Відповідно до положень ст. 177 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) об’єктами цивільного права є в тому числі майнові права.

Поняття майнових прав наведено у ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». Так, майновими правами визнаються будьякі права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.

У ст. 12 ЦК законодавець зазначає, що особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Так, відповідно до зазначеної норми, допускається не тільки відмова від майнового права, але й передача його іншій особі.

Як зазначено у ст. 656 ЦК, предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту або характеру цих прав.

Відповідно до вимог ст. 144 Господарського кодексу України (далі — ГК) майнові права суб’єкта господарювання можуть виникати, зокрема, з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать; внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом. Право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 331 ЦК право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Аналогічної думки дійшов Оболонський районний суд м. Києва у своєму рішенні від 11.02.2019 у справі № 756/6823/18 (http://reyestr.court.gov. ua/Review/79985858) за позовом про визнання майнових прав на об’єкт інвестування, зазначивши, що «Згідно зі ст. 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є непоживною річчю.

Як убачається з матеріалів справи, позивач на виконання договірних зобов’язань повністю сплатила вартість об’єкта інвестування. Відповідачем, в свою чергу, порушено умови договору, не завершено будівництво по теперішній час, не введено об’єкт будівництва в експлуатацію та, відповідно, не передано позивачеві документів, необхідних для оформлення права власності на машиномісце, що в цілому призвело до грубого порушення прав позивача як добросовісного інвестора, який належним чином виконав договірні зобов’язання.

Спірне майно (машиномісце) є об’єктом фінансування в об’єкті будівництва, будівництво якого не завершено та який не введено в експлуатацію. Після завершення будівництва вказане машиномісце стає окремим майном. До завершення будівництва об’єкта фінансування та після виконання договірних зобов’язань з оплати погодженої сторонами вартості майна до позивача переходять майнові права на спірне нерухоме майно». 

Порядок і детальну процедуру прийняття грошових сум у депозит нотаріуса вже було раніше описано у статті «Порядок прийняття нотаріусом у депозит грошових сум, зокрема заборгованості з виплат заробітної плати від підприємств-боржників» (Мала енциклопедія нотаріуса. — 2018. — № 5. С. 65–74).

Але час не стоїть на місці, і сьогодні, керуючись ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», п. 18 розділу VIII Положення про порядок складання і ведення реєстру акцептованих вимог кредиторів та задоволення вимог кредиторів банків, що ліквідуються, затвердженого Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 21.08.2017 № 3711, для внесення грошових коштів у депозит нотаріуса звертаються вже банківські установи. При цьому кількість кредиторів, яким потрібно видати грошові кошти, досягає кількох тисяч.

З метою організації належного прийняття у депозит нотаріуса грошових сум, які підлягають видачі/перерахуванню кредиторам, як приклад, пропонуємо Вашій увазі практичні аспекти цієї процедури, опрацьовані протягом 2016– 2019 років, а саме прийняття у депозит нотаріуса грошових сум, які залишилися після завершення процедури ліквідації банку, видачі грошових сум кредиторам та повернення невитребуваних грошових сум.

Банк, який пройшов поетапну, багаторічну процедуру ліквідації, виступає боржником, а особи, чиї кошти залишилися не виплаченими, — кредиторами четвертої черги, в тому числі це колишні вкладники, колишні працівники банку боржника.

На виконання рішень виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відповідно до ст. 537 Цивільного кодексу України прийняття у депозит грошових сум, які належать кредиторам, вимоги яких включені до четвертої черги реєстру акцептованих вимог кредиторів, здійснюється за відповідною заявою (додаток 1).

До заяви складається та додається реєстр, зокрема на практиці використовувався Реєстр кредиторів, вимоги яких включено до четвертої черги задоволення реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «БАНК» (далі — Реєстр). Реєстр — це належним чином оформлений список кредиторів із зазначенням інформації про:

– адресу та місце проживання кожного з кредиторів (яка використовується в подальшому для повідомлення про надходження грошової суми на депозитний рахунок нотаріуса);

– реєстраційний номер облікової картки платника податків кожного з кредиторів;

– розмір внесеної у депозит грошової суми, яка має бути перерахована кожному з кредиторів;

– інше.

Унесення грошових сум у депозит нотаріуса проводиться шляхом грошового переказу готівки через банки або ж безготівковим перерахуванням сум з рахунку боржника на окремий депозитний рахунок нотаріуса.

Нотаріус як носій публічної функції, спеціально уповноважений державою на створення актів особливої юридичної та доказової сили, гарантує цілісність посвідчуваного ним акта, його законність, ефективність і незмінність у часі. Принципи неупередженості, незалежності і недискримінації завжди повинні підтримуватися як невід’ємні і незамінні цінності нотаріальної професії. Основне і природне призначення нотаріуса — надання достовірної інформації, незаперечного характеру юридичних дій суб’єктам цивільного обороту, підготовка бездоганних правових документів і надання порад кожному заявнику. Саме нотаріус як особливий суб’єкт права, що поєднує приватні і публічні основи, здійснює податковий і адміністративний контроль від імені держави. Така діяльність нотаріуса є підпорядкованою принципам рівності, законності, справедливості, пропорційності регулюючого впливу, раціональності, своєчасності, визначеності.

Останнім часом нотаріуси спостерігають за катастрофічним збільшенням підробок нотаріальних документів. Це і біржові договори, і договори відчуження, і довіреності, в тому числі на розпорядження майном, це і заповіти, викладені на реальних бланках нотаріальних документів, але текст яких змінено кардинально. Змінюються повірені та довірителі, змінюються сторони договорів та об’єкти, змінюються особи, яким майно заповідано, та склад спадкового майна.

Хочу окремо привернути увагу до ситуації стосовно заповітів.

Відповідно до вимог п.п. 2.3 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок) нотаріус у процедурі оформлення та видачі спадщини вчиняє низку певних дій, також «у разі наявності заповіту нотаріусу подається його оригінал чи дублікат. Повна інформація про заповіт, який посвідчено іншим нотаріусом, витребовується нотаріусом шляхом направлення запиту».

Наразі, вже з початку 2018 року, достатньо поширеною серед колег стала практика, відповідно до якої вказана вище норма Порядку (п.п. 2.3 глави 10 розділу ІІ ), а саме фраза «повна інформація про заповіт, який посвідчено іншим нотаріусом» трактується ними як витребовування копії з оригіналу заповіту, який зберігається в справах нотаріуса.

Вважаю за необхідне розглянути питання: «що власне мається на увазі під терміном «повна інформація про заповіт»?

З метою сприяння дотриманню нотаріусами норм чинного законодавства при встановленні особи, що звернулась за вчиненням нотаріальної дії, Консультативнометодична рада з питань нотаріату при Головному територіальному управлінні юстиції у Харківській області доводить до відома нотаріусів наступне. 30 травня 2019 року набрали чинності зміни до Порядку реєстрації паспортних документів іноземців та осіб без громадянства в пунктах пропуску через державний кордон, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03 жовтня 2018 року № 798, далі — Порядок. Порядок визначає механізм здійснення реєстрації паспортних документів іноземців та осіб без громадянства в пунктах пропуску через державний кордон. Реєстрація паспортних документів іноземців та осіб без громадянства в пункті пропуску — це проставлення в паспортному документі або імміграційній картці іноземця або особи без громадянства чи в інших документах, передбачених законодавством, відмітки «В’їзд», внесення відомостей про іноземця або особу без громадянства, їх паспортних даних до відповідного реєстру (бази даних «Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України»).

Цивільне законодавство України перед бачає окремі випадки наділення суб’єктів права різними преференціями та перева гами у здійсненні належних їм правових можливостей. Одним із таких випадків є наділення співвласників переважним пра вом купівлі частки у праві спільної част кової власності. Згідно із ст. 362 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особа ми на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Проблема застосування на практиці даної норми є досить актуальною, оскільки не рідко в подібних ситуаціях правила про переважну купівлю частки застосовують ся по-різному. Переважне право купівлі діє не лише у відносинах спільної власності, а й у ви падках продажу акцій у приватному акціонерному товаристві (частини 2–8 ст. 7 Закону України «Про акціонерні то вариства»), продажу частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю (ч. 2 ст. 147 ЦК України), продажу речі, переданої у найм (ст. 777 ЦК України) та ін. Крім того, в силу ст. 627 ЦК України «Свобода договору» переважне право ку півлі може бути встановлене за згодою сторін.

Детально проаналізуємо зміст ст. 362 ЦК України, з якої прямо випли ває обов’язок продавця письмово повідомити інших співвласників про на мір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає. Як що інші співвласники відмовились від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять його щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого — протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, про давець має право продати свою частку іншій особі. Прямий обов’язок укласти договір з іншими співвласниками дана правова норма не встановлює.

У ч. 4 ст. 362 ЦК України законода вець передбачив єдиний спосіб захисту порушеного переважного права купівлі частки — пред’явлення співвласником, право якого порушено, позову про пере ведення на нього прав та обов’язків по купця з одночасним внесенням на депо зитний рахунок суду грошової суми, яку за договором повинен сплатити поку пець. Договір купівлі-продажу частки, незалежно від того, укладений він з по рушенням переважного права, чи ні, є дійсним. Учасник спільної власності, що хоче скористатися своїм переважним правом, повинен приймати договір у цілому, зі всіма його умовами. У той са мий час, якщо деякі умови договору сформульовані лише з метою обійти пе реважне право купівлі, то співвласник одночасно із вимогою про переведення на себе прав та обов’язків покупця може просити суд визнати такі умови недійс ними.

По-друге, найчастіше із переважним правом купівлі частки у праві спільної часткової власності стикаються у випад ках, коли об’єктом правочину є частка у жилому приміщенні, інших об’єктах не рухомості. Чинна на сьогодні редакція ст. 657 ЦК України передбачає, що дого вір купівлі-продажу нерухомого майна, у тому числі жилого будинку (квартири) укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Згідно із ч. 3 ст. 640 ЦК України такий договір вважається укладеним з дня такого посвідчення. Згідно ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до Закону України «Про державну реєстра цію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», виникають з моменту такої реєстрації.

Через високу ринкову вартість землі фізичні особи все частіше укладають договір суперфіцію. Питання права користування чужою земельною ділянкою для забудови є актуальним і суперечливим на практиці.

Суперфіцій — це речове, спадкове і відчужуване право володіти і користуватися в межах установлених договором строків або безстроково чужою земельною ділянкою за плату виключно для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель.

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України (далі — ЦК).

Аналізуючи договірну природу суперфіцію, зауважимо, що у ч. 1 ст. 413 ЦК та ч. 1 ст. 102-1 Земельного кодексу України (далі — ЗК) не зазначено, на підставі якого саме договору може виникати суперфіцій: за договором оренди земельної ділянки для забудови або за окремим договором суперфіцію. А правовідносини, які випливають із договору суперфіцію, де домінує абсолютний характер захисту права суперфіціарія, та правовідносини, засновані на зобов’язальному договорі оренди, не є тотожними.

Суб’єктами відносин суперфіцію є: з одного боку — власник земельної ділянки, наданої для забудови, а з іншого — особа, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для забудови (землекористувач — суперфіціарій).

Землекористувачі — юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди (п.п. 14.1.73 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, далі — ПК).

Укладення договору про надання права користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) здійснюється відповідно до ЦК з урахуванням вимог ЗК.

До істотних умов договору суперфіцію належать:

– відомості про предмет — земельну ділянку, її категорію або цільове призначення, мету її надання;

– визначений або невизначений строк;

– вид і обсяг будівництва, що має здійснюватися на земельній ділянці;

– вид використання земельної ділянки (забудова);

– умови платного користування ділянкою (розмір плати, її форма, умови, порядок і строки її виплати);

– визначення прав та обов’язків сторін, які стосуються використання зазначеної категорії земель.

Під час надання земельної ділянки у користування із метою забудови необхідно, щоб її подальше використання відповідало цільовому призначенню, яке визначається ЗК.

Оскільки забудова може здійснюватися на земельних ділянках різних категорій земель (промисловості, транспорту, житлової та громадської забудови тощо), об’єктом суперфіцію можуть бути земельні ділянки такого цільового призначення, на яких земельним законодавством дозволяється будівництво житлових будинків, господарських будівель, промислових та інших споруд. Отже, власник земельної ділянки має право надати її у користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель на умовах суперфіцію.1

Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Уже з 2017 року урядом зроблено черговий крок у напрямку запровадження європейських стандартів надання адміністративних послуг у сфері реєстрації. Наголошувалось, що в Україні запроваджено електронний сервіс, що надає можливість для фізичних та юридичних осіб вільного доступу через мережу Інтернет до Державного реєстру обтяжень рухомого майна з метою отримання відомостей про державну реєстрацію виникнення, зміни або припинення обтяжень рухомого майна. Також було схвалено порядок забезпечення вільного доступу до вищезазначеного реєстру, визначено суб’єктний склад осіб, уповноважених на проведення відповідних реєстраційних дій. Безпосередній доступ до цього реєстру отримали посадові особи у зв’язку з виконанням покладених на них повноважень.

Постановою Кабінету Міністрів України від 24.05.2017 № 386 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України з питань надання інформації з Державного реєстру обтяжень рухомого майна» було встановлено, що надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна (далі — Реєстр або ДРОРМ) в електронній формі стає доступним через офіційний веб-портал Міністерства юстиції України, витяг з Реєстру отримується щодо кожного окремого запису (якщо за ідентифікаторами пошуку в Реєстрі знайдено декілька записів щодо обтяження рухомого майна), а отримання відомостей з Реєстру буде відбуватися з використанням сервісної послуги у формі прикладного програмного інтерфейсу та у формі безпосереднього доступу посадових осіб органів державної влади чи інших визначених законом осіб до Реєстру.

Наказом Міністерства юстиції України від 19.07.2017 № 2304/5 «Про внесення змін до наказу Міністерства юстиції України від 07 липня 2006 року № 57/5 «Про визначення реєстраторів Державного реєстру обтяжень рухомого майна» визначено, що реєстраторами Державного реєстру обтяжень рухомого майна є державні, приватні нотаріуси та їх помічники, державні та приватні виконавці, податкові керуючі, а також адміністратор Державного реєстру обтяжень рухомого майна та його філії у випадках, передбачених законодавством.

Відповідно до додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 05.07.2004 № 830 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24.05.2017 № 386) встановлено такі розміри плати за внесення до Державного реєстру обтяжень рухомого майна запису, а також змін і додаткових відомостей до запису та надання інформації із зазначеного Реєстру, що зараховуються до державного бюджету.

Нотаріуси звикли до того, що документи, оформлені, складені і засвідчені компетентними органами на території країн-учасниць СНД, приймаються в Україні без легалізації, і наявність гербової печатки на документі є достатньою для подальшого оформлення та використання таких документів в нашій країні. До переліку країн-учасниць СНД входять: Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Республіка Узбекистан та Україна.

Ми також всі пам’ятаємо роз’яснення Міністерства юстиції України за сприянням Міністерства закордонних справ України щодо застосування міжнародних договорів України про правову допомогу в частині, що стосується скасування вимоги легалізації офіційних документів, виданих компетентними органами договірних сторін у вигляді листа від 11.05.2010 № 26-26/291, у якому є посилання на норми Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року (далі — Конвенція).

Восени 2018 року з’явилася усна інформація, що Республіка Білорусь вимагає проставлення апостилю на документах, виданих офіційними органами України, тому Україна, у свою чергу, також почала вимагати легалізовані документи з Республіки Білорусь.

Незважаючи на конфлікт між Україною та Російською Федерацією, офіційні документи, оформлені в Росії, приймаються без легалізації в рамках вказаної вище Конвенції.

Спробуємо зрозуміти ситуацію, що склалася, розібравши її поетапно.

Отже, вказана вище Конвенція на сьогоднішній день є чинною в редакції від 21.01.2006. Держави — члени Співдружності Незалежних Держав, учасники цієї Конвенції і досі прагнуть забезпечити громадянам договірних сторін і особам, що проживають на їх територіях, надання у відношенні особистих і майнових прав такого ж правового захисту, як і власним громадянам. Стаття 13 Конвенції про дійсність документів залишилась незмінною і уточнень стосовно того, хто саме надає такі документи, звісно ж, немає.

Рішенням 24 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 19.12.2018 № 1366/18 внесено зміни до рішення 8 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 06.07.2011 № 325/11 «Про затвердження Порядку присвоєння адрес об’єктам нерухомості, розташованим на території міста Харкова». Зазначеним рішенням викладено в новій редакції:

– Порядок присвоєння адрес об’єктам нерухомості, розташованим на території міста Харкова (додаток 1), далі — Порядок;

– Положення про Єдиний адресний реєстр міста Харкова (додаток 2).

Так, Порядком визначено терміни в сфері адресації об’єктів нерухомого майна; порядок присвоєння найменувань елементам вулично-дорожньої мережі міста та їх реєстрації; правила адресації об’єктів нерухомості; порядок присвоєння, зміни та анулювання адрес.

Розгляд питань щодо присвоєння, зміни або анулювання адреси об’єкта нерухомого майна здійснюється за заявами юридичних та фізичних осіб — власників об’єктів нерухомості, інших правонабувачів, у яких виникло право господарського відання або оперативного управління, спадкоємців (у разі зміни адреси об’єкта нерухомості, речові права на який входять до складу спадщини), відповідних органів місцевого самоврядування, а також органів державної виконавчої влади щодо об’єктів нерухомості державної власності.

Присвоєння, зміна та анулювання адреси земельним ділянкам здійснюється на підставі рішення Харківської міської ради (п. 1.7 Порядку).

Адреса земельної ділянки, що формується із земель комунальної форми власності, визначається у складі рішення Харківської міської ради, яким надається дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або погоджується документація з землеустрою щодо поділу або об’єднання земельних ділянок (п. 1.8 Порядку).

Для зміни адреси земельної ділянки подається заява на ім’я міського голови за формою згідно з додатком 2 до Порядку.

Присвоєння, зміна або анулювання адрес житловим будинкам, будівлям, спорудам, квартирам, нежитловим приміщенням здійснюється на підставі наказу Департаменту містобудування, архітектури та генерального плану Харківської міської ради (далі — Департамент містобудування) (п. 1.9 Порядку).

Для присвоєння, зміни або анулювання адреси об’єкта нерухомості, розташованого на земельній ділянці, подається заява на ім’я директора Департаменту містобудування за формою згідно з додатком 1 до Порядку.

Нотаріат є важливим правовим інститутом сучасного суспільства. Однією із найважливіших його функцій є досягнення стабільності приватно-правових відносин, що є важливою передумовою розвитку будь-якого суспільства.

Загалом нотаріат поділяють на дві системи: англосаксонського і латинського типу.

Нотаріат англосаксонського типу поширений у країнах загального права (Common law). До компетенції нотаріальних органів цієї системи входить лише посвідчення документів та підписів. Так, зокрема в англійських судах посвідчений нотаріусом документ не має повної юридичної сили доказу та потребує перевірки фактів, викладених у правочині1.

Нотаріат латинського типу складають нотаріальні органи країн романогерманської правової сім’ї. У цій системі нотаріат розглядається як орган безспірної юрисдикції. Характерною рисою такої системи є делегування державою можливості вчиняти нотаріальні дії, зокрема посвідчувати правочини з метою надання їм юридичної вірогідності.

Виходячи з цього, законодавства країн, у яких діє нотаріат латинського типу, передбачають чітку систему нотаріальних органів і посадових осіб, а також визначають правила допуску до професії нотаріуса.

В Україні Законом «Про нотаріат» закладена модель саме латинського нотаріату2, хоча він містить окремі положення, які не цілком узгоджуються із принципами діяльності класичного нотаріату латинського типу. Це дає підстави стверджувати про перехідну модель українського нотаріату і про необхідність його активного реформування.

Нотаріат як правовий інститут має давню історію. Слід відзначити, що у розвинених стародавніх суспільствах була передбачена система органів, які тією чи іншою мірою здійснювали функції, які сьогодні виконує нотаріат. Так, прообрази сучасного нотаріату можна віднайти у Вавилоні, Єгипті, Іудеї, Греції.

Однак найбільший вплив на сучасний нотаріат справило римське право, яке лежало у його витоків. Формально такий висновок підтверджується функціонуванням нотаріату латинського типу, який об’єднаний у Міжнародний союз нотаріату. При цьому офіційною абревіатурою цієї організації є МСЛН (UINL), яка залишилась із попередньої назви організації — Міжнародний союз латинського нотаріату.

Вказана міжнародна організація, до якої з 2013 року належить і Україна, була створена 2 жовтня 1948 року у м. Буенос-Айресі (Арген тина). Вона налічує 89 членів, у тому числі 22 з 28 країн Європейського Союзу та 15 з 19 країн Великої двадцятки, що свідчить про поширення континентальної правової системи.