Г.Л. КРУШЕЛЬНИЦЬКА
ад’юнкт кафедри цивільного права та процесу юридичного факультету Національної академії внутрішніх справ
ПРАВОВА ПРИРОДА ЗАПОВІДАЛЬНОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ ПО ВЧИНЕННЮ СПАДКОЄМЦЯМИ ПЕВНИХ ДІЙ ЩОДО УТРИМАННЯ ТА ДОГЛЯДУ ЗА ТВАРИНАМИ
Стаття присвячена дослідженню правової природи заповідального розпорядження із вчинення спадкоємцями певних дій по утриманню тварин заповідача, догляду і нагляду за ними. Розглядається об’єм і тривалість виконання заповідального покладання по догляду за тваринами, а також відповідальність зобов’язаних спадкоємців. Пропонуються можливі шляхи законодавчого вирішення проблем, пов’язаних із заповідальним покладанням по утриманню тварин.
Ключові слова: тварини, заповідач, спадкоємець, заповідальне розпорядження, заповідальне покладання.
Статья посвящена исследованию правовой природы завещательного распоряжения по совершению наследниками определенных действий, связанных с содержанием животных завещателя, ухода и надзора за ними. Рассматривается объем и продолжительность исполнения завещательного возложения по уходу за животными, а также ответственность обязанных наследников. Предлагаются возможные пути законодательного решения проблем, связанных с завещательным возложением по содержанию животных.
Ключевые слова: животные, завещатель, наследник, завещательное распоряжение, завещательное возложение.
The article is dedicated to the investigation of legal nature of testamentary disposition of inheritors with certain acts due to deviser’s will about animals keeping, care and control. The article is concerned in the breadth and realization endurance of the testamentary commitment to animals keeping and also the responsibilities of obligated inheritors. Here are suggested the possible ways of legislative problems enactment, related to testamentary commitment, related to animals keeping.
Keywords: animals, testator, inheritor, testamentary disposition, testamentary commitment.
Необхідність дослідження правової природи заповідального розпорядження спадкоємцям щодо утримання і догляду за тваринами пов’язана із недостатнім рівнем наукової розробки даного інституту. Зокрема, дискусійними залишаються питання про можливість встановлення зазначеного зобов’язання в рамках інститутів заповідального відказу і заповідального покладання, а також можливості переходу права власності на тварин за вказаним заповідальним розпорядженням.
Питання правової природи інституту заповідального розпорядження щодо утримання спадкоємцями тварин і догляду за ними є малодослідженим і розглядається здебільшого у контексті вивчення окремих видів заповідальних розпоряджень, зокрема заповідального покладання. Проте останнім часом з’являються публікації, присвячені безпосередньо проблемам вчинення певних дій по утриманню і догляду за домашніми тваринами, що залишилися після смерті власника, як окремому розпорядженню заповідача. Зокрема, окремі теоретичні розробки можна зустріти у наукових роботах Ю.О. Заіки, Є.О. Рябоконя, С.Я. Фурси, В.В. Васильченко, О.Ю. Цибульської, Д.В. Гук, А.М. Палшкової, О.В. Розгон, Н.О. Бєліцької.
Разом з тим, слід зазначити, що у вітчизняній цивілістиці проблема встановлення у заповіті обов’язку спадкоємців утримувати та доглядати тварин заповідача залишається поза увагою науковців, тому завданням цієї статті є теоретичне дослідження правової природи та особливостей виконання такого заповідального розпорядження.
Відповідно до Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), заповідач має право встановити в заповіті будь-яке розпорядження, зміст якого відповідає загальним вимогам, необхідним для чинності правочину (ст. 203 ЦК України). Такі розпорядження можуть стосуватися призначення (підпризначення) спадкоємця, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлення заповідального відказу, призначення виконавця заповіту, а також покладання на спадкоємця інших обов’язків. Так, згідно з частиною 1 статті 1240 ЦК України, заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання. Відповідно до ч. 2 ст. 1240 ЦК України заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.
Разом з тим, ЦК України, на відміну від ЦК РФ (ч. 1 ст. 1139), ЦК Білорусі (ч. 1 ст. 1055), прямо не передбачає можливості встановлення у заповіті зобов’язання з утримання, нагляду та догляду за тваринами. Отже, постає питання, чи можливо передбачити таке заповідальне розпорядження в рамках конструкції ст. 1238 та ч. 1 і 2 ст. 1240 ЦК України, чи правова природа такого розпорядження не може бути охоплена нормами ЦК України і потребує додаткового законодавчого врегулювання.
Так, деякі автори, зокрема В. В. Васильченко, вважають, що обов’язки з догляду за тваринами можна встановити в рамках ч. 1 ст. 1240 ЦК України [1, с. 69]. На думку С.Я. Фурси, за цією ж нормою можна зобов’язати спадкоємця доглядати до смерті і дбати про тварин, належних заповідачу. Хоча термін «немайновий характер дії» має свідчити про необхідність відмежування майнових вимог, але у разі залишення коштів на таке утримання спадкоємці вчинюватимуть дії немайнового характеру [2, с. 1033].
Виходячи з аналізу норм, присвячених заповідальним розпорядженням щодо утримання тварин, О.Ю. Цибульська, навпаки не погоджується із подібним підходом, пояснюючи це тим, що вчинення дій по догляду за тваринами, безперечно, носить майновий характер, тому говорити про можливість заповідача покладати на спадкоємця такого роду обов’язки в рамках ч. 1 ст. 1240 ЦК України є недоцільним [3, с. 505].
Такої ж думки притримується Д. В. Гук, яка робить висновок, що заповідальне розпорядження щодо утримання тварин носить майновий характер, отже, до такого розпорядження застосовуються положення про заповідальний відказ, тобто норма ст. 1238 ЦК України. Звідси випливає, що спадкоємець повинен здійснювати утримання тварин в межах вартості спадкового майна за вирахуванням боргів спадкодавця, що припадають на його частку у спадковому майні, при цьому тварина виступає відказоодержувачем [4, с. 107]. Проте із таким підходом важко погодитися, адже згідно із ст. 1237 ЦК України, відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. Оскільки за ЦК України тварина є особливим об’єктом цивільного права, на неї не може поширюватися правова конструкція заповідального відказу.
