Захист прав громадян є важливим елементом у демократичному суспільстві. У зв’язку з анексією Автономної Республіки Крим (далі — АРК) та військовими діями на Сході країни Україна стикнулась із низкою викликів, пов’язаних із захистом прав тих осіб, які переміщуються у межах країни через збройні конфлікти та насильство. Це внутрішньо переміщені особи (далі — ВПО), яких з початку конфлікту за один лише 2014 рік в Україні зареєстровано 1 мільйон 679 тисяч за даними Центру моніторингу внутрішнього переміщення (Internal Displacement Monitoring Centre — IDMC), які опубліковані на сайті Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (далі — УВКБ ООН), що складає більше 10% від загальної кількості осіб, які були переміщені в межах своїх країн у всьому світі.^[1]

Ці особи вимушені змінити місце проживання не за власним бажанням, а робити це для власної безпеки, часом рятуючи своє життя та членів своєї родини. За таких умов ВПО потребують особливої уваги та допомоги з боку держави, створення необхідних умов для гідного життя.

Дослідженням проблем захисту цивільних прав громадян, у тому числі прав внутрішньо переміщених осіб, займались чимало вітчизняних дослідників, зокрема Жилінкова І.В., Борисова В.І., Майкрут Х.В., Мацегорін О.І., Ольшанецька О.Б., Спасибо-Фатєєва І.В., Троцюк Н.В., Яроцький В.Л., Ярова Т.М. Проте на певні аспекти захисту майнових та громадянських прав ВПО сьогодні не існує однозначного наукового погляду, у зв’язку з чим вони потребують додаткового вивчення та вироблення шляхів їх вирішення на практиці.

Першим кроком у врегулюванні правового статусу ВПО було прийняття Верховною Радою України Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 № 1706-VII (далі — Закон № 1706), який встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів ВПО. Відповідно до ст. 1 цього Закону, внутрішньо переміщеною особою вважається громадянин України, який постійно проживає в Україні, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

 З моменту прийняття Закону № 1706 в нього вже 4 рази вносились зміни. За прийняття низки важливих змін боролися правозахисні та волонтерські організації, долаючи бажання держави лише контролювати переміщення переселенців, не займаючись при цьому захистом їх прав.

Зокрема, 6 січня 2016 року Президентом було підписано Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внут­рішньо переміщених осіб» від 24.12.2015 № 921‑VIII, який повністю відповідає міжнародним стандартам. Після набрання чинності цим Законом іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України і проживали на тимчасово окупованих територіях, зможуть стати внутрішньо переміщеними особами. Довідка ВПО діє безстроково і переселенцям не треба проходити пере­реєстрацію для пролонгації довідки та реєструватися в Державній міграційній службі України. Цей Закон також допомагає зареєструватися внутрішньо переміщеним особам на ринку праці та полегшує пошук роботи та працевлаштування.^[2]

Окрім проблем із реєстрацією та праце­влаштуванням, ВПО мають складнощі щодо відновлення документів, отримання довідок та свідоцтв. Ці питання набувають особливого значення з огляду на суттєве погіршення майнового та матеріального становища ВПО, втрати ними майна,
а також загрози втрати права на спадщину. Так, починаючи з 1 грудня 2014 року документи, навіть ті, на яких стоїть українська печатка, видані на непідконтрольній Україні території, вважаються недійсними та не мають юридичної сили. Однак такі документи, як виняток, можуть братись до уваги судом та оцінюватись разом з іншими доказами в їх сукупності та взаємозв’язку під час розгляду справ у порядку статті 257¹ Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК).

Такий порядок прийняття документів склався відповідно до практики Міжнародного суду ООН. Консультативний висновок Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії (так званий «намібійський виняток») є винятком із загального принципу щодо недійсності актів, у тому числі нормативних, які видані владою невизнаного на міжнародному рівні державного утворення.

Зазначений виняток полягає в тому, що не можуть визнаватися недійсними всі документи, видані на окупованій території, оскільки це може зашкодити правам мешканців такої території. Зокрема, недійсність не може бути застосована до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів, невизнання яких може завдати лише шкоди особам, які проживають на такій території.

В українській судовій практиці вже є факти прийняття документів, виданих на непідконтрольній території Україні. Так, рішенням Попаснянського районного суду Луганської області від 24.02.2016 (суддя Мазур М.) згідно з новою процедурою, передбаченою статтею 257¹ ЦПК України (чинна з 24.02.2016), встановлено факт смерті особи на окупованій території. При цьому під час оцінки в якості доказу медичного свідоцтва про смерть, виданого медичною установою, що знаходиться на окупованій території, суд виходив із загальних принципів, сформульованих у висновку Міжнародного суду ООН («Намібійські винятки») та розвинутих у рішеннях ЄСПЛ, останнє з яких було прийнято 23.02.2016 («Mozer v. the Republic of Moldova and Russia»)^[3]. Суд підкреслив, що це не означає, що судом визнаються документи, видані окупаційною владою чи легітимізується ця влада; у даному випадку ці документи як виняток приймаються та оцінюються разом з іншими доказами^[4].

Стаття 257¹ Цивільного процесуального кодексу України надає право звернутись батькам, родичам, їхнім представникам або іншим законним представникам дитини із заявою про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, до будь-якого суду за межами такої території України незалежно від місця проживання заявника.

Заяви про встановлення факту смерті на такій території за змістом абз. 2 ч. 1 ст. 257¹ ЦПК України можуть бути подані за місцем проживання (перебування) заявника до суду за межами тимчасово окупованої території України.

За даними заступника Міністра юстиції з питань євроінтеграції у період з лютого до листопада 2016 року було видано 8917 свідоцтв про народження українського зразка: 5049 — у Донецькій області, 2045 — у Луганській області та 1823 — в АРК.

Кількість зареєстрованих фактів смерті на непідконтрольній Україні території становить 9291. ^[5]

Враховуючи ключове значення, яке має встановлення факту народження або смерті особи для реалізації майнових та особистих немайнових прав заявників, рішення суду має ґрунтуватись на дотриманні вимог ст. 213 ЦПК України щодо повного та всебічного з’ясування обставин справи на підставі всіх поданих особами, які беруть участь у справі, доказів у сукупності, в тому числі з урахуванням документів, які видані органами та установами, що знаходяться на непідконтрольній Україні території.

У подальшому спадкоємець може звернутись із заявою про прийняття спадщини до будь-якого нотаріуса на території України з дотриманням встановленого ст. 1270 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) шестимісячного строку для подання заяви. Пропущення цього строку тягне наслідки, передбачені ст. 1272 ЦК України, у тому числі щодо звернення до суду з позовною заявою про визначення додаткового строку для прийняття спадщини. При цьому слід пам’ятати, що особи, передбачені у частинах 3 та 4 ст. 1268 ЦК України, вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо протягом шестимісячного строку з дня відкриття спадщини вони не подадуть заяву про відмову від спадщини.

Є проблемною ситуація з оформленням спадкових прав щодо майна, яке знаходиться на території, непідконтрольній Україні, і з його реалізацією, оскільки на цих територіях документи, видані нотаріусами України, не визнаються.

Можливо виникнення й іншої ситуації, якщо спадщина знаходиться на території України, а спадкодавець знаходився в АРК. У даному випадку спадкоємець не матиме можливості розпоряджатись цим майном без належного оформлення спадкових прав. Однак це не позбавляє його права звернутись до суду про визнання за ним права власності на це майно у порядку спадкування.

Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 № 1207-VII (далі — Закон № 1207) обмежує оформлення спадщини на майно, яке знаходиться на території АРК, тим самим унеможливлює оформлення права власності, подальше користування та розпорядження, а це прямо суперечить ст. 41 Конституції України, яка декларує право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. На користь власника також виступають норми Європейської конвенції з прав людини (далі — ЄКПЛ), ратифікованої Україною.

Зокрема, у ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ гарантується право фізичним та юридичним особам мирно володіти своїм майном.

Відповідно до Закону України № 1207 у разі якщо останнім місцем проживання спадкодавця є тимчасово окупована територія, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів.

Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, а нерухоме майно або основна його частина, у разі відсутності нерухомого майна — основна частина рухомого майна знаходиться на території, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів.

Спадкова справа підлягає реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.^[6]

Не менш важливим питанням для ВПО є позбавлення їх права вільно обирати і бути обраним в органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Право вибору — це конституційна норма, тому держава має забезпечити її виконання. Однак це питання є вкрай неоднозначним, тому що статус внутрішньо переміщених осіб отримали не лише ті громадяни, які перебувають на не окупованій частині України, але й ті, що користуються ним, номінально перебуваючи на територіях, непідконтрольних українській владі.

Конституція України та міжнародні стандарти однозначно визначають рівність прав усіх громадян, зокрема в питаннях виборчого права. Керівні принципи ООН з питань переміщення осіб у межах країни, Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи, Рекомендації ПАРЄ визначають зобов’язання держав щодо забезпечення на законодавчому рівні прав переміщених осіб під час виборів, у тому числі, і місцевих, однак ці норми не були враховані Верховною Радою України.

В українському законодавстві виникла правова колізія. У нормах Закону № 1706 йдеться про необхідність забезпечення виборчого права громадян, які змушені були переселитися в зв’язку з війною на Донбасі та окупацією АРК. Зокрема, у ст. 8 цього Закону йдеться про те, що внутрішньо пере­міщена особа «реалізує своє право голосу на місцевих виборах шляхом зміни місця голосування без зміни виборчої адреси».

Водночас у вересні 2015 року набрав чинності новий Закон України «Про місцеві вибори» від 14.07.2015 № 595-VIII , в якому законодавці не передбачили можливості голосування внутрішньо переміщених осіб, оскільки вони перебувають за межами населеного пункту, в якому зареєстровані.

Незважаючи на те, що експерти, депутати та громадські активісти після аналізу законо­проекту пропонували до нього понад півтори тисячі поправок, у тому числі, й щодо переселенців, цей Закон був ухвалений без урахування інтересів ВПО.^[7]

У міжнародній практиці існують різні підходи до забезпечення виборчих прав пере­селенців на місцевих виборах. Наприклад, відповідно до виборчого кодексу Грузії внутрішньо переміщених осіб вносять до єдиного списку виборців за місцем їх фактичного проживання. У Великобританії право голосувати на місцевих виборах мають громадяни всіх країн ЄС: якщо ти живеш на цій території, платиш тут податки — можеш обирати свою владу.^[8]

УВКБ ООН в Україні підкреслює зв’язок між голосуванням на місцевих виборах та довготривалими рішеннями, і зазначає, що акт голосування може бути одним з ключових елементів інтеграції у місцеву громаду.

Унаслідок окупації частини території України та військових дій на Сході наша країна та її суспільство стикнулись з новими викликами.

Попереду ще багато роботи та зусиль потрібно докласти, щоб жодна людина не була обмежена у своїх правах, незалежно від будь-яких обставин. І цей обов’язок насамперед має на себе брати держава, яка зобов’язана гарантувати дотримання всіх конституційних прав особи.

Представникам законодавчої та виконавчої влади вкрай необхідно діяти більш рішуче. Особливо це стосується захисту майнових та громадянських прав ВПО. Верховна Рада України має своєчасно та гнучко реагувати на проблеми, які виникають, та ухвалювати необхідні закони, спрямовані на реальне забезпечення прав ВПО. Уряд повинен забезпечити виділення достатніх ресурсів, у тому числі фінансових, для реалізації соціальної адаптації та реінтеграції громадян України, які переселилися з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції в інші регіони України. Адже й досі не прийнятий законопроект, який визначав би розмір та порядок відшкодування збитків, компенсаційних виплат за зруйноване або частково пошкоджене майно, категорії пошкодження об’єктів, порядок взаємодії органів державної влади з органами місцевої влади.

Потреби в житлі для ВПО стають все більш гострими, оскільки матеріальна допомога, яка їм надається, та заощадження населення не можуть покрити витрати, пов’язані з довготривалим переміщенням. УВКБ ООН підкреслює, що проживання ВПО в колективних центрах може викликати залежність і послабити здатність внутрішньо переміщених осіб керувати власним життям, що посилює травму переміщення і створює бар’єри для інтеграції. Тому владі рекомендується розробити системний та далекоглядний підхід у відповідь на ці потреби.

ОЛЬГА МАНГУШЕВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
ПОРЯДОК ЗАПОВНЕННЯ КНИГИ ОБЛІКУ ДЕПОЗИТНИХ ОПЕРАЦІЙ ТА КНИГИ ОБЛІКУ ОСОБОВИХ РАХУНКІВ ДЕПОНЕНТІВ У РАЗІ ПРИЙНЯТТЯ В ДЕПОЗИТ ГРОШОВИХ СУМ ТА ЦІННИХ ПАПЕРІВ
Відповідно до ст. 85 Закону України «Про нотаріат» нотаріус у передбачених законодавством випадках приймає від боржника в депозит грошові кошти і цінні папери для передачі їх кредитору. Вчинення цієї нотаріальної дії передбачено також пунктами 277–281 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5 та Інструкцією про порядок обліку депозитних операцій у державних нотаріальних конторах та в приватних нотаріусів, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 18.02.2003 р. № 13/5.
Облік депозитних операцій здійснюється державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами в Книзі обліку депозитних операцій та Книзі обліку особових рахунків депонентів. Постає питання, на якому саме етапі вчинення цієї нотаріальної дії заповняти книги. Виходячи з аналізу змісту книг, їх необхідно заповнювати після того, як нотаріус отримав повідомлення банку про зараховану на депозитний рахунок грошову суму, та особа, яка внесла в депозит грошові суми або цінні папери, отримала від нотаріуса квитанцію та підписалася в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за вчинену нотаріальну дію (див. журнал «Мала енциклопедія нотаріуса», № 3, 4, 5, 2011 р.). Заповнюють одночасно обидві книги, починаючи з Книги обліку депозитних операцій.
Книга обліку депозитних операцій (додаток 2 до Інструкції про порядок обліку депозитних операцій у державних нотаріальних конторах та в приватних нотаріусів) по суті є бухгалтерською книгою. Надходження грошових сум чи цінних паперів обліковується в

Ще не так давно більшість договорів купівлі-продажу автомобілів громадяни України оформлювали на товарних біржах. Але 16 червня 2010 року набрали чинності зміни, внесені до ст. 15 Закону України «Про товарну біржу», згідно з якими не можуть бути предметом біржової торгівлі речі, визначені індивідуальними ознаками, якщо вони не продаються як партія, а також будь-які вживані товари, включаючи транспортні засоби та капітальні активи. Таке обмеження не поширюється на майно, що відчужується з податкової застави, а також майно, конфісковане відповідно до закону. Таким чином, від 16 червня 2010 року оформлення договорів купівлі-продажу вживаних автомобілів через товарні біржі стало неможливим.

Сьогодні купити автомобіль можна шляхом оформлення договору купівлі-продажу у нотаріуса, або «купити» автомобіль через органи Державтоінспекції, торговельні організації, підприємства-виробники та суб’єктів господарювання, діяльність яких пов’язана з реалізацією транспортних засобів та їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери (комісійні магазини та ін.).

Для укладання договорів дарування та міни транспортних засобів громадяни можуть звертатись тільки до органів нотаріату: державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса.

Враховуючи, що оформлення договору у нотаріуса має масу переваг перед оформленням безпосередньо в інших органах та підприємствах (про це трохи згодом), розглянемо детально, крок за кроком, як це робиться.

Договори відчуження автотранспортних засобів мають право вчиняти як державні, так і приватні нотаріуси, що передбачено ст. 34 Закону України «Про нотаріат». До компетенції посадових осіб виконкомів місцевих рад вчинення цієї нотаріальної дії не відноситься.

Відповідно до ст. 55 Закону України «Про нотаріат» посвідчення правочинів щодо відчуження транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації, провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї із сторін відповідного правочину.

Договори про відчуження транспортних засобів, інших самохідних машин і механізмів (далі — транспортні засоби) посвідчуються за умови подання документів, які підтверджують право власності відчужувачів на це майно, та перевірки відсутності обтяжень за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

Договір про відчуження транспортного засобу посвідчується нотаріусом після перевірки відсутності податкової застави. У разі перебування транспортного засобу у податковій заставі договір про його відчуження посвідчується за умови письмової згоди відповідного податкового органу.

Посвідчення договорів відчуження автомобілів, безоплатно переданих (або проданих на пільгових умовах) інвалідам відповідними органами праці та соціального захисту населення не допускається, оскільки згідно з п. 6 Порядку забезпечення інвалідів автомобілями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.07. 2006 № 999, інвалід, законний представник недіє­здатного інваліда, дитини-інваліда отримує автомобіль на десятирічний строк без права продажу, дарування, передачі (в тому числі за довіреністю) іншій особі. У реєстраційних документах на автомобіль підрозділом МВС робиться позначка про видачу автомобіля головним управлінням соціального захисту або управлінням виконавчої дирекції, а також про заборону відчуження автомобіля та передачі права користування ним без дозволу головного управління соціального захисту або управління виконавчої дирекції.

У зв’язку з набранням чинності 10 липня 2012 року постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2012 № 600 «Про внесення змін до Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів», виключене друге речення абз. 11 п. 8 цього Порядку. У зв’язку з цим нотаріус при посвідченні договорів відчуження транспортних засобів не повинен перевіряти наявність у свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу (технічному паспорті) відмітки про зняття його з обліку. Отже, при посвідченні договорів відчуження транспортних засобів такі транспортні засоби зняттю з обліку не підлягають.

До посвідчення договору купівлі-продажу автотранспортного засобу, нотаріусу надаються:

1)     документ, що підтверджує право власності на автомобіль;

2)     паспорт та реєстраційний номер облікової картки платника податків кожної із сторін (відчужувача та набувача);

3)     паспорт, реєстраційний номер облікової картки платника податків подружжя та свідоцтво про укладення шлюбу (в разі необхідності);

4)     довіреність щодо представництва інтересів (в разі необхідності);

5)      довідка органів Державтоінспекції про відсутність арештів на відчужуване майно;

6)     документ про оціночну вартість, визначену суб’єктом оціночної діяльності згідно з вимогами нормативно-правових актів з оцінки майна (або середньоринкова вартість майна, що оприлюднюється на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного розвитку, в режимі вільного доступу до 10 числа місяця, наступного за звітним кварталом).

Перевірка податкової застави та відсутності обтяжень за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна, перевірка повноважень представника, сплата податку та ін. — все це робиться вже після того, як сторони дійшли згоди укладати договір та нотаріус взяв документи у роботу для підготовки проекту договору та відповідних необхідних заяв.

Сума договору купівлі-продажу транспортного засобу за загальними правилами визначається сторонами. Але при посвідченні договору відчуження транспортного засобу нотаріус вимагає документ про оціночну вартість, визначену суб’єктом оціночної діяльності згідно з вимогами нормативно-правових актів з оцінки майна. Правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб’єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів, встановлені Законом України № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». При визначенні оціночної вартості оцінювачу необхідно також враховувати вимоги постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» від 10.09.2003 № 1440 та Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Фонду держмайна України від 24.11.2003 № 142/5/2092.

Нотаріальна палата України

вул. Голосіївська, 7, корп. 2, літера «А»,
офіс 4­1, м. Київ, 03039

Міністерство юстиції розглянуло лист Нотаріальної палати України від 14 серпня 2014 року № 181/9 та повідомляє.

До 01 серпня 2014 року кошти, що надходили від фізичних та юридичних осіб як плата за отримання інформації з реєстрів, були визначені одним з джерел формування спеціального фонду державного бюджету.

Спрямування коштів до спеціального фонду державного бюджету регламентувалось пунктом 8 статті 11 Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» (далі — Закон), згідно з яким одним з джерел формування спеціального фонду була визначена «плата за одержання інформації з державних реєстрів, держателем яких є Міністерство юстиції України та центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

З внесенням останніх змін до Закону змінився лише порядок спрямування коштів, зокрема з 01 серпня 2014 року кошти спрямовуються до загального фонду державного бюджету, при цьому законодавцем залишено без змін назву послуги, за яку стягуються кошти, а саме: «плата за одержання інформації з державних реєстрів, держателем яких є Міністерство юстиції України та центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

При цьому згідно з вказаними змінами до Закону визначено, що пункт 8 статті 11 втратив чинність з 01 серпня 2014 року у зв’язку із закінченням строку його дії.

Водночас зазначаємо, що Єдині та Державні реєстри, держателем яких є Міністерство юстиції України, та центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, перебувають у державній власності незалежно від нормативно­правового акта, яким регламентується їх функціонування, або часу їх створення (впровадження).

Враховуючи викладене, з 01 серпня 2014 року спрямуванню до доходів (код доходів 24060300) загального фонду державного бюджету підлягають кошти за отримання інформації як з Єдиних, так і Державних реєстрів, держателем яких визначено Міністерство юстиції України та Державну реєстраційну службу України.

Одночасно повідомляємо, шо зазначення у призначенні платежу залишилось незмінним.

Заступник Міністра —

керівник апарату                                                                                     Ігор Алексєєв

Особливістю правового становища територіальних громад у правовідносинах, що виникають у зв’язку зі смертю спадкодавця, є те, що крім права бути спадкоємцями за заповітом, згідно зі ст. 1277 ЦК України вони можуть стати правонаступниками спадкового майна, щодо якого не виявилося спадкоємців і котре у встановленому порядку було визнане відумерлим.
Спадщина визнається судом відумерлою в разі: коли знайти спадкоємців за заповітом і за законом не вдалося; усунення спадкоємців від права на спадкування; неприйняття спадкоємцями спадщини; відмови від її прийняття.
Частиною 1 ст. 1277 ЦК України встановлено лише випадки визнання всієї спадщини відумерлою, але згідно з ч. 3 ст. 1274 ЦК України теоретично і практично можливим є випадок, коли спадкоємці відмовляться приймати частку спадщини, від якої відмовився один із спадкоємців на користь іншого, коли підпризначення не існувало. Отже, така частка може визнаватися відумерлою, оскільки інших варіантів успадкування такої частки не встановлено. Можна говорити, що така частка спадщини має успадковуватися на загальних підставах, тобто розподілятися між усіма спадкоємцями, але, визначаючи особливості її спадкування, потрібно було б регламентувати всі можливі випадки її спадкування, коли спадкоємців за законом не існує .
Іноді висловлюється думка, що термін «відумерле майно» юридично неточний, оскільки щодо так званого відумерлого спадкового майна в законі визначено, до кого це майно перейде . Потрібно враховувати, що ці думки висловлювалися в період, коли законодавець в кодифікуючих актах 60-х років відмовився від використання вказаного терміну, який до цього широко застосовувався, внаслідок чого виникла потреба підвести під цю новелу теоретичну базу.
Негативне ставлення до терміна «відумерле майно» викликане тим, що часто не зважають на відмінність між безхазяйною річчю, з одного боку, і відумерлим майном, з іншого. Необхідність проводити межу між цими поняттями викликана практичними наслідками.
ЦК України передбачає як одну із спеціальних підстав виникнення у територіальних громад права власності передачу в комунальну власність за рішенням суду безхазяйної нерухомої речі (ч. 2 ст. 335 ЦК України).
Визначаючи підстави набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК України), законодавство враховує наявність речі, власник якої невідомий або його немає взагалі. Ця підстава схожа з такими способами набуття права власності, як, зокрема, на річ, від якої власник відмовився, знахідку та скарб. Разом з тим така підстава виникнення права власності має суттєві відмінності щодо порядку набуття права власності й у визначенні суб’єктів, які можуть стати власниками в цьому випадку .

ОЛЬГА РОЗГОН,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
Розпорядження заповідача, які стосуються порядку поховання, увічнення його пам’яті
Законом можуть бути передбачені випадки, коли окремі особисті немайнові права та інші нематеріальні блага, які належали померлому, можуть здійснюватися й захищатися іншими особами, в тому числі і його спадкоємцями. Таким чином суспільство виражає своє відношення до особи (його індивідуальності), поважаючи пам’ять про людину й оберігаючи інтереси інших осіб. Саме цим цілям служать норми, що гарантують виконання волі громадянина про гідне відношення до його тіла після смерті (Закон України «Про поховання та похоронну справу»), закріплюючи правила про захист честі й гідності громадянина після його смерті (ст. 298 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) «Пошана до померлої людини»), і т. ін.
Стаття 298 ЦК України закріплює обов’язок поважного ставлення кожного до померлої людини. Ця норма є нормою-принципом, яка сприяє ствердженню в Україні моральних засад суспільства і спрямована на забезпечення поваги до гідності людини. Проте ця стаття не закріплює конкретного особистого немайнового права. Насамперед вона закріплює певні особисті немайнові обов’язки, до яких слід віднести: а) обов’язок шанобливо ставитися до тіла померлої людини. При цьому під поняттям «тіло померлої людини» слід розуміти не тільки труп людини, але й його частини (останки) чи прах; б) обов’язок шанобливо ставитися до місця поховання людини.
Обов’язок «шанобливо ставитися» може виражатися не тільки в забороні вчинення певних незаконних активних дій (осквернення могили, викрадення або спотворення тіла померлого чи його частин тощо), але й забороні здійснення образливих висловлювань на адресу померлої особи та іншої поведінки, що може характеризуватися поняттям «глум». Невиконання цих обов’язків породжує у членів сім’ї померлої особи, її близьких родичів право на відшкодування майнової та моральної шкоди в порядку, передбаченому чинним законодавством (статті 22–23, 1166–1168 ЦК України). Певною гарантією виконання покладеного на осіб згідно з ч. 1 та 2 ст. 298 ЦК України обов’язку є кримінальна відповідальність за ст. 297 Кримінального кодексу України.
У літературі виділяють право на пам’ять як частину змісту права на життя, що реалізується у таких формах: шанобливе ставлення до тіла після смерті; шанобливе ставлення до волі померлого щодо способу та місця його поховання, якщо не виникли обставини, за яких виконання волевиявлення померлого неможливе; шанобливе ставлення до волі померлого щодо форми закріплення пам’яті про нього; збереження імені померлого та сформованих ним самим (способом життя та результатами діяльності) і суспільством уявлень про нього .
Такі випадки здійснення окремих особистих немайнових прав та інших нематеріальних благ, які належали померлому, можуть відображатися у спадковому договорі, договорі довічного утримання, у заповідальному розпорядженні.
Порядок здійснення окремих особистих немайнових прав та інших нематеріальних благ, які належали померлому, може бути відтворений у заповідальному розпорядженні. Причому якщо заповіт ― це єдиний правочин, що визнається цивільним законодавством, який дозволяє розпорядитися своїм майном на випадок смерті, то заповідальне розпорядження стосується тільки часткового визначення правової долі одного з прав, носієм якого вона виступає .
Заповідач має право зробити розпорядження, які стосуються порядку поховання, увічнення його пам’яті. Так, волевиявлення про належне ставлення до тіла після смерті, яке може бути виражене у: згоді чи незгоді на проведення патолого-анатомічного розтину; згоді чи незгоді на вилучення органів та/або тканин тіла; побажанні бути похованим у певному місці, за певними звичаями, поруч із певними раніше померлими чи бути підданим кремації; дорученні виконати своє волевиявлення певній особі; іншому дорученні, що не суперечить законодавству (ст. 6 Закону України «Про поховання та похоронну справу»). Така воля (згода чи незгода, побажання, доручення) мають бути зроблені покійним заздалегідь, ще за життя.
У випадку смерті громадянина на території іноземної держави та за наявності письмового волевиявлення про поховання його тіла на території України, посвідченого належним чином, поховання здійснюється у відповідних місцях поховань на території України виконавцем волевиявлення померлого або особою, яка зобов’язалася поховати померлого, за сприяння консульської установи чи дипломатичного представництва України. У випадку смерті самотнього громадянина або громадянина, від поховання якого відмовилися рідні, на території іноземної держави та за наявності письмового волевиявлення про поховання його тіла на території України, посвідченого належним чином, поховання здійснюється у відповідних місцях поховань на території України, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

МІНІСТЕРСТВО РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ТА БУДІВНИЦТВА УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНА АРХІТЕКТУРНО-БУДІВЕЛЬНА ІНСПЕКЦІЯ
ЛИСТ
від 10.06.2009 р. № 22/4-3324
[Про особливості переводу квартири на першому поверсі в нежитлове приміщення]
За дорученням Міністерства регіональною розвитку та будівництва України Державна архітектурно-будівельна інспекція в межах компетенції розглянула звернення <…> та повідомляє.
Відповідно до ст. 29 Закону України «Про планування і забудову територій» серед документів, які необхідно подати до інспекції державного архітектурно-будівельного контролю для отримання дозволу на виконання будівельних робіт, є документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію та проектну документацію на будівництво, погоджену та затверджену в порядку, визначеному законодавством.
При проведенні реконструкції, реставрації, капітального ремонту об’єктів містобудування для отримання дозволу на виконання будівельних робіт замовником будівництва також подається копія документа, що посвідчує право власності на будинок чи споруду, або письмової згоди його власників на проведення зазначених робіт.
Зазначені документи є обов’язковою передумовою надання інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт.

ВАЛЕНТИНА БЕРЕЖНА,
завідувачка Державного нотаріального архіву Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ СПАДКОВИХ СПРАВ
Важливим кроком на шляху до розвитку сучасного нотаріату, в тому числі у сфері діловодства, є розроблення та прийняття наказу Міністерства юстиції України від 22.12.2010 р. № 3253/5 «Про затвердження Правил ведення нотаріального діловодства», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.12.2010 р. за № 1318/18613, який набрав чинності 1 січня 2011 року. Правила ведення нотаріального діловодства встановлюють порядок організації роботи з документами у державних нотаріальних конторах, приватними нотаріусами.
Особливості формування спадкових справ визначені в розділі ХІ чинних Правил ведення нотаріального діловодства (далі — Правила).
Формування спадкової справи передбачає групування документів (заяви про прийняття спадщини; заяви про відмову від спадщини; заяви про відкликання заяви про прийняття спадщини або заяви про відмову від спадщини; заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину; заяви про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя; заяви спадкоємця про одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі); претензії кредиторів, а також заяви про вжиття заходів до охорони спадкового майна, за яким були вжиті ці заходи; заяви про відкриття спадщини та укладання договору на управління спадщиною; заява виконавця заповіту про відмову від здійснення своїх повноважень; заява відказоодержувача про відмову від заповідального відказування тощо), на підставі яких було відкрито спадкову справу записом в книзі обліку і реєстрації спадкових справ та видано свідоцтво про право на спадщину.
Формування спадкової справи передбачає групування документів, на підставі яких було відкрито спадкову справу та видано свідоцтво про право на спадщину.
Формування спадкової справи здійснюється особисто державним чи приватним нотаріусом, у провадженні якого знаходиться справа.
У спадкову справу вміщуються тільки оригінали документів, а у випадках, передбачених законодавством,

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно

Підготовлено^[1]
Головою відділення НПУ
в Рівненській області
І.М. Бернацькою

З 1 квітня 2016 року нотаріуси мають можливість працювати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно через платформу UB.

У зв’язку з цим та з метою надання відповідей на питання нотаріусам необхідно звернути увагу на такі моменти.

Здійснено розвантаження напрямків входу різними користувачами.

У зв’язку з цим доводиться до відома нотаріусів інформація про правильні адресні вказівники при вході в ДРРП (UB):

для ПРИВАТНИХ НОТАРІУСІВ: http://pnotar.nais.gov.ua/rst/index.html

для ДЕРЖАВНИХ НОТАРІУСІВ: http://dnotar.nais.gov.ua/rst/index.html

для ЦНАП: http://claim.nais.gov.ua/rst/index.html

для інших користувачів: http://register.informjust.ua/rst/index.html

Під час входу до ДРРП (UB) через сайт ДП НАІС при введенні пароля система перенаправляє нотаріусів на правильне посилання. Відповідно є необхідність ввести необхідні паролі ще раз.

Нотаріус, вчиняючи нотаріальні дії,  працює через вкладку «АРМ Нотаріус». Зокрема, отримує інформацію у формі інформаційних довідок перед вчиненням нотаріальної дії.

Нотаріус, вчиняючи реєстраційні дії, працює через вкладку «АРМ Державний реєстратор».

Зокрема здійснює:

реєстрацію заяви;

формування заяви та друк;

сканування документів;

пошук заяв;

пошуки інформації;

реєстрацію рішення та його редагування;

відкриття та закриття розділів;

реєстрацію прав та їх обтяжень, внесення змін, скасування тощо.

Державний реєстр речових прав (чинний) продовжує функціонувати до повної апробації оновленого ДРРП (UB), виправлення помилок та вдосконалення роботи.

Для коректної роботи ДРРП (UB) необхідно перед входом до ДРРП (UB) очищувати сховища швидкісної пам’яті, де зберігаються копії часто використовуваних даних (від англ. cache):

у веб-браузері Opera:

Меню –> Налаштування –> Безпека –> Очистити історію відвідувань –> Обрати значення «за весь час» та обрати пункти: файли cooki + кешовані зображення і файли;

у веб-браузері Google Chrome:

Налаштування –> Інструменти –> Видалення даних веб-перегляду: Очистити дані веб-перегляду –> Обрати період за весь час –> Встановити прапорець «Видалити файли cookie та інші дані із сайтів і плагінів» (переконавшись, що інші прапорці зняті) –> Натиснути «Видалити дані веб-перегляду»;

у програмному забезпеченні  ДРРП: