеціального Закону України «Про фермерське господарство», але при цьому ані у профільному Законі, ані в інших нормативах не розкрита процедура цих питань. Законодавство, до якого відсилають норми Закону України «Про фермерське господарство» також не містить норм, використання яких забезпечило б безспірний цивільно-правовий оборот такого майна.
1. Право на створення ФГ
Основними нормативно-правовими актами, що регулюють підстави, умови та порядок створення ФГ є Цивільний кодекс України (далі — ЦК України), Господарській кодекс України (далі — ГК України), Земельний кодекс України (далі — ЗК України), Закони України «Про фермерське господарство», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», а також інші нормативно-правові акти.
Стаття 1 Закону України «Про фермерське господарство» визначає ФГ як форму підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення ФГ, відповідно до закону.
ФГ може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім’ї, відповідно до закону. Отже, законодавство не встановлює обмежень щодо кількості осіб, які можуть виступати засновниками ФГ. Також необхідно звернути увагу, що засновники господарства мають перебувати між собою у родинних відносинах або бути членами однієї сім’ї. Відповідні визначення поняття «член сім’ї» надається різними нормативно-правовими актами. Вважаю за можливе у такому випадку застосовувати те з них, яке надає ширше визначення кола членів родини. Ця обставина суттєво відрізняє ФГ від іншої розповсюдженої в аграрному секторі країни організаційно-правової форми юридичних осіб — товариства з обмеженою відповідальністю, засновниками якого можуть бути будь-які особи.
При створенні ФГ розлядаються дві категорії суб’єктів:
 засновники господарства як особи, які мають намір створити господарство;
 члени господарства.
Згідно зі ст. 5 Закону України «Про фермерське господарство» право на створення ФГ має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити ФГ. Отже, засновниками господарства можуть бути лише дієздатні громадяни України. Законодавство позбавляє іноземців та осіб без громадянства права на створення ФГ. Це пояснюється тим, що наша держава бажає бачити власниками земель сільськогосподарського призначення лише своїх громадян. Обґрунтуванням цього положення є норми статей 81, 82 ЗК України про те, що суб’єктами права приватної власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть бути лише громадяни України, юридичні особи, які створені громадянами України або юридичними особами України.
У випадку відсутності прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, крім громадянства України, засновники ФГ для отримання у власність чи користування земель державної чи комунальної власності для ведення ФГ повинні відповідати спеціальним вимогам, тобто мати спеціальну земельну дієздатність, а саме досвід роботи у сільському господарстві або освіту, здобуту в аграрному навчальному закладі, що передбачено ст. 7 Закону України «Про фермерське господарство». Перелік документів, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві, має бути затверджений Кабінетом Міністрів України. Наразі такий перелік відсутній. До 2011 року особа, яка бажала заснувати ФГ, повинна була проходити професійний відбір у спеціальній комісії з питань створення ФГ. У 2011 році така вимога була скасована.
Вимога наявності аграрної освіти для одержання земельної ділянки для ведення ФГ пояснюється тим, що землі України є національним багатством, щодо яких державою передбачається комплекс мір та заходів щодо збереження родючості ґрунтів та захисту земель від впливу негативних чинників.
В той же час, якщо особа, яка має намір створити ФГ, відповідає загальним вимогам до таких осіб і вже має у власності або у користуванні земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (або ведення фермерського господарства), то норми ст. 7 Закону України «Про фермерське господарство» на таку особу не розповсюджуються, тому що оскільки вони регулюють порядок надання (передачі) земельних ділянок для створення ФГ та для його ведення.
Оскільки йдеться про створення суб’єкта аграрної підприємницької діяльності, то, керуючись ч. 4 ст. 12 ГК України, необхідно враховувати обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво. Такі обмеження встановлені Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», законами України, що регулюють діяльність службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, нотаріату, органів державної влади і управління та тощо. Засновниками ФГ не можуть бути особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини.
Відповідно до ч. 4 ст. 1 Закону «Про фермерське господарство» ФГ діє на основі статуту, у якому серед інших відомостей зазначаються порядок формування майна (статутного капіталу). Ці відомості мають бути вказані в обов’язковому порядку, оскільки ця норма є імперативною стосовно формування статутного капіталу ФГ.
У випадку, коли відповідно до ст. 167 ГК України засновник ФГ має корпоративні права на ФГ і не є головою господарства (функції голови виконує інша, визначена статутом, особа), враховуючи положення ч. 2 ст. 167 ГК України про те, що володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом, обмеження щодо здійснення підприємництва на такого засновника не розповсюджуються.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про фермерське господарство» головою ФГ є його засновник або інша визначена в Cтатуті особа. Голова ФГ є органом управління господарства, який без довіреності представляє ФГ перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об’єднаннями відповідно до закону. Він укладає від імені господарства договори та вчиняє інші юридично значимі дії відповідно до законодавства України.
Голова ФГ може письмово доручати виконання своїх обов’язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом. Якщо голова ФГ не може чи не бажає виконувати свої обов’язки, якщо він вибуває зі складу членів господарства у випадку його смерті чи за інших обставин, головою ФГ стає інший член ФГ в порядку, визначеному статутом такого господарства за рішенням решти його членів. В чинному законодавстві немає вимоги, що голова ФГ обов’язково повинен бути його засновником. Також відсутні положення, які б поширювали вимоги до засновника ФГ на його голову. Єдина вимога до голови, яка міститься в чинному законодавстві, — це має бути повнолітня та дієздатна фізична особа.
Інші члени сім’ї (за умови їх згоди, а також згоди засновника господарства) стають членами цього господарства, тобто самостійно приймають рішення про участь в його діяльності. З урахуванням практики діяльності ФГ буде доцільним одержувати згоду на членство у ФГ на підставі відповідної заяви потенційних членів господарства і в аналогічному порядку провадити припинення членства у господарстві. Члени такого господарства повинні бути зазначені у статуті ФГ. При створенні ФГ одним із членів сім’ї інші члени сім’ї, а також родичі можуть в подальшому стати членами цього господарства лише після внесення змін до його статуту.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про фермерське господарство» членами ФГ можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім’ї, родичі, які об’єдналися для спільного ведення ФГ, визнають і дотримуються положень статуту ФГ. До членів сім’ї та родичів голови ФГ Закон України «Про фермерське господарство» відносить дружину (чоловіка), батьків, дітей, бабу, діда, прабабу, прадіда, внуків, правнуків, мачуху, вітчима, падчерку, пасинка, рідних та двоюрідних братів та сестер, дядька, тітку, племінників як голови ФГ, так і його дружини (її чоловіка), а також осіб, які перебувають у родинних стосунках першого ступеня споріднення з усіма вищезазначеними членами сім’ї та родичами (батьків такої особи та батьків чоловіка або дружини, її чоловіка або дружину, дітей як такої особи, так і її чоловіка або дружини, у тому числі усиновлених ними дітей). Законом не обмежується кількісний склад членів господарства тощо.
Отже, для набуття права членства у ФГ особа має перебувати із засновником господарства у родинних відносинах. При цьому слід звернути увагу, що член господарства не обов’язково повинен бути громадянином України. У випадку відсутності у члена господарства громадянства України, така особа не зможе бути суб’єктом права на приватизацію земельної ділянки, передбаченого ст. 13 Закону України «Про фермерське господарство».
Членами ФГ не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). Трудові відносини членів ФГ регулюються статутом, а осіб, залучених до роботи за трудовим договором (контрактом), — законодавством України про працю. Це одна з відмінностей членів ФГ від осіб, які працюють у господарстві за трудовим договором. У разі порушення умов трудового договору (контракту) до відповідного працівника застосовуються стягнення, передбачені законодавством про працю, а до члена господарства, який неналежно виконує свої обов’язки за статутом господарства, за відсутності у законодавстві відповідних норм застосовуються санкції, передбачені статутом господарства. Тому це питання має бути ретельно врегульоване статутом, який є локальним нормативним актом стосовно засновника господарства, його голови та інших осіб, що задіяні у цьому питанні.
Іноземні громадяни та іноземні юридичні особи не можуть бути суб’єктами створення ФГ, але у разі необхідності провадження спільної діяльності такі особи можуть укладати договори про спільну діяльність з фермерським господарством. Також відповідно до ст. 26 Закону України «Про фермерські господарства» ФГ разом з іншими сільськогосподарськими товаровиробниками різних форм власності та країн реєстрації можуть створювати обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи, кооперативні банки, спілки, інші об’єднання, а також бути засновниками (учасниками) господарських товариств.

Вже майже два роки минуло, відколи на нотаріусів було покладено додаткову функцію — державного реєстратора.

Статтею 182 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме  майно  —  це офіційне  визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення  прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. А отже, державна реєстрація визначається як технічна процедура визнання державою права власності на нерухоме майно, що відбувається завдяки внесенню відповідних записів до Державного реєстру речових прав.

Нотаріус визначений Законом як спеціальний суб’єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлено таке. Крім того, що нотаріус проводить державну реєстрацію прав, які набуваються в процесі вчинення ним нотаріальної дії, нотаріус має право у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, унаслідок якої виникають речові права, що є похідними від права власності та за відсутності державної реєстрації права власності на це майно у Державному реєстрі, проводити державну реєстрацію права власності на це майно та одночасно державну реєстрацію речового права, що є похідним від нього. Державна реєстрація речового права на це майно походитиме від реєстрації права власності на нього.

Нотаріус як спеціальний суб’єкт здійснює функції державного реєстратора, а саме:

встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав  на  нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог Закону; наявність факту  виконання  умов  правочину,  з  якими закон та/або договір пов’язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав;

приймає  рішення  про  державну  реєстрацію  прав  та  їх обтяжень,  про  відмову  в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав;

відкриває і  закриває  розділи  Державного  реєстру  прав, вносить до них відповідні записи;

присвоює  реєстраційний номер об’єкту нерухомого майна під час проведення державної реєстрації;

у разі потреби вимагає подання передбачених законодавством додаткових документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень;

під час проведення державної реєстрації прав, які виникли та зареєстровані в установленому порядку до 01 січня 2013 року,  запитує  від  органів  виконавчої  влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які відповідно до чинного

УПОВНОВАЖЕНІ ПРЕДСТАВНИКИ НОТАРІАЛЬНОЇ ПАЛАТИ УКРАЇНИ
На виконання пункту 5.34 Статуту Нотаріальної палати України (далі — НПУ)
Уповноважені представники НПУ:
1. забезпечують організаційну єдність членів НПУ відповідно Автономної Республіки Крим, області, міста Києва та Севастополя;
2. забезпечують виконання рішень З’їзду нотаріусів України, Ради НПУ, членами НПУ на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці;
3. забезпечують координацію дій та взаємодію з відповідними головними управліннями юстиції;
4. беруть участь або уповноважують інших нотаріусів на участь у перевірках роботи нотаріусів, що проводяться головними управліннями юстиції, висловлюють свої зауваження чи пропозиції у вигляді окремої думки. У разі виникнення будь-яких непорозумінь повідомляють про це Раду НПУ;
5. контролюють дотримання нотаріусами правил професійної етики, готують подання про такі порушення на розгляд Інспекції з питань професійної відповідальності нотаріусів;
6. у разі виникнення непорозумінь чи конфліктів між нотаріусами вживають заходів до їх залагодження;
7. своєчасно та в повному обсязі інформують членів НПУ відповідної адміністративно-територіальної одиниці про рішення З’їзду нотаріусів України, Ради НПУ, а також про роботу інших органів НПУ та заходи, що ними проводяться;
8. постійно узгоджують свою роботу з Радою НПУ і президентом НПУ, щороку звітують перед ними про свою роботу;
9. вносять пропозиції і зауваження щодо роботи органів НПУ, а також пропозиції щодо заходів, які необхідно провести на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці;
Уповноважені представники у своїй діяльності керуються Законом України «Про нотаріат», Статутом НПУ, Правилами професійної етики нотаріусів України, Положенням про уповноваженого представника Нотаріальної палати України в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, затвердженого рішенням Ради НПУ від 10 квітня 2013 року (протокол № 1), Порядком сплати членських внесків до НПУ, іншими рішеннями органів НПУ.
УПОВНОВАЖЕНІ ПРЕДСТАВНИКИ НОТАРІАЛЬНОЇ ПАЛАТИ УКРАЇНИ В АВТОНОМНІЙ РЕСПУБЛІЦІ КРИМ, ОБЛАСТЯХ, ММ. КИЄВІ ТА СЕВАСТОПОЛІ
1. Автономна Республіка Крим та місто Севастополь
Висоцька Ірина Ярославівна,
приватний нотаріус Ялтинського міського нотаріального округу
98600, Автономна Республіка Крим, м. Ялта, вул. Садова, 28
notar5337@inbox.ru
(065) 427-19-16 (065) 427-19-17
2. Вінницька область
Дунаєвська Світлана Миколаївна,
приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу
21050, м. Вінниця, вул. Соборна, 69
tan-dun@yandex.ru
(043) 235-47-30 (043) 232-39-61 (043) 256-27-33
3. Волинська область
Кузьміч Надія Володимирівна,
приватний нотаріус Ківерцівського районного нотаріального округу
43000, Волинська область, м. Ківерці, вул. Грушевського, 12
kiver@ukr.net
(033) 652-19-83 (033) 652-21-47
4. Дніпропетровська область
Євчук Ірина Леонідівна,
приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу
49023, м. Дніпропетровськ, пр.-т Воронцова, 5, к. 39
evchuk08@mail.ru
(056) 234-30-89
5. Донецька область
Плугатирьова Вікторія Володимирівна,
приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу
83050, м. Донецьк, вул. Щорса, 29
notar1995@ukr.net
(062) 345-73-87 (062) 381-12-30
6. Житомирська область
Сєтак Віктор Ярославович,
приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу
10014, м. Житомир, вул. Перемоги, 3, кв. 1
notariat.zt@gmail.com
firma_ureks@ukr.net
(041) 247-23-47 (041) 247-23-44
7. Закарпатська область
Чіжмарь Сергій Іванович,
приватний нотаріус Хустського районного нотаріального округу
90400, Закарпатська область, м. Хуст, вул. Корятовича, 5
chizmar@khust.com
(031) 425-17-01
8. Запорізька область
Межов Андрій Вячеславович,
приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу
69065, м. Запоріжжя, вул. Щаслива, буд. 11, кв. 91
mezhov1980@gmail.com
(061) 252-79-75
9. Івано-Франківська область
Маркуц Уляна Михайлівна,
приватний нотаріус Косівського районного нотаріального округу
78600, Івано-Франківська область, смт Кути, вул. Вічевий Майдан, 15
pnum@ukr.net
(034) 78 4-57-23
10. Київська область
Копилова Валентина Василівна,
приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу
08200, Київська область, м. Ірпінь, вул. Пролетарська, 37-А
notarius.irpen@i.ua
(045) 975-40-58
11. Кіровоградське область
Балик Тетяна Миколаївна,
приватний нотаріус Кіровоградського міського нотаріального округу
25012, м. Кіровоград, пр-т Комуністичний, 6/5, кв. 15
notar_kom@ukr.net
(052) 224-62-08
12. Луганська область
Могильна Тетяна Миколаївни,
державний нотаріус П’ятої луганської державної нотаріальної контори
91050, м. Луганськ, вул. 30 лєт Побєди, 15/1
vdnk@uprjust.lg.ua
(064) 241-92-66
13. Львівська область
Коцюмбас Сергій Йосифович,
завідувач Новояворівської державної нотаріальної контори
81053, Львівська область, м. Новояворівськ, вул. Бандери С., 4
novojavorivsk_dnk@ukr.net
(032) 564-20-04
14. Миколаївська область
Яковлєва Наталія Петрівна,
приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу
54001, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 15
yakovlevan@ukr.net
(051) 237-41-96
15. Одеська область
Левенець Тетяна Пилипівна,
приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу
65045, м. Одеса, пр-т Олександрівський, 5, кв. 20
levenets57@mail.ru
(048) 728-17-94 (048) 728-17-95
16. Полтавська область
Гура Людмила Борисівна,
приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу
36039, м. Полтава, вул. Пушкіна, 41/28
irina1@poltava.velton.ua
(053) 261-24-75
17. Рівненська область
Бернацька Інна Михайлівна,
приватний нотаріус Острозького районного нотаріального округу
35800, Рівненська область, м. Острог, пр-т Незалежності, 49-а/4
unprovno@rambler.ru
(036) 542-38-56
18. Сумська область
Лисенко Валентина Федорівна,
завідувачка Лебединської районної державної нотаріальної контори
42200, Сумська область, м. Лебедин, пл. Інтернаціональна, 34
lebedin-dnk@rambler.ru
(054) 452-16-02
19. Тернопільська область
Лютий Сергій Іванович,
приватний нотаріус Заліщицького районного нотаріального округу
48600, Тернопільська область, м. Заліщики, вул. Бандери Степана, 15-а
notar555@mail.ru
(035) 542-33-33
20. Харківська область
Цуканова Олена Василівна,
завідувачка Першої харківської державної нотаріальної контори
61000, м. Харків, пл. Люксембург Рози, 4
1khdnk@ukr.net
(057) 731-57-69 (057) 731-39-42 (057) 731-40-34
21. Херсонська область
Негра Олег Анатолійович,
завідувач Голопристанської державної нотаріальної контори
75600, Херсонська область, м. Гола Пристань, вул. Енгельса, 4, прим. 2
negraoleg@mail.ru
negraoleg@rambler.ru
(055) 392-64-67
22. Хмельницька область
Оксанюк Аліна Анатоліївна,
приватний нотаріус Хмельницького міського нотаріального округу
29000, м. Хмельницький, вул. Соборна, 12/1, кв. 1
notary-oksanyuk@rambler.ru
(038) 265-38-53
23. Черкаська область
Терещенко Марина Євгенівна,
приватний нотаріус Смілянського міського нотаріального округу
20700, Черкаська область, м. Сміла, вул. Леніна, 49
smilanotary@bigmir.net
(047) 334-08-97
24. Чернівецька область
Блауш Наталія Зіновіївна,
приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу
58002, м. Чернівці, вул. Головна, 50, кв. 2
parkercv@ukr.net
(037) 258-53-08
25. Чернігівська область
Борисова Тетяна Анатоліївна,
приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу
14000, м. Чернігів, вул. Коцюбинського, 51, кв. 3
borisova.64-64@mail.ru
(046) 269-80-02
26. місто Київ
Степаненко Василь Данилович,
приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
03150, м. Київ, вул. Червоноармійська, 47, кв. 27
stepanenko@notaries.kiev.ua
(044) 289-20-83, (044) 332-76-10

Г.С. ДЬОМКІНА
начальник відділу аналітично-методичної роботи Управління нотаріату та фінансового моніторингу Департаменту нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу
ЯК ОФОРМИТИ ДОКУМЕНТИ ПРО ОСВІТУ ДЛЯ ЇХ ДІЇ ЗА КОРДОНОМ
Сьогодні вступає у трудову діяльність покоління, яке отримало освіту (від початкової до вищої) уже за часів незалежності. Не всім з них вдається знайти роботу на батьківщині таку, яка б відповідала їх інтелектуальним, професійним запитам, амбіціям, фінансовій еквівалентності. Тому пошук гідної фахової реалізації в іноземних державах є фактом біографії молодих і креативних, з яким залишається нині лише погодитися. Наша молода держава, яка не в стані задовольнити високих амбіцій нових українців має юридично сприяти запитам випускників вузів, здатних реалізувати себе в конкурентному ринковому середовищі їх закордонних ровесників.
Легалізація українських документів про освіту — необхідний крок для тих, хто планує вчитися та/або працювати за межами України.
На сьогодні найбільш поширеним способом оформлення документів для їх можливого використання за кордоном є проставлення апостиля, запровадженого Гаазькою Конвенцією від 1961 року, до якої на сьогодні приєдналось більше ніж 100 країн.
Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, поширюється на офіційні документи, які були складені на території однієї з договірних держав і мають бути представлені на території іншої договірної держави.
Відповідно до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитка печатки або штампа, якими скріплений документ, є проставлення апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений.
Апостиль — це спеціальний штамп, який проставляється на офіційних документах країн — учасниць Гаазької конвенції. Згідно з положеннями Конвенції документ, на якому проставлено апостиль, не потребує ніякого додаткового оформлення чи засвідчення і може бути використаний в будь-якій іншій державі — учасниці Конвенції.
Відповідно до статей 3, 4 і 6 Конвенції постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 р. № 61 «Про надання повноважень на проставлення апостиля, передбаченого Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів» (із змінами і доповненнями) повноваження на проставлення апостиля, що посвідчує справжність підпису, ким виступала особа, яка підписала документ, у відповідному випадку автентичність печатки чи штампа, якими скріплюється документ, були надані, зокрема:
Міністерству освіти і науки — на офіційних документах, виданих навчальними закладами, державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що стосуються сфери освіти і науки;
Міністерству юстиції — на документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України.
Проставлення апостиля на офіційних документах про освіту та вчені звання, які були складені на території України, регулюється наказом Міністерства освіти і науки України від 10 березня 2009 р. № 220 «Про затвердження Порядку проставлення в Міністерстві освіти і науки України апостиля на офіційних документах, виданих навчальними закладами, державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що стосуються сфери освіти і науки».
Згідно з цим Порядком апостиль проставляється:
на документах про освіту та вчені звання державного зразка, затверджених постановами Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. № 199 «Про затвердження описів дипломів доктора і кандидата наук та атестата старшого наукового співробітника і переліку галузей науки, з яких може бути присуджений науковий ступінь», від 12.11.1997 р. № 1260 «Про документи про освіту та вчені звання», затвердженим наказом Міністерства освіти і науки України від 12.07.2001 р. № 510 «Про затвердження Порядку видачі випускникам позашкільних навчальних закладів свідоцтв про позашкільну освіту»;
на документах, виданих установами, організаціями, підприємствами, підпорядкованими Міністерству охорони здоров’я України, відповідно до наказів Міністерства охорони здоров’я України:
• від 22.07.1993 р. № 166 «Про подальше вдосконалення системи післядипломної підготовки лікарів (провізорів)»;
• від 19.12.1997 р. № 359 «Про подальше вдосконалення атестації лікарів»;
• від 29.01.1998 р. № 12 «Про затвердження Положення про клінічну ординатуру»;
• від 15.01.1999 р. № 7 «Про заходи щодо виконання наказу МОЗ України від 14.08.1998 р. № 251 «Про затвердження Положення про систему ліцензійних інтегрованих іспитів фахівців з вищою освітою напрямів «Медицина» і «Фармація»;
• від 12.12.2006 р. № 818 «Про вдосконалення атестації провізорів та фармацевтів»;
• для документів, виданих у періоди:
• 1992–1998 роки — наказ від 10.04.1992 р. № 61 «Про затвердження Положення про клінічну ординатуру» (втратив чинність згідно з наказом МОЗ від 29.01.1998 р. № 12 «Про затвердження Положення про клінічну ординатуру»);
• 1995–2005 роки — наказ від 24.01.1995 р. № 14 «Про підготовку лікарів у спеціальній клінічній ординатурі» (втратив чинність згідно з наказом МОЗ від 7.11.2005 р. № 581 «Про визнання таким, що втратив чинність, наказу МОЗ України від 24.01.1995 р. № 14 «Про підготовку лікарів у спеціальній клінічній ординатурі»);
• на адміністративних документах, а саме: архівних довідках, навчальних планах, довідках, що видаються навчальними закладами, державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що стосуються сфери освіти і науки.
Легалізація документів про вищу, післядипломну, середню спеціальну та середню освіту для країн-учасниць Конвенції полягає в проставлені апостиля на оригіналах таких документів. Проте у деяких країнах можуть приймати і нотаріально засвідчені копії таких документів, яких буде достатньо для того, щоб підтвердити свою кваліфікацію, спеціальність тощо. При цьому слід враховувати, що проставлений апостиль на оригіналі документа про освіту свідчить про автентичність печатки освітнього закладу та справжність підпису особи на документі, в даному випадку ректора, декана, директора школи та інших, а апостиль на нотаріальній копії диплома, додатку до нього, атестаті, тощо — тільки автентичність відбитка печатки та підпису нотаріуса, який засвідчив вірність копії з цього документа.
Процедура проставлення апостиля в Мініс­терстві юстиції України на документах, що оформляються нотаріусами України, регулюється Порядком проставлення апостиля в Міністерстві юстиції України на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, та підготовки Мініс­терством юстиції України нотаріально оформлених документів для подальшої консуль­ської легалізації, затверджений наказом Міністерства юстиції України 25.09.2012 р. № 1418/5.
Таким чином, проставлення апостиля — це не автоматична процедура, яка проводиться по факту надходження документа до компетентного органу вповноваженого проставляти штамп «Апостиль». Апостиль може бути проставлений тільки при наявності зразків підписів посадових осіб та печаток, якими скріплено відповідні документи. При відсутності таких зразків уповноважений орган вправі на прохання зацікавленої особи зробити письмовий запит до освітнього закладу з проханням їх надати.
В Україні штамп «Апостиль» має форму квадрата, довжина сторін якого дорівнює 10 сантиметрів. Він проставляється у формі відбитка штампа безпосередньо на вільному від тексту місці документа або на його зворотному боці чи на окремому аркуші. У разі проставлення апостиля на окремому від документа аркуші документ і аркуш з апостилем скріплюються шляхом прошивання ниткою (стрічкою) білого або червоного кольору в спосіб, який унеможливлює їх роз’єднання без пошкодження аркуша, та засвідчуються підписом і печаткою посадової особи Міністерства освіти та науки України. Кількість скріплених аркушів має бути також підтверджена підписом посадової особи, яка проставила апостиль.
Рекомендується заздалегідь проставити апостиль на всіх документах про освіту, оскільки єдиний орган, уповноважений проставляти апостиль на оригіналах документів про освіту в Україні — це Міністерство освіти та науки України. Крім того слід зазначити, що апостиль проставляється один раз на документі і в подальшому такий документ може бути використаний без обмежень в будь-якій країні-учасниці Конвенції. Таким чином, підпис, печатка або штамп, які проставлені компетентним органом у формі апостиля, не потребуватимуть подальшого додаткового засвідчення або легалізації.
Диплом про закінчення вищого навчального закладу — один із розповсюджених до підробки документів про освіту. Однак варто пам’ятати, що проставлений апостиль на оригіналі цього документа — один з надійних способів з’ясування законної видачі такого документа. Причому у випадку коли буде з’ясовано, що документ є підробним, він за жодних умов не буде повернутий власнику.
Крім того, існують випадки коли, наприклад, іноземна країна просить надати документ разом з легалізованим перекладом на мову держави, у якій використовуватиметься документ.
При цьому слід зазначити, що кожна країна може передбачати свої вимоги до офіційно оформлених перекладів документів. Наприклад, в Україні до розгляду державних органів, підприємств установ та організацій приймаються іноземні документи, вірність перекладу або справжність підпису перекладача на яких повинна бути засвідчена нотаріально. Таким чином, по відношенню і до українських нотаріальних документів діє наступний принцип — останнім на них повинен бути посвідчувальний напис нотаріуса викладений українською мовою, оскільки викладення іноземною мовою посвідчувального напису, вчиненого державним або приватним нота­ріусом, українським законодавством не перед­бачено, і тому не може одночасно бути здійснено на нотаріально оформленому документі.
Отже, при підготовці освітніх документів для їх дії за кордоном чітко треба з’ясувати вимоги іноземного органу, куди буде подаватись відповідний документ про освіту.
Мінімальний перелік питань для з’ясування в іноземному органі повинен бути такий:
Де повинен бути проставлений апостиль — на оригіналі документа про освіту та вчені звання чи можливо на нотаріально засвідченій копії з цих документів?
Чи можна засвідчити вірність перекладу документа чи справжність підпису перекладача в українського нотаріуса чи переклад повинен бути здійснений вже в тій країні, де буде використовуватись даний документ?
У деяких випадках можливо засвідчення вірності перекладу в закордонному дипломатичному представництві відповідної країни «акредитованими» перекладачами. Чи немає такої вимоги і у Вашому випадку?

ІРИНА САЯПІНА,
приватний нотаріус Новгородківського районного нотаріального округу Кіровоградської області
КОРОТКО ПРО НАБУВАЛЬНУ ДАВНІСТЬ ТА ПІДСТАВИ ЇЇ ЗАСТОСУВАННЯ
Набувальна давність визначається як засіб закріплення майна за суб’єктами, що ним володіють, у випадках, коли вони не мають можливості через певні обставини підтвердити підстави виникнення прав, а також в інших ситуаціях. Право власності за набувальною давністю може бути набутим як на безхазяйні речі, так і на майно, яке належить за правом власності іншій особі.
Відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
При цьому п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.
Оскільки ЦК України набрав чинності з 1 січня 2004 р., норми ст. 344 ЦК України поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 р., а отже визнати право власності за набувальною давністю суд може не раніше 1 січня 2011 року .
Огляд судових рішень за позовами про визнання права власності за набувальною давністю за період з січня по квітень 2011 року надав підстави дійти висновку, що переважно причиною таких позовів є проблеми в оформленні прав власності на об’єкти нерухомого майна, які виникли в результаті різних цивільно-правових відносин.
Інститут набувальної давності є новелою Цивільного кодексу України 2003 року, і його появала зумовлена необхідністю залучення до цивільно-правового обороту цінних та корисних речей, які у зв’язку з неузгодженістю правових норм, прогалинами норм права, низькою правосвідомістю були тимчасово вилучені з нього, що ставало на заваді захисту прав фактичних і добросовісних власників нерухомого майна.
Розглянемо основні випадки застосовування інституту набувальної давності, хоча за своєю суттю ці відносини мали б регулюватись іншими правовими нормами.
Наприклад, у сільській місцевості поширене ухилення від нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу житлових будинків, які мають низьку ринкову вартість, яка дорівнює вартості нотаріального посвідчення договорів. Такі «домашні договори» опосередковують розписками, і останні володільці такої нерухомості вже не мають інформації про те, скільки разів таким чином відчужувався будинок. Тому для оформлення прав на це майно єдиним виходом для таких осіб є звернення до суду з позовом про визнання права власності за набувальною давністю.
Іншим випадком є нерухоме майно колишніх колективних сільськосподарських підприємств (КСП), яке дісталося громадянам або юридичним особам як натуральна виплата за боргами цих підприємств, у тому числі по заробітній платі. Документальне оформлення права власності КСП на об’єкти нерухомого майна було скоріше за все за винятком, а не правилом. Невизначеності до цього питання додає той факт, що переважну більшість КСП вже ліквідовано. Правонаступники використовують нерухоме майно на підставі договорів оренди з власниками прав на майнові паї. Паювання основних засобів КСП було проведено неправильно, а подекуди документи з цього питання втрачено. Тому в цій ситуації також доречно буде застосування інституту набувальної давності.
Помилковим є застосування набувальної давності до

ВІТА КУЧЕРЕНКО
Головний редактор Всеукраїнського науково-практичного
журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
ЕКСПРЕС-АНАЛІЗ ЗАКОНУ УКРАЇНИ
«ПРО ПРИЄДНАННЯ УКРАЇНИ
ДО КОНВЕНЦІЇ ПРО КОЛІЗІЇ ЗАКОНІВ,
ЯКІ СТОСУЮТЬСЯ ФОРМИ ЗАПОВІТІВ»
ВІД 17.12.2009 Р. № 1772-VI
17 грудня 2009 року Верховною Радою прийнято Закон України «Про приєднання України до Конвенції про колізії законів, які стосуються форми заповітів», який набрав чинності 10 січня 2010 року. Цей Закон передбачає, що Україна приєднується до Конвенції про колізії законів, які стосуються форми заповітів, вчиненої 5 жовтня 1961 року в м. Гаазі (далі — Конвенція) із застереженнями до статей 9, 10 та 12.
На сьогодні разом з Україною до цієї Конвенції приєдналися такі держави світу: Австралія, Австрія, Антигуа і Барбуда, Бельгія, Боснія і Герцеговина, Ботсвана, Бруней, Великобританія, Вірменія, Гренада, Греція, Данія, Естонія, Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Італія, Китай, Лесото, Люксембург, Маврикій, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Південна Африка, Польща, Португалія, Свазіленд, Сербія, Словенія, Хорватія, Тонга, Туреччина, Фіджі, Фінляндія, Франція, Чорногорія, Швеція, Швейцарія, Югославія, Японія.
Насамперед слід зазначити, що КОЛІЗІЙНА НОРМА — це норма, яка вказує, право якої держави слід застосувати до цивільного відношення, ускладненого «іноземним елементом». Найчастіше колізійна норма формулюється у вигляді абстрактного правила, вказуючи не на право конкретної держави, а на сам принцип чи ознаку, на основі яких визначається застосування права (наприклад, закон місця знаходження речі, закон місця укладення шлюбу, закон громадянства особи тощо). Колізійна норма є відсильною нормою і завжди застосовується разом з тією матеріальною правовою нормою, до якої відсилає (з практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції).
Конвенцію укладено з метою встановлення одноманітних правил при вирішенні колізій законів, які стосуються форми заповітів. Конвенцією визначаються основні вимоги до форми заповітів, що укладаються в державах з різними правовими системами. Вона розглядає всі можливі види колізійних прив’язок, які стосуються форми заповіту.
Згідно з положеннями ст. 1 Конвенції заповіт є дійсним стосовно форми, якщо його форма відповідає внутрішньому законодавству: a) місця, де заповідач його склав, або b) громадянства заповідача на момент складення заповіту чи на момент його смерті, або c) постійного місця проживання заповідача на момент складення заповіту чи на момент його смерті, або d) звичайного місця проживання заповідача на момент складення заповіту чи на момент його смерті, або e) настільки, наскільки це стосується нерухомості, — її місцезнаходження. Визначення того, чи мав заповідач постійне місце проживання в певному місці, регулюється правом цього місця.
Тобто є можливість застосування

Оксана РЕБРО,
приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу
НОТАРІУСИ ТЕЖ ЖАРТУЮТЬ …
— Сер, ви отримуєте у спадок три мільйони доларів, палац і собаку! — повідомив нота¬ріус.
— Якої породи цей собака? — цікавиться спадкоємець.

— Чи знаєте ви, панове: існує наукова теорія про те, що кріпацтво розпочалося з кредитів та іпотеки?

«Все своє майно я заповідаю дружині — за умови, що вона знову вийде заміж. Оскільки я хочу бути твердо переконаним в тому, що хоча б одна людина на світі буде оплакувати мою смерть».

Нотаріус посвідчує договір купівлі-продажу будинку. Покупці, подружня пара, розповідають:
— Чудовий будинок! Він нам так підходить! А який краєвид навколо! Єдине, що трохи псує враження від чарівного краєвиду, — це похмура бетонна будівля навпроти. Але ми збираємося посадити там в’юнкі рослини — і замаскувати ту будівлю!
Помічник нотаріуса додає з-за спин клієнтів:
— Можете не витрачатися на різні саджанці! Ця будівля — дуже старий і зовсім не досконалий завод з виробництва динаміту. Він все одно колись злетить у повітря!

Банк рекламує свою систему кредитування: «Найшвидші кредити! Вам потрібні всього одна година вільного часу і два документи! Перший — паспорт! Другий — заповіт на ім’я власника банку!»

Старенький дідусь диктує нотаріусу заповіт:
— 100 000 я заповідаю своїй дружині — за те, що вірною була; 50 000 — своєму синові, щоб він собі купив будинок, 50 000 — своїй дочці, щоб вона купила все, що захоче…
Дідусь замовкає — думає про щось своє…
А потім каже:
— Ой, Господи, де ж тільки я візьму для них такі величезні гроші???

Китайці випустили чергову копію айфону.
На цей раз — нотаріально засвідчену.

Найкраща спадщина — це здорова спадковість.


Вікторія НІКІТЕНКО,
приватний нотаріус Києво Святошинського районного нотаріального округу Київської області
ПИТАННЯ НОТАРІАЛЬНОГО ПОСВІДЧЕННЯ ДОГОВОРІВ ВИДІЛУ ЧАСТКИ НЕРУХОМОГО МАЙНА (ПОДІЛУ), ЩО ПЕРЕБУВАЄ У СПІЛЬНІЙ ВЛАСНОСТІ
Практика нотаріальної діяльності свідчить про існування значної кількості питань, які потребують урегулювання в процесі нотаріального посвідчення договорів про виділ частки нерухомого майна (поділ), що перебуває у спільній власності.
Потреба нотаріального посвідчення таких договорів дедалі більше зростає. Проаналізувавши узагальнення відповідної нотаріальної практики, статті досвідчених нотаріусів та нормативні акти з напрочуд актуальної в нотаріальних колах теми, можу твердо зазначити про відсутність єдиної точки зору на можливість нотаріального посвідчення договорів щодо виділу частки зі спільної власності та поділу спільного майна. Закономірно, що вирішення питань, які при цьому виникають, набуває особливої актуальності та значущості для сторін правочину, а також ризиків можливої відповідальності нотаріусів.
Процес нотаріального посвідчення зазначених договорів є неоднозначним у з’ясуванні нотаріусами суті цих договорів, їх правових наслідків, об’єктів, щодо яких вчинюється правочин, наявності достатніх підстав та документів для їх вчинення. Все це спричинено складністю правової конструкції спільної власності, відсутністю уніфікованої нотаріальної практики, і звичайно, суперечливістю нормативного регулювання.
Згідно з ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Згідно з ч. 1 ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожної з них у праві власності є спільною частковою власністю. Право кожного співвласника в спільній частковій власності визначається часткою, яка виражається в простих правильних дробах (1/2; 1/3; 3/5 тощо). При цьому вказані у правовстановлювальних документах розміри часток співвласників на об’єкт нерухомого майна в сумі повинні становити одиницю. Отже, для спільної власності характерна множинність суб’єктів на один об’єкт.
Право спільної часткової власності, як було зазначено, є різновидом права власності. Тому воно може бути припинене з підстав, за якими може бути припинене будь-яке право власності, а також з підстав, пов’язаних з тим, що для спільної власності характерна вже згадувана множинність уповноважених суб’єктів. Такими специфічними підставами припинення спільної часткової власності є розділ майна, що перебуває в спільній частковій власності, і виділ частки, що належить кожному із співвласників, зі спільного майна (ст. 366 ЦК). Як було зазначено вище, кожен з учасників спільної часткової власності має певні правомочності у відношенні належної йому частки в праві власності на спільне майно. Відповідно до цього кожен із співвласників може вимагати виділу своєї частки зі спільного майна.

ПРОПОЗИЦІЇ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ В.Ф. ЯНУКОВИЧА ДО ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ УКРАЇНИ ЩОДО ОФОРМЛЕННЯ СПАДЩИНИ»
Прийнятий Верховною Радою України 16 жовтня 2012 року Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оформлення спадщини» не може бути підписаний, виходячи з такого.
1. Пропонований Законом, що надійшов на підпис, механізм, за яким права на спадщину можуть бути оформлені сільськими, селищними радами, не відповідає Конституції України, нормам Цивільного, Земельного кодексів України, Законів України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
1.1. Законом, що надійшов на підпис, пропонується внести зміни до статей 1269, 1288, 1297, 1300 Цивільного кодексу України, а також до статті 66 Закону України «Про нотаріат», за якими сільські та селищні ради наділяються повноваженнями щодо оформлення спадщини (зокрема, стосовно призначення виконавців заповіту за місцем відкриття спадщини, видачі свідоцтва про право на спадщину) (підпункти 1, 5–7 пункту 1 та підпункт 6 пункту 2 розділу І). Водночас низку інших визначених Законом повноважень щодо оформлення спадщини передбачається віднести до компетенції відповідних органів місцевого самоврядування та посадових осіб органу місцевого самоврядування (підпункти 2–4 пункту 1, підпункти 1–5, 7–9 пункту 2 розділу I).
У зв’язку з цим насамперед слід зауважити, що за Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» вчинення нотаріальних дій із визначених законом питань віднесено до відання саме виконавчих органів сільських, селищних, міських рад як делеговане повноваження органів виконавчої влади (підпункт 5 пункту «б» частини першої статті 38).
Крім того, слід ураховувати, що за Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні»:
• сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її утворення), районна, обласна рада складається з депутатів, які обираються жителями відповідного села, селища, міста, району в місті, району, області на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (частина перша статті 45);
• сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її утворення), районна, обласна рада проводить свою роботу сесійно; сесія складається з пленарних засідань ради, а також засідань постійних комісій ради (частина перша статті 46);
• рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень; рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених зазначеним Законом; під час установлення результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос (стаття 59).
Таким чином, Законом, що надійшов на підпис, здійснення відповідних заходів щодо оформлення спадщини фактично ставиться в залежність від періодичності сесій сільських, селищних рад. Набрання чинності такими змінами матиме наслідком звуження існуючих прав, а отже, не відповідає частині третій статті 22 Конституції України, за якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
1.2. Законом, що надійшов на підпис, пропонується доповнити статтю 67 Закону України «Про нотаріат» новими частинами четвертою – дванадцятою і врегулювати, зокрема, питання видачі свідоцтв про право на спадщину на земельну частку (пай), на земельну ділянку, на майно, що підлягає реєстрації, на грошовий вклад. При цьому передбачається видача зазначених свідоцтв про право на спадщину лише спадкоємцям першої та другої черги за законом (підпункт 7 пункту 2 розділу І).
Такий підхід обмежує визначені Цивільним кодексом України права спадкоємців за заповітом, спадкоємців третьої, четвертої та п’ятої черги, спадкоємців за правом представлення, що не відповідає наведеній вище нормі частини третьої статті 22 Конституції України, а також суперечить нормам статей 1223, 1258–1266 Цивільного кодексу України.
Крім того, пропонована редакція нових частин четвертої, п’ятої, дев’ятої і десятої статті 67 Закону України «Про нотаріат» (абзаци п’ятий, шостий, десятий, одинадцятий підпункту 7 пункту 1 розділу I Закону, що надійшов на підпис) спричинить правову колізію між відповідними положеннями Закону України «Про нотаріат» та нормами Земельного кодексу України, Законів України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Так, за частиною четвертою статті 67 Закону України «Про нотаріат» (у редакції абзацу п’ятого підпункту 7 пункту 1 розділу I Закону, що надійшов на підпис) свідоцтво про право на спадщину на земельну частку (пай) після смерті фізичних осіб, які проживали в сільській місцевості, може бути видане посадовою особою органу місцевого самоврядування спадкоємцям першої та другої черги за законом на підставі трудової книжки члена колективного або іншого сільськогосподарського підприємства чи засвідченого належним чином витягу з неї (за наявності в ній відповідного запису) чи рішення суду, яке набрало законної сили, про членство в колективному або іншому сільськогосподарському підприємстві, що розташовувалося на цій території.
Проте за пунктами 16 і 17 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України:
• громадянам — власникам земельних часток (паїв) за їх бажанням виділяються в натурі (на місцевості) земельні ділянки з видачею державних актів на право власності на землю;
• сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства і є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.
Водночас за статтею 1 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» право на земельну частку (пай) мають, зокрема, колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку.
Отже, за названими законодавчими актами правовстановлюючим документом, який підтверджує належність спадкодавцеві прав на земельну частку (пай), що входить до складу спадщини, є саме сертифікат на право на земельну частку (пай).
У Законі ж, що надійшов на підпис, усупереч наведеним нормам Земельного кодексу України та Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» сертифікат на право на земельну частку (пай) не зазначений. Натомість вказано інші документи, які, хоча і підтверджують відповідні юридичні факти, проте не є правовстановлюючими документами на земельну частку (пай), а отже, не можуть бути єдиною підставою для оформлення права на спадщину (за відсутності відповідного правовстановлюючого документа).
Новою частиною п’ятою статті 67 Закону України «Про нотаріат» (у редакції абзацу шостого підпункту 7 пункту 1 розділу I Закону, що надійшов на підпис) до підстав для видачі посадовою особою органу місцевого самоврядування спадкоємцям першої та другої черги свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку за законом віднесено, зокрема, відповідне рішення органу місцевого самоврядування.
Однак і рішення органу місцевого самоврядування не є документом, який підтверджує належність спадкодавцеві прав на земельну ділянку, що входить до складу спадщини.
Так, за Земельним кодексом України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав; до документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, належать: державний акт, цивільно-правова угода щодо відчуження земельної ділянки, укладена в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою, свідоцтво про право на спадщину (статті 125 і 126).
Новими частинами дев’ятою та десятою статті 67 Закону України «Про нотаріат» (у редакції абзаців десятого, одинадцятого підпункту 7 пункту 1 розділу I Закону, що надійшов на підпис) установлюється, що посадова особа органу місцевого самоврядування при видачі свідоцтва про право на спадщину проставляє відмітку на правовстановлюючому документі чи державному акті на право власності на земельну ділянку про перехід права власності; така відмітка проставляється шляхом закреслення на правовстановлюючому документі прізвища, імені та по батькові спадкодавця і вписування прізвища, імені та по батькові спадкоємця та підтверджується підписом посадової особи органу місцевого самоврядування і печаткою цього органу.
Між тим за Земельним кодексом України на державному акті про право власності на земельну ділянку нотаріус, який посвідчує (видає) документ, та орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, роблять відмітку про перехід права власності на земельну ділянку з обов’язковим зазначенням документа, на підставі якого відбувся такий перехід (абзац другий частини шостої статті 126).
До того ж із 1 січня 2013 року оформлення прав власності, користування земельною ділянкою буде здійснюватися відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (підпункт «е» підпункту 2 пункту 5 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Державний земельний кадастр»), яким проставлення відмітки на правовстановлюючому документі чи державному акті на право власності на земельну ділянку про перехід права власності не передбачено.
1.3. Запровадження положень Закону, що надійшов на підпис, призведе до виникнення конфлікту інтересів та корупціогенного фактора.
Так, за Цивільним кодексом України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов’язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою; спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини (частини перша, третя статті 1277).
Отже, органи місцевого самоврядування, в тому числі сільські та селищні ради, є суб’єктами, на яких закон покладає обов’язок бути ініціаторами визнання спадщини відумерлою.
З урахуванням наведеного покладення на сільські, селищні ради повноважень щодо оформлення спадщини є не чим іншим, як поєднанням у одного суб’єкта (у даному разі сільської, селищної ради) повноважень, що може спричинити конфлікт інтересів.
Такий підхід не відповідає вимогам частини четвертої статті 7 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції 2003 року (що ратифікована Законом України від 18 жовтня 2006 року № 251-V і відповідно до частини першої статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства), за якою кожна держава-учасниця прагне згідно з основоположними принципами свого внутрішнього права створювати, підтримувати і зміцнювати такі системи, які сприяють прозорості та запобігають виникненню конфлікту інтересів.
У зв’язку з цим вважаю пропоноване Законом, що надійшов на підпис, покладення повноважень щодо оформлення спадщини на органи місцевого самоврядування неприйнятним.
Слід також наголосити, що належне оформлення спадщини без порушення прав та законних інтересів заінтересованих осіб є складною юридичною процедурою, яка потребує високої кваліфікації у галузі права. Саме тому її виконання покладено на нотаріуса, до якого законом установлено відповідні кваліфікаційні вимоги. Так, за Законом України «Про нотаріат» нотаріусом може бути громадянин України, який, зокрема, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у сфері права не менше трьох років, пройшов стажування протягом одного року в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса, склав кваліфікаційний іспит, одержав свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю (стаття 3). Крім того, держава гарантує захист прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб у разі їх звернення до нотаріуса шляхом установлення повної відповідальності за законність вчинюваних ним нотаріальних дій.
З огляду на викладене вважаю пропонований Законом, що надійшов на підпис, механізм оформлення прав на спадщину сільськими, селищними радами неприйнятним.
2. Законом пропонується внести зміну до частини першої статті 13 Закону України «Про оцінку земель» і скасувати вимогу щодо обов’язкового проведення нормативної грошової оцінки земельних ділянок у разі визначення розміру державного мита при спадкуванні (пункт 3 розділу І).
Водночас поза увагою Закону, що надійшов на підпис, лишилася стаття 5 Закону України «Про оцінку земель», за якою нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при спадкуванні земельних ділянок згідно із законом.
Отже, внесення зазначеної зміни до Закону України «Про оцінку земель» призведе до виникнення в ньому правової колізії та, як наслідок, до неоднакового застосування його норм на практиці, до порушення закріпленого частиною першою статті 24 Конституції України принципу рівності громадян перед законом.
Крім того, наведене може спричинити зменшення надходжень до державного бюджету за рахунок штучного зменшення розміру державного мита під час оформлення прав на земельні ділянки в порядку спадкування.
У зв’язку з викладеним зазначене положення Закону, що надійшов на підпис, не підтримується.
3. Законом, що надійшов на підпис, пропонується внести зміни до абзацу сімнадцятого пункту 5 частини першої статті 5 Закону України «Про Фонд державного майна України», пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань приватизації щодо реалізації положень Державної програми приватизації на 2012–2014 роки», якими із названих Законів виключаються окремі норми щодо особливостей здійснення оцінки майна для цілей оподаткування, в тому числі стосовно визначення такої оцінки виключним видом діяльності суб’єкта оціночної діяльності.
Слід зауважити, що практика застосування норм, які зараз пропонується виключити, засвідчила їх хибність. Унаслідок застосування цих норм з ринку надання послуг з оцінки майна були штучно усунуті раніше сертифіковані оцінювачі, що, в свою чергу, спричинило подорожчання надання послуг з оцінки відповідного майна.
Підтримуючи в цілому намагання вирівняти таку ситуацію, вважаю за необхідне зазначити, що порушене питання Законом, який надійшов на підпис, вирішено некомплексно. Зокрема, поза увагою Закону залишилася низка інших норм Законів України «Про Фонд державного майна України» та «Про внесення змін до деяких законів України з питань приватизації щодо реалізації положень Державної програми приватизації на 2012–2014 роки» з цих же питань.
Наведене створює колізію правових норм, чим порушуються конституційні принципи верховенства права, рівності і справедливості (статті 8, 13 і 24), з яких випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правових норм. Як зауважив Конституційний Суд України, недодержання таких вимог не може забезпечити однакове застосування норм, не виключає необмеженості їх трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).
Для уникнення такої ситуації та з метою забезпечення доступності і здешевлення послуг з оцінки майна, забезпечення конкуренції на ринку відповідних послуг пропоную в Законі, що надійшов на підпис, забезпечити комплексне і вичерпне врегулювання порушеного питання.
Підсумовуючи викладене, пропоную у Законі, що надійшов на підпис:
1) пункти 1–3 розділу І виключити. У зв’язку з цим відповідно змінити назву Закону;
2) пункти 4 і 5 розділу І Закону викласти в такій редакції:
«1. У пункті 5 частини першої статті 5 Закону України «Про Фонд державного майна України» (Відомості Верховної Ради України, 2012 р., № 28, ст. 311):
1) абзаци шостий і дванадцятий викласти відповідно в такій редакції:
«професійну оціночну діяльність у процесі приватизації та оренди державного майна»;
«веде у визначеному ним порядку Державний реєстр оцінювачів та суб’єктів оціночної діяльності, які здійснюють оцінку майна, майнових прав і провадять професійну оціночну діяльність за відповідними напрямами (спеціалізаціями)»;
2) абзац сімнадцятий виключити.
2. Пункт 4 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань приватизації щодо реалізації положень Державної програми приватизації на 2012–2014 роки» (Відомості Верховної Ради України, 2012 р., № 43, ст. 551) викласти в такій редакції:
«4. Установити, що оцінка об’єктів приватизації, а також оцінка іншого майна, майнових прав, у тому числі нормативна грошова оцінка, здійснюються відповідно до законодавства з питань оціночної діяльності».
3) пункт 1 розділу ІІ «Прикінцеві положення» викласти в такій редакції:
«1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування».
Президент України В. Янукович

Нормативно-правові акти

Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 в останній редакції від 22.11.2014;

Закон України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» від 12.08.2014 в останній редакції від 22.11.2014;

Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014;

Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» від 11.12.2003 в останній редакції від 22.11.2014;

постанова КМУ від 01.10.2014 № 509 «Про облік осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції»;

наказ МВС України «Про затвердження зразка та Порядку видачі довідки, що підтверджує місцеперебування громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території або переселилися з неї, та зразка письмової заяви» від 26.09.2014 № 997.

І. Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлює, що тимчасово окупована територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополь є невід’ємною частиною України. На цю територію поширюється особливий режим перетину її меж, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина (ст. 4 вказаного Закону).

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» на території ВЕЗ «Крим» діє особливий правовий режим економічної діяльності фізичних та юридичних осіб, у тому числі особливий порядок застосування норм регуляторного, податкового та митного законодавства України, а також особливий режим внутрішньої та зовнішньої міграції фізичних осіб. Стаття 5 вказаного Закону встановлює, що фізична особа, яка має податкову адресу (місце проживання), юридична особа (відокремлений підрозділ), яка має податкову адресу (місцезнаходження) на території ВЕЗ «Крим», прирівнюються з метою оподаткування до нерезидента.

Ця норма є ключовою стосовно встановлення особливого статусу осіб, місце проживання яких зареєстроване в Криму.

АЛЕ потрібно чітко розділяти дві категорії таких осіб:

громадяни України, місце проживання яких зареєстроване в Криму і які продовжують там постійно проживати;

особи, місце проживання яких зареєстроване в Криму, але які покинули це місце проживання і виїхали на постійне проживання до іншої адміністративно-територіальної одиниці України.

Наведена вище ст. 5 Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» (як і інші норми цього Закону щодо особливого «нерезидентського» статусу) стосується лише першої категорії осіб (які постійно проживають на території Криму).

Таким громадянам України надаються державні гарантії (пільги, допомоги) на іншій території України за умови, що вони не мають одночасно громадянства держави-окупанта (статті 8, 12 вказаного Закону).

При цьому жодним нормативно-правовим актом не передбачений обов’язок громадян надавати які-небудь довідки від органів влади держави-окупанта про відсутність її громадянства. Адже органи влади держави-окупанта в Криму визнані Україною незаконними (ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»), як і усі документи, видані ними.

Друга категорія осіб також має певні особливості свого статуту, але не у якості нерезидентів.