У свою чергу, Н.О. Бєліцька відстоює точку зору, згідно з якою заповідальне розпорядження щодо утримання і догляду за тваринами повною мірою охоплюється інститутом заповідального покладання, тобто зобов’язанням спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети. При цьому, на відміну від більшості цивілістів, суспільно корисну мету вона визначає не через кількісний критерій, при якому «суспільно корисний» сприймається як благо багатьох, але не одного, а за допомогою заперечення. Звідси, на її думку, суспільно корисна мета — це цілі, що не суперечать інтересам суспільства. Такий підхід дозволяє розцінювати дії з утримання належних заповідачеві домашніх тварин, а також здійснення необхідного нагляду і догляду за ними, як такі, що здійснюються із суспільно корисною метою [5, с. 100].
Розглядаючи ознаки заповідального покладання, що дозволяють відмежувати його від інших видів заповідальних розпоряджень, О.Є. Кухарев суспільно корисну мету розглядає через призму двох складових. Так, він вважає, що дії спадкоємця щодо виконання заповідального покладення повинні бути корисними, тобто мати певний позитивний ефект; такий ефект має бути не просто позитивним, а позитивним у правовому значенні, тобто породжувати певні правові наслідки. Крім того, ці дії повинні бути вчинені в суспільному інтересі, зокрема в інтересі необмеженого кола осіб. Це може бути мета, корисна для держави та суспільства в цілому, або мета, що становить користь для певного кола з необмеженою кількістю осіб [6, с. 149].
З огляду на підходи до розуміння поняття суспільно корисної мети та інших ознак заповідального покладання, вважаємо встановлення у заповіті обов’язку спадкоємців утримувати належних заповідачу тварин та догляду за ними, є за своєю правовою природою саме заповідальним покладанням, оскільки такі дії носять як майновий, так і немайновий характер. При цьому конкретно не визначені особи, які мають право вимагати від спадкоємців виконання обов’язку з утримання і догляду за тваринами. Крім того, на нашу думку, такі дії також спрямовані на досягнення суспільно корисної мети, адже сприяють зменшенню чисельності бездоглядних тварин і відповідають принципам гуманного поводження із тваринами.
Отже, логічно передбачити у ч. 2 ст. 1240 ЦК України окремий вид заповідального покладання, за яким заповідач матиме право покладення на одного чи кількох спадкоємців зобов’язання утримувати належних заповідачу тварин, а також здійснювати необхідний нагляд і догляд за ними.
Слід зазначити, що при встановленні у заповіті обов’язку спадкоємців утримувати тварин і доглядати за ними до спадкоємців не переходить право власності на тварин, проте очевидно, що у них з’являються правомочності володіння та користування тваринами.
У той же час, деякі вчені, зокрема О.Є. Блінков, вважають таке заповідальне покладання поряд із набуттям права власності на тварин спадкоємцем за заповітом, з практичної точки зору, є переходом права власності на тварин до спадко­ємця [7, с. 31]. Такої ж точки зору притримується Д.В. Гук, на думку якої заповідальне розпорядження, встановлене у формі обов’язку утримання тварин, що належали спадкодавцеві, рівнозначно переходу даних тварин у спадок, як будь-якого іншого об’єкта спадкового права, що призводить до обов’язків нового власника утримувати їх безстроково і за рахунок власних коштів [4, с. 110].
У свою чергу, А.М. Палшкова не ототожнює покладання на певного спадкоємця обов’язку утримувати домашніх тварин із заповіданням цих тварин даному спадкоємцю. Включення обов’язку з утримання домашніх тварин до заповіту обумовлено тим, що за наявності такого заповідального розпорядження існує можливість звернення зацікавлених осіб, виконавця заповіту або будь-якого спадкоємця з вимогою виконання заповідального покладання в судовому порядку. При переході ж тварин в порядку спадкування за заповітом спадкоємець набуває всі права власника щодо них і не існує механізму контролю за здійсненням особою прав власника тварин, за винятком позбавлення права власності на тварин, внаслідок жорстокого поводження з ними. Таким чином, уявляється, що саме встановлення у заповіті покладання на спадкоємця обов’язку утримувати домашніх тварин може найбільш повно врахувати інтереси заповідача-власника [8, с. 147–149].
Так само і О.В. Розгон вважає, що надання спадкоємцю класичної тріади правомочностей володіння, користування та розпорядження тваринами означає можливість розпорядитися тваринами на власний розсуд, у тому числі передати їх до притулку для бездоглядних тварин, віддати сусіду тощо, нівелює безпосередню мету заповідального розпорядження щодо утримання тварин заповідача та догляду за ними [9, с. 34]. З нашої точки зору, поширення на тварин інституту опіки вирішило б питання правової природи заповідального покладання на користь тварин і дозволило б уникнути проблем його реалізації шляхом виникнення у спадкоємців юридичної відповідальності за неналежне виконання покладених заповітом зобов’язань щодо опіки над тваринами. При цьому, призначаючи опікуна для тварини, заповідачу потрібно враховувати людський фактор і необхідність контролю за виконанням зобов’язання з догляду за тваринами.
Так, статтею 1240 ЦК України не встановлено ні права вимоги виконання обов’язку, ні суб’єктів, які вправі контролювати його виконання. Тому доцільно це положення регламентувати у заповіті шляхом конкретизації зацікавлених осіб. За відсутності конкретного положення у заповіті правом вимагати виконання обов’язків для суспільно корисної мети володітиме як виконавець заповіту, так і кожна із зацікавлених у виконанні осіб, які мають майновий або немайновий інтерес, діють відповідно до наявних у них повноважень щодо захисту суспільних інтересів [2, с. 1033].
Коло зацікавлених осіб, які можуть вимагати виконання заповідального покладання по догляду за тваринами, повинно визначатися із огляду на характер зобов’язання, що покладається, а також із його суспільно корисної мети. Ними, наприклад, можуть бути спілки захисту тварин, інші спадкоємці. Можливість інших спадкоємців вимагати виконання заповідального покладання пояснюється, по-перше, немайновим інтересом, якщо вони були більш близькими заповідачеві, а тому виконання його останньої волі найбільше відповідає їх інтересам. По-друге, якщо вони мають у цьому і власне майновий інтерес, оскільки якби обтяжений заповідальним покладанням спадкоємець відмовився від своєї частки спадщини, то вона перейшла б до інших спадкоємців. Таким чином, приймаючи спадщину і погоджуючись з умовами заповідального покладання, обтяжений ним спадкоємець добровільно зобов’язується перед іншими спадкоємцями його виконати [5, с. 110].
Зацікавлені особи мають право вимагати виконання заповідального покладання у судовому порядку, якщо заповітом не передбачено інше. Так, заповідач може усунути юридичну можливість примушення зобов’язаної особи до виконання зобов’язального покладання, залишивши це виконання на розсуд призначеного виконавця [9, с. 36].
Вважаємо за доцільне наділити органи державної влади та органи місцевого самоврядування правом вимоги виконання заповідального покладання на спадкоємців обов’язку із утримання та догляду за тваринами, відповідно до норми ч. 1 ст. 45 Цивільного процесуального кодексу України, згідно з якою вони наділені правом звернення до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів. Оскільки, на нашу думку, неналежне виконання обов’язку спадкоємця доглядати та утримувати тварин заповідача, жорстоке та негуманне поводження із ними суперечить суспільним інтересам.
Гостро постає також проблема об’єму та тривалості виконання заповідального покладання щодо утримання тварин. Так, законодавство не регулює питання обов’язку такого виконання поза складом спадщини, за рахунок якого покладання може бути виконано, тому, якщо спадкоємець позбавиться тварин, витративши на них свою спадкову частку, нічого з цим не можна буде вдіяти. У такому разі, доцільно у заповіті передбачити обов’язок утримувати тварин до їх природної смерті [10, с. 84]. Так само й обов’язок утримувати тварин у притулку чи зоопарку буде існувати доти, доки вся сума витрат по догляду за ним не перевищить загальної вартості спадкової частки спадкоємця. При цьому у вартість спадкової частки повинна бути включена вартість усіх видів майна, що перейшли до спадкоємця за заповітом: грошові вклади, квартира, автомобіль, акції тощо. Таким чином, більшість цивілістів дотримуються думки, що виконання покладеного на спадкоємця обов’язку утримувати та доглядати тварин обмежується у часі і припиняється у момент вичерпання суми вартості спадкової частки.
У свою чергу, коментуючи ст. 1240 ЦК України, С.Я. Фурса зазначає, що строк виконання обов’язків спадкоємцями і за ч. 1, і за ч. 2 даної статті має обчислюватися з моменту відкриття спадщини, але він не обмежений у часі. Тому час виконання повноважень виконавцем заповіту, який зобов’язаний контролювати виконання спадкоємцями обов’язків, встановлених у заповіті, у цьому разі також реально передбачити неможливо. Тому доцільно питання про строки виконання обов’язків більш детально визначати у заповіті [2, с. 1033–1034].
На нашу думку, обов’язок спадкоємця утримувати і доглядати тварин заповідача, за загальним правилом, все ж обмежується складом спадщини, проте у заповіті може бути передбачено обов’язок довічного утримання і догляду за тваринами заповідача за власний рахунок спадкоємця.
Таким чином, встановлення у заповіті обов’язку спадкоємців утримувати тварин заповідача, а також здійснювати необхідний нагляд і догляд за ними є за своєю правовою природою заповідальним покладанням і може бути вчинено у рамках ч. 2 ст. 1240 ЦК України, оскільки такі дії носять як майновий, так і немайновий характер, є суспільно корисними і, крім того, конкретно не визначена особа вигодонабувача за подібним заповідальним розпорядженням. У той же час, невирішеним залишається питання меж виконання спадкоємцями подібного заповідального покладання та контролю за ним. Проте ми вважаємо, що правом вимоги виконання заповідального покладання наділені будь-які заінтересовані особи, зокрема спадкоємці, виконавець заповіту, органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Пропонуємо в рамках ст. 74 ЦК України поширити на тварин інститут опіки, що частково б вирішило проблеми виконання заповідального покладання щодо утримання тварин заповідача та догляду за ними, а також посилило б юридичну відповідальність зобов’язаних спадкоємців.
Крім того, виходячи із аналізу правомочностей, які отримують спадкоємці, внаслідок встановлення заповідального розпорядження з утримання тварин та догляду за ними, робимо висновок, що право власності на тварин за таким заповідальним покладанням до спадкоємців не переходить.
Список використаної літератури
1. Васильченко В.В. Коментар та постатейні матеріали до законодавства України про спадкування. – X.: Одісей. – 2007. – 335 с.
2. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2-х т. / За ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2013. – Т. II. – 1120 с.
3. Цибульська О.Ю. Вчинення певних дій по утриманню і догляду за домашніми тваринами, що залишилися після смерті власника, як окреме розпорядження заповідача // Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвитку державності та права: матер. Міжнар. наук. конф. (Одеса, 30 листопада 2012 p.) Т. 2 / Відп. за випуск д. ю. н., проф. В.М. Дрьомін; Націон. ун-т «Одеська юридична академія». – Одеса: Фенікс, 2012. – 776 с.
4. Гук Д.В. Завещательные распоряжения по российскому гражданскому праву: дисс. … канд. юрид. наук. – М., 2011 – 157 с.
5. Белицкая Н.А. Институт особых завещательных распоряжений в наследственном праве Российской Федерации: дисс. … канд. юрид. наук. – М., 2008. – 188 с.
6. Кухарєв О. Поняття та юридична природа заповідального покладення // Вісник Академії правових наук України: зб. наук. пр. / Редкол.: В.Я. Тацій та ін. – X.: Право, 2010. – № 1 (60). – 320 с.
7. Блинков О.Е. Завещательное возложение в российском и зарубежном гражданском праве // Российская юстиция. – 2009. – № 7. – С. 29–32.
8. Палшкова А.М. Регулирование отношений по поводу особых завещательных распоряжений по законодательству Российской Федерации. – М., 2009. – 204 с.
9. Розгон О.В. Завещание в пользу животных или завещательное назначение опекуна для ухода за животными в форме завещательного возложения // Мала енциклопедія нотаріуса. – 2012. – № 2 (62). – С. 29–38.
10. Телюкина М.В. Наследственное право: Комментарий Гражданского кодекса Российской Федерации: учебн.-практ. пособие. – М.: Дело, 2002. – 215 с.

ОЛЬГА РОЗГОН,
кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
РОЗПОРЯДЖЕННЯ ГРОШОВИМИ ВИПЛАТАМИ ДИТИНИ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ
Одним із найважливіших обов’язків батьків, що випливає не тільки з моральних принципів суспільства, а й з чинного законодавства, є моральне виховання та утримання дитини. Це полягає в забезпеченні дитини необхідними благами, що потрібні для її життя та виховання.
Сьогодні немає комплексного підходу до аналізу державних заходів з матеріальної підтримки сімей в Україні та впливу на матеріальний стан дитини. Постає питання щодо актуальності перегляду змісту цих державних заходів її концептуальних засад.
Необхідно зазначити, що державні заходи з соціальної підтримки окремих категорій населення були предметом спеціальних досліджень таких радянських учених, як Андрєєв В.С., Азаров О.Г., Грачов Л.М., Горбачова Ж.А., Мачульська О.Е., Іванов Р.І., Павлова Л.В., Тарасов В.А., Фролов Е.П., Потшеб Г.І., Студенов Е.Г., Холостова О.І. та ін.
Зауважимо, що законодавець не поділяє терміни «утримання» й «аліменти», використовуючи їх як синоніми (це випливає зі змісту ч. 2 ст. 75 СК України).
Здебільшого відносно аліментних відносин використовуються такі поняття, як «піклування», «утримання», «аліменти».
Аналізуючи норми СК України, не можна дійти однозначного висновку, що закон використовує поняття «аліменти» тільки у випадку примусового стягнення коштів на дитину, а поняття «утримання» включає також добровільне надання таких коштів.
Термін «утримання» найчастіше вживається в словосполученні «утримання надається» (ч. 1 ст. 77, ст. 78 СК України), тоді як «аліменти стягуються» чи «присуджуються судом» (ч. 2 ст. 77, статті 79, 80 СК України), що вказує на таку їх ознаку, як примусовий характер сплати.
Тобто в ч. 2 ст. 75 СК України слово «аліменти» міститься в дужках після слова «утримання». Отже, з аналізу норм СК України можна дійти висновку, що в законі терміни «аліменти» та «утримання» не мають самостійного змістовного навантаження і використовуються як синоніми.
На дитину можуть виплачуватися призначені в установленому порядку аліменти, пенсія, стипендія, та ін. види виплат.
Отримані аліменти на дитину є власністю того з батьків, на чиє ім’я вони виплачуються, та мають використовуватися за цільовим призначенням, тобто на утримання дитини, на її духовний та фізичний розвиток.
Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, умови якого не будуть порушувати права дитини, встановлені СК України. Договір повинен бути укладений в письмовій формі та нотаріально посвідчений.
Встановлюється і те, що дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані на її утримання, а в разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти переходять до її власності.
На особистий рахунок дитини за рішенням суду перераховуються аліменти, державні пенсії, інші види допомоги та відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника.
Перерахування аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України спрямоване також на захист сум аліментів від інфляції та надання можливості отримання додаткового доходу.
Неповнолітній особі надано право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними відповідно до ЦК України, тобто за згодою законних представників.
Розпоряджатися коштами, внесеними на депозитний рахунок, відкритий на ім’я малолітньоої особи, можуть лише її законні представники — батьки (усиновителі) або опікуни. Щодо неповнолітніх, то вони можуть розпоряджатися грошовими коштами, що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову установу на їх ім’я, за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
У випадку коли над дитиною встановлюється опіка, опікун розпоряджається аліментами, які одержані для утримання малолітньої дитини.
Якщо особа, якій призначається пенсія, є неповнолітньою або недієздатною, заява подається батьками або опікунами (піклувальниками) за місцем їх проживання. Неповнолітні діти, які мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника, зберігають це право і в разі їх усиновлення. Державні пенсії, інші види допомоги та відшкодування шкоди у зв’язку із втратою годувальника перераховуються на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України.
Інваліди з дитинства та діти-інваліди мають право на одночасне призначення та виплату пенсії у зв’язку з втратою годувальника.
Доходи дитини (підопічного), в тому числі суми аліментів, пенсій, допомог та інших наданих на його утримання соціальних виплат, а також доходи, які належать підопічному від управління його майном, за винятком доходів, якими підопічний має право розпоряджатися самостійно, витрачаються опікуном чи піклувальником виключно в інтересах підопічного і з попереднього дозволу органу опіки та піклування. Без попереднього дозволу органу опіки та піклування опікун або піклувальник має право щомісяця витрачати на утримання підопічного його грошові кошти в межах встановленої відповідно до закону величини прожиткового мінімуму.
Усиновлені діти мають право на пенсію нарівні з рідними дітьми. Пасинок і падчерка мають право на пенсію нарівні з рідними, якщо вони не одержували аліментів від батьків.
Дитина, яка влаштована та перебуває у закладі охорони здоров’я, навчальному або іншому закладі, зберігає право на державні пенсії, інші види допомоги та відшкодування шкоди у зв’язку із втратою годувальника.
З 01.01.2013 право на пільги набули ще й прийомні сім’ї та будинки сімейного типу, в яких не менше року проживає троє або більше дітей, та сім’ї, де не менше року проживає троє чи більше дітей, враховуючи тих, над якими встановлено опіку та піклування.
За вихованцями дитячого будинку зберігаються раніше призначені аліменти, пенсія, інші види державної допомоги. Суми коштів, що належать вихованцям (пенсія, аліменти чи інші види державної допомоги) переходять у розпорядження батьків-вихователів і витрачаються на утримання вихованців.
Суми коштів, що належать прийомним дітям (пенсія, аліменти, інші види державної допомоги) переходять у розпорядження прийомних батьків і витрачаються ними на утримання прийомних дітей.
Дітям, які перебувають на повному державному утриманні, виплачується, а потім перераховується на їхні особисті рахунки у банку 50 % призначеної пенсії у зв’язку з втратою годувальника, а 50 % перераховується на банківський рахунок установи. При цьому круглим сиротам, які перебувають на повному державному утриманні, пенсія у зв’язку з втратою годувальника виплачується в повному розмірі (100 %) та пере­раховується на їхні особисті рахунки у банку.
Грошові виплати можуть встановлюватися як в твердих розмірах, так і в розмірах, які доповнюють доходи до прожиткового рівня.
Закон України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» регламентує порядок надання допомоги сім’ям з дітьми і передбачає надання шести видів виплат.

НЕКОТОРЫЕ АСПЕКТЫ ОТОБРАНИЯ ПОЯСНЕНИЙ И ДОПРОСА НОТАРИУСА КАК СВИДЕТЕЛЯ
Вивчено підстави відібрання пояснень у ході дослідчої перевірки. Проаналізовано процесуальні, психологічні й тактичні особливості допиту свідка. Звернуто увагу на виконання нотаріусами вимог ст. 8 Закону України «Про нотаріат».
Ключові слова: відібрання пояснень, дізнавач, слідчий, допит, свідок, таємниця вчинюваних нотаріальних дій.
Изучены основания отобрания объяснений в ходе доследственной проверки. Проанализированы процессуальные, психологические и тактические особенности допроса свидетеля. Обращено внимание на выполнение нотариусами требований ст. 8 Закона Украины «О нотариате».
Ключевые слова: отобрание объяснений, дознаватель, следователь, допрос, свидетель, тайна совершенных нотариальных действий.
Питання допиту нотаріуса як свідка вже розглядалося на сторінках науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса» [2] та на веб-сайті: «Юридичний Радник» у форумах . Однак певні положення потребують уточнення або доповнення. Враховуючи ці підстави увазі читача пропонується такий матеріал.
Перед розглядом питання допиту нотаріуса як свідка вважаємо за доцільне вивчити таку процесуальну дію, як відібрання пояснень.
Відповідно до ч. 4 ст. 97 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК України) «Обов’язковість прийняття заяв і повідомлень про злочини і порядок їх розгляду» прокурор, слідчий або орган дізнання у разі необхідності перевірити заяву або повідомлення про злочин до порушення справи здійснює таку перевірку в строк не більше десяти днів шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів.
Зазначимо, що не дивлячись на вимогу ч. 4 ст. 97 КПК України закінчити дослідчу перевірку в термін не більше 10 днів, на практиці нерідко її проводять із незначним порушенням вимог цього строку, але, як правило, це пояснюється фактичною неможливістю виконати всі заходи в межах виділеного законом часу.
Особі, в якої відбирають пояснення, зобов’язані роз’яснити права, передбачені ч. 1 ст. 63 Конституції України, про те, що «особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом». Нагадаємо, що згідно з п. 11 ст. 32 «Роз’яснення значення термінів Кодексу» КПК України близькими родичами визнаються «батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки».
Фактично без посилання на закон будь-яка особа може відмовитися давати пояснення, у тому числі нотаріус, до якого застосовуються положення ст. 8 Закону України «Про нотаріат» щодо обов’язку додержувати таємницю нотаріальних дій. Давати пояснення — це право особи, а не її обов’язок. За відмову від дачі пояснень особа не несе юридичної відповідальності. Щодо особи, яка не з’явилась за викликом для дачі пояснень, неможливо застосувати примусовий привід. Підставою для виконання примусового приводу є ухвала суду, постанова прокурора, слідчого чи органу дізнання, але до порушення кримінальної справи подібні примусові заходи згідно з законом застосовуватися не можуть.
КПК України не містить процесуального порядку відібрання пояснень, відсутні будь-які вказівки щодо порядку виклику для дачі пояснень. Виходячи з положень закону

Правова позиція в справі № 6-1486цс15 від 04 листопада 2015 року

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом вищезазначеної статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є ті, які пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Отже, правила частини третьої статті 1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо:

у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви;

ці обставини визнані судом поважними.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.

Правова позиція в справі № 6-121цс13 від 11 грудня 2013 року

Право на приватизацію квартири, яка належить до державного житлового фонду, мають особи, які постійно проживають у цій квартирі. Для отримання права власності на житло особа повинна звернутись до відповідного органу приватизації з належно оформленою заявою, яка підлягає розгляду вказаним органом у строк, передбачений чинним законодавством.

У тому разі, коли громадянин, який висловив волю на приватизацію займаної ним квартири, помер до прийняття компетентним органом рішення про приватизацію, але після збігу встановленого частиною третьою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» строку, до його спадкоємців у порядку спадкування переходить право вимагати визнання за ними права власності на таку квартиру.

Правова позиція в справі № 6-167цс12 від 06 лютого 2013 року

Згідно з положеннями ст. ст. 548, 549, 554 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв.

Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Спадкоємець прийняв спадщину:

якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном;

якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

В статті 553 ЦК УРСР зазначено, що спадкоємець за законом або за заповітом має право відмовитися від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Вважається, що відмовився від спадщини той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчить про прийняття спадщини.

Отже, прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом є правом спадкоємця й залежить виключно від його власного волевиявлення. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.

Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину.

Воля спадкоємців знайшла своє вираження в поданій ними до нотаріальної контори заяві про прийняття спадщини за законом.

Жодних дій, які б свідчили про прийняття ними спадщини за заповітом, вони не вчинили, що, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 553 ЦК УРСР, є відмовою від спадщини за заповітом.

Правова позиція в справі № 6-138цс13 від 18 грудня 2013 року

ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», член Академії нотаріату України
ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу Міністерства юстиції України
КОРОТКО ПРО ДРРП ЗА ПІДСУМКАМИ РЕГІОНАЛЬНИХ СЕМІНАРІВ ТА СПІЛКУВАННЯ НОТАРІУСІВ НА «МАЛОМУ ФОРУМІ» САЙТА WWW.YURRADNIK.COM.UA
1. Щодо компетенції відкривати розділи
Державний реєстратор зобов’язаний у разі звернення до нього суб’єкта права відкрити розділ та зареєструвати право власності на об’єкт нерухомого майна, право на який заявлено вперше (п. 2 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КМУ від 22.06. 2011 № 703, далі — Порядок № 703), у разі відсутності підстав для відмови згідно зі ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Нотаріус має право відкрити розділ, це виходить з аналізу п. 2 Порядку № 703. Але нотаріус має право і відмовити у відкритті розділу у разі, якщо нотаріусу не відомо, чи буде вчинена нотаріальна дія з цим нерухомим майном.
2. Облікова справа, реєстраційна справа
Поняття реєстраційної справи міститься у п. 55 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141 (далі — Порядок № 1141) і ведеться тільки державним реєстратором Державної реєстраційної служби. У разі прийняття рішення про державну реєстрацію прав нотаріусом реєстраційна справа відкривається реєстратором на підставі документів, переданих нотаріусом.
Облікова справа (п. 59 Порядку № 1141) відкривається в строго визначених випадках і зберігається у нотаріуса та не передається реєстратору (п. 3 Порядку передачі документів у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 26.12.2011 № 111/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26.01.2012 за № 118/20431, далі — Порядок № 111/5).
До реєстраційної справи нотаріус надсилає оригінали заяви, дві картки, рішення, витяг, квитанції, нотаріальну копію правовстановлювального документа, а також копію паспорта та довідки про присвоєння податкового номера (довіреності), засвідчену особистим підписом заявника з проставленням відмітки «Згідно з оригіналом», дати, прізвища та ініціалів заявника. Супроводжувальний лист та опис вкладення (п. 56 Порядку № 1141).
Неправильно зазначається нотаріусами код КУАТУ: тільки область без зазначення населеного пункту. Нотаріус не закінчує процедуру відкриття розділу перед видачею витягів, а також не задовольняються заяви.
3. Процедура реєстрації
1) перед реєстрацією вчинюємо всі пошуки безкоштовно з метою впевнитися у відсутності підстав для відмови у нотаріальному посвідченні правочину або видачі свідоцтва про право на спадщину;
2) реєстрація заяви;
3) формування картки;
4) відомості за результатами пошуку;
5) прийняття рішення про державну реєстрацію (не забути з відкриттям розділу, якщо вперше);
6) відкриття розділу;
7) реєстрація права власності;
8) завершення відкриття розділу;
9) витяг в процедурі реєстрації;
10) задоволення заяви;
11) витяг в порядку доступу нотаріуса (по об’єкту та по суб’єкту на відчужувача, спадкодавця);
12) нотаріальне посвідчення правочину;
13) реєстрація переходу права власності (у разі посвідчення правочину про перехід права власності).
4. Щодо кількості витягів у порядку доступу нотаріусів, а також на бланках чи ні
Пошуки перед відкриттям розділу — безкоштовно.
Відомості за результатом пошуку — безкоштовно (долучаються до реєстраційної справи, виготовляються без використання бланків, засвідчуються підписом та печаткою реєстратора).
Витяг в порядку доступу нотаріусів — 68 грн. кожна перевірка (перевіряється за новим реєстром за об’єктом та за кожним суб’єктом окремо), вказані витяги долучаються до нотаріальної справи (виготовляються на білих аркушах, засвідчення підписом та печаткою не передбачено).
Додатково перевіряється відсутність податкової застави — 34 грн. Можна внести декілька осіб в один витяг у двох примірниках, виготовляються на бланках інформаційної системи та засвідчуються підписом та печаткою нотаріуса (один — у нотаріальну справу згідно з Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, другий — у реєстраційну справу).
Необхідність перевірок та долучення витягів регламентовано Порядком використання даних Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, Державного реєстру іпотек та Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 14.12.2012 № 1844/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18.12.2012 за № 2102/22414 (далі — Порядок № 1844).
Частина 2 п. 8 Порядку № 1844 зобов’язує реєстратора перенести обтяження стосовно всього майна власника у розділ та спецрозділ, тому обтяження необхідно перевіряти і на набувача (спадкоємця). При перенесенні записів треба інформувати обтяжувача (п. 94 Порядку № 703), передбачає повідомлення, форма якого не встановлена, але у разі надання повідомлення шляхом надсилання витягу — 120 грн.
5. Нотаріус прийняв заяву про реєстрацію права та встановив наявність арешту на все майно заявника
У цьому випадку відкривати розділ нотаріус не вправі, бо не може вчинити нотаріальну дію з нерухомим майном. Нотаріус повинен винести рішення про відмову у державній реєстрації прав згідно зі ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а не рішення про зупинення розгляду заяви згідно зі ст. 23 цього Закону, бо наявність арешту не можна розглядати як подання документів не в повному обсязі.

14.03.2018 № 34-24/1127
                                                                                             Відділення нотаріальної палати
                                                                                             у Київській області
Щодо інформування

Відповідно до підпункту 4.67 пункту 4 Положення про Головні територіальні управління юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 року № 1707/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 червня 2011 року за № 759/19497, Головне територіальне управління юстиції відповідно до покладених на нього завдань організовує роботу з підготовки та підвищення кваліфікації державних реєстраторів.
З метою надання методичної допомоги суб’єктам державної реєстрації, державним реєстраторам, що здійснюють державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, направляємо заочний семінар щодо реалізації пункту 20 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
У зв’язку із зазначеним, з метою врахування в роботі просимо відповідний матеріал довести до відома приватних та державних нотаріусів, що виконують функції державних реєстраторів речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

В.о. начальника управління                                                              О.М. Кужелєв

31.01.2018 № 2433/02-22                                                      Державним та приватним нотаріусам

                                                                                                   м. Харкова та області

На №____       від       ______

На виконання доручення Міністерства юстиції України від 23.01.2018 № 35/19.6‑32/18, Головне територіальне управління юстиції у Харківській області направляє лист Держфінмоніторингу від 12.12.2017 № 4633/0340-06-5 з інформацією, викладеною в Публічній заяві FATF від 03.11.2017.

Інформація направляється нотаріусам для відома та використання в роботі.

Додаток: на 6 аркушах.

Начальник управління          Т.П. Єгорова

Публічна заява FATF — 3 листопада 2017 року

Буенос-Айрес, 3 листопада 2017 року — Група з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF) — це світова організація, яка встановлює стандарти в сфері протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму. Для захисту міжнародної фінансової системи від ризиків відмивання коштів та фінансування тероризму і з метою заохочення підвищення рівня додержання стандартів по боротьбі з відмиванням коштів та фінансуванням тероризму, FATF визначила юрисдикції, які мають стратегічні недоліки, та співпрацює з ними з метою усунення виявлених недоліків, що становлять ризик для міжнародної фінансової системи.

Юрисдикції, щодо яких FATF закликає своїх членів та інші юрисдикції застосовувати контрзаходи з метою захисту міжнародної фінансової системи від постійних та значних ризиків відмивання коштів та фінансування тероризму, які несе КНДР

Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР)

У FATF залишаються занепокоєння щодо нездатності КНДР усунути значні недоліки режиму протидії відмивання коштів та боротьби з фінансуванням тероризму (ПВК/ФТ) та серйозну загрозу, яку вона становить для цілісності міжнародної фінансової системи. FATF закликає КНДР до невідкладного та чіткого усунення недоліків у сфері боротьби з відмиванням коштів та фінансуванням тероризму. Більше того, FATF є занепокоєним загрозою, спричиненою незаконною діяльністю КНДР, що відносяться до розповсюдження зброї масового знищення та його фінансування.

FATF підтверджує свій заклик від 25 лютого 2011 року до країн-членів та всіх юрисдикцій рекомендувати своїм фінансовим установам приділяти особливу увагу діловим відносинам та операціям з КНДР, включаючи компанії та фінансові установи КНДР, та тих, хто діє від їх імені. Окрім підвищеної уваги, FATF закликає країни-члени та всі юрисдикції застосовувати ефективні контрзаходи та цільові фінансові санкції відповідно до діючих резолюцій Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй з метою захисту своїх фінансових секторів від загроз відмивання коштів, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення, які несе КНДР. Юрисдикції також повинні здійснити необхідні заходи для закриття діючих на їх територіях філій, відділень та представництв банків КНДР та припинення кореспондентських відносин з банками КНДР, якщо таке вимагається відповідними резолюціями РБ ООН.

Начальникам Головних територіальних управлінь юстиції в областях та місті Києві

23.01.2018 № 1028/8.4.3/ін-18

Щодо місцезнаходження (місця проживання або іншої адреси), за якою здійснюється зв’язок з фізичною особою — підприємцем

На адресу Міністерства юстиції України надходять численні звернення щодо місцезнаходження (місце проживання або іншої адреси, за якою здійснюється зв’язок з фізичною особою — підприємцем).

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, їхньої символіки (у випадках, передбачених законом), громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб — підприємців регулюються Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» (далі — Закон про реєстрацію).

Відповідно до частини четвертої статті 9 Закону про реєстрацію в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань, зокрема, містяться відомості про місцезнаходження (місце проживання або інша адреса, за якою здійснюється зв’язок з фізичною особою — підприємцем) фізичної особи — підприємця.

У даному випадку термін «місцезнаходження» для фізичної особи, яка має намір стати підприємцем, є загальним та включає відомості про місце проживання фізичної особи або іншу адресу, за якою здійснюється зв’язок з фізичною особою.

Відповідно до статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі — Закон) відповідно до Конституції України регулює відносини, пов’язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні.

Відповідно до статті 3 Закону вільний вибір місця проживання чи перебування — право громадян України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати або перебувати.

ВІКТОР ДОБРОЛЬОЖА,
приватний нотаріус Житомирського районного нотаріального округу Житомирської області
ПРО ДУБЛІКАТ, СПАДЩИНУ І ОЦІНКУ СПАДКОВОГО МАЙНА: ПРОБЛЕМНІ МОМЕНТИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ
Проблематика видачі дублікатів правовстановлювальних документів, як і робота з вже виданими дублікатами, в теорії і практиці нотаріату обговорюється повсякчас. За останні три роки лише журналом «Мала енциклопедія нотаріуса» цьому питанню приділялася увага тричі. Про форум на «Юрраднику» взагалі мовчу, оскільки ця тема, як то кажуть, в тренді. Або — в «триндєлочці».
Як і кожен практикуючий нотаріус, автор теж має певний досвід у видачі дублікатів. Так, в період з 2008 до 2014 року мною видано 42 дублікати договорів щодо нерухомості (за попередні роки інформація не збереглася). При цьому щоразу, як тільки-но постає питання видачі дубліката, на думку неодмінно спадає одне і те саме: «А де оголошення в газеті про втрату оригіналу документа?». А дійсно, де? Паперові видання, від містечкового до загальнодержавного, постійно рясніють різноманітними оголошеннями про втрату того чи іншого документа, котрий слід «вважати недійсним». А ось невелика за обсягом гл. 22 «Видача дубліката документа» Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок) не містить такої вимоги. Хоча п. 48 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 № 868, передбачає обов’язкове надання «оголошення про втрату документа у регіональних друкованих засобах масової інформації за місцем розташування нерухомого майна, в якому повинні бути зазначені назва документа, його номер і дата видачі, на чиє ім’я виданий, яким органом». Не секрет, що дехто з наших колег теж вимагає від клієнтів подання таких оголошень, а клієнти в свою чергу сприймають це як належне. Проте така практика не зовсім вписується в межі правового поля. І виправити цю ситуацію ми можемо лише спільними зусиллями, але то вже тема окремої розмови. Зараз же маю намір привернути увагу колег до такого аспекту, як оформлення спадщини за дублікатами правовстановлювальних документів. Причому не лише тих, які були видані чи посвідчені нотаріусами, але й тих, що були видані іншими уповноваженими на те органами, як-то органи приватизації, місцевого самоврядування тощо.
Тому ця публікація має на меті скоріше окреслити коло проблемних моментів, пов’язаних зі здійсненням нотаріальних дій щодо дублікатів правовстановлювальних документів, ніж надати конкретні рекомендації чи поради, як саме вчиняти в тій чи іншій ситуації. При цьому автор виходить з того, що проблему навряд чи можна вирішити, доки її чітко не сформульовано і не викладено письмово.
А тому пропоную спільно змоделювати ситуацію: Вами заведено спадкову справу, у якій правовстановлювальним документом буде дублікат. Причому неважливо, ким саме (яким органом) цей дублікат видано і коли було набуте (зареєстроване) первинне право власності (до 2013 року чи після), оскільки, задаючи більше параметрів, ми автоматично розширюємо кількість варіантів відповідей та/або алгоритмів дій, що можуть бути обрані тим чи іншим нашим колегою. А те, що нотаріальна практика надто далека від єдиної, — факт загальновідомий, хоча і прикрий. Проте, як би там не було, в першу чергу слід визначитися з дефініціями.
Дублікат (від лат. «duplicatus» — подвійний, другий або наступний) розуміється як письмовий документ, який має з оригіналом документа однакову юридичну силу, — зазначає наша колежанка Таїсія Татарець в статті «Про дублікат нотаріально посвідчених документів» (див. МЕН № 1(61), лютий 2012 року).
В листі Державної реєстраційної служби України від 15.01.2013 № 12-06-15-13 «Щодо видачі дублікатів втрачених або зіпсованих документів» (далі — Лист ДРСУ) зазначено, що «чітке визначення терміна «дублікат» в чинному законодавстві відсутнє». А тому визначення поняття «дублікат» було надано за рахунок практики застосування цього терміна в юриспруденції. З чого власне і витікає, що «фактично видача дубліката полягає у відтворенні тексту документа, дублікат якого видається, що спрямовано на відновлення такого документа у випадку неможливості використання останнього з певних причин».
Серед правових джерел, так чи інакше пов’язаних з темою дубліката, можна назвати хіба що статті 34, 53 Закону України «Про нотаріат», вже згадувану гл. 22 Порядку та Форму 75 «Посвідчувальний напис на дублікаті документа» додатку 25 Правил ведення нотаріального діловодства.
При цьому ми зазвичай добре розуміємо, що дублікат — це не зовсім оригінал первинно виданого/посвідченого документа, хоча він і «має силу оригіналу», про що нотарем відповідно до вимог п. 6.2 гл. 22 Порядку на такому дублікаті робиться відмітка. Окрім того, про видачу дубліката здійснюється відмітка на тому примірнику документа, що зберігається в справах нотаря.
Саму процедуру видачі дубліката (загальні вимоги, зразки відміток, особ­ливості дублікатів заповітів і довіреностей, зразок запиту до держархіву тощо) чітко й змістовно викладено в МЕНі № 3 (69) за червень 2013 року в статті «Дотримання вимог нотаріального діловодства при видачі дублікатів документів, посвідчених або виданих нотаріусом» (автори Валентина Бережна та Ганна Ожегова).
Пропоную зосередитися здебільшого на теоретичних міркуваннях в такому контексті: дії нотаріуса при оформленні спадщини на об’єкт нерухомого майна (далі — ОНМ) за дублікатом спадкоємцям першої черги. У зв’язку з чим треба надати відповідь на декілька пов’язаних між собою питань.
1. Чи видавати свідоцтво про право на спадщину за дублікатом документа? Або замість цього винести постанову про відмову і направити клієнтів в суд?
2. Вирішивши все ж таки видавати спадщину, чи вимагати проведення оцінки ОНМ (нормативної — для успадкування земельної ділянки та експертної, якщо йдеться про інший ОНМ)? Або, навпаки, дотримуватися точки зору тієї частини нотаріальної спільноти, котра не вважає за потрібне без зайвої потреби «викручувати» клієнтові руки, спустошуючи його гаманець?
Отже, розглянемо ці дві діаметрально протилежні позиції детальніше.

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно..