ГАННА ОЖЕГОВА,
юридичний радник науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА ОФОРМЛЕННЯ СПРАВ (НАРЯДІВ)
Оформлення справи (наряду), кількість аркушів в якій перевищує 250;
зміни у складі документів справи;
долучення документів до спадкової справи у разі надходження додаткової заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину.
ОФОРМЛЕННЯ СПРАВИ (НАРЯДУ), КІЛЬКІСТЬ АРКУШІВ В ЯКІЙ ПЕРЕВИЩУЄ 250
На практиці часто-густо виникає питання щодо оформлення справи (наряду), кількість аркушів в якій перевищує 250, адже згідно з п. 10.2 Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 23.12.2010 за № 1318/18613 (зі змінами) (далі — Правила), справа (наряд) з документами не повинна перевищувати 250 аркушів (30–40 мм завтовшки). При більшому обсязі документів справу (наряд) ділять на самостійні томи (частини).
Більш того, питання щодо розділу справи на томи (частини) може виникнути вже тоді, коли затверджені відповідні описи справ постійного або тривалого (понад 10 років) зберігання.
Той, хто стикався з такою проблемою, підшиває справи з кількістю аркушів меншою ніж 250 (наприклад, 210 або 220) аркушів, залишаючи таким чином можливість внесення додаткових документів до справи в майбутньому.
Слід зауважити, що частинами тому можуть бути тільки ті справи (наряди), які містять в собі документи щодо, наприклад, одного іпотечного договору, однієї спадкової справи та перевищують кількість 250 аркушів. У цьому випадку томи формуються таким чином.
Том 1. 08 січня – 24 березня 2013 року (230 + 1 арк.);
Том 2. Частина 1. 25 березня – 25 березня 2013 року (210 + 1 арк.);
Том 2. Частина 2 (190 арк.);
Том 3. 26 березня – 18 квітня 2013 року (200 + 1 арк.).
Розглянемо, як на практиці оформляються частини тому:
1) кожна частина тому окремо нумерується (тобто нумерація починається з одиниці);
2) внутрішній опис до тому (справи), що складається з кількох частин, робиться в одному примірнику та розміщується на початку першої частини тому. Кількість аркушів, зазначена у графі внутрішнього опису, має відповідати кількості аркушів цієї першої частини тому, оскільки справа (наряд) з документами не повинна перевищувати 250 аркушів.
В індивідуальній номенклатурі справ державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса, в відповідних описах справ том (справа), що складається з кількох частин, рахується як справа (наряд) в цілому, тобто як одна одиниця. При цьому в описах справ томові (справі), що складається з кількох частин, присвоюється один порядковий номер, але кожна частина тому заноситься до опису.
Проблематичним залишається питання щодо розділу справи на томи у результаті долучення документів, коли затверджені відповідні описи справ постійного або тривалого (понад 10 років) зберігання, оскільки в цьому випадку у нас зміниться кількість справ, зазначених в описі. В нормативно-правових актах не прописано порядок вирішення цього питання, однак у формі описів справ передбачена можливість присвоювати літерні номери справам. У будь-якому випадку додавати справи до вже затвердженого опису справ треба під методичним керівництвом відповідного державного нотаріального архіву.
ЗМІНИ У СКЛАДІ ДОКУМЕНТІВ СПРАВИ
Правила ведення нотаріального діловодства називають такі зміни у складі документів справи: включення додаткових документів, їх виключення, заміна оригіналів копіями тощо. Зміни у складі документів справи відображаються у графі «Примітки» з посиланням на відповідні виправдні документи (п.п. 12.2.4 Правил).
Розглянемо деякі випадки зміни складу документів справи:

Постанова Львівського окружного адміністративного суду

від 20.02.2015 № 813/7905/14

« <…>

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначаються Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» № 2464 (далі — Закон № 2464). Виключно цим Законом визначаються принципи збору та ведення обліку єдиного внеску, порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску.

ЩОДО ДЕЯКИХ ПИТАНЬ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ДЕРЖАВНОЮ РЕЄСТРАЦІЄЮ ПРИПИНЕННЯ ІПОТЕКИ ТА ЗАБОРОНИ ВІДЧУЖЕННЯ НЕРУХОМОГО МАЙНА, ЩО ЗНАХОДИТЬСЯ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ ТА ТЕРИТОРІЇ ПРОВЕДЕННЯ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ[1]

До Державної реєстраційної служби надходять звернення фізичних та юридичних осіб щодо порядку проведення державної реєстрації припинення іпотеки нерухомого майна, що знаходиться на тимчасово окупованій території та території проведення антитерористичної операції, одночасно з державною реєстрацією припинення заборони відчуження цього майна, яка була накладена у зв’язку з виникненням відносин іпотеки. З приводу зазначеного, повідомляємо наступне.

Пунктами 71 та 78 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868, передбачено, що державна реєстрація припинення обтяження нерухомого майна іпотекою проводиться нотаріусом одночасно із зняттям ним заборони, накладеної під час посвідчення договору іпотеки.

Державна реєстрація припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно у результаті зняття нотаріусом заборони проводиться нотаріусом, яким знято заборону.

В даний час, у зв’язку з проведенням антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей та тимчасовою окупацією території Автономної Республіки Крим, склалася ситуація, коли окремі нотаріуси, що посвідчували договори іпотеки, не мають об’єктивної можливості проведення державної реєстрації припинення обтяження нерухомого майна іпотекою, та, відповідно, припинення заборони відчуження цього майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року № 1085-р визначено населені пункти, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють свої повноваження не в повному обсязі, у зв’язку з чим Державний реєстр речових прав на нерухоме майно в цих населених пунктах не функціонує.

З приводу цього зазначаємо, що статтею 74 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що одержавши повідомлення установи банку, підприємства чи організації про погашення позики (кредиту), повідомлення про припинення іпотечного договору або договору застави, а також припинення чи розірвання договору довічного утримання, звернення органів опіки та піклування про усунення обставин, що обумовили накладення заборони відчуження майна дитини, нотаріус знімає заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна.

Відповідно до вимог абзацу другого підпункту 5.1. глави 15 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 22 лютого 2012 року № 296/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції 22 лютого 2012 року за № 282/20595, якщо нотаріус, який наклав заборону, позбавлений можливості зняти її (у разі смерті, заміщення нотаріуса, у разі неможливості виконання ним своїх обов’язків, припинення нотаріусом діяльності, передачі документів до державного нотаріального архіву або з будь-яких інших причин), заборона може бути знята іншим нотаріусом. При цьому таким нотаріусом направляється за місцем зберігання справи, що містить відомості про накладання заборони, повідомлення про зняття заборони.

Відомості про зняття заборони відчуження нерухомого майна, а також про зняття судовими або слідчими органами та органами державної виконавчої служби накладеного ними арешту на об’єкти нерухомого майна підлягають обов’язковій реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в порядку, установленому законодавством у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно (підпункт 6.2. пункту 6 глави 15 цього Порядку).

Враховуючи наведене, для вирішення питання про зняття заборони відчуження нерухомого майна та внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно заінтересованій особі необхідно звернутися до будь-якої державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса України, в тому числі до нотаріусів інших районів і міст Донецької і Луганської областей, де реєстри працюють без обмежень.

Вказана позиція погоджена листом Міністерства юстиції від 11 грудня 2014 року №17908-0-26-14/6.1.

Просимо довести зазначене до відома органів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та нотаріусів.

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
у справі за конституційним зверненням громадянина
Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України
(справа про право на правову допомогу)
м. Київ
30 вересня 2009 року
№ 23-рп/2009
Справа № 1-23/2009

Конституційний Суд України у складі суддів:
Бринцева Василя Дмитровича — головуючого,
Бауліна Юрія Васильовича,
Вдовіченка Сергія Леонідовича,
Головіна Анатолія Сергійовича,
Джуня В’ячеслава Васильовича,
Дідківського Анатолія Олександровича,
Домбровського Івана Петровича,
Кампа Володимира Михайловича,
Колоса Михайла Івановича,
Лилака Дмитра Дмитровича,
Маркуш Марії Андріївни,
Мачужак Ярослави Василівни — доповідача,
Нікітіна Юрія Івановича,
Овчаренка В’ячеслава Андрійовича,
Стецюка Петра Богдановича,
Ткачука Павла Миколайовича,
Шишкіна Віктора Івановича,
за участю суб’єкта права на конституційне звернення Голованя Ігоря Володимировича, представника суб’єкта права на конституційне звернення Никифорова Олександра Валерійовича, Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванова Анатолія Олександровича, керівника Служби Секретаріату Президента України із забезпечення зв’язків з Конституційним Судом України та Центральною виборчою комісією Михеєнка Ростислава Михайловича, керівника Департаменту кримінального, адміністративного, цивільного права та пенітенціарних установ Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Галаєвського Юрія Васильовича, судді Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України Гриціва Михайла Івановича, помічника першого заступника Голови Верховного Суду України Бортновської Зоряни Петрівни, начальника управління правового забезпечення Генеральної прокуратури України Бурдоля Євгена Павловича
розглянув на пленарному засіданні справу про офіційне тлумачення положень статті 59 Конституції України.
Приводом для розгляду справи відповідно до статей 42, 43 Закону України «Про Конституційний Суд України» стало конституційне звернення громадянина Голованя Ігоря Володимировича.
Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» є наявність неоднозначного застосування положень статті 59 Конституції України щодо права кожного на правову допомогу.
Заслухавши суддю-доповідача Мачужак Я. В., пояснення Голованя І. В., Селіванова А. О., Михеєнка Р. М., Галаєвського Ю. В., Гриціва М. І., Бортновської З. П., Бурдоля Є. П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:
1. Громадянин Головань І. В. звернувся до Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 59 Конституції України «кожен має право на правову допомогу» та частини другої цієї статті «для … надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура».
Необхідність в офіційному тлумаченні автор клопотання пояснює неоднозначністю розуміння і застосування зазначених положень Основного Закону України посадовими особами органів прокуратури, зокрема слідчими при проведенні допитів свідків у кримінальному процесі.
Обґрунтовуючи ці твердження, суб’єкт права на конституційне звернення посилається на неоднакові процесуальні акти слідчих і прокурорів у конкретних кримінальних справах щодо можливості надання свідкам під час допиту правової допомоги адвокатом.
У зв’язку з цим Головань І. В. у контексті положень статті 59 Конституції України просить роз’яснити, чи має громадянин право на правову допомогу адвоката під час допиту його як свідка або у разі виклику для надання пояснень до державних органів та чи є це право однією з конституційних гарантій, що надає громадянину можливість вільно обирати своїм представником або захисником у будь-яких державних органах адвоката — особу, яка має свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю.
Відмова посадових осіб слідчих органів проводити процесуальні дії зі свідком у присутності його адвоката та у наданні правової допомоги особі під час дачі пояснень в інших державних органах, на думку суб’єкта права на конституційне звернення, є обмеженням конституційного права на правову допомогу і може призвести до порушення прав людини і громадянина.
2. Свої позиції стосовно предмета конституційного звернення висловили Президент України, Голова Верховної Ради України, Голова Верховного Суду України, Генеральна прокуратура України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Міністерство юстиції України, Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, Спілка адвокатів України, Харківська правозахисна група, науковці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Національного університету внутрішніх справ України, Національної академії прокуратури України, Одеської національної юридичної академії.
3. Вирішуючи порушені у конституційному зверненні питання, Конституційний Суд України виходить з такого.
3.1. Відповідно до Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга статті 3).
У розділі II Основного Закону України закріплено не лише основні права і свободи людини і громадянина, а й передбачено відповідні конституційно-правові гарантії їх дотримання та захисту, зокрема заборону скасування конституційних прав і свобод (частина друга статті 22), неможливість обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, крім обмежень певних прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану (стаття 64), забезпечення кожному судового захисту його прав і свобод, у тому числі гарантування звернення до суду безпосередньо на підставі Конституції України, та надання при цьому можливості використання будь-яких інших не заборонених законом засобів захисту своїх прав і свобод від порушень і протиправних посягань (частина третя статті 8, частини друга, п’ята статті 55).
Важливу роль у забезпеченні реалізації, захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина в Україні як демократичній, правовій державі відведено праву особи на правову допомогу, закріпленому у статті 59 Конституції України. Це право є одним із конституційних, невід’ємних прав людини і має загальний характер. У контексті частини першої цієї статті «кожен має право на правову допомогу» поняття «кожен» охоплює всіх без винятку осіб — громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України. Здійснення права на правову допомогу засноване на дотриманні принципів рівності всіх перед законом та відсутності дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 21, частини перша, друга статті 24 Основного Закону України).
Крім того, реалізація кожним права на правову допомогу не може залежати від статусу особи та характеру її правовідносин з іншими суб’єктами права. Правову позицію щодо цього висловив Конституційний Суд України у Рішенні від 16 листопада 2000 року № 13-рп/ 2000 у справі про право вільного вибору захисника. Зокрема, в абзаці п’ятому пункту 5 мотивувальної частини цього Рішення зазначено, що «закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» (частина перша статті 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин».
Конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість. Серед функцій такого права у суспільстві слід окремо виділити превентивну, яка не тільки сприяє правомірному здійсненню особою своїх прав і свобод, а й, насамперед, спрямована на попередження можливих порушень чи незаконних обмежень прав і свобод людини і громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
3.2. Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз’яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб’єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. При цьому у передбачених законом випадках, зокрема для захисту прав і свобод дітей, неповнолітніх батьків та для захисту від обвинувачення, відповідні державні органи, їх посадові та службові особи під час здійснення своїх повноважень зобов’язані забезпечити надання зазначеним особам необхідної правової допомоги.
Право на правову допомогу — це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб’єктами права.
Конституційний Суд України зазначає, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов’язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов’язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги. Проте не всі галузеві закони України, зокрема процесуальні кодекси, містять приписи, спрямовані на реалізацію такого права, що може призвести до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу.
Крім того, гарантування кожному права на правову допомогу є не тільки конституційно-правовим обов’язком держави, а й дотриманням взятих Україною міжнародно-правових зобов’язань відповідно до положень Загальної декларації прав людини 1948 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року тощо.
4. За змістом статті 64 Конституції України конституційне право кожного на правову допомогу у жодному випадку не може бути обмежено. Відповідно до Основного Закону України положення «кожен має право на правову допомогу» (частина перша статті 59) є нормою прямої дії (частина третя статті 8), і навіть за умови, якщо це право не передбачене відповідними законами України чи іншими правовими актами, особа не може бути обмежена у його реалізації. Це стосується, зокрема, і права свідка на отримання правової допомоги під час допиту у кримінальному процесі та права особи у разі надання нею пояснень у державних органах.
Згідно з Конституцією України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (частина перша статті 63). Конституційний Суд України відзначає, що кожній особі, зокрема свідку під час допиту в органах дізнання чи досудового слідства та особам при наданні пояснень у державних органах, має бути забезпечена реальна можливість отримувати правову допомогу для захисту від можливого порушення права не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, які можуть бути використані у кримінальному процесі для доведення обвинувачення зазначених осіб. Такий висновок підтверджує і практика Європейського суду з прав людини: у рішеннях «Яременко проти України» від 12 червня 2008 року, «Луценко проти України» від 18 грудня 2008 року та «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 року суд визнав, що використання показань осіб, які вони давали як свідки без участі адвоката чи іншого фахівця у галузі права, для доведення вини у вчиненні злочину ними (свідками) або їх співучасниками є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
5. У частині першій статті 59 Конституції України не міститься обмежень стосовно кола суб’єктів надання правової допомоги та вимог щодо їх професійної підготовки, які мають визначатися в законах України, а у частині другій передбачено, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Відповідно до Закону України «Про адвокатуру» адвокатура є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях (статті 1, 6).
Системний аналіз статті 59 Конституції України, Закону України «Про адвокатуру» дає підстави для висновку, що положення частини другої цієї статті «для… надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» є однією з конституційних гарантій, яка надає свідку під час допиту в органах дізнання, досудового слідства чи особі у разі дачі пояснень в державних органах право вільно отримувати правову допомогу адвоката. У такий спосіб держава бере на себе обов’язок забезпечувати можливість надання кваліфікованої правової допомоги особам у правовідносинах з державними органами. Зазначене не виключає і права на отримання особою такої допомоги від інших суб’єктів, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень.
Враховуючи наведене та керуючись положеннями статей 147, 150, 153 Конституції України, статтями 63, 65, 67, 69, 95 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України вирішив:
1. Положення частини першої статті 59 Конституції України «кожен має право на правову допомогу» треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує.
2. Положення частини другої статті 59 Конституції України «для… надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» в аспекті конституційного звернення треба розуміти так, що особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень.
3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

Конституційний суд України

ВАЛЕНТИНА БЕРЕЖНА,
завідувачка Державним нотаріальним архівом ГУЮ МЮ України в АР Крим
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ ТИПОВОЇ НОМЕНКЛАТУРИ СПРАВ ДЕРЖАВНОЇ НОТАРІАЛЬНОЇ КОНТОРИ ТА ПРИВАТНОГО НОТАРІУСА
Типова номенклатура справ встановлює типовий склад справ, що утворюється у діловодстві державних нотаріальних контор та приватних нотаріусів (далі — Типова номенклатура), з єдиною системою індексації кожної справи та зазначенням строків їх зберігання і є нормативним актом та носить обов’язковий характер.
При складанні індивідуальної номенклатури слід мати на увазі наступне:
1. Індивідуальна номенклатура справ складається на підставі Типової номенклатури кожної державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса з єдиною системою індексації кожної справи та зазначенням строків їх зберігання.
2. Індивідуальна номенклатура справ складається у двох примірниках щорічно строком на один діловодний рік, затверджується завідувачем державної нотаріальної контори (приватним нотаріусом) та запроваджується в дію з 1 січня.
3. Перший примірник індивідуальної номенклатури справ державної нотаріальної контори зберігається у відповідній справі (наряді) держнотконтори, а другий примірник передається до державного нотаріального архіву.
4. Перший примірник індивідуальної номенклатури справ приватного нотаріуса залишається в справах приватного нотаріуса, а другий передається на зберігання до архіву приватного нотаріуса.
5. Примірник індивідуальної номенклатури справ приватного нотаріуса, закритий підсумковим записом про кількість і категорії фактично заведених за рік справ, надається

ИНЕССА БЕРГЕР,
сотрудник консультации по налоговым делам «Андреас Бергер» («Andreas Berger») Баден-Баден, ФРГ
О НЕКОТОРЫХ ПРАВОВЫХ ОСОБЕННОСТЯХ СОЗДАНИЯ ФИРМ В ГЕРМАНИИ
(на примере общества с ограниченной ответственностью)
Рассматривается одна из самых распространенных организационно-правовых форм предпринимательской деятельности в ФРГ: общество с ограниченной ответственностью (Gesellschaft mit beschrдnkter Haftung — GmbH). Освещаются вопросы создания, деятельности и ликвидации этих обществ. Особое внимание уделено роли нотариуса в обеспечении деятельности обществ с ограниченной ответственностью.
Ключевые слова: общество с ограниченной ответственностью (ГмбХ) в ФРГ, учредительный договор, уставной капитал, учреждение, управление, отчетность, ликвидация.
The article describes one of the most common types of business entities in the Federal Republic of Germany — a limited liability company, or Gesellschaft mit beschrдnkter Haftung (GmbH). The issues of establishing, running and liquidation of a company are also discussed in the article. Special attention is paid to the role of a notary in the process of running a limited liability company.
Keywords: limited liability company (GmbH) in the Federal Republic, articles of association of incorporation, registered capital, founding, direction, accountancy, liquidation.
Удивительно, что о макроэкономике современной Германии известно гораздо больше, чем о ее микроэкономике, то есть об отдельном звене народного хозяйства страны, чьим неизменным элементом на протяжении более 100 лет является фирма. Одной из наиболее благоприятных форм предпринимательства в Германии считается общество с ограниченной ответственностью (Gesellschaft mit beschrдnkter Haftung — GmbH, или в русской транскрипции ГмбХ), являющееся самостоятельным юридическим лицом частного права и создаваемое для реализации любой допустимой законом цели, которая, кстати, может и не быть напрямую связанной с предпринимательской деятельностью. Об истории возникновения и функционирования общества с ограниченной ответственностью в рамках экономической модели отдельного государства известно мало, хотя одним из активных сторонников развития обществ этого типа является знаменитый канцлер Эрхардт, творец немецкого «экономического чуда».
ПРОЦЕСС УЧРЕЖДЕНИЯ ОБЩЕСТВА С ОГРАНИЧЕННОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТЬЮ

Договір іпотеки по суті є договором про заставу нерухомості. Іпотечне кредитування як вид застави може бути встановлене для забезпечення основного зобов’язання: за кредитним договором, за договором позики або іншого зобов’язання, у тому числі заснованого на купівлі-продажу, оренді, підряді, іншому договорі, заподіянні шкоди, якщо інше не передбачено законом.

Договір іпотеки має додатковий характер до основного зобов’язання — кредитного договору і укладається саме для забезпечення виконання останнього.^[1]

Сутність договору іпотечного кредиту полягає в тому, що для одержання коштів (позички, кредиту), при якому заставлене майно залишається у володінні заставника до настання строку платежу, це майно залишається у заставі (іпотеці) в банку до повного погашення кредиту.

Договір іпотеки укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, реєструється в Державному реєстрі іпотек і містить обов’язкові умови (повний перелік яких наведено у ст. 18 Закону України «Про іпотеку»). Якщо іпотека забезпечує зобов’язання, що виникло із кредитного договору, то в договорі іпотеки наводяться основні умови кредитування: хто є кредитором і позичальником, сума кредиту, процентна ставка, строк, розмір щомісячних платежів і порядок погашення кредиту.

Предмет іпотеки визначається в договорі іпотеки вказівкою його найменування, місця знаходження та достатнім для ідентифікації цього предмета описом. До загальних ознак предмета іпотеки житлових приміщень належать: приналежність до нерухомого майна, товарність, можливість звернення стягнення, грошова оцінка, індивідуальна визначеність.^[2] У випадку застосування іпотеки для рішення житлових проблем предметом застави зазвичай є житловий будинок або квартира.^[3]

При іпотеці квартири в багатоквартирному житловому будинку, частини якого перебувають у спільній частковій власності заставника та інших осіб, заставленою вважається разом із житловим приміщенням відповідна частка у праві спільної власності на житловий будинок.

Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України «Про іпотеку» частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості.

Заставник (позичальник-іпотекодавець) повинен попередити заставодержателя (іпотекодержателя) про права третіх осіб на існуючий (потенціальний) предмет іпотеки.

Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог актів цивільного законодавства. Належне виконання зобов’язання припиняє зобов’язання та, як наслідок, заставу (іпотеку).^[4]

Частиною 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання та є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (ч. 4 ст. 631 Цивільного кодексу України, далі — ЦК).

Згідно з ч. 2 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» взаємні права й обов’язки іпотеко­давця та іпотекодержателя виникають із моменту державної реєстрації іпотеки. Таким чином, іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису до Державного реєстру іпотек.

Така думка ґрунтується і на положеннях ст. 204 ЦК, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору у справі, що переглядається, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню.

Зрозуміло, що при невиконанні основного зобов’язання настають несприятливі наслідки, зокрема, звернення стягнення на майно.

Проблема неналежного виконання зобов’язань здебільшого спричинена недоліками та непослідовністю цивільного законодавства та доктрини, де наведені інколи полярні погляди, недосконалістю судової системи, нездатністю виконавчої служби виконати рішення суду.^[5]

Відповідно до положень статей 33, 35 Закону України «Про іпотеку» в разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю і боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення у не менш ніж 30-денний строк.

Невиконання вимог ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» щодо надіслання вимоги про усунення порушення зобов’язання не є перешкодою для реалізації права іпотеко­держателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду, оскільки іпотекодавець у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог іпотекодержателя, що відповідає положенням ст. 124 Конституції України.

Окрім того, потрібно звертати увагу і на передбачений укладеним між сторонами договором механізм звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки у договорі сторони можуть узгодити дещо інші порівняно із законом умови звернення стягнення на предмет іпотеки.^[6]

У разі невиконання основного зобов’язання, тобто неповернення позичених грошей, на нерухоме майно звертається стягнення, майно продається, а вилучені грошові кошти від його реалізації спрямовуються на погашення основного зобов’язання.

Щоб одержати рішення суду, банк звертається до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки. Для реального звернення стягнення у банку повинні бути для цього правові підстави і виконавчий документ.

ОЛЬГА ВЕРЕЙЦІ,
кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри цивільно-правових дисциплін навчально-наукового інституту права та психології Національної академії внутрішніх справ
НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ТВАРИН
Думаю, більшість власників тварин погодяться зі мною в тому, що найчастіше перша зустріч майбутнього господаря та домашнього улюбленця здається розфарбованою рожевим кольором і залишає безліч непередаваних позитивних емоцій. Як пише американська письменниця та шанувальниця тварин Пем Браун: «Одного чудового дня… Так відбувається зустріч людини та цуценяти. Маса маленьких цуценят, які копошаться, повискують, перекидаються, — а осторонь стоїть один, як ранкова зірка. Це цуценя — ваше» .
Але з юридичної точки зору питання набуття права власності на тварин навряд чи можна вважати настільки ж ідеалістичним. На жаль, сьогодні у нашій країні немає ані законодавства, яке б повною мірою захищало права тварин при набутті права власності на них окремими особами, ані належного рівня відповідальності населення. В комплексі ці дві передумови призводять до прикрих наслідків, коли десятки тисяч домашніх тварин опиняються на вулиці, де вони безконтрольно розмножуються, викликаючи хвилі незадоволення з боку населення і спалахи відчаю у волонтерів-зоозахисників, які докладають масу зусиль для встановлення контролю над цією ситуацією, а хижі тварини опиняються в умовах, далеких від їх потреб, коли новоявлені власники не мають жодної уяви про те, як утримувати нового улюбленця.
Аналіз положень Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (далі — ЦК) дозволяє говорити про такі основні способи набуття права власності на тварину: привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333 ЦК), набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК), набуття права власності на бездоглядну домашню тварину (ст. 341 ЦК), набуття права власності на тварину на підставі цивільно-правового договору та набуття права власності на тварину у порядку спадкування. Розглядаючи наведені твердження як можливі способи набуття права власності на тварину, автор виходить з положення ст. 180 ЦК, яка встановлює, що тварини є особливим об’єктом цивільних прав, на них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом.
Перші три способи (привласнення загальнодоступних дарів природи, набуття права власності на безхазяйну річ та набуття права власності на бездоглядну домашню тварину) мають бути віднесені до так званих первинних способів набуття права власності. Причому у перших двох випадках тварина ніколи не мала господаря, а отже, право власності на неї виникає вперше, а в останньому йдеться про виникнення права власності незалежно від волі попереднього власника.
Так, ст. 333 ЦК встановлює, що особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки. У цьому випадку, на думку автора, йдеться про набуття права власності на диких тварин, тобто тварин, природним середовищем існування яких є дика природа, у тому числі тих, які перебувають у неволі чи напіввільних умовах.
Стаття 335, регулюючи питання набуття права власності на безхазяйну річ, встановлює, що безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. У такому випадку, вочевидь, йдеться про домашніх тварин, що з’являються в результаті безконтрольного розмноження.
Слід також зауважити, що фактично ЦК не встановлює особливого порядку набуття права власності на тварин, крім випадків виникнення права власності на бездоглядну домашню тварину.
Цивільний кодекс встановлює окремі правила щодо набуття права власності на бездоглядну домашню тварину. На думку автора, такий спосіб відрізняється від попереднього тим, що має застосовуватися у випадках, коли тварина мала власника, але втратила його за певних обставин. Водночас необхідно визнати, що на практиці таке розмежування можливе лише за умови неухильного дотримання всіма власниками вимоги стосовно чипування тварини або у разі наявності у тварини клейма, за яким можна визначити її походження. У сучасній ситуації практично безконтрольного набуття права власності на тварин про таке розмежування підстав набуття права власності можна казати лише теоретично.
Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов’язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов’язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника. Недотримання цих вимог законодавства виключає можливість набуття права власності на затриману бездоглядну домашню тварину.
Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції чи органові місцевого самоврядування.
Законодавець певною мірою обмежує відповідальність особи, яка затримала бездоглядну домашню тварину, за загибель тварини. Так, відповідальність за загибель або пошкодження тварини наступає у межах вартості тварини і лише у разі умислу або грубої необережності цієї особи.
Законодавство встановлює порядок набуття права власності на бездоглядних домашніх тварин особою, у якої вони були на утриманні та в користуванні. Для набуття права власності цією особою необхідна сукупність таких умов:
власника тварини не виявлено або він не заявив про своє право на тварину;
сплив з моменту заявлення про затримання бездоглядної домашньої тварини встановленого строку: шести місяців — щодо бездоглядної робочої або великої рогатої худоби, двох місяців — щодо інших домашніх тварин.
В разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї, ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.
Якщо власник бездоглядної домашньої тварини з’явився та вимагає повернення йому тварини, особа, яка затримала тварину, та особа, якій тварина була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат, пов’язаних з утриманням тварини, з вирахуванням вигод, здобутих від користування нею.
Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, має право на винагороду в розмірі до двадцяти відсотків вартості тварини.
Дуже часто власники обіцяють винагороду за знайдення їхніх зниклих тварин. У цьому випадку при визначенні розміру та умов отримання винагороди слід користуватися положеннями глави 78 ЦК України «Публічна обіцянка винагороди».

ІННА СПАСИБО-ФАТЄЄВА,
доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», член-кореспондент Національної академії правових наук України
ПРО МОЖЛИВІСТЬ ВИДАЧІ ДУБЛІКАТА НЕДІЙСНОГО ПРАВОЧИНУ
Для юристів є вагомими юридично значущі дії — юридичні факти, з якими закон пов’язує виникнення, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків. Одним з найпоширеніших серед них є правочин. Згідно з ч. 1 ст. 209 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) особи мають право вчиняти правочини, породжуючи цим правові наслідки; часто це робиться за участі нотаріуса, який посвідчує правочин у випадках, якщо це вимагається законом (ч. 1 ст. 209 ЦК України). При цьому нотаріус дотримується як загального законодавства (ЦК та інших законів України, що регулюють відповідні відносини, наприклад, Закон України «Про іпотеку»), так і спеціального (насамперед Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України»). При цьому часто законодавство не враховує певних тонкощів і не містить детального регулювання абсолютно всіх аспектів дій нотаріуса. Тому закономірно, що постають питання, на які слід надавати відповідь шляхом зіставлення тих чи інших норм та виходячи із загальних засад і підходів до регулювання відповідних відносин.
Одним із таких питань є можливість видачі нотаріусом дубліката договору купівлі-продажу, який визнано судом недійсним. Сумніви нотаріуса в допустимості такої дії полягають
у тому, щоб отриманий дублікат не було використано для протиправних дій. І це не безпідставно, адже часто люди вагаються: навіщо отримувати дублікат правочину, який є «юридичним нулем»? Звичайно, є сумніви у відвертості бажання особи мати «на пам’ять» документ, який не відіграє жодної ролі в правових реаліях. Адже правова дійсність та правники, які в ній є одними з най¬впливовіших суб’єктів, навряд чи сприймуть серйозно таку аргументацію. Таким чином, незайвим було б докладніше розібратися з тим, чи може видаватися дублікат за відсутності договору (адже недійсність договору свідчить про його відсутність).
Для відповіді на це запитання будемо прямувати від загальновідомих істин про правочин як про дію, що породжує, змінює чи припиняє права та обов’язки (ст. 202 ЦК України), тобто породжує ті юридичні наслідки, на які була спрямована ця дія. І навпаки: визнання правочину недійсним таких наслідків не породжує, адже правочин є недійсним із моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК України) .
Ще одним аксіоматичним положенням є потрій¬ність розуміння договору: (1) як правочину; (2) як правовідношення; (3) як документа.
Беручи до уваги ці два безперечні постулати, доходимо висновку про те, що у разі визнання договору купівлі-продажу недійсним:
• його як правочину вже не існує;
• правовідносини, які виникли на його підставі, припинилися, адже за загальними наслідками, передбаченими у ч. 1 ст. 216 ЦК України, сторони недійсного правочину повертаються у первісний стан.
Щодо договору як документа, то в ЦК України нічого не зазначається з цього приводу, а згідно з пунктами 6, 7 ст. 7 глави 1 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок) у разі одержання рішення суду про визнання нотаріально посвідченого договору недійсним, нотаріус проставляє про це відмітку на примірнику договору (він зберігається в матеріалах нотаріальної справи), долучивши до нього копію рішення суду, а також проставляє відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій і, якщо можливо, на усіх інших примірниках договору. Правовстановлюючий документ повертається відчужувачу майна.
Тим самим забезпечується, що документ, хоча й не знищується, оскільки має зберігатися відповідно до порядку ведення діловодства, але будучи формою, позбавляється змісту, а тому, втративши єдність змісту та форми, вже не може виступати тією юридичною конструкцією, якою був до визнання його недійсним.
Усе це разом має за мету виключити з правового поля усі дії, які мали місце при вчиненні договору купівлі-продажу та були наслідком цього.
Між тим збереження договору купівлі-продажу в справах нотаріуса, тобто його фізичне існування як документа, уможливлює питання про те, чи можна отримати його дублікат. Для відповіді на нього також звернемося до основоположних понять та засад, якими має керуватися нотаріус.
Передусім це

ВІКТОРІЯ НІКІТЕНКО,
приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області
ВИКУП ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК ДЕРЖАВНОЇ ТА КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ. ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА
Тривалий час користувачі земельних ділянок державної та комунальної власності не поспішали їх викупати, допоки такі земельні ділянки не перетворилися на товар. Переоцінка цінності землі, підвищення орендної плати та ризики, пов’язані зі знищенням або пошкодженням об’єкта оренди, впритул наблизили користувачів до питання викупу.
Розпорядження землями державної та комунальної власності здійснюється у спосіб, прямо передбачений законодавством: шляхом передачі їх у власність або надання у користування громадянам і юридичним особам як платно, так і безоплатно. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян у межах норм здійснюється згідно зі статтями 116, 118, 121 Земельного кодексу України (далі — ЗК України), платна — шляхом викупу земельних ділянок під своїми приватними будівлями та спорудами.
За загальними правилами земельні ділянки державної та комунальної власності та права на них продаються на конкурентних засадах шляхом проведення земельних торгів у формі аукціонів. 05.07.2012 Верховною Радою прийнято Закон України № 5077-VI (набрав чинності 19.08.2012), яким внесено зміни до ЗК України щодо порядку проведення земельних торгів у формі аукціону та визначено принципово новий порядок підготовки лотів. Це ще один крок у реформуванні земельних відносин, але чи будуть вони ефективно реалізовані? Із загального правила про необхідність конкурентного продажу земельних ділянок державної та комунальної власності є низка винятків. Так, не підлягають продажу на конкурентних засадах згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 134 ЗК України земельні ділянки державної та комунальної власності або права на них у разі розташування на них об’єктів нерухомості, що належать на праві власності фізичним особам, які не використовують при цьому своє право на безоплатну приватизацію, обмежене нормами, визначеними в ст. 121 ЗК України, або юридичним особам, які мають намір викупити таку земельну ділянку. Процедура викупу земельних ділянок здійснюється у декілька етапів, про що і йтиметься в цій статті.
Зі змісту ч. 1 ст. 12 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів неру­хомого майна, що на них розміщені, які пере­бувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхід­ності» випливає, що земельні ділянки державної та комунальної власності відчужуються виключно за договорами купівлі-продажу та за договорами міни. Вказаним законом передбачено як виняток можливість міни земельних ділянок. Чинне законодавство не передбачає можливості відчуження таких земельних ділянок за іншими договорами.
Органи державної влади та місцевого самоврядування передають у власність земельні ділянки державної та комунальної власності у приватну власність в межах повноважень, визначених законом. Порядок продажу таких земельних ділянок та прав на них (оренди, супер­фіцію, емфітевзису) передбачений статтями 127, 128 ЗК України.
Згідно з абз. 1 ч. 2 ст. 128 ЗК України громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради чи державного органу приватизації. У заяві (клопотанні) зазначаються місце розташування земельної ділянки, її цільове призначення, розміри та площа, а також згода на укладення договору про оплату авансового внеску в рахунок оплати ціни земельної ділянки. Потім відповідно до ч. 3 ст. 128 ЗК України орган державної влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування у місячний строк розглядає заяву (клопотання) і приймає рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (якщо такий проект відсутній) та/або про проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки (крім земельних ділянок площею понад 50 гектарів для розміщення відкритих спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд) чи про відмову в продажу із зазначенням обґрунтованих причин відмови. І тоді вже згідно з ч. 6 ст. 128 ЗК України рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, сільської, селищної, міської ради про продаж земельної ділянки є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки.
Викупна вартість земельної ділянки, що відчужується, визначається на підставі її експертної грошової оцінки, проведеної відповідно до закону організаціями, які мають відповідну ліцензію на виконання цього виду робіт, на замовлення органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Відомо, що грошова оцінка земельних ділянок (залежно від призначення та порядку проведення) може бути нормативною і експертною. Експертна грошова оцінка земельних ділянок та прав на них проводиться з метою визначення вартості об’єкта оцінки, яка враховується як стартова під час встановлення ціни продажу. Така оцінка земельних ділянок використовується при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок та прав на них, крім випадків, визначених Законом України «Про оцінку земель» (далі — Закон № 1378-IV), а також іншими законами. Отже, визначення експертної грошової оцінки у випадку викупу — обов’язкове. А відповідно до ст. 632 Цивільного кодексу України ціна продажу визначається за домовленістю сторін договору й, відповідно, може суттєво відрізнятися від експертної грошової оцінки.
Згідно зі статтями 21, 22 Закону № 1378-IV звіти з експертної грошової оцінки земельних ділянок державної та комунальної власності у разі їх продажу підлягають державній експертизі відповідно до Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації». У ст. 9 цього Закону передбачено випадки обов’язкової державної експертизи, де відсутні звіти з експертної грошової оцінки земельних ділянок державної та комунальної власності. Отже, питання експертизи все-таки залежить від того, яким нормативно-правовим актом слід керуватися за таких обставин. А як відомо, при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага завжди надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом.
Крім того, згідно зі ст. 22 Закону № 1378-IV звіти з експертної грошової оцінки земельних ділянок підлягають рецензуванню, порядок якого визначається Кабінетом Міністрів України.
Рецензування цих звітів здійснюється:
• оцінювачами з експертної грошової оцінки земельних ділянок зі стажем практичної роботи не менше двох років;
• експертними радами саморегулівних організацій оцінювачів з експертної грошової оцінки земельних ділянок.
Наступним етапом викупу є укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, який підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню. Рішенням органу державної влади або місцевого самоврядування затверджується звіт з експертної грошової оцінки земельної ділянки. До замовлення звіту землекористувач (майбутній покупець) вносить авансовий платіж за договором авансового внеску, за рахунок якого фінансуються роботи з проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки. Аванс не може бути більшим ніж 20 % вартості земельної ділянки, визначеної за нормативною грошовою оцінкою земельної ділянки. Сума авансового внеску зараховується до ціни продажу та не повертається при відмові від укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки.
Розрахунок за придбання земельної ділянки може здійснюватися в повному обсязі в момент укладення договору або з розстроченням платежу, але не більше ніж на п’ять років. Порядок здійснення розрахунків з розстроченням платежу визначається постановою Кабінету Міністрів України від 22.04.2009 № 381 (далі — Постанова № 381). До набрання нею чинності розстрочення платежу здійснювалося за домовленістю сторін договору та не мало законодавчо визначених меж.
Відповідно до Постанови № 381 розстрочення можливе лише за певних умов, а саме